Віктор Коптілов. Париж. 1997. Фото Віталія Радчука
Ориґінальні вірші перекладача світової поезії — завжди одкровення: зробивши своїм ремеслом перевтілення в іншу творчу особистість (а отже — хай не абсолютне, але все-таки зречення власного «я»), перекладач не візьметься за перо без граничної потреби висловити щось, не висловлене ніким до нього. А якщо вже знайде «свою» тему, то опрацює її у всеозброєнні віршового і стилістичного інструментарію не лише рідної літератури, а й чужих — тих, чиїм повіреним у власній країні він сам себе призначив. І ніщо не завадить читачеві, котрий стежить за перекладачевою роботою, познайомитися з ним ще й як з поетом.
Це — в ідеалі. А якщо додати до цього умови несвободи — творчої і політичної? Якщо з трибуни говориться одне, а вдома на кухні — геть інше? Якщо тобі випало народитися в країні, яка охоплює 1/6 частину суходолу і яку відділяє від решти 5/6 цього самого суходолу надійна залізна завіса? Тоді лишається дотримуватися відомої формули: «Не думай; якщо подумав — не говори; якщо сказав — не пиши; якщо написав — не друкуй; якщо надрукував — кайся». Або — щоб не доводити цього ланцюжка до прикрої фінальної крапки — писати в шухляду, без надії на друк.
Тим драматичнішим стало запізніле відкриття таборових поезій видатних наших перекладачів — віршів з «Інтинського зошита» Григорія Кочура, сонетів Дмитра Паламарчука.
До Віктора Коптілова, перекладача й перекладознавця кочурівського масштабу, якому 3 липня 2010 року мало б виповнитися 80, доля була ласкавіша: він не зазнав ув’язнення, та й горезвісна залізна завіса одного чудового дня 1981 року взяла та й піднялась перед ним, відкривши йому дорогу в Париж, де він спершу працював у Секретаріаті ЮНЕСКО спеціялістом з мовних програм, а згодом — у 1990–1996 рр. — викладав українознавчі дисципліни в паризькому Національному інституті східних мов і цивілізацій.
Він на повні груди вдихнув вільне повітря, побачив вільний світ, від Шрі-Ланки до Ірландії, насолодився спогляданням шедеврів світового мистецтва, а через кілька років після проголошення Незалежности — повернувся, покинувши досить забезпечене життя, щоб нести свої знання, свій безцінний досвід молоді — викладати студентам Києво-Могилянки, а далі й Університету ім. Тараса Шевченка курс теорії і практики перекладу. Але віршів своїх, що писав з молодих літ, не друкував і тоді, — може, на перешкоді стала скромність — інакше це годі пояснити (виняток було зроблено лише для сатиричної «Післямови перекладача», яка супроводжувала публікацію «Роману про Ренара» в переспіві Коптілова у «Всесвіті», і для поезії «Моя Україна зі мною», що з’явилася в «Літературній Україні»).
Втім, неслушно було б твердити, що він цих віршів не цінував, — свідченням цього є те, що в його архіві зберігаються і чернетка, і дві машинописні копії «Святої Терези» — сонета, написаного під враженням від мармурової скульптурної групи «Екстаз святої Терези» італійського бароккового скульптора Джованні Лоренцо Берніні. Це шедевр поезії «другого ступеня» (в термінології Ігоря Качуровського — транспозитивної лірики), себто поезії, яка переводить — транспонує — певний образ із матеріялу в матеріял: з матеріялу пластичних мистецтв або ж музики в матеріял словесний.
Загалом, розуміння мистецтва — малярства, скульптури — Коптілов, певно, успадкував від батька, Віктора Євтропійовича, художника-живописця. А молодший брат перекладача, Ігор Вікторович, обрав своїм фахом графіку, був знавцем геральдики.
