Пригадались далекі дороги.
Погубили коні підкови,
Позбивали копита до крови,
А спочити немає змоги.
На деревах білі перуки.
І метуть сніговії лютневі,
Мов би хтось на Блідім Коневі
Простягає за нами руки.
Нам у вічі б’є хуртовина.
Гук гарматний росте на сході.
А на тій он сусідній підводі
Народилась в дорозі дитина.
У якомусь розбитому домі,
Що лишила сім’я «фольксдойчерів»,
Ми на краденій спали соломі,
І я знову без хліба вечеряв.
Ми на вікнах прибили рядна,
Сніг колючий змели з підлоги,
І стогнала, така безпорадна,
Та, що мала невчасні пологи.
Старша дівчина їсти варила
(Як пригадую, звали Оля).
І спускалась ніч білокрила,
Наче птиця зі сніжного поля.
Пам’ятаю світанку сірість —
Сніг і вітер за ніч ущухли.
Бачу личко, від сну припухле,
І очей чистоту і щирість.
Ми сміялись, як давні знайомі,
І, пробачте, шукали вошей.
Свіже личко, дівча хороше,
Тепла зустріч в холоднім домі.
І коли запрягали коні,
Вирушаючи в путь безкраю,
Ніби сниться — потиск долоні,
Світлий усміх… Хіба я знаю?
Наше плем’я завзяте і вперте:
Мов кровинки народнього болю,
Ми таки просочились на волю
Між кістлявими пальцями смерти.
І не той уже світ біля мене:
Кораблі, і матроси на трапах,
І п’янкої маґнолії запах,
І бамбуку царство зелене.
І цікаво б нині зустріти
Тих, що з ними пройшов крізь негоди,
Відтворити разом пережите
На жорстоких шляхах свободи —
Привид смерти в плащі сніговому,
І відчай, що подвоював сили,
Дім розбитий, брудну солому,
І дівча, незнайоме і миле.