І
Всю ніч сіяли зорі, аж до ранку.
А вранці встав туману срібний дим,
І привидом далеким і блідим
З’явилось місто з тьмяного серпанку.
А ми не дочекалися світанку.
Мов дзвін струни, було твоє «ходім»,
І сніг скрипів на стежці біля ґанку,
Коли ми тихий залишали дім.
Лягло дихання інеєм на вії,
На брови і на хусточку твою.
Міцніючи, ходив мороз в гаю,
І сковані дрімали сніговії.
І я стрічав привітний погляд твій,
Блискучий зір з-під довгих срібних вій.
ІІ
Я помилився. Взяв горою, вище.
Не переліз, а обминув тини.
І вийшов на забуте кладовище
Якраз, коли підходили — вони.
Я впав на сніг, в торішні бур’яни,
Де затишок від кулі і від хвищі.
А неминуче підповзало ближче
Гадюкою з нічної глибини.
Та що я міг зробити сам, без зброї?
В заметах метушились однострої;
Зірвався крик, і пролунав, і стих.
Ось інший крик і постріли зловіщі…
І зрозумів я, що на кладовищі
Товаришів розстрілюють моїх.
ІІІ
Покрученою стежкою крутою
Вечірня тінь спускалася в долину.
В снігу дерева вийшли на вершину
І стали над стрімкою висотою.
І, стомлене своєю самотою,
Спішило сонце в голубу країну,
І на горі застигло на хвилину
Короною пломінно-золотою.
Мов перед сном морозним, срібно-чорним,
Крізь сніжний килим, що окутав віти,
Воно хотіло землю освітити
Промінням несказанно-неповторним.
І синя тінь спинилася, несміла,
Бо золота корона пломеніла.
ІV
Морозний вітер віяв над полями,
Вогні пожежі відбивались в шибах,
Жила печаль в покинутих садибах,
І на снігу цвіли червоні плями.
Кружляла смерть між хмарами і нами,
І раз-у-раз стрясав будівлі вибух,
І в білім полі залишались ями,
І слався дим по вивернутих скибах.
Я слухав, як воркочуть скоростріли,
Дивився, як далеко з-за могили
Заграва підіймається і гасне.
Дихання смерти відчував шалене
І з хвилюванням думав, що для мене
Найглибший жах ховає щось прекрасне.
V
Над містом жах. І день від муки зблід.
Рабів виводять за дроти і ґрати.
І ми йдемо за іншими услід
Зруйновані квартали розбирати.
Ще струмені не починали грати,
Легеньким снігом притрусило лід.
А ти вже босий, мій незнаний брате,
Що в таборах згубив рахунок літ.
Так. Ми в колоні трупів — мов брати.
З тобою поруч мушу я іти,
І незабутні згадувати втрати,
І думати, кому скоріш вмирати,
І бачити, як ти ступаєш в сніг
Підошвами червоносиніх ніг.
VІ
Неначе подих радости і волі,
Крізь листя шум, крізь шелести шовкові
Пливли весною пахощі бузкові
Над сонним містом в соняшнім Тіролі.
І раптом — сніг. На дерева маґнолій,
На квіти їх рожевопелюсткові
Сніжинки білі падали поволі,
В узори заплітаючись казкові.
І, сніжному дивуючись цвітінню,
Проходив я загубленою тінню,
Понад рікою, парком напівголим,
Де ніжні квіти умирали долі.
І сам проймався тим холодним болем,
Що відчували пелюстки маґнолій.