Віктор Коптілов: утечі в іронію і не тільки

Доля Віктора Коптілова (1930–2009), перекладача й перекладознавця класичної традиції, складалася зовні благополучно — без цькувань, переслідувань, арештів і замовчувань: навчання на філфаці Київського університету, щира студентська дружба з майбутнім істориком літератури Костем Волинським і майбутнім мовознавцем Віталієм Русанівським (тодішнім головою комсомольського осередку), стрімкий злет академічної кар’єри, у 34 роки — захист кандидатської дисертації (першої в Україні, присвяченої історії українського художнього перекладу, — і все ж відзначмо, що молодий дослідник зосередився саме на дожовтневому періоді, хоч набагато престижнішим, та й безпечнішим на той час було б ухопитися за перекладацтво радянської доби). Знаменно, що на цю роботу встиг прихильно відгукнутися вже тяжко хворий М. Рильський — то був чи не останній його відгук…

У 41 рік Коптілов отримує ступінь доктора за першу в українській філології докторську дисертацію з теорії перекладу. А водночас він — автор цілої низки перекладознавчих праць, цінних тим, що писав їх не кабінетний учений, а перекладач-практик, майстер найвищої проби (назвімо передусім навчальний посібник «Теорія і практика перекладу», 1982).

Його перекладацький доробок відзначається великим смаком і тактом в інтерпретації чужого поетичного голосу, точністю відтворення поетики ориґіналу. Головні постаті його трансляторіума — німці Гельдерлін і Гайне, австрійці Рільке і Гофмансталь, англійці Шекспір («Зимова казка») і Донн, Блейк і Шеллі, англомовні ірландці (Єйтс та інші), американці По і Вітмен, поляки — від Рея і Кохановського до Стаффа і Лесьмяна, росіяни (передусім Блок). Окремо слід сказати про французів.

Ще у 1972–1975 рр. Коптілов викладав українську мову та літературу в Університеті Париж VІІІ, досконало опанувавши з цією метою французьку. А 1981 р. доля зробила йому ще один подарунок — запрошення на працю в ЮНЕСКО: він знову виїздить до Парижа і працює спершу в Секретаріаті ЮНЕСКО спеціалістом з мовних програм, а згодом викладає українознавчі дисципліни у паризькому Національному інституті східних мов і цивілізацій.

У творчому плані результатом його живого спілкування зі світом французької культури стали переклади епіграм Вольтера, лірики Гюґо, Валері, Клоделя, Превера, Рене Шара та ін., прози Франсуази Саґан (роман «Тьмяний профіль»), а ще — середньовічного епосу. Перекладач дав власні версії «Трістана та Ізольди» і «Роману про Ренара» (з елементами переспіву), створив прозову компіляцію з лицарських романів «Пригоди лицарів Круглого столу та пошуки святого Ґрааля». Чекають на видання його останні переклади з французької та старофранцузької — драма-феєрія Жана Жіроду «Ундіна», середньовічний «Роман про Троянду» (скорочена версія) та низка фабльо. Переклад «Подорожі святого Брандана до берегів Пекла та Раю», англо-норманської поеми ХІІ ст. на кельтський сюжет, на жаль, лишився незакінчений.

Крім того, Коптілов познайомив українців з рецепцією їхньої історичної минувшини у Франції (переклад «Літопису Малоросії, або Історії козаків-запорожців» Шерера), а водночас наблизив до французів такий екзотичний для них світ української мови й літератури (як автор практичного посібника-довідника «Говорімо українською» та упорядник-коментатор 1200-сторінкової «Антології української літератури ХІ–ХХ віків», — обидві книги вийшли французькою мовою).

Віктор Вікторович на повні груди вдихнув вільне повітря, побачив вільний світ, від Шрі-Ланки до Ірландії, насолодився спогляданням шедеврів світового мистецтва, а через кілька років після проголошення Незалежности — повернувся, покинувши досить забезпечене життя, щоб нести свої знання, свій безцінний досвід молоді — викладати студентам Києво-Могилянки та Київського університету курс теорії й практики перекладу (мені випало щастя бути слухачкою такого спецкурсу під час навчання в аспірантурі філфаку КНУ — 2000 року).