Віктор Вікторович обожнював англійських прерафаелітів, особливо Данте Ґабріеля Россетті з його чуттєвими жіночими образами, для яких позувала його улюблена модель Джейн Морріс. Про інші його мистецькі симпатії свідчить «Триптих малярства». Але найцікавіше, що й сам перекладач має в ґалереї шедеврів світового малярства свого двійника — на όбразі пізньоґотичного нідерландського майстра Роґіра ван дер Вейдена «Поклоніння волхвів» (що зберігається в мюнхенській Старій Пінакотеці) риси Віктора Вікторовича упізнаються в обличчі найстаршого волхва, який припадає до руки маленького Христа…
Вертаючись до «Святої Терези», згадаймо, що в основу композиції Берніні, яка прикрашає римську церкву Санта Марія делла Вітторія, лягла оповідь самої св. Терези, зафіксована в її епістолярії, — ніби одного разу вві сні їй явився «ангел у плотському образі» й пронизав їй серце золотою стрілою з вогняним вістрям, від чого вона зазнала «солодкої муки», — і в інтерпретації Віктора Коптілова цей сюжет розкривається через низку яскравих антитез: ангел це чи Амур? Вісник Добра чи Зла? Життя несе він чи Смерть? Точка естетичної істини міститься десь посередині, й у нескінченному наближенні до неї — завдовжки в хвилину екстазу, що здається вічністю, — автор перевтілюється у свою героїню…
І в інших поезіях момент абсолютного естетичного переживання постає як екстатичний стан, непідвладний однозначним етичним критеріям, — хистка рівновага на грані земного й небесного:
Тут став ти на вершині, на шпилі —
Ще не на небі, вже не на землі («Музика Баха»), —
чи вслухання в «діалог предковічного Світла і Тьми» («Моне»), а чи проникнення в «заколдованный сад», де відбувається містична зустріч закоханих душ, — «а за садом сражаются Зло и Добро» («Я калитку раскрыл в заколдованный сад…»).
Власне, й у питаннях віри автор цих віршів був далекий від однозначности. Якось він оповів про свою дискусію з приятелем-бельгійцем: той запитав його, чи віруючий він. Коптілов відповів, що — коли так, коли ні, це несталий стан. Бельгієць узявся переконувати його, що віра в сучасному світі, й у вихованні молоді зокрема, — ні до чого, на що Коптілов заперечив, що релігійний складник у вихованні — необхідний: «Це дає моральні приписи й усвідомлення, що там, нагорі, хтось є». Бельгієць мусив погодитися…
Світ трансцендентного для Віктора Вікторовича не вкладався в суто релігійні рамки — його пильно цікавила містика, окультизм: у Парижі він мав доступ до езотеричної крамниці, куди пропускали лише за довідкою про членство в Академії чорнокнижників, а в Києві у нього певний час жив екстрасенс, який міг спілкуватися з потойбіччям. Варто згадати й кількатомову франкомовну енциклопедію містики, яка була окрасою перекладачевої бібліотеки, і таємничі маски зі Шрі-Ланки, розвішані на стіні його київського помешкання…
Зрозуміло, що такий нахил до окультних наук мало кореспондував із радянською дійсністю. Коптілов вийшов з компартії в Парижі — одним із перших, ще до проголошення Незалежности: просто перестав платити внески.
А про те, який внутрішній протест стояв за цим кроком, свідчать рядки з його «Весеннего», де в образах ґотичних химер (що їх, звісно ж, годі побачити на київських вулицях, — хіба що в стилізаціях Городецького) вгадуються гігантські транспаранти з портретами партійних вождів, розвішані, за радянською традицією, на фасадах будинків:
А посмотришь наверх: отовсюду — разверстые пасти —
Та — мордастей других, ну а эта, быть может, клыкастей.
И кричат в пустоту о своей самой истинной вере
Всё, что может химера химере сказать о химере.
Шкода лише, що — помилково чи навмисно — Коптілов і дату під цією поезією поставив химерну: 3.82.67. А може, тут зашифрована вся брежнєвська доба, що тривала з 1966-го по 1982-й?
