Вірші з перекладачевої шухляди (Поезія Віктора Коптілова)

Коптілов_В.В._1997_Париж

 

Віктор Коптілов. Париж. 1997. Фото Віталія Радчука

 

Ориґінальні вірші перекладача світової поезії — завжди одкровення: зробивши своїм ремеслом перевтілення в іншу творчу особистість (а отже — хай не абсолютне, але все-таки зречення власного «я»), перекладач не візьметься за перо без граничної потреби висловити щось, не висловлене ніким до нього. А якщо вже знайде «свою» тему, то опрацює її у всеозброєнні віршового і стилістичного інструментарію не лише рідної літератури, а й чужих — тих, чиїм повіреним у власній країні він сам себе призначив. І ніщо не завадить читачеві, котрий стежить за перекладачевою роботою, познайомитися з ним ще й як з поетом.

Це — в ідеалі. А якщо додати до цього умови несвободи — творчої і політичної? Якщо з трибуни говориться одне, а вдома на кухні — геть інше? Якщо тобі випало народитися в країні, яка охоплює 1/6 частину суходолу і яку відділяє від решти 5/6 цього самого суходолу надійна залізна завіса? Тоді лишається дотримуватися відомої формули: «Не думай; якщо подумав — не говори; якщо сказав — не пиши; якщо написав — не друкуй; якщо надрукував — кайся». Або — щоб не доводити цього ланцюжка до прикрої фінальної крапки — писати в шухляду, без надії на друк.

Тим драматичнішим стало запізніле відкриття таборових поезій видатних наших перекладачів — віршів з «Інтинського зошита» Григорія Кочура, сонетів Дмитра Паламарчука.

До Віктора Коптілова, перекладача й перекладознавця кочурівського масштабу, якому 3 липня 2010 року мало б виповнитися 80, доля була ласкавіша: він не зазнав ув’язнення, та й горезвісна залізна завіса одного чудового дня 1981 року взяла та й піднялась перед ним, відкривши йому дорогу в Париж, де він спершу працював у Секретаріаті ЮНЕСКО спеціялістом з мовних програм, а згодом — у 1990–1996 рр. — викладав українознавчі дисципліни в паризькому Національному інституті східних мов і цивілізацій.

Він на повні груди вдихнув вільне повітря, побачив вільний світ, від Шрі-Ланки до Ірландії, насолодився спогляданням шедеврів світового мистецтва, а через кілька років після проголошення Незалежности — повернувся, покинувши досить забезпечене життя, щоб нести свої знання, свій безцінний досвід молоді — викладати студентам Києво-Могилянки, а далі й Університету ім. Тараса Шевченка курс теорії і практики перекладу. Але віршів своїх, що писав з молодих літ, не друкував і тоді, — може, на перешкоді стала скромність — інакше це годі пояснити (виняток було зроблено лише для сатиричної «Післямови перекладача», яка супроводжувала публікацію «Роману про Ренара» в переспіві Коптілова у «Всесвіті», і для поезії «Моя Україна зі мною», що з’явилася в «Літературній Україні»).

Втім, неслушно було б твердити, що він цих віршів не цінував, — свідченням цього є те, що в його архіві зберігаються і чернетка, і дві машинописні копії «Святої Терези» — сонета, написаного під враженням від мармурової скульптурної групи «Екстаз святої Терези» італійського бароккового скульптора Джованні Лоренцо Берніні. Це шедевр поезії «другого ступеня» (в термінології Ігоря Качуровського — транспозитивної лірики), себто поезії, яка  переводить — транспонує — певний образ із матеріялу в матеріял: з матеріялу пластичних мистецтв або ж музики в матеріял словесний.

Загалом, розуміння мистецтва — малярства, скульптури — Коптілов, певно, успадкував від батька, Віктора Євтропійовича, художника-живописця. А молодший брат перекладача, Ігор Вікторович, обрав своїм фахом графіку, був знавцем геральдики.

