Наворожу собі морський прибій,
високу хвилю в хусточці рябій,
наворожу що зможу й що не зможу:
пісок гарячий, сонце, днину гожу,
дівчатко із татарськими очима,
що в ролі господині певним чином
комусь траву на пагорбі скубе,
й на круглім білім камені — тебе…
Кокетка-чайка поправля маніжку,
ти ж, як завжди, читаєш мудру книжку.
І так нам добре вдвох, і так надійно,
ні миттю не буденно, лиш недільно!..
Десь кухарі для нас готують страви,
і ліньки навіть думати про справи,
хіба спитати можна не нове:
«Ну, як там Карл Дванадцятий живе?..»
А вдалині пливе зелений парус,
тремтить повітря, мов крихкий стеклярус,
край берега — мереживо з медуз…
Від ніжності душа втрачає глузд…
Та це, звичайно, буде лиш в уяві,
аж поки зблякнуть обриси яскраві
й проллє реальність капосну іржу
на весь той блиск, що я наворожу…