І, мабуть, уболівання над долею Еразма Роттердамського були лише приводом, щоб вихлюпнути власний біль:
О муко неймовірна і страшна:
Насмілитися думать незалежно,
Не те сказати слово, що належно,
І знати: плата — вогнище й труна.
(«У музеї Еразма Роттердамського»)
Схоже, ориґінальна поезія — і українська, й російська — була для Віктора Вікторовича в роки дрімучого «застою» життєво необхідною віддушиною (іншою віддушиною були прозові пародії, гуморески і «фразочки» — але це окрема тема).
Ігор Качуровський, ознайомившись із поезіями свого колеґи-перекладача вже по його смерті, резюмував: «Вірші Коптілова стоять на рівні неоклясицизму чи парнасизму» (під парнасизмом наш мюнхенський неокласик розуміє власне французький парнасизм та споріднені з ним явища світової літератури, до яких належить і український неокласицизм).
Але не всі коптілівські поезії вкладаються в суворі неокласичні рамки: дві речі — «Рідна мово моя…» і «Моя Україна зі мною» (вочевидь, остання перекладачева поезія) — ніби написані іншою рукою. Проте варто звернути увагу на час і місце написання першої — 1989 р., Коломбо (столиця Шрі-Ланки), щоб відчути, наскільки по-іншому звучала ця досить-таки затерта романтико-патріотична фразеологія на іншому краї світу — в устах людини, яка, затамувавши подих, стежила за культурним і політичним відродженням своєї батьківщини з відстані в тисячі кілометрів…
Не чужий був Вікторові Вікторовичу і поетичний експеримент — мова про його наслідування забороненого Йосифа Бродського, російською («Весеннее») і українською («Відчужено розцвітає версальського парку екзотика…»).
А в його архіві зберігаються переписані бісерним почерком, без поділу на рядки — від берега до берега сторінки, вирваної з учнівського зошита, — вірші Бродського (без зазначення автора): «Большая элегия Джону Донну», «От окраины к центру», «В тот вечер возле нашего огня…», «Под вечер он видит, застывши в дверях…», «Проплывают облака», «Остановка в пустыне», «Глаголы», «Стихи под эпиграфом», «А. А. Ахматовой» («Закричат и захлопочут петухи…»), «Холмы», «Топилась печь…», «Двадцать сонетов к Марии Стюарт» (VII), три поезії з циклу «Части речи»: «Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря…», «Узнаю этот ветер, налетающий на траву…», «Это — ряд наблюдений. В углу — тепло…». Це понад три десятки книжкових сторінок! Очевидно, Віктор Вікторович переписував вірші Бродського, маскуючи їх під прозу, щоб провезти їх з-за кордону і показати у вузькому колі однодумців.
У такий самий спосіб і так само без зазначення автора переписано рукою Коптілова тексти Наталії Горбаневської, поетеси російського Самвидаву, дисидентки, яка 1969 р. була заарештована, згодом відбула майже дворічне ув’язнення у психіятричній лікарні, а 1975 р. еміґрувала (лише єдина річ — «Мне горе сводит губы…» — переписана з поділом на рядки і позначена криптонімом НГ — зі з’єднаними сусідніми вертикальними рисками цих літер).
Тримати такий компромат удома було неабияким ризиком…
А з суто мистецького погляду, наслідуючи Бродського (як і Шевченка — причому силабічним розміром), Коптілов вправлявся в літературному перевтіленні, приміряв на себе чужу поетику, і тут йому став у великій пригоді перекладацький досвід.
Окремі сторінки поетичної спадщини Віктора Вікторовича, які ще чекають на своє оприлюднення, — його віршовані жарти, сатиричні поезії і т. п., а також російськомовні дитячі вірші, адресовані синові Платонові з власноруч виконаними ілюстраціями.
