Овідій

Часом себе я питаю: кому я завдячую більше,
Хто мені визначив шлях до кастальських джерел і Парнасу?
Перші зустріли мене Шевченко і Лермонтов разом;
Юність бездомну мою, що в чужинному світі минула,
Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін та Бунін.
Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага.
А як вернувся додому і знову пішов на чужину —
П’ятеро лебедів рідних, подоланих — та нездоланних,
Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.
Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.

 

З чого ж таки зайнялося? Де кільчик знайду я найперший,
Звідки доглянув я полиск далеких вершин Гелікону?
Та вже на поміч мені несподіваний спогад приходить:
Раннє дитинство, під вікнами пломінь рожевих півоній,
Сосни і клени впритул старий обступили будинок
(Певно, було це останнє шляхетське гніздо України…)
Плесо ріки зеленіє й синіє крізь віти вербові,
Під очеретяний шелест я слухаю вірші всевладні,
Зміст, невідомий мені, не затемнює музики слова,
Повагом мати ритмічно скандує латинський гексаметр,
Повість стару і сумну про кохання Пірама і Тізби…

 

24.ІV–3.Х.1975

 

Прим. П’ятеро лебедів — київські неоклясики, молодший їх брат — Михайло Орест.

Травень 24, 2016, 10:01
Кількість переглядів - 14
Подобається - 0
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за алфавітом)