Містові міцно і мирно ранку погожого спиться.
Та зайнялася червоно високих дахів черепиця,
І, наполохана дзвоном будильника в нашій господі,
Бачу я, сутінь, зіщулившись, блідне, як пійманий злодій.
Тулиться, жметься в кутку — жмут учорашнього смутку…
А крізь нещільну фіранку, повз викуту з золота лутку,
Ранок ударив промінням, як струмом живого фонтана,
Просто на образ настінний, де час зупинила кохана.
І опромінив нараз чоло твоє, очі і лиця —
І ожила, засвітилась, засяяла наша світлиця.
Бо через тебе лишень радість надходить надрання.
Щастя мого джерело, світич мого існування…