Віктор Вікторович обожнював англійських прерафаелітів, особливо Данте Ґабріеля Россетті з його чуттєвими жіночими образами, для яких позувала його улюблена модель Джейн Морріс. Про інші його мистецькі симпатії свідчить «Триптих малярства». Але найцікавіше, що й сам перекладач має в ґалереї шедеврів світового малярства свого двійника — на όбразі пізньоґотичного нідерландського майстра Роґіра ван дер Вейдена «Поклоніння волхвів» (що зберігається в мюнхенській Старій Пінакотеці) риси Віктора Вікторовича упізнаються в обличчі найстаршого волхва, який припадає до руки маленького Христа…

Вертаючись до «Святої Терези», згадаймо, що в основу композиції Берніні, яка прикрашає римську церкву Санта Марія делла Вітторія, лягла оповідь самої св. Терези, зафіксована в її епістолярії, — ніби одного разу вві сні їй явився «ангел у плотському образі» й пронизав їй серце золотою стрілою з вогняним вістрям, від чого вона зазнала «солодкої муки», — і в інтерпретації Віктора Коптілова цей сюжет розкривається через низку яскравих антитез: ангел це чи Амур? Вісник Добра чи Зла? Життя несе він чи Смерть? Точка естетичної істини міститься десь посередині, й у нескінченному наближенні до неї — завдовжки в хвилину екстазу, що здається вічністю, — автор перевтілюється у свою героїню…

І в інших поезіях момент абсолютного естетичного переживання постає як екстатичний стан, непідвладний однозначним етичним критеріям, — хистка рівновага на грані земного й небесного:

 

Тут став ти на вершині, на шпилі —

Ще не на небі, вже не на землі («Музика Баха»), —

 

чи вслухання в «діалог предковічного Світла і Тьми» («Моне»), а чи проникнення в «заколдованный сад», де відбувається містична зустріч закоханих душ, — «а за садом сражаются Зло и Добро» («Я калитку раскрыл в заколдованный сад…»).

Власне, й у питаннях віри автор цих віршів був далекий від однозначности. Якось він оповів про свою дискусію з приятелем-бельгійцем: той запитав його, чи віруючий він. Коптілов відповів, що — коли так, коли ні, це несталий стан. Бельгієць узявся переконувати його, що віра в сучасному світі, й у вихованні молоді зокрема, — ні до чого, на що Коптілов заперечив, що релігійний складник у вихованні — необхідний: «Це дає моральні приписи й усвідомлення, що там, нагорі, хтось є». Бельгієць мусив погодитися…

Світ трансцендентного для Віктора Вікторовича не вкладався в суто релігійні рамки — його пильно цікавила містика, окультизм: у Парижі він мав доступ до езотеричної крамниці, куди пропускали лише за довідкою про членство в Академії чорнокнижників, а в Києві у нього певний час жив екстрасенс, який міг спілкуватися з потойбіччям. Варто згадати й кількатомову франкомовну енциклопедію містики, яка була окрасою перекладачевої бібліотеки, і таємничі маски зі Шрі-Ланки, розвішані на стіні його київського помешкання…

Зрозуміло, що такий нахил до окультних наук мало кореспондував із радянською дійсністю. Коптілов вийшов з компартії в Парижі — одним із перших, ще до проголошення Незалежности: просто перестав платити внески.

А про те, який внутрішній протест стояв за цим кроком, свідчать рядки з його «Весеннего», де в образах ґотичних химер (що їх, звісно ж, годі побачити на київських вулицях, — хіба що в стилізаціях Городецького) вгадуються гігантські транспаранти з портретами партійних вождів, розвішані, за радянською традицією, на фасадах будинків:

 

А посмотришь наверх: отовсюду — разверстые пасти —

Та — мордастей других, ну а эта, быть может, клыкастей.

И кричат в пустоту о своей самой истинной вере

Всё, что может химера химере сказать о химере.

 

Шкода лише, що — помилково чи навмисно — Коптілов і дату під цією поезією поставив химерну: 3.82.67. А може, тут зашифрована вся брежнєвська доба, що тривала з 1966-го по 1982-й?

