Про Іґдразіль, про Вотана й Вальгаллу
Нагадували древні ясени.
Когось це непокоїло й лякало —
І ось уже порубані вони.
Рістні дрібної в паркові без ліку,
Та довгого їй не прожити віку.
А пні корчують, щоб загинув слід,
Де існувала велич стільки літ.
Вже старших понад мене в жоднім лісі
Я не зустрів ні дуба, ні сосни:
Занадто рвались у блакитні висі,
Занадто вже прямі були вони.
Тут, правда, пнів знаходжу я доволі
На зрубах, що сіріють, напівголі —
Мов полягли і сестри, і брати,
Лише один живим лишився ти…
Коли вони лягають ряд за рядом
(Дрібноті — простір, велетням — кінець!),
Вбачається мені залізний задум:
Найменшу згадку стерти нанівець,
Що десь були — шляхетність і величність,
Що це життя тривати може — вічність,
І щось єдине в’яже нас усіх,
Бо сік дерев — це кров із жил моїх.
Вересень 1976
Прим. Іґдразіль — священний ясень у германській мітології.