Пан Коцький

1

 

На селі, в одній господі,

Жив колись муругий кіт.

Та такий брехун і злодій,

Що іще не бачив світ.

От украв він кусень м’яса,

За хвилину — все пожер.

І вже цілить на ковбаси —

«Як дістати їх?» — тепер.

Але хтось йому наврочив,

До ковбас він не доскочив

І, зваливши тарілки,

Геть потовк на черепки.

 

2

 

А господар згріб котища,

Та й давай його учить.

Б’є дрючком — аж вітер свище,

А котяра — знай нявчить.

Коли раптом — стало тихо,

Бачать: кіт уже не диха.

І господарі удвох

Поставали і гадають,

Як пізнати їм, не знають:

Чи вдає, чи справді здох?

От тоді господар каже:

— Хай тому котові біс!

Щоб звести насіння враже,

Занесу його у ліс!

Хай там вовк його поцупить,

Шкіру хай ведмідь облупить,

А кістки потрощить вепр!

 

Та й заніс його у дебр.

 

3

 

Тихо в лісі, глухо в лісі,

А по хащах ходять рисі,

І ведмеді, і вовки —

Гострозубі хижаки.

Розтулив котяра очі

(Він лише вдавав, що здох),

Бір стоїть, темніший ночі,

А кругом — зелений мох.

Скрізь шипшини і ожини,

І ніде нема стежини.

 

Сів сердега на пеньку,

Думу думає гірку.

 

Коли зирк — іде Лисичка,

Чепуруха-молодичка.

Як побачила кота,

Зупинилась і пита:

— Хто ти є? Якого роду?

Як забрів ти в цю господу?

— Я — Пан Коцький, мудрий кіт, —

Це славетний дуже рід.

А цей ліс — моя дідизна,

Кожен звір це скоро визна:

Нам, котам, належить світ!

— Ти є кіт, а я — Лисичка,

Чепуруха-молодичка, —

Чоловіком будь моїм

І ходім до мене в дім!

 

4

 

От побрались молодята.

У Лисички в лісі хата,

Невеличка, чепурна,

Гарно прибрана вона.

 

Кіт набув поставу хвацьку,

Люльку курить він козацьку,

Вибиває об пеньок.

А йому Лисичка годить,

Вколо нього тільки й ходить,

Ніби справді він панок.

І така вже рада-рада,

До села щоранку — шасть,

Там гарненько курку вкраде

І котові всю віддасть.

 

5

 

В лісі темно, в лісі глухо,

Між гілляччям вітер дмуха,

І пташиний спів замовк.

Сумно Вовкові самому;

До Лисиччиного дому

Завітав у гості Вовк.

Та Лисичка не впускає,

— Вовче, утікай чимдуж!

В мене є Пан Коцький — муж.

Коли він тебе спіткає,

Розірвé тебе і з’їсть,

Бо така вже в нього злість!

 

6

 

В лісі темно, в лісі тихо.

Сам Ведмідь і Ведмедиха

Із маленьким Ведмежам

Погуляти вийшли там.

От кортить їм завітати

До Лисиччиної хати,

А Лисичка каже їм:

— Не впущу до себе в дім.

Повертайтесь — але тихо,

Бо я вам не хочу лиха,

Щоб Пан Коцький вас тепер

Не почув і не роздер…

 

7

 

Вибравши погожу днину,

Вийшла Лиска на гостину

В найгустішу темну дебр,

Де живе могутній Вепр.

— Вепре, не заходь до мене,

Бо я замужем тепер.

Тільки муж мій злий, скажений,

Всіх забив би і пожер.

Він — Пан Коцький, лютий кіт,

А котам належить світ!

 

8

 

Сумно Вепрові старому.

Стрів Ведмедів коло дому

(Ведмедисі був він кум),

Та й про свій повідав сум.

Каже: — Треба на пораду

Лісову скликáть громаду,

Може, знайдемо тоді,

Як зарадити біді,

Щоб Пан Коцький нас тепер

Не порвав і не подер…

 

9

 

В лісі тиша вікова.

Чути, як росте трава.

Угорі скрипить ялиця,

Сиплеться на землю глиця,

Зеленіє темний мох.

От зійшлись вони утрьох:

Хижий Вовк, Ведмідь-Бурмило,

З ними й Вепр — невмите рило.

Кажуть: — Щоб тримати мир,

Запросімо їх на пир —

Пана Коцького й Лисичку,

Чепуруху-молодичку…

 

10

 

Погоди́лись без вагання,

Та й пішли на полювання

Хижий Вовк, Ведмідь-Бурмило,

Третій — Вепр — невмите рило…

 

11

 

Вполювали разом тура,

Що на ньому груба шкура,

Зате м’яса, якби хтів,

Вистачить на сто котів.

 

12

 

Затягли його у дебр

Вовк, Ведмідь і дужий Вепр.

 

13

 

Поставали, піт втирають

І довкола позирають:

— От і маємо як слід

Пану Коцькому обід! —

Тільки страх їх огорта:

Як закли́кати кота?

