Воклюз чи Авіньйон — не в тому справа,
І не в мадам де Саде — дар Фортуни.
Ім’я — це знак. А дійсність і уява —
Однакові, напнуті поруч, струни.
А може, це Поезія чи Слава,
В лавровому вінку, прекрасно-юна?
А чи на мить відроджена Держава,
Італія останнього трибуна?
Франческа люба… Блудний син Джованні…
І знов за ними постаті туманні…
Одна чи дві? Яка таємна повість!
Тож не вичерпуймо до дна криницю,
Солодку зберігаймо таємницю,
Лишім речам прекрасну загадковість.
Прим. Останній трибун — Коля ді Рієнцо (Cola di Rienzo), замірам якого палко співчував Петрарка. Франческа й Джованні — Петрарчині діти (невідомо, від одної матері чи від різних). Мадам де Саде — шляхтянка, чиє ім’я — Лавра — спричинило припущення, нібито вона — любов поета.