Сніжні сонети

І

 

Всю ніч сіяли зорі, аж до ранку.

А вранці встав туману срібний дим,

І привидом далеким і блідим

З’явилось місто з тьмяного серпанку.

 

А ми не дочекалися світанку.

Мов дзвін струни, було твоє «ходім»,

І сніг скрипів на стежці біля ґанку,

Коли ми тихий залишали дім.

 

Лягло дихання інеєм на вії,

На брови і на хусточку твою.

Міцніючи, ходив мороз в гаю,

 

І сковані дрімали сніговії.

І я стрічав привітний погляд твій,

Блискучий зір з-під довгих срібних вій.

 

ІІ

 

Я помилився. Взяв горою, вище.

Не переліз, а обминув тини.

І вийшов на забуте кладовище

Якраз, коли підходили — вони.

 

Я впав на сніг, в торішні бур’яни,

Де затишок від кулі і від хвищі.

А неминуче підповзало ближче

Гадюкою з нічної глибини.

 

Та що я міг зробити сам, без зброї?

В заметах метушились однострої;

Зірвався крик, і пролунав, і стих.

 

Ось інший крик і постріли зловіщі…

І зрозумів я, що на кладовищі

Товаришів розстрілюють моїх.

 

ІІІ

 

Покрученою стежкою крутою

Вечірня тінь спускалася в долину.

В снігу дерева вийшли на вершину

І стали над стрімкою висотою.

 

І, стомлене своєю самотою,

Спішило сонце в голубу країну,

І на горі застигло на хвилину

Короною пломінно-золотою.

 

Мов перед сном морозним, срібно-чорним,

Крізь сніжний килим, що окутав віти,

Воно хотіло землю освітити

 

Промінням несказанно-неповторним.

І синя тінь спинилася, несміла,

Бо золота корона пломеніла.

 

ІV

 

Морозний вітер віяв над полями,

Вогні пожежі відбивались в шибах,

Жила печаль в покинутих садибах,

І на снігу цвіли червоні плями.

 

Кружляла смерть між хмарами і нами,

І раз-у-раз стрясав будівлі вибух,

І в білім полі залишались ями,

І слався дим по вивернутих скибах.

 

Я слухав, як воркочуть скоростріли,

Дивився, як далеко з-за могили

Заграва підіймається і гасне.

 

Дихання смерти відчував шалене

І з хвилюванням думав, що для мене

Найглибший жах ховає щось прекрасне.

 

V

 

Над містом жах. І день від муки зблід.

Рабів виводять за дроти і ґрати.

І ми йдемо за іншими услід

Зруйновані квартали розбирати.

 

Ще струмені не починали грати,

Легеньким снігом притрусило лід.

А ти вже босий, мій незнаний брате,

Що в таборах згубив рахунок літ.

 

Так. Ми в колоні трупів — мов брати.

З тобою поруч мушу я іти,

І незабутні згадувати втрати,

 

І думати, кому скоріш вмирати,

І бачити, як ти ступаєш в сніг

Підошвами червоносиніх ніг.

 

 

Неначе подих радости і волі,

Крізь листя шум, крізь шелести шовкові

Пливли весною пахощі бузкові

Над сонним містом в соняшнім Тіролі.

 

І раптом — сніг. На дерева маґнолій,

На квіти їх рожевопелюсткові

Сніжинки білі падали поволі,

В узори заплітаючись казкові.

 

І, сніжному дивуючись цвітінню,

Проходив я загубленою тінню,

Понад рікою, парком напівголим,

 

Де ніжні квіти умирали долі.

І сам проймався тим холодним болем,

Що відчували пелюстки маґнолій.

Січень 24, 2016, 18:08
Кількість переглядів - 60
Подобається - 0
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за алфавітом)