І, мабуть, уболівання над долею Еразма Роттердамського були лише приводом, щоб вихлюпнути власний біль:

 

О муко неймовірна і страшна:

Насмілитися думать незалежно,

Не те сказати слово, що належно,

І знати: плата — вогнище й труна.

 

(«У музеї Еразма Роттердамського»)

 

Схоже, ориґінальна поезія — і українська, й російська — була для Віктора Вікторовича в роки дрімучого «застою» життєво необхідною віддушиною (іншою віддушиною були прозові пародії, гуморески і «фразочки» — але це окрема тема).

Ігор Качуровський, ознайомившись із поезіями свого колеґи-перекладача вже по його смерті, резюмував: «Вірші Коптілова стоять на рівні неоклясицизму чи парнасизму» (під парнасизмом наш мюнхенський неокласик розуміє власне французький парнасизм та споріднені з ним явища світової літератури, до яких належить і український неокласицизм).

Але не всі коптілівські поезії вкладаються в суворі неокласичні рамки: дві речі — «Рідна мово моя…» і «Моя Україна зі мною» (вочевидь, остання перекладачева поезія) — ніби написані іншою рукою. Проте варто звернути увагу на час і місце написання першої — 1989 р., Коломбо (столиця Шрі-Ланки), щоб відчути, наскільки по-іншому звучала ця досить-таки затерта романтико-патріотична фразеологія на іншому краї світу — в устах людини, яка, затамувавши подих, стежила за культурним і політичним відродженням своєї батьківщини з відстані в тисячі кілометрів…

Не чужий був Вікторові Вікторовичу і поетичний експеримент — мова про його наслідування забороненого Йосифа Бродського, російською («Весеннее») і українською («Відчужено розцвітає версальського парку екзотика…»).

А в його архіві зберігаються переписані бісерним почерком, без поділу на рядки — від берега до берега сторінки, вирваної з учнівського зошита, — вірші Бродського (без зазначення автора): «Большая элегия Джону Донну», «От окраины к центру», «В тот вечер возле нашего огня…», «Под вечер он видит, застывши в дверях…», «Проплывают облака», «Остановка в пустыне», «Глаголы», «Стихи под эпиграфом», «А. А. Ахматовой» («Закричат и захлопочут петухи…»), «Холмы», «Топилась печь…», «Двадцать сонетов к Марии Стюарт» (VII), три поезії з циклу «Части речи»: «Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря…», «Узнаю этот ветер, налетающий на траву…», «Это — ряд наблюдений. В углу — тепло…». Це понад три десятки книжкових сторінок! Очевидно, Віктор Вікторович переписував вірші Бродського, маскуючи їх під прозу, щоб провезти їх з-за кордону і показати у вузькому колі однодумців.

У такий самий спосіб і так само без зазначення автора переписано рукою Коптілова тексти Наталії Горбаневської, поетеси російського Самвидаву, дисидентки, яка 1969 р. була заарештована, згодом відбула майже дворічне ув’язнення у психіятричній лікарні, а 1975 р. еміґрувала (лише єдина річ — «Мне горе сводит губы…» — переписана з поділом на рядки і позначена криптонімом НГ — зі з’єднаними сусідніми вертикальними рисками цих літер).

Тримати такий компромат удома було неабияким ризиком…

А з суто мистецького погляду, наслідуючи Бродського (як і Шевченка — причому силабічним розміром), Коптілов вправлявся в літературному перевтіленні, приміряв на себе чужу поетику, і тут йому став у великій пригоді перекладацький досвід.

Окремі сторінки поетичної спадщини Віктора Вікторовича, які ще чекають на своє оприлюднення, — його віршовані жарти, сатиричні поезії і т. п., а також російськомовні дитячі вірші, адресовані синові Платонові з власноруч виконаними ілюстраціями.

Добірка публікується з ласкавої згоди вдови Віктора Коптілова, Наталії Бажан.

