Пригадались далекі дороги…

Пригадались далекі дороги.

Погубили коні підкови,

Позбивали копита до крови,

А спочити немає змоги.

 

На деревах білі перуки.

І метуть сніговії лютневі,

Мов би хтось на Блідім Коневі

Простягає за нами руки.

 

Нам у вічі б’є хуртовина.

Гук гарматний росте на сході.

А на тій он сусідній підводі

Народилась в дорозі дитина.

 

У якомусь розбитому домі,

Що лишила сім’я «фольксдойчерів»,

Ми на краденій спали соломі,

І я знову без хліба вечеряв.

 

Ми на вікнах прибили рядна,

Сніг колючий змели з підлоги,

І стогнала, така безпорадна,

Та, що мала невчасні пологи.

 

Старша дівчина їсти варила

(Як пригадую, звали Оля).

І спускалась ніч білокрила,

Наче птиця зі сніжного поля.

 

Пам’ятаю світанку сірість —

Сніг і вітер за ніч ущухли.

Бачу личко, від сну припухле,

І очей чистоту і щирість.

 

Ми сміялись, як давні знайомі,

І, пробачте, шукали вошей.

Свіже личко, дівча хороше,

Тепла зустріч в холоднім домі.

 

І коли запрягали коні,

Вирушаючи в путь безкраю,

Ніби сниться — потиск долоні,

Світлий усміх… Хіба я знаю?

 

Наше плем’я завзяте і вперте:

Мов кровинки народнього болю,

Ми таки просочились на волю

Між кістлявими пальцями смерти.

 

І не той уже світ біля мене:

Кораблі, і матроси на трапах,

І п’янкої маґнолії запах,

І бамбуку царство зелене.

 

І цікаво б нині зустріти

Тих, що з ними пройшов крізь негоди,

Відтворити разом пережите

На жорстоких шляхах свободи —

 

Привид смерти в плащі сніговому,

І відчай, що подвоював сили,

Дім розбитий, брудну солому,

І дівча, незнайоме і миле.

Грудень 20, 2015, 15:10
Кількість переглядів - 20
Подобається - 0
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за алфавітом)