Водночас Коптілов наполегливо готує до перевидання свої давніші праці: звільняє від ідеологічного баласту і доповнює актуальними прикладами посібник з теорії й практики перекладу (2-ге видання — К.: Юніверс, 2003) та довідник «Крилаті слова в українській літературній мові», укладений спільно з Аллою Коваль (3-тє видання — К.: Ярославів Вал, 2011 — вийшло для обох співавторів посмертно). Пише спогади про Миколу Лукаша, не оминаючи й дражливого епізоду зі своїм критичним відгуком про його «Фауста»:

 

Пригадую нашу останню зустріч. Було це в Ірпені навесні 1981 року. Мова зайшла про перевидання Лукашевого перекладу «Фауста». Мені в той час здавалося, що в мовній партії Мефістофеля, яка вийшла дуже колоритною в перекладі, трохи передано куті меду і що це якоюсь мірою знижує значення його образу. Микола Олексійович навів кілька прикладів з німецького оригіналу й зі свого перекладу, які повинні були переконати критика у справедливості Лукашевого розв’язання проблеми, і раптом зупинився (ми ходили навколо ірпінського «комплексу» кухні з їдальнею, вже вп’яте чи вшосте повторюючи той самий маршрут).

Дивлячись просто у вічі своєму співбесідникові, Лукаш спокійно сказав: «А чому б вам самому не спробувати перекласти «Фауста»?». Я ошелешено подивився на Миколу Олексійовича: «Ви це серйозно?» Він відповів: «Цілком серйозно»1.

 

То був діалог не критика-вчителя і перекладача-учня, а двох перекладачів — майстрів своєї справи, кожен з яких тримався власного погляду на питання вибору лексичних реґістрів української мови для інтерпретації ґетевського архітвору. І Лукаш перший відчув, що професійне обговорення труднощів перекладу було б результативнішим, якби переросло у творче змагання.

Але насправді ця пропозиція була не такою вже й спонтанною, — десь за рік до того Лукаш висловив її в останній з трьох своїх іскрометних статей — відповідей на коптіловські зауваги (див. публікацію у «Всесвіті», 1997, ч. 2), назвавши свого опонента «нашим “граючим трене­ром”, що зарекомендував себе і солідним теоретиком у галузі перекладознавства, і талановитим перекладачем».

Втім, для того потрібен був Лукашів масштаб. Люди, таким масштабом не наділені, часом ставилися до зауваг Коптілова неадекватно. Скажімо, варто було йому вказати на очевидні недоліки самовпевненого перекладача Г., який пройшовся своїм невправним пером по віршах Шарля Бодлера та прозі Рея Бредбері, як перекладач Г. і сьогодні ладен публічно винуватити Віктора Вікторовича в усіх можливих і неможливих гріхах…

Загалом, здавалось, радянська доба минула для Коптілова максимально нетравматично, і Париж відіграв для нього роль «рятівної оази», де можна було спокійно пережити тектонічні зрушення в суспільстві пори розвалу СРСР. Там само, у Парижі, він вийшов з компартії — одним із перших, ще до проголошення Незалежности: просто перестав платити внески.

Та лише познайомившись із «шухлядною» творчістю перекладача, розумієш, наскільки помилково було б говорити про цю «нетравматичність». А «в шухляду» Коптілов принагідно писав зі студентських літ: вірші, українські й російські, які могли б скласти тоненьку збірочку2, прозові й віршовані жарти, пародії тощо, іронічні «фразочки»… Чимало з цих творів мені випало почути з вуст самого автора: у грудні 2005 року я занесла йому додому щойно видану першу книгу «Ґенерики і архітектоніки» Ігоря Качуровського, з яким Коптілов заприязнився під час літніх семестрів у мюнхенському Українському Вільному Університеті; якось непомітно наші зустрічі стали реґулярними, і як перепочинок від розмов на перекладацькі теми Віктор Вікторович залюбки читав мені щось своє або давав прочитати мені — а потім просив набрати на комп’ютері (проте, на жаль, синдром Паркінсона невмолимо проґресував і розмовляти хворому ставало дедалі важче: під час останніх моїх візитів говорила переважно я, а він відповідав одним реченням, — і добре, якщо воно мало кінець, а не повисало у повітрі…).