 

Олена О’Лір

 

Віктор КОПТІЛОВ

 

ПОЕЗІЇ

 

* * *

В годину смертної негоди

Зверну, затамувавши подих,

Свій зір, що тьмариться в імлі,

На тихі зорі, ясні води

Моєї рідної землі.

 

[1950?]*

 

* На звороті аркуша з незакінченою російськомовною поезією «Средь суеты, возни и шума…», датованою 24.ХІ.50.

 

МУЗИКА БАХА

 

Н. Б.**

 

Органні сни, мов нескінченні сходи

Спіралями у присмерку дзвіниць, —

По кроку крок, аби не впасти ниць,

Аби дійти гармонії та згоди.

 

В органних снах земля внизу лежить.

Крізь готику вузьких стрілчастих вікон

Свої вагання, острах, болі викинь:

Тобі угору йти — неначе жить.

 

Нехай нуртує темрява земна

І навздогін клубочаться химери —

Вже ронить зір у кришталеві сфери

Одвічна синь, і мудра, і ясна.

 

Тут став ти на вершині, на шпилі —

Ще не на небі, вже не на землі.

 

Ніч з 12 на 13.І.1971

 

** Наталії Бажан.

 

ВИБІР

 

Давня легенда

 

— Будеш сяяти біля сонця,

Будеш плавати у блакиті, —

Найдорожча оздоба неба,

Денна зірка, єдина, вічна,

Дивуватиме цілий всесвіт!

— А вночі? — Що вночі? Пора вже

Забувати про темні ночі.

Хай вночі ще темніше стане,

Дневі буде воно на користь:

Морок ночі відтінить світло!

 

— Ні, не можу. Моє проміння

Не зрівняти з промінням сонця,

Та воно проте й не вбиває,

То стежину покаже в лісі,

То нічні розжене примари…

— Годі! Отже, тобі не любі

Наші дні осяйні й веселі?

То й лишайся в ночі навіки!

 

І навіки лишився місяць

Розганяти нічні примари,

Осявати стежини в лісі,

А як стріне припадком сонце, —

Наче мрець у труні поблідне, —

І поквапиться із блакиті

У бездонні простори ночі.

 

2.VІІ.82. Paris

 

 

* * *

Ким стаємо ми по смерті?

Друже, цих питань не руш.

Предковічній круговерті

Завжди бракне наших душ.

 

І кружляє, і вирує,

І обійми розкрива,

І спроквола провокує:

Чи душа твоя жива?

 

Чи взялася, може, цвіллю,

Чи зсередини гниє,

І віддавшися дозвіллю

Забуває, хто ти є?

 

Так, чи сяк, — а той чигає:

Чи позавтра, чи тепер

Переплавку починає

Душ убогих інженер.

 

Крикне критик: Гей, до біса,

Ти у містику заліз!

Може, й так. Давай завісу,

І ні слова вже на «біс».

 

Venezia

Ніч з 27 на 28 квітня 85

 

 

НАСЛІДУВАННЯ БРОДСЬКОГО

 

 

Відчужено розцвітає версальського парку екзотика.

Вона — ні душі, ні серцю, — немов потойбічна еротика.

Ховаються між деревами Венери голі з Амурами,

Мов їх двійники у Літньому під хмарами вічно похмурими.

Вервечкою асоціацій — незнаний Іван Сошенко,

Якого давно б забули, якби не Тарас Шевченко.

От-от з-за кущів на стежку із флейтою вийде Пан

Із виглядом, ніби й справді він є над панами пан.

Проте вже його не чують байдужі ліси та гори:

Поламано всі закони, природа вийшла з покори,

Двигтить земля під ногами, і хтозна чим це скінчиться,

Бо страшно спати ночами й так грізно скрегоче криця…

 

 

ТРИПТИХ МАЛЯРСТВА

 

Брейгель

 

Як холодно мені

На цьому світі!

В снігах я занімів,

У чорнім вітті.

Регочуть пан Живіт

І пані Пелька,

Та меркне їхній світ:

Він здобич пекла.

З наказу короля

І з волі папи

Пішла моя земля

В чортячі лапи.

