За прислів’ями і приказками
1
І не мірошникує, а голова борошном припала
У чотири руки ворожили,
у холодній золі ворушили –
запропалися світло й тепло.
Жебра голод – немає поживи
з того борошна, що намело.
Як офіра літам і скорботі,
хліб камінний в беззубому роті
і непевна хода.
Не розхлюпати б пізньої плоті –
колихка, як вода.
Сипле борошном щедрий мірошник,
хилить в сон, замітає збитошник,
меле збіжжя годин.
Сміх склотари і плач пилорами –
серед літа лежить під снігами
сам-один,
сам-один,
сам-один.
2
Живеш, аби світ не без тебе
Змирися, не ремствуй –
це ти помер.
Це зору змістився кут.
Уже не ти господар тепер,
цей час – твій вампір і спрут.
Він ґрати ребер
вночі лама,
спать не дає.
Мерців фантомами
тебе дійма,
бо ти – не є.
Він злобний пес,
чия лють згаса
лишень над безрухом тіл.
Він зна, що ти
посадить, як пса,
на ланцюг би його хотів.
3
Одна мати родила, одну й смерть давала
Навіщо шанс йому дала,
не забезпечивши кредитом?
Навіщо другу – змах крила –
смерть заповзявсь перехитрити?
Загнав себе в піщаний скит
дурним ширянням над землею.
Невже безсмертя лазурит
низь поєдна й Касіопею?
Могилу ближнім риє смерд,
не прочитати неба смерду.
І все-таки – є друга смерть,
поете, бійсь такої смерті!
4
Не так вороги, як ті добрі люди
Лежу в хаті на постелі,
тільки й неба – дірка в стелі.
Зайшли в хату добрі люди,
пожаліли люто.
– Чом лежиш, як в домовині,
кіт пропав, голодні свині,
коза не поєна,
корова не доєна,
кури порозбігалися…
– Остогидли свині й кури,
манить верхотура.
Не лежу я, а літаю…
– Як?
– У стелі дірку маю…
– Ах ти ж, чортове ледащо,
ти сказився чи пропащий?
Коли будеш ти літати,
пропадеш з голоду,
трясця твоїй матері! –
Узяли ганчірку,
затулили дірку.
Лежу тепер в домовині,
наді мною кури й свині.
Чую – гудять мене, лають
ті, що не літають.
5
Журба плугом по серцю оре
Плугом по серцю орала,
люта й крива борозна.
– Може, вгамуєшся?
– Мало! –
відповідає вона.
Кидає в борозну зерна,
сходить чорнобиль-полин.
– Гріх так виснажувать землю.
– Сам же засватав, полий!
Йде, поливає сльозами,
ґвалт вороння звідусіль.
Мажі повзуть з чумаками,
краща від кримської сіль.
6
Шукай вітра в полі
Кинув лігво-берлогу,
був для того мотив:
пух пера золотого,
що той вітер зронив.
Пух – подразник, звичайно,
випадковий проте.
Взявся вивідать тайну –
де ж перо золоте?
Вітра в полі шукає
правдолюб-автохтон.
Подорожніх питає,
та не знає ніхто.
Вже й зима скількимога
наляга, як чума.
А пера золотого
не було і нема.
Тільки викликом долі
спокуша, не згоря
в галактичному домі
злотопера зоря.
7
З краси не пити води
А я, дурко, із неї пив,
промарнував літа.
Та спраги й досі не втолив,
порепались вуста.
Сиджу і п’ю, глядач-тлумач,
шепчу її ім’я.
Ліворуч – сміх, праворуч – плач,
посередині я.
Переступив крутий поріг –
і, злившись, понесли
за сміхоплачем плачосміх,
немов морські вали.
У нурті-піняві буття
я їй кричав – спаси!
Але відчув – гірчить пиття,
тужба в очах краси.
Я зрозумів – затьмарив Змій
ясне її лице.
І в схроні, що беріг Кощій,
розбив страшне яйце.
8
Доходились ніжки, доробились ручки
Доходились ніжки, доробились ручки,
в присмерку сміється золота каблучка.
Навтішалось лихо – злопало вареник,
раз кепкує й досі золотий перстеник.
Відмовляють ніжки, протестують ручки,
забери, онучко, золоту каблучку.
9
Обоє вмерли, мов за руки побрались
Лик господній в павутинні,
шурхотить мишва у скрині,
блима свічка, гасне звук.
Спрага клянчить ротом чарки,
за недопалок цигарки
зачепив струну павук.
Розмовляє хата з нами
рогачами, казанами,
порохном цілющих трав.
Ветхий мисник, сіль і сода,
на лежанці карт колода,
мотлох побуту й забав.
Мов домовились – обоє
провалились разом в Трою,
нерозкопану іще,
заховалися під хвою,
вкрились ґрунтом, як плащем,
візьме око ґрунт з собою,
скрапне жалібним дощем.
Дані опрацьовуються...