Балада про рідну пісню (Яничари)

То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці

То ловили яничари українок білолицих.

Степовими кураями налетіли ніби круки.

Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.

 

Потішались до світанку, все спалили до билинки.

Йшли при конях полонянки, цебеніла кров на литки.

А коли дорога дальня відняла останні сили,

Забриніла раптом пісня та й знялася в небо синє.

 

Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.

То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?

 

Яничари, яничари, чи не так співали мами?

Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.

Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.

Першим кинувся отаман, заволав без тями – цитьте!

 

Та мелодія широка залила ревіння кляте,

забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.

Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?

Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.

 

Вже від бранок тільки шмаття,

а вона все лине й лине.

Ніби кара і прокляття, біла туга України.

 

Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.

Серед степу з божевілля землю їли яничари.

Листопад 27, 2015, 14:42
Кількість переглядів - 92
Подобається - 0
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за алфавітом)