Гріши чи не гріши, —

Впадеш у леті.

Не вирватись душі

Із чорних сплетів.

 

29.І.92

Paris

 

Шевченко

Дні минули, тільки ночі

На світі зостались.

Тільки бродять сни пророчі, —

Бодай не з’являлись!

Бодай зіллям чарівничим

Душу не труїли:

Бог її устати кличе,

А вона безсила.

Може, й час уже спинився,

Захолов, мов камінь,

На могилі України…

Дужими руками

Скиньмо камінь у безодню,

Зрушимо лавину,

Заходімося будити

Матір Україну.

Заходімось розганяти

Опівнічний морок —

І возсія день веселий

На київських горах.

 

2.ІІ.92

Paris

 

Моне

 

Тільки б древній собор ще не скоро занурився в сутінь,

Тільки б сад ще не скоро закутався в саван зими,

Тільки б зараз нарешті в цю мить я прорвався до суті

І збагнув діалог предковічного Світла і Тьми!

Спопелію в огні невтоленної спраги моєї, —

І нехай не мені вже несуть поклоніння вінки,

Тільки б вічно палали над ставом вечірнім німфеї

І в безмежжя пливли, наче ярі купальські свічки.

Все життя — тільки гра дивовижно відмінних відтінків,

І немає у ньому ні білих, ні чорних сторін.

О, як міниться сяйвом обличчя коханої жінки!

Не вловити його у невпинному плині хвилин…

 

2.ІІ.92 Paris

 

 

СВЯТА ТЕРЕЗА

Скульптурна група Берніні

 

Над прірвою блаженної знемоги

Не стане місця ні Добру, ні Злу.

Спрямує Вісник*** вогняну стрілу

У бідне серце, темне від тривоги.

 

…Влетіла, ніби пущена Амуром,

Розпечена стріла під ліву грудь,

Розтявши цноти осяйну могуть,

Оточену непереборним муром.

 

А хто ж це владно перед мене став?

Хтось, наче схований у білій хмарі.

Раз блиснули із неї очі карі —

І вже нема Його, вже Він розтав.

 

І спалахнула під ногами твердь.

Я падаю… Куди?.. В Життя чи в Смерть?

 

18.ХІІ.97

Рим

 

*** Грецьке слово «Ангел» перекладається як «Вісник».  — Прим. В. Коптілова.

 

 

САВОНАРОЛА

 

Ти слово правди кинув їм в обличчя,

Забувши арифметику вагань,

Поставив сам себе на смертну грань, —

І з неї голос твій волає, кличе.

 

Хрипкий твій глас тривожить сон душі,

Мов дзвін, мов грім, мов сурма Михаїла.

Ховають зір твої товариші,

Шепочуть: «Нам нема до того діла,

 

Є князь у нас, його поставив Бог,

Він мудрий муж, не нам його повчати.

Молімось, браття, й будемо мовчати,

Бо гріх бажати марних перемог».

 

У МУЗЕЇ ЕРАЗМА РОТТЕРДАМСЬКОГО

 

В Еразмовім будинку тишина.

Лиш екскурсантів кроки обережні

Ледь чутно тут, де повен дум бентежних

Господар чашу скорбну пив до дна.

 

О муко неймовірна і страшна:

Насмілитися думать незалежно,

Не те сказати слово, що належно,

І знати: плата — вогнище й труна.

 

Перо заклякло у тонкій руці,

А на порозі вірний друг єдиний,

І вже пора, й навіщо сльози ці?

Жаль кидати навік надійні стіни,

 

І так болить мандрівка-круговерть,

Що легше б тут уже прийняти смерть.

 

КОЛЬОРОВЕ

 

Червоно-золоті жар-птиці

Втекли від чорної біди

На край прозорої криниці

Напитись синьої води.

 

І задивились у безодню,

Де зловорожа тінь росте,

Росте зі вчора у сьогодні,

А завтра всіх їх розмете.

 

 

* * *

Рідна мово моя, від крутої Говерли

Розпростерлася ти до кубанських степів.

