Між хмаросягами чорними — далеч рожева,
Ніби наостіж відчинено заходу двері.
Листя зів’яле, засушене гублять дерева,
Грається листям, жартуючи, вітер у сквері.
Колють нас тонкими стрілами вже не віднині
Гостро-відточені промені сонця чужого.
Віру, і силу, і молодість п’ють по краплині,
Віру, і силу, і молодість — з серця живого.
Не оборонять насуплені чорні квартали.
Де ж, і коли, і від кого нам ждати спасіння?
Падає, стелиться, віється листя зів’яле,
Сонцем пекучим опалене листя весіннє…