Блукаючи по власних сторінках,
У «Надвечір’я» трапив ненароком.
І знову рік за роком, крок за кроком
Проходжу свій гіркополинний шлях.
Скрізь тільки розпач, тільки їдь отрути,
А в кращім разі — сум і самота.
І дикий страх зненацька огорта,
Що ти лиш сон. Тебе не може бути.
Це лиш у мрії бачиться мені,
Що розірвалось коло нерозривне,
І чується твоє дихання рівне —
Немов ти спиш — лиш у моєму сні.
Невже це справді: під покровом білим
Рука смаглява солодко звиса
І темна незаплетена коса
Спадає з ліжка аж на самий килим?