Ми тебе не зреклись, наші душі не вмерли,

І сьогодні день слави твоєї наспів.

 

У тобі заплелися пісні колискові,

Материнські найперші почуті слова,

І рядки Кобзаря — і крицеві й шовкові, —

І Франкова і Лесина слава жива.

 

У словах стародавньої думи ти сяєш,

Ти вогнем переймаєш козацькі пісні,

Ти кайдани та пута із себе зриваєш,

Як могутній Дніпро кригу рве навесні.

 

Хай минуться навік лихоліття й руїна.

Рідне слово, ти линеш із серця мого,

Воскресає з тобою моя Україна

Для щасливої долі народу свого.

 

15.ХІІ.89

Коломбо

 

 

МОЯ УКРАЇНА ЗІ МНОЮ

 

Від давніх часів і до нинішніх днів,

Повитих журбою й грозою,

У серці ношу я і ласку, і гнів, —

Мою Україну зі мною.

 

Наш ворог жорстокий не винищив нас

На полі кривавого бою,

І в голодоморі наш геній не згас:

Вкраїна лишилась собою.

 

Мов рідної пісні прадавній мотив,

Розмова тополі й калини,

Бринітиме мова, чудова, мов спів,

То мова моєї Вкраїни.

 

І ще не загинув останній сурмач,

І ще не розсідлані коні,

Не плач, Україно, кохана, не плач,

Ми станем усі в обороні.

 

Я вірю, тому що ти будеш, ти є,

Прослались у вічність дороги.

Я вірю, кохана, в безсмертя твоє,

В крилаті твої перемоги!

 

2008

 

 

РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ

 

 

ВЕСЕННЕЕ

 

Подражание И. Б.****

 

Снег сошел, обнажилась земля, и грачи прилетели,

Потому что не будет уже бушеванья веселой метели,

Потому что струятся ручьи и текут, и текут в беспредельность,

Смутно чувствуя черную горечь пути и бесцельность.

Снег сошел, но всё так же нависшее небо угрюмо

И одно утешенье — от бедной лачуги до ГУМа —

Несмываемой краской на стенах полвека клянутся прогнозы:

Послезавтра в садах расцветут небывалые розы.

А посмотришь наверх: отовсюду — разверстые пасти —

Та — мордастей других, ну а эта, быть может, клыкастей.

И кричат в пустоту о своей самой истинной вере

Всё, что может химера химере сказать о химере.

Снег сошел, и мы так равнодушно открыли:

Под его белизной было столько и грязи, и гнили…

 

3.82.67 [?]

 

****  Иосифу Бродскому.

* * *

Я калитку раскрыл в заколдованный сад,

В сад безмолвных кустов и полночных прохлад.

 

В эту странную тишь, в зачарованный мрак

Не врывается друг, не вторгается враг.

 

Только чудится мне, что под полной луной

Я увидел тебя, ты здесь рядом со мной.

 

Сердце бьется в груди и нежней, и сильней,

Ночь над нами струит беспредельность огней.

 

Словно реки времен, эти струи текут,

Омывая наш дом, наш покой и приют.

 

И цветет небосвод, как сияющий луг,

И обходит луна предназначенный круг.

 

И мерцает на нас дальних звезд серебро…

А за садом сражаются Зло и Добро.

 

5.VІІ.77

 

 

НАТАШЕ БАЖАН

 

Твой голос,

такой звонкий, чистый и светлый,

влетел в мою комнату

ласточкой далекого моря,

ветром сиреневых гор, —

и я растерялся,

что-то бормотал в телефонную трубку,

а голос твой

расцветал во мне,

наполняя меня всего

Тобою.

 

3.VII.82

Paris

 

(Новий Протей: Навчально-методичні матеріали для студентів вищих навчальних закладів до курсів “Історія перекладу”, “Історія українського перекладознавства”, “Вступ до перекладознавства” та “Теорія перекладу”. — Вінниця, 2015. — Випуск 1)

Жовтень 28, 2019, 14:22
Кількість переглядів - 174
Подобається - 2
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук