Я рано вирушила в путь,
туманних сповнена надій.
А роки йдуть, а роки йдуть —
і шлях розвиднюється мій.
В путі стрічала багатьох,
одначе декого немов
я знала упродовж епох
і впізнавала знов і знов.
В огні повстанському, в диму
Священника впізнала я,
що не шкода було йому
свого святого житія.
Він був у найчорніший час
зі мною — з нами усіма,
щоб віри промінь не погас,
щоб світла не здолала тьма.
Впізнала й Воїна, який
в запеклих вистояв боях
зі злом — і знову рвався в бій,
забувши, що існує страх.
Лицáрське серце мав, хоча
не мав ані лицарських лат,
ані лицарського меча,
лише звичайний автомат.
І Барда упізнала я,
без арфи, в скромному вбранні,
судьба вигнанницька чия
в безсмертні втілилась пісні.
Він владу визнавав Краси,
її закон, її устав
і чув небесні голоси.
І він також мене впізнав.
То хто ж надійде ще здаля?
І що за зустріч припаде?
Бо ще ні в кому і ніде
я не впізнала Короля.
Х–11.ХІ.20