Вінком духмяним довкруги ялиці,
Такі безжурні й безсоромно-голі,
Серед мохів і золотої глиці
Вони кружляли у весільнім колі.
І от, не пожалівшися нікому,
Застигли у морозному тумані,
Мов карлики у домі крижаному
В страшному старовинному романі.
Заціпеніли тільця їх бузкові,
Неначе скраклі, виточені з криги.
…У зимній хащі, у глухому схові,
Стояти їм до першої відлиги.
Але вона життя їм не поверне,
Лиш підітне, підкосить і підточить.
А згодом сніговиця заволочить
Гриби і пні, ожинники і терни.
Та через рік, коли прогляне вранці
Осіннє сонце крізь імлу блакиті,
Їх діти поведуть кривого танцю —
Як час і простір, як усе на світі…
4.Х.1980–30.VІІІ.1984