Серед тих текстів, машинописних і рукописних, був і російськомовний діалог «Иосиф и Пришелец», датований 29 червня 1978 року. Місце дії — келія тифліської семінарії, час — рубіж ХІХ–ХХ ст. — та ім’я героя не лишають місця для сумнівів щодо його ідентифікації… І от грозової ночі цьому семінаристові, не надто стійкому у вірі, являється містичний Прибулець, який дає йому зрозуміти свою причетність до темних сил і передрікає йому незвичайну долю:

 

Тебе будут ставить памятники при жизни. Твоим именем будут называть города. Ты станешь властителем полумира, Иосиф.

 

А в обмін на це Прибулець ставить перед Йосипом вимогу негайного здійснення на землях, що підпадуть під його владу, «всеобщего счастья, братства, ну и, естественно, свободы», в ім’я яких мають пролитися ріки крови. А крім того, у вихорі цієї кипучої діяльности люди мають забути про того, хто там (і Прибулець підносить руку до стелі), а якщо знайдуться такі вперті й несучасні, які не забудуть, — він, Йосип, має відбити їм пам’ять…

Власне, для самого Коптілова віра у Бога була ще одним шляхом утечі від Системи і ствердження власної внутрішньої опозиційности, хоча в релігійних питаннях він був далекий від однозначности. Якось він оповів про свою дискусію з приятелем-бельгійцем: той запитав його, чи віруючий він. Коптілов відповів, що — коли так, коли ні, це несталий стан. Бельгієць узявся переконувати його, що віра в сучасному світі, й у вихованні молоді зокрема, — ні до чого, на що Коптілов заперечив, що релігійний складник у вихованні — необхідний: «Це дає моральні приписи й усвідомлення, що там, нагорі, хтось є». Бельгієць мусив погодитися…

Але світ трансцендентного не вкладався для Віктора Вікторовича в суто релігійні рамки — його пильно цікавила містика, окультизм: у Парижі він був постійним відвідувачем езотеричної крамниці, а в Києві у нього певний час жив екстрасенс, який міг спілкуватися з потойбіччям. Варто згадати й кількатомову франкомовну енциклопедію містики, яка була окрасою перекладачевої бібліотеки, і таємничі маски зі Шрі-Ланки, розвішані на стіні його київського помешкання…

Зрозуміло, що такий нахил до окультних наук мало кореспондував із радянською дійсністю, але натомість був вельми співзвучний тому ажіотажному інтересу до всілякої містики, який прокинувся в homo soveticus за доби перебудови.

Внутрішній протест супроти фальшивих ідолів радянської системи звучить у рядках російськомовної поезії Коптілова «Весеннее» з підзаголовком «Подражание И. Б.» (можна припустити — Йосипові Бродському), де в образах ґотичних химер, — що їх, звісно ж, годі побачити на київських вулицях, хіба що в стилізаціях Городецького, — вгадуються гігантські транспаранти з портретами партійних вождів, розвішані, за радянською традицією, на фасадах будинків:

 

Снег сошел, обнажилась земля, и грачи прилетели,

Потому что не будет уже бушеванья веселой метели,

Потому что струятся ручьи и текут, и текут в беспредельность,

Смутно чувствуя черную горечь пути и бесцельность.

Снег сошел, но всё так же нависшее небо угрюмо

И одно утешенье — от бедной лачуги до ГУМа —

Несмываемой краской на стенах полвека клянутся прогнозы:

Послезавтра в садах расцветут небывалые розы.

А посмотришь наверх: отовсюду — разверстые пасти —

Та — мордастей других, ну а эта, быть может, клыкастей.

И кричат в пустоту о своей самой истинной вере

Всё, что может химера химере сказать о химере.

