Не розумію їхніх діянь,
їхніх захоплень і зацікавлень,
не розумію їхніх пісень,
уподобань, вчинків, забав,
не розумію їхньої мови,
хоч мова їхня,
як і моя, українська.
Вони живуть так,
мовби світ цей належить їм,
мовби вони господарі життя.
Вони вдають, що все знають,
усе вміють, що все їм дозволено,
вони переконані,
що не існує таких перепон,
яких не змогли б вони подолати.
Мене обурює їхнє нахабство,
їхня зарозумілість:
нібито з них починається
відлік нової ери,
нібито саме вони,
а не хтось там, вісь Землі,
навколо якої вона обертається.
Їхня сваволя
у парі з агресією,
їхня нахрапистість
провокує на відсіч,
їхня непоштивість до похилих
гідна осуду.
Вони впевнені,
що вони найкращі,
вони впевнені,
що вони наймудріші,
що це від них залежить
пересотворення світу.
Краще б вони мовчали!
Краще б вони
говорили жестами!
Бо їхня українська
загачена мулом Темзи
і холодна, як дамаська сталь.
То, може, вони чужинці
чи пришельці з галактики,
загубленої у прірві всесвіту?
Чим більше живу,
тим більше їх не розумію,
чим більше слухаю,
тим більше чужію.
Та в пору просвітлення пам’яті
й принагідної ревізії досвіду
у мозок вгризається
щур сумніву:
а чи не мав і я вигляд чужинця
тоді, коли був таким, як вони,
нетерпимим і безнадійно молодим,
а попередники – безнадійно старими?
29.09.2015
Дані опрацьовуються...