Приспану пам’ять щось розбудило, не знати…

Приспану пам’ять щось розбудило, не знати.

Давнодалекі, але живі й незникомі,

Сповнені смутку, бачу вечірні кімнати

В нашому домі.

 

Віхоть за віхтем я підкладаю солому,

Поки червоно в грубі займаються дрова.

І нагусає якось уже по-нічному

Тьма фіялкова.

 

Скільки тих марень злине струмочками диму,

Поки самотня тліє-горить соломинка.

Легша від диму постать пливе невловима:

Дівчина? Жінка?

 

Пальмовим листям холод осріблює шиби;

Очеретами вовк переходить за садом;

Тугу містичну місяць пролив на садиби

Синім каскадом.

. . . . . . . . . . . . . .

 

Так би хотілось слухати дзвін до вечірні,

Бачити лози, сніжною вкриті габою,

Знов завітати в наші кімнати сумирні —

Вдвох із тобою…

Лютий 6, 2016, 21:22
Кількість переглядів - 4
Подобається - 0
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за алфавітом)