На цім вікні лишу лиш білі квіти:
поллю їх, приголублю — й вже ми квити.
А всі рожеві, жовті, голубі
й такі, що аж не снилися тобі
(відтінків двадцять п’ять чи двадцять шість),
переселю до інших гарних місць.
Нехай внизу біжать автомобілі,
а тут «ростуть» морські корали білі —
сусіди квітів і веселих риб,
які, аби схотіли, то могли б,
напевне, здивувати цілий світ,
з води на білий виплигнувши цвіт.
Тут зазира крізь шибки біле небо —
ледь сторожко, щоправда: не збагне-бо,
чому поскрізь панує білий культ.
А ще тут акварель забігла в кут,
де я у білім платті, що сама
мережила (його давно нема).
І тільки жаль — в малесенькій кімнаті
на світлім чистім біло-білім святі,
котре немов зібралось до вінця,
нема блідого тихого лиця,
яке над всі знайомі досі лиця
щоночі невблаганно-біло сниться
й на білий аркуш вранці висіва
невидимі, як білий біль, слова.