Добірка публікується з ласкавої згоди вдови Віктора Коптілова, Наталії Бажан.
Олена О’Лір
Віктор КОПТІЛОВ
ПОЕЗІЇ
* * *
В годину смертної негоди
Зверну, затамувавши подих,
Свій зір, що тьмариться в імлі,
На тихі зорі, ясні води
Моєї рідної землі.
[1950?]*
* На звороті аркуша з незакінченою російськомовною поезією «Средь суеты, возни и шума…», датованою 24.ХІ.50.
МУЗИКА БАХА
Н. Б.**
Органні сни, мов нескінченні сходи
Спіралями у присмерку дзвіниць, —
По кроку крок, аби не впасти ниць,
Аби дійти гармонії та згоди.
В органних снах земля внизу лежить.
Крізь готику вузьких стрілчастих вікон
Свої вагання, острах, болі викинь:
Тобі угору йти — неначе жить.
Нехай нуртує темрява земна
І навздогін клубочаться химери —
Вже ронить зір у кришталеві сфери
Одвічна синь, і мудра, і ясна.
Тут став ти на вершині, на шпилі —
Ще не на небі, вже не на землі.
Ніч з 12 на 13.І.1971
** Наталії Бажан.
ВИБІР
Давня легенда
— Будеш сяяти біля сонця,
Будеш плавати у блакиті, —
Найдорожча оздоба неба,
Денна зірка, єдина, вічна,
Дивуватиме цілий всесвіт!
— А вночі? — Що вночі? Пора вже
Забувати про темні ночі.
Хай вночі ще темніше стане,
Дневі буде воно на користь:
Морок ночі відтінить світло!
— Ні, не можу. Моє проміння
Не зрівняти з промінням сонця,
Та воно проте й не вбиває,
То стежину покаже в лісі,
То нічні розжене примари…
— Годі! Отже, тобі не любі
Наші дні осяйні й веселі?
То й лишайся в ночі навіки!
І навіки лишився місяць
Розганяти нічні примари,
Осявати стежини в лісі,
А як стріне припадком сонце, —
Наче мрець у труні поблідне, —
І поквапиться із блакиті
У бездонні простори ночі.
2.VІІ.82. Paris
* * *
Ким стаємо ми по смерті?
Друже, цих питань не руш.
Предковічній круговерті
Завжди бракне наших душ.
І кружляє, і вирує,
І обійми розкрива,
І спроквола провокує:
Чи душа твоя жива?
Чи взялася, може, цвіллю,
Чи зсередини гниє,
І віддавшися дозвіллю
Забуває, хто ти є?
Так, чи сяк, — а той чигає:
Чи позавтра, чи тепер
Переплавку починає
Душ убогих інженер.
Крикне критик: Гей, до біса,
Ти у містику заліз!
Може, й так. Давай завісу,
І ні слова вже на «біс».
Venezia
Ніч з 27 на 28 квітня 85
НАСЛІДУВАННЯ БРОДСЬКОГО
Відчужено розцвітає версальського парку екзотика.
Вона — ні душі, ні серцю, — немов потойбічна еротика.
Ховаються між деревами Венери голі з Амурами,
Мов їх двійники у Літньому під хмарами вічно похмурими.
Вервечкою асоціацій — незнаний Іван Сошенко,
Якого давно б забули, якби не Тарас Шевченко.
От-от з-за кущів на стежку із флейтою вийде Пан
Із виглядом, ніби й справді він є над панами пан.
Проте вже його не чують байдужі ліси та гори:
Поламано всі закони, природа вийшла з покори,
Двигтить земля під ногами, і хтозна чим це скінчиться,
Бо страшно спати ночами й так грізно скрегоче криця…
ТРИПТИХ МАЛЯРСТВА
Брейгель
Як холодно мені
На цьому світі!
В снігах я занімів,
У чорнім вітті.
Регочуть пан Живіт
І пані Пелька,
Та меркне їхній світ:
Він здобич пекла.
З наказу короля
І з волі папи
Пішла моя земля
В чортячі лапи.
Гріши чи не гріши, —
Впадеш у леті.
Не вирватись душі
Із чорних сплетів.
29.І.92
Paris
Шевченко
Дні минули, тільки ночі
На світі зостались.
Тільки бродять сни пророчі, —
Бодай не з’являлись!
Бодай зіллям чарівничим
Душу не труїли:
Бог її устати кличе,
А вона безсила.
Може, й час уже спинився,
Захолов, мов камінь,
На могилі України…
Дужими руками
Скиньмо камінь у безодню,
Зрушимо лавину,
Заходімося будити
Матір Україну.
Заходімось розганяти
Опівнічний морок —
І возсія день веселий
На київських горах.
2.ІІ.92
Paris
Моне
Тільки б древній собор ще не скоро занурився в сутінь,
Тільки б сад ще не скоро закутався в саван зими,
Тільки б зараз нарешті в цю мить я прорвався до суті
І збагнув діалог предковічного Світла і Тьми!
Спопелію в огні невтоленної спраги моєї, —
І нехай не мені вже несуть поклоніння вінки,
Тільки б вічно палали над ставом вечірнім німфеї
І в безмежжя пливли, наче ярі купальські свічки.
Все життя — тільки гра дивовижно відмінних відтінків,
І немає у ньому ні білих, ні чорних сторін.
О, як міниться сяйвом обличчя коханої жінки!
Не вловити його у невпинному плині хвилин…
2.ІІ.92 Paris
СВЯТА ТЕРЕЗА
Скульптурна група Берніні
Над прірвою блаженної знемоги
Не стане місця ні Добру, ні Злу.
Спрямує Вісник*** вогняну стрілу
У бідне серце, темне від тривоги.
…Влетіла, ніби пущена Амуром,
Розпечена стріла під ліву грудь,
Розтявши цноти осяйну могуть,
Оточену непереборним муром.
А хто ж це владно перед мене став?
Хтось, наче схований у білій хмарі.
Раз блиснули із неї очі карі —
І вже нема Його, вже Він розтав.
І спалахнула під ногами твердь.
Я падаю… Куди?.. В Життя чи в Смерть?
18.ХІІ.97
Рим
*** Грецьке слово «Ангел» перекладається як «Вісник». — Прим. В. Коптілова.
САВОНАРОЛА
Ти слово правди кинув їм в обличчя,
Забувши арифметику вагань,
Поставив сам себе на смертну грань, —
І з неї голос твій волає, кличе.
Хрипкий твій глас тривожить сон душі,
Мов дзвін, мов грім, мов сурма Михаїла.
Ховають зір твої товариші,
Шепочуть: «Нам нема до того діла,
Є князь у нас, його поставив Бог,
Він мудрий муж, не нам його повчати.
Молімось, браття, й будемо мовчати,
Бо гріх бажати марних перемог».
У МУЗЕЇ ЕРАЗМА РОТТЕРДАМСЬКОГО
В Еразмовім будинку тишина.
Лиш екскурсантів кроки обережні
Ледь чутно тут, де повен дум бентежних
Господар чашу скорбну пив до дна.
О муко неймовірна і страшна:
Насмілитися думать незалежно,
Не те сказати слово, що належно,
І знати: плата — вогнище й труна.
Перо заклякло у тонкій руці,
А на порозі вірний друг єдиний,
І вже пора, й навіщо сльози ці?
Жаль кидати навік надійні стіни,
І так болить мандрівка-круговерть,
Що легше б тут уже прийняти смерть.
КОЛЬОРОВЕ
Червоно-золоті жар-птиці
Втекли від чорної біди
На край прозорої криниці
Напитись синьої води.
І задивились у безодню,
Де зловорожа тінь росте,
Росте зі вчора у сьогодні,
А завтра всіх їх розмете.
