Блискуча строфа, що була вже в руках,
Прозора, співуча, ясна,
Зненацька шугнула крізь шпару в думках
В провалля без краю і дна.
Сковзнула, упала, пірнула в глибінь,
Зірвалась, як риба з гачка,
І знов підпливала, манила, як тінь,
Якої не схопить рука.
Як тінь, безтілесною стала сама,
Аж поки сховалась у тьму,
В глибинне, одвічне, що всіх нас пойма,
А ймення немає йому.
Ми тільки рибалки в непевних човнах
На плесі нічної ріки.
З глухої безодні, в туманних вогнях,
До нас випливають думки.
Щось ніби впіймаєш тремтливо-живе,
А впустиш — загине і слід…
Хібащо до когось ізнов припливе,
Колись, через тисячу літ…
9–10.V.1964