Каже Вовк: — Уже з добу я

Щось нездужаю, слабую…

А Ведмідь: — А я — незґраба,

Неповороткий, як баба…

Мовить Вепер: — Я старий,

Це не те, що землю рий…

 

Аж зненацька з-за куща

Вибігло до них зайча.

Тут вони йому зраділи,

Кажуть: — Зайчику наш милий,

Ти проворний, ти меткий,

Швидконогий і прудкий.

Через хащі, через пíски

Побіжи мерщій до Лиски,

Побіжи через ліси,

На гостину запроси,

Запроси її як слід

З Паном Коцький на обід!

 

14

 

От збирається Лисичка,

Чепуруха-молодичка

З Паном Коцьким на обід,

Прибираються як слід.

Пану Коцькому вона

Одягає жупана,

Витяга йому зі скрині

Шаровари темно-сині,

Чобітки, немов на свято

(Що лишив покійний тато),

Капелюх його з пером

Сріблом вишитий кругом…

 

15

 

І такі вони розкішні,

Набундючені і пишні

Разом рушили у путь,

Де з обідом друзі ждуть.

А Лисичка невеличка,

Чепуруха-молодичка

Каже: — Любий, підожди,

Я сама піду туди,

Щоб не сталося біди…

 

16

 

Підійшла, очима блиска

І говорить звірям Лиска:

— Вовче-брате! Ти мерщій

Заховайся за кущі!

Ти, Ведмедю, вуйку любий,

Ліпше видряпайсь на дуба!

Друже Вепре, таж і ти

Мав би далі відійти,

Бо Пан Коцький — лютий гість,

Він порве вас і поїсть!

 

Бідні звірі од біди

Поховались хто куди.

От на дуба зліз Бурмило,

Дужий Вепр — невмите рило

Весь зарився в листя й хмиз,

А Вовцюра в кущ заліз.

 

17

 

От наш кіт угледів тура,

Що на ньому груба шкура,

Але м’яса стане там

На вечерю всім котам.

Облизавсь котяра ласо:

— Добре м’ясо! Сите м’ясо! —

Кличе вголос: — Мау-мав! —

Ніби сам його піймав.

А довкола звірі тихо

Причаїлись: буде лихо,

Коли мало ще йому

Стільки м’яса одному,

То, диви, в недобрий час

Він із’їсть котрогось з нас!

 

18

 

А комарик «дзиз!» та «дзиз!»

Вгору — вниз,

вгору — вниз,

Та туди, де через хмиз,

Через хмиз і через лист

Визирає Вепрів хвіст…

 

Він кружляє низько-низько

І сідає на хвостисько.

Бідний Вепр принишк увесь,

Та зненацька хвіст — шелесь!

 

В лісі морок, в лісі тиша.

Чує кіт — неначе миша

Серед листу шарудить.

Він стрибком — прожогом — вмить

(Бо на це у нього хист)

Вепра тільки хап за хвіст!

 

Той шарпнувся та тікати,

Не пізнав своєї хати,

І в найдальшу з темних пущ

Заховався в хміль і плющ…

 

19

 

А Пан Коцький з переляку

Стриб на дуба, на гілляку.

 

20

 

А Бурмило звідти сторч

Головою прямо в корч!

 

21

 

Кіт тремтить, зірвавсь із жаху —

Та на Вовка-бідолаху,

Пазурями просто в ніс.

Той як схопиться та в ліс!

 

22

 

А тим часом на селі

Зміни стались немалі:

У господі — сум і тиша,

На столі гуляє миша,

Загніздилися в норі

Отакенні-о щурі,

Вуж у сінях, тхір в коморі…

А господарі аж хворі.

Жаль сердешних огорта:

Як їм бути без кота?

І господаря з села

Господиня посила:

— Приведи кота живого,

А назад не йди без нього! —

Довго лісом той бреде,

А кота нема ніде.

Вже на другім кілометрі

Почалися дикі нетрі:

Скрізь ялини та дуби,

Та модрини, та граби,

Та малини, та гриби,

Та шипшини, та ожини,

І ніде нема стежини.

 

Коли чує: кіт нявчить,

З жаху Вепер верещить,

Вовк, як цуцик, скавулить,

Ніби щось йому болить,

Застогнав Ведмідь-Бурмило,

Мов життя йому немиле…

Коли бачить: через дебр

Утікає лютий Вепр,

Далі Вовк кущами скаче,

А Ведмідь біжить та плаче.

І жене за ними вслід

Кіт, його муругий кіт!

 

Тут з котом вони спіткались,

Обіймались, милувались

І раділи без кінця.

 

Тим скінчилась казка ця.

 

23

 

Тут ми бачимо кота:

У фотелі, для вигоди,

Про свої ж таки пригоди

Довгу казку він чита.

Листопад 12, 2015, 15:49
Кількість переглядів - 955
Подобається - 12
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за алфавітом)