Осеніло. Тихо з буків падали
Дармовиси мідні і мосяжні.
А по хащі — пагорби і падоли,
Де знаходять шлях лише відважні.
Ми глухому звірилися слідові,
Там, де стежку витоптали сарни.
І спинився зір на дивнім видиві:
Чи воно реальне, чи примарне?
Порхавки росли понад дорогою,
Кожна — наче біла квасолина.
Але тут, насичені вологою,
Височіють ростом по коліна.
Мов би, нашим приходом стривожені,
Лісові повибігали діти:
«Що вам треба в хащі завороженій?
Далі вас не можемо пустити!»
Може, справді в темній улоговині,
Де грибник не бачить ні єдиний,
Десь батьки їх, велетні, заховані —
Головаті, білі, в ріст людини?
4.ХІ.1981