1
На селі, в одній господі,
Жив колись муругий кіт.
Та такий брехун і злодій,
Що іще не бачив світ.
От украв він кусень м’яса,
За хвилину — все пожер.
І вже цілить на ковбаси —
«Як дістати їх?» — тепер.
Але хтось йому наврочив,
До ковбас він не доскочив
І, зваливши тарілки,
Геть потовк на черепки.
2
А господар згріб котища,
Та й давай його учить.
Б’є дрючком — аж вітер свище,
А котяра — знай нявчить.
Коли раптом — стало тихо,
Бачать: кіт уже не диха.
І господарі удвох
Поставали і гадають,
Як пізнати їм, не знають:
Чи вдає, чи справді здох?
От тоді господар каже:
— Хай тому котові біс!
Щоб звести насіння враже,
Занесу його у ліс!
Хай там вовк його поцупить,
Шкіру хай ведмідь облупить,
А кістки потрощить вепр!
Та й заніс його у дебр.
3
Тихо в лісі, глухо в лісі,
А по хащах ходять рисі,
І ведмеді, і вовки —
Гострозубі хижаки.
Розтулив котяра очі
(Він лише вдавав, що здох),
Бір стоїть, темніший ночі,
А кругом — зелений мох.
Скрізь шипшини і ожини,
І ніде нема стежини.
Сів сердега на пеньку,
Думу думає гірку.
Коли зирк — іде Лисичка,
Чепуруха-молодичка.
Як побачила кота,
Зупинилась і пита:
— Хто ти є? Якого роду?
Як забрів ти в цю господу?
— Я — Пан Коцький, мудрий кіт, —
Це славетний дуже рід.
А цей ліс — моя дідизна,
Кожен звір це скоро визна:
Нам, котам, належить світ!
— Ти є кіт, а я — Лисичка,
Чепуруха-молодичка, —
Чоловіком будь моїм
І ходім до мене в дім!
4
От побрались молодята.
У Лисички в лісі хата,
Невеличка, чепурна,
Гарно прибрана вона.
Кіт набув поставу хвацьку,
Люльку курить він козацьку,
Вибиває об пеньок.
А йому Лисичка годить,
Вколо нього тільки й ходить,
Ніби справді він панок.
І така вже рада-рада,
До села щоранку — шасть,
Там гарненько курку вкраде
І котові всю віддасть.
5
В лісі темно, в лісі глухо,
Між гілляччям вітер дмуха,
І пташиний спів замовк.
Сумно Вовкові самому;
До Лисиччиного дому
Завітав у гості Вовк.
Та Лисичка не впускає,
— Вовче, утікай чимдуж!
В мене є Пан Коцький — муж.
Коли він тебе спіткає,
Розірвé тебе і з’їсть,
Бо така вже в нього злість!
6
В лісі темно, в лісі тихо.
Сам Ведмідь і Ведмедиха
Із маленьким Ведмежам
Погуляти вийшли там.
От кортить їм завітати
До Лисиччиної хати,
А Лисичка каже їм:
— Не впущу до себе в дім.
Повертайтесь — але тихо,
Бо я вам не хочу лиха,
Щоб Пан Коцький вас тепер
Не почув і не роздер…
7
Вибравши погожу днину,
Вийшла Лиска на гостину
В найгустішу темну дебр,
Де живе могутній Вепр.
— Вепре, не заходь до мене,
Бо я замужем тепер.
Тільки муж мій злий, скажений,
Всіх забив би і пожер.
Він — Пан Коцький, лютий кіт,
А котам належить світ!
8
Сумно Вепрові старому.
Стрів Ведмедів коло дому
(Ведмедисі був він кум),
Та й про свій повідав сум.
Каже: — Треба на пораду
Лісову скликáть громаду,
Може, знайдемо тоді,
Як зарадити біді,
Щоб Пан Коцький нас тепер
Не порвав і не подер…
9
В лісі тиша вікова.
Чути, як росте трава.
Угорі скрипить ялиця,
Сиплеться на землю глиця,
Зеленіє темний мох.
От зійшлись вони утрьох:
Хижий Вовк, Ведмідь-Бурмило,
З ними й Вепр — невмите рило.
Кажуть: — Щоб тримати мир,
Запросімо їх на пир —
Пана Коцького й Лисичку,
Чепуруху-молодичку…
10
Погоди́лись без вагання,
Та й пішли на полювання
Хижий Вовк, Ведмідь-Бурмило,
Третій — Вепр — невмите рило…
11
Вполювали разом тура,
Що на ньому груба шкура,
Зате м’яса, якби хтів,
Вистачить на сто котів.
12
Затягли його у дебр
Вовк, Ведмідь і дужий Вепр.
