До нас на склад забіг чужий собака,
Бродячий пес, ледачий і брудний.
Кошлатоморді наші щуролови,
Не сміючи його атакувати,
Із гавкотом кружляли оддалік.
А він собі розлігся серед бруку,
Де затишок на сонці, і вдавав,
Що спить.
І ось рябеньке цуценя,
Якому щур недавно видер око,
І рана все не гоїлась (воно
Занедбане було таке й нещасне),
Поволі, шкутильгаючи, до нього
Наблизилось.
Він голову підвів,
Замащений мазутом волоцюга,
Назустріч цуценяті — і ліниво
Лизнув його. Понюхав, знов лизнув,
І лапою обняв його за шию,
І став йому вилизувати рану,
Ту, незагоєну, на місці ока.
І я подумав: що, якби людині —
Собачу душу…