— Умер Великий Пан!
(Іван Тургенєв)
Щось надійшло-спалахнуло, сліпуче, як маґній —
Це до минулого спогадом я перенісся…
…Стежка з нічного узлісся, і зустрічі з Даґні,
І ластовиння в Едварди біля перенісся;
Туга кохання, то віє від фйордів весною;
Замок Вікторії в полум’ї й димі пожежі —
Це не уява сплітає химерні мережі,
Це — пережите. Це те, що навіки зі мною.
Може, для інших — це чад поетичних історій,
Царство фантомів — уявне, мінливе, некріпке.
Може, для когось нема ні Едвард, ні Вікторій —
Тільки білизна в порожнім футлярі від скрипки.
Та перед цими фантомами меркне і блідне
Власна любов, почуттів нерозділених вияв —
Ніби якесь неістотне, мілке і безслідне
Те, що в житті відчував я, і думав, і мріяв.
Там, де, зникаючи, губляться давність і дальність,
Наче крізь скло голубої норвезької криги,
Бачу я душу мою крізь прочитані книги —
І в нереальнім найвищу знаходжу реальність.
Бачу далекі узлісся, північні сугір’я —
Може, останній притулок Великого Пана.
Відсвіт вечірній на небі не гасне до рана,
Тануть у ньому велично-холодні сузір’я.
Знову я чутиму ангелів, повних печалі,
В башті, де жив божевільний з донькою сліпою;
Питиму тугу, міцнішу хмільного напою,
І цілуватиму трепетну грудь Ілаялі.