Снег сошел, и мы так равнодушно открыли:

Под его белизной было столько и грязи, и гнили…

 

Шкода лише, що — помилково чи навмисно — Коптілов і дату під цією поезією поставив химерну: 3.82.67. А може, тут зашифрована вся брежнєвська доба, що тривала з 1966-го по 1982-й?

До речі, у перекладачевому архіві зберігаються переписані його бісерним почерком, без поділу на рядки — від берега до берега сторінки, вирваної з учнівського зошита, — вірші забороненого Бродського (без зазначення автора і назв), за обсягом — понад три десятки книжкових сторінок!

У такий самий спосіб і так само без зазначення автора переписано рукою Віктора Вікторовича тексти Наталії Горбаневської, поетеси російського Самвидаву, дисидентки, яка 1969 року була заарештована, згодом відбула майже дворічне ув’язнення у психіатричній лікарні, а в 1975 р. еміґрувала (лише єдина річ — «Мне горе сводит губы…» — переписана з поділом на рядки і позначена криптонімом НГ — зі з’єднаними сусідніми вертикальними рисками цих літер).

Тримати такий компромат удома було неабияким ризиком…

І, мабуть, уболівання над долею Еразма Роттердамського було для перекладача лише приводом, щоб вихлюпнути власний біль:

 

О муко неймовірна і страшна:

Насмілитися думать незалежно,

Не те сказати слово, що належно,

І знати: плата — вогнище й труна.

 

(З поезії В. Коптілова

«У музеї Еразма Роттердамського»)

 

У саркастично-ґротескових барвах антигуманна суть радянської системи зображена в «Исчезновении профессора Укарда» — «напівфантастичній історії», задум якої виник у Коптілова, за його власними словами, у Парижі: він мав звичку проходити ввечері пішки кілька кварталів — і одного разу побачив на кінотеатрі афішу: «Дракула… (щось робить або чогось не робить)», подивився фільм — і надихнувся на створення образу проф. Укарда. Місце дії — один з обласних центрів СРСР. За принципом зворотного читання з Дракули виник проф. Ал. (Александр) Укард, таємничий відлюдник, до якого, як до людини вченої, вирішив удатися редактор місцевої газети Редькін, аби відреаґувати на чутки про дедалі частіші випадки вампіризму, що розповзлися по області. Брати інтерв’ю у професора посилають наймолодшу працівницю редакції — просту радянську дівчину Валю.

У відповідь на її наївне питання «Як ви ставитеся до вампіризму?» Укард читає їй цілу лекцію про відкрите ним явище ананекрозу (прихованої смерти), що являє собою зворотний бік анабіозу (прихованого життя). Це відкриття він зробив у рамках «загальної теорії амбівалентности», згідно з якою кожне явище у світі рано чи пізно здобуває свого дзеркального двійника. За приклад він бере людиноподібних мавп:

 

Несколько миллионов лет назад появились первые человекообразные обезьяны. Что из этого получилось, известно достаточно хорошо. Но из этого с неизбежностью следует и появление обезьяноподобных людей! И действительно, они появляются во все возрастающем количестве. Присмотритесь к окружающим, вглядитесь внимательно, и вы непременно обнаружите хотя бы одного обезьяноподобного, — убежденно сказал профессор. — Их приметы: диффузное мышление, крайне ограниченный словарь, ярко выраженный инстинкт выделения (так я называю настойчивое стремление выделиться из массы себе подобных и постоянно быть на виду), а также свойственное высшим приматам пристрастие к различным побрякушкам, которыми они украшают свою грудь или живот.

 

Неважко розгледіти в цих мавпоподібних людях радянських партійних бонз з іконостасами орденських планок і медалей на бортах піджаків!

