Бездарний фільм дивились ми з нудьгою —
Незносний голлівудівський шабльон.
І раптом я здригнувся, мов крізь сон,
І мимохіть закрив лице рукою:
Мені здалось, що це мене ведуть
У лабіринту несходиму путь.
Мені з дитинства сниться все те саме:
Осіннє поле і сосновий ліс,
Круте провалля і дорога вниз —
І ось я вже на дні глухої ями,
А може, то підвал, печера, льох.
І виходу нема. Каміння й мох.
І здогад постає несамовитий,
Важезний, мов склепіння кам’яне,
Що я скінчив котресь життя земне —
Забутий, замурований, заритий,
В сліпім куті покинутий без сил,
Розчавлений вагою чорних брил.
І хто був я, який мені все сниться?
Задавлений у шахті робітник,
Злодюжка чи відважний войовник,
Що прямував до царської скарбниці,
А трапив, де задушлива тюрма,
Каміння, мох і виходу нема?
Та вже щось інше миготить з екрана
У кольоровій зміні вихровій.
І біля мене любий профіль твій,
Дитино сонця, світла і кохана.
Потисни руку, ближче прихились,
Щоб темні сни ніколи не збулись.