* * *
Рідна мово моя, від крутої Говерли
Розпростерлася ти до кубанських степів.
Ми тебе не зреклись, наші душі не вмерли,
І сьогодні день слави твоєї наспів.
У тобі заплелися пісні колискові,
Материнські найперші почуті слова,
І рядки Кобзаря — і крицеві й шовкові, —
І Франкова і Лесина слава жива.
У словах стародавньої думи ти сяєш,
Ти вогнем переймаєш козацькі пісні,
Ти кайдани та пута із себе зриваєш,
Як могутній Дніпро кригу рве навесні.
Хай минуться навік лихоліття й руїна.
Рідне слово, ти линеш із серця мого,
Воскресає з тобою моя Україна
Для щасливої долі народу свого.
15.ХІІ.89
Коломбо
МОЯ УКРАЇНА ЗІ МНОЮ
Від давніх часів і до нинішніх днів,
Повитих журбою й грозою,
У серці ношу я і ласку, і гнів, —
Мою Україну зі мною.
Наш ворог жорстокий не винищив нас
На полі кривавого бою,
І в голодоморі наш геній не згас:
Вкраїна лишилась собою.
Мов рідної пісні прадавній мотив,
Розмова тополі й калини,
Бринітиме мова, чудова, мов спів,
То мова моєї Вкраїни.
І ще не загинув останній сурмач,
І ще не розсідлані коні,
Не плач, Україно, кохана, не плач,
Ми станем усі в обороні.
Я вірю, тому що ти будеш, ти є,
Прослались у вічність дороги.
Я вірю, кохана, в безсмертя твоє,
В крилаті твої перемоги!
2008
РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ
ВЕСЕННЕЕ
Подражание И. Б.****
Снег сошел, обнажилась земля, и грачи прилетели,
Потому что не будет уже бушеванья веселой метели,
Потому что струятся ручьи и текут, и текут в беспредельность,
Смутно чувствуя черную горечь пути и бесцельность.
Снег сошел, но всё так же нависшее небо угрюмо
И одно утешенье — от бедной лачуги до ГУМа —
Несмываемой краской на стенах полвека клянутся прогнозы:
Послезавтра в садах расцветут небывалые розы.
А посмотришь наверх: отовсюду — разверстые пасти —
Та — мордастей других, ну а эта, быть может, клыкастей.
И кричат в пустоту о своей самой истинной вере
Всё, что может химера химере сказать о химере.
Снег сошел, и мы так равнодушно открыли:
Под его белизной было столько и грязи, и гнили…
3.82.67 [?]
**** Иосифу Бродскому.
* * *
Я калитку раскрыл в заколдованный сад,
В сад безмолвных кустов и полночных прохлад.
В эту странную тишь, в зачарованный мрак
Не врывается друг, не вторгается враг.
Только чудится мне, что под полной луной
Я увидел тебя, ты здесь рядом со мной.
Сердце бьется в груди и нежней, и сильней,
Ночь над нами струит беспредельность огней.
Словно реки времен, эти струи текут,
Омывая наш дом, наш покой и приют.
И цветет небосвод, как сияющий луг,
И обходит луна предназначенный круг.
И мерцает на нас дальних звезд серебро…
А за садом сражаются Зло и Добро.
5.VІІ.77
НАТАШЕ БАЖАН
Твой голос,
такой звонкий, чистый и светлый,
влетел в мою комнату
ласточкой далекого моря,
ветром сиреневых гор, —
и я растерялся,
что-то бормотал в телефонную трубку,
а голос твой
расцветал во мне,
наполняя меня всего
Тобою.
3.VII.82
Paris
(Новий Протей: Навчально-методичні матеріали для студентів вищих навчальних закладів до курсів “Історія перекладу”, “Історія українського перекладознавства”, “Вступ до перекладознавства” та “Теорія перекладу”. — Вінниця, 2015. — Випуск 1)