Приспану пам’ять щось розбудило, не знати.
Давнодалекі, але живі й незникомі,
Сповнені смутку, бачу вечірні кімнати
В нашому домі.
Віхоть за віхтем я підкладаю солому,
Поки червоно в грубі займаються дрова.
І нагусає якось уже по-нічному
Тьма фіялкова.
Скільки тих марень злине струмочками диму,
Поки самотня тліє-горить соломинка.
Легша від диму постать пливе невловима:
Дівчина? Жінка?
Пальмовим листям холод осріблює шиби;
Очеретами вовк переходить за садом;
Тугу містичну місяць пролив на садиби
Синім каскадом.
. . . . . . . . . . . . . .
Так би хотілось слухати дзвін до вечірні,
Бачити лози, сніжною вкриті габою,
Знов завітати в наші кімнати сумирні —
Вдвох із тобою…