13
Поставали, піт втирають
І довкола позирають:
— От і маємо як слід
Пану Коцькому обід! —
Тільки страх їх огорта:
Як закли́кати кота?
Каже Вовк: — Уже з добу я
Щось нездужаю, слабую…
А Ведмідь: — А я — незґраба,
Неповороткий, як баба…
Мовить Вепер: — Я старий,
Це не те, що землю рий…
Аж зненацька з-за куща
Вибігло до них зайча.
Тут вони йому зраділи,
Кажуть: — Зайчику наш милий,
Ти проворний, ти меткий,
Швидконогий і прудкий.
Через хащі, через пíски
Побіжи мерщій до Лиски,
Побіжи через ліси,
На гостину запроси,
Запроси її як слід
З Паном Коцький на обід!
14
От збирається Лисичка,
Чепуруха-молодичка
З Паном Коцьким на обід,
Прибираються як слід.
Пану Коцькому вона
Одягає жупана,
Витяга йому зі скрині
Шаровари темно-сині,
Чобітки, немов на свято
(Що лишив покійний тато),
Капелюх його з пером
Сріблом вишитий кругом…
15
І такі вони розкішні,
Набундючені і пишні
Разом рушили у путь,
Де з обідом друзі ждуть.
А Лисичка невеличка,
Чепуруха-молодичка
Каже: — Любий, підожди,
Я сама піду туди,
Щоб не сталося біди…
16
Підійшла, очима блиска
І говорить звірям Лиска:
— Вовче-брате! Ти мерщій
Заховайся за кущі!
Ти, Ведмедю, вуйку любий,
Ліпше видряпайсь на дуба!
Друже Вепре, таж і ти
Мав би далі відійти,
Бо Пан Коцький — лютий гість,
Він порве вас і поїсть!
Бідні звірі од біди
Поховались хто куди.
От на дуба зліз Бурмило,
Дужий Вепр — невмите рило
Весь зарився в листя й хмиз,
А Вовцюра в кущ заліз.
17
От наш кіт угледів тура,
Що на ньому груба шкура,
Але м’яса стане там
На вечерю всім котам.
Облизавсь котяра ласо:
— Добре м’ясо! Сите м’ясо! —
Кличе вголос: — Мау-мав! —
Ніби сам його піймав.
А довкола звірі тихо
Причаїлись: буде лихо,
Коли мало ще йому
Стільки м’яса одному,
То, диви, в недобрий час
Він із’їсть котрогось з нас!
18
А комарик «дзиз!» та «дзиз!»
Вгору — вниз,
вгору — вниз,
Та туди, де через хмиз,
Через хмиз і через лист
Визирає Вепрів хвіст…
Він кружляє низько-низько
І сідає на хвостисько.
Бідний Вепр принишк увесь,
Та зненацька хвіст — шелесь!
В лісі морок, в лісі тиша.
Чує кіт — неначе миша
Серед листу шарудить.
Він стрибком — прожогом — вмить
(Бо на це у нього хист)
Вепра тільки хап за хвіст!
Той шарпнувся та тікати,
Не пізнав своєї хати,
І в найдальшу з темних пущ
Заховався в хміль і плющ…
19
А Пан Коцький з переляку
Стриб на дуба, на гілляку.
20
А Бурмило звідти сторч
Головою прямо в корч!
21
Кіт тремтить, зірвавсь із жаху —
Та на Вовка-бідолаху,
Пазурями просто в ніс.
Той як схопиться та в ліс!
22
А тим часом на селі
Зміни стались немалі:
У господі — сум і тиша,
На столі гуляє миша,
Загніздилися в норі
Отакенні-о щурі,
Вуж у сінях, тхір в коморі…
А господарі аж хворі.
Жаль сердешних огорта:
Як їм бути без кота?
І господаря з села
Господиня посила:
— Приведи кота живого,
А назад не йди без нього! —
Довго лісом той бреде,
А кота нема ніде.
Вже на другім кілометрі
Почалися дикі нетрі:
Скрізь ялини та дуби,
Та модрини, та граби,
Та малини, та гриби,
Та шипшини, та ожини,
І ніде нема стежини.
Коли чує: кіт нявчить,
З жаху Вепер верещить,
Вовк, як цуцик, скавулить,
Ніби щось йому болить,
Застогнав Ведмідь-Бурмило,
Мов життя йому немиле…
Коли бачить: через дебр
Утікає лютий Вепр,
Далі Вовк кущами скаче,
А Ведмідь біжить та плаче.
І жене за ними вслід
Кіт, його муругий кіт!
Тут з котом вони спіткались,
Обіймались, милувались
І раділи без кінця.
Тим скінчилась казка ця.
23
Тут ми бачимо кота:
У фотелі, для вигоди,
Про свої ж таки пригоди
Довгу казку він чита.