За старе, за прекрасне!
(Мих. Берлов)
Нова доба стира сліди карбовані
Старих культур на вежах і на банях.
На вулиці — дівчата розмальовані,
Широкоплечі, в чоловічих штанях.
Біля кіно — юрбу не в силі стримати —
Два поліцаї ввічливо-брутальні.
І бачиш все, коли проходиш мимо ти
Під вигук джазу з темної їдальні.
А ти ідеш туди, де брами вічного,
Де інший світ для слуху і для зору,
Туди, де профіль велетня ґотичного,
Прекрасного і древнього собору.
В шпилях і вежах сили духа втілені,
Незмінні в дооколишньому русі.
А в храмі пусто. Над книжками схилені
Лише самотні дві чи три бабусі.
Чи чуєш? Над глибинами бездонними
Органу звуки піднялись і впали.
Маленький, під могутніми колонами,
Ти любиш слухать, як дзвенять хорали.
Та не здолати звуками безсилими
Страшної пустки, що панує в храмі,
Мара руїн спливає над кадилами,
І запах тління чути в тиміямі.
Вже доторкнувся до шпиля високого
Над світлим храмом чорний подих смерти.
Чи ж стане сил у тебе, одинокого,
Скарбницю духа в чужині підперти?
Адже тоді, як від чумної повені
Загинули твої святині власні,
В ту ж саму мить, в твоїй душі збудовані,
Постали храми світлі і прекрасні.
Чи ж знає хто, що без твоєї участи
Ніщо не зможе врятувати храму?
Ти — міст через безодню неминучости,
Ти — той ключар, який пильнує браму.
А час іде. І палець приреченности
Торкається до кожної святині,
І під гнилими плямами буденности
Зникає все, що вічним зветься нині.
Нова доба стира сліди карбовані
Старих культур на злотосяйних гранях.
На вулиці — дівчата розмальовані,
Бридкі дівчата в чоловічих штанях.