Найдревніші з олив Гетсиманського саду
Бережуть іще в пам’яті муки і зраду,
Що про них повідає леґенда стара.
Та невже тільки зло на землі не вмира?
Тож на пам’ять про нашу хвилину щасливу
Посадімо тепер невмирущу оливу,
Щоб — як символ кохання — росла і росла,
Сотні, тисячі літ, без кінця і числа.
Буде золото чисте з віками чорніти,
Розіб’ються, покришаться дрібно ґраніти,
Та залюбленим все ще даватиме тінь
Продовгастого листу лискуча сріблінь.
[Включено автором до циклу «Пісня про білий парус» у виданні: Ігор Качуровський. Лірика. — Львів: Астролябія, 2013]