* * *
Мало в світі копачів криниць,
більше спраглих, що бредуть крізь хащі.
Вічні книги в затишку полиць,
ви як люди,
тільки значно кращі.
Щоб моя душа, як філігрань,
затремтіла і замерехтіла,
сріблом звуків повниться гортань
і медами світла соти тіла.
Чую дальній брязкіт стремена,
дзвонить в дзвони рима великодня.
Книги-люди,
книги-імена,
це возносить ваша крутизна,
впав би, чень,
коли б не длань Господня!
Як люблю я ваш іконостас
в різнобарв’ї одягу святковім…
– Прощавайте, друзі! –
так до вас
Пушкін, помираючи, промовив…