Над степом хижо яструби злітали,
Стікало небо, плавлячись, в пісок,
І Ольга йшла між стиглими житами,
Сама неначе житній колосок.
Моя біда потроху затихала,
Спливала в небуття моя біда.
А Ольга йшла і хусткою махала —
Струнка, високочола, молода.
Цвіло під залізницею тройзілля.
Мов ізмарагд, темнів у балці глід.
І мчали поїзди, мов на весілля,
і машиніст сигналив Ользі вслід…
Ну от і все — прощай, моя любове!
Мої світи тобі не по плечу.
Колись іще поплачемо обоє,
А поки що не треба — я плачу!
Плачу своїми мріями — нехай їм.
Світанками. Сльозою у пісок.
Отим дівчам, що хусткою махає
Мені здаля, мов житній колосок.
Дані опрацьовуються...