Пам’яті Гамсуна

       — Умер Великий Пан!

       (Іван Тургенєв)

 

Щось надійшло-спалахнуло, сліпуче, як маґній —

Це до минулого спогадом я перенісся…

…Стежка з нічного узлісся, і зустрічі з Даґні,

І ластовиння в Едварди біля перенісся;

 

Туга кохання, то віє від фйордів весною;

Замок Вікторії в полум’ї й димі пожежі —

Це не уява сплітає химерні мережі,

Це — пережите. Це те, що навіки зі мною.

 

Може, для інших — це чад поетичних історій,

Царство фантомів — уявне, мінливе, некріпке.

Може, для когось нема ні Едвард, ні Вікторій —

Тільки білизна в порожнім футлярі від скрипки.

 

Та перед цими фантомами меркне і блідне

Власна любов, почуттів нерозділених вияв —

Ніби якесь неістотне, мілке і безслідне

Те, що в житті відчував я, і думав, і мріяв.

 

Там, де, зникаючи, губляться давність і дальність,

Наче крізь скло голубої норвезької криги,

Бачу я душу мою крізь прочитані книги —

І в нереальнім найвищу знаходжу реальність.

 

Бачу далекі узлісся, північні сугір’я —

Може, останній притулок Великого Пана.

Відсвіт вечірній на небі не гасне до рана,

Тануть у ньому велично-холодні сузір’я.

 

Знову я чутиму ангелів, повних печалі,

В башті, де жив божевільний з донькою сліпою;

Питиму тугу, міцнішу хмільного напою,

І цілуватиму трепетну грудь Ілаялі.

Грудень 20, 2015, 15:12
Кількість переглядів - 6
Подобається - 1
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за алфавітом)