Я довго жив у замкненому колі.
І, як ведмідь у свій тісний барліг,
У мій садок, до квітів і до книг,
Втікав від осоружної неволі.
Жадань не залишилося мені —
Чи то моя, чи не моя провина —
Писав лиш вірші та робив я вина
Із пелюстків троянди навесні.
І ти, яка не звикла до тісноти,
Зайшла зненацька у гніздо моє
І нагадала — мов не знав я доти —
Що десь на світі інші рози є.
І повела у голубінь простору,
Туди, де Лювр, і Прадо, і Нотр-Дам
І де стобарвно засвітила нам
Ґотична роза Пальмського собору.
12.ІХ.1970
Паґера, Мальйорка