В тій долині, нерухомий ніби,
Водоспад над урвищем завис.
І потоки, як сріблясті риби,
Мчать-летять навипередки вниз.
Ось один, злітаючи з бескидів,
Поривав, збивав смереки з ніг,
Та нараз зашпортався, занидів
І нікуди, власне, не добіг.
Провалився у глибини темні
Ясноводий лісовий ручай.
Між каміння, в прірви попідземні
Увійшов — як радість у відчай.
Як це дивно! З росяної рані
Завела його співуча путь
У бездонні, ненаситні хлані,
Звідки навіть відгуку не чуть.
Там глуха топіль, незглибні тоні,
Темінь сталактитових озер.
Тож якій незнаній Персефоні
Ти пісні співатимеш тепер?
Кінець березня 1978
Прим. Алесь Соловей (1922–1978) — представник парнасизму в білоруській поезії, особистий приятель автора. Посмертна збірка «Нятускная краса» (1982).