Далі професор повертається до ананекрозу та його дзеркального відповідника анабіозу і звертається за прикладами до історії літератури:

 

Напишет человек стихи, а над ним смеются, считают их ненужными, пустыми, мертвыми. Валяются где-нибудь забытые листки с выцветающими буквами, а через сто лет оказывается, что их написал крупнейший поэт, Норвид. И о нем пишут книги, исследования, его переиздают, ему подражают. А в течение ста лет стихи эти как бы и не существовали вовсе. Но ведь они были! Были в состоянии анабиоза, жили скрытой жизнью. И наоборот. Напишет человек полсотни томов, да как начнут их издавать и переиздавать, да на все языки переводить и комментировать — уж куда бы, казалось, живее быть, а присмотришься, всё мертво, ни одной живой мысли нет. И никто по своей воле в эти книжищи и не заглядывает, раскрывают их только после настойчивых напоминаний. Так что, по-вашему, живы эти книги или мертвы?

 Мертвы, — как эхо, откликнулась Валя.

 Конечно, мертвы! — подхватил Укард. — Они живут мнимой жизнью. Вот это и есть ананекроз.

 А вампиризм? — спросила Валя.

 Да и вампиризм тоже, — ответил профессор. — Только там — книги, а здесь — люди. Вот жалуются на вампиров, мол, кровь высасывают. Но какой же вампир может выпить столько крови, сколько выпивает из человечества одна вовремя подброшенная ананекротическая идея? Вот здесь уже счет на миллионы идет!

 

«Півсотні томів» — прозорий натяк на повне зібрання творів Леніна. А мільйони жертв, які тягне за собою «одна ананекротична ідея», — це мільйони репресованих і знищених Системою «ворогів народу»…

Далі Укард, виправдовуючи своє перекручене прізвище, нападає на Валю, але її визволяє її друг Саша. Зрештою кровожерного професора заарештовують і приводять до кабінету обласного партійного туза тов. Хвостикова. І той зненацька звертається до нього з «діловою пропозицією»:

 

 Так вот, профессор, мы очень озабочены одним обстоятельством. Тем, что наиболее умудренные жизнью, наиболее авторитетные и ценные работники, прошедшие, как говорится в народе, славный путь борьбы и побед, оказываются вместе с тем наиболее близкими к смерти. Просто в силу своего возраста. А вы обладаете могучим средством борьбы против смерти.

В голове Укарда мелькнул отсвет зарницы. Он начинал понимать. Тем временем Хвостиков продолжал:

 И вот мы предлагаем, чтобы вы всегда были у нас в резерве, под рукой. И когда ответственный товарищ окажется в безнадежном состоянии, вы его слегка… — Хвостиков сделал паузу… — слегка укýсите, и он будет продолжать существование, хотя и в несколько ином качестве. Но и в ином качестве он сможет руководить, а это — главное.

 Да, но позвольте, — удивленно сказал Укард, — ведь он же станет…

 Упырем, вы хотите сказать, — подбросил слово Хвостиков. — А нас это не пугает.

 

Радянська партійна верхівка як зграя вампірів, що п’ють народну кров, — який невеликий крок від реальности до цієї метафори…

Але чому Коптілов написав майже всі свої «шухлядні» прозові та драматичні тексти російською? Можливо, тому, що це була мова компартійної ідеології з накатаними шаблонами імперського офіціозу, яку він і пародіював.

Схоже, що звільнитися з чіпких тенет радянщини не було змоги й у Секретаріаті ЮНЕСКО, — про це свідчить «История К.», де К. — не ініціал Коптілова, а алюзія до героя Кафчиного «Процесу». Йдеться тут про будні чиновника «Однієї Міжнародної Організації» (ОМО), який у недавньому минулому був завкафедри атеїзму Жмеринського сільськогосподарського технікуму, а нині працює в ОМО спеціалістом… з релігійних програм.

Жало коптіловської іронії не минало й калічного дітища радянських функціонерів від літератури — соцреалізму з його порожньою патетикою, нежиттєздатністю конфліктів і ситуацій, спотворенням історичних реалій. Чого вартий початок прологу до п’єси «Я. Мудрый»:

 

Диктор (в громкоговоритель на маковке Софийского собора): Внимание! Говорит Киев. Слушайте обзор очередного номера газеты «Правда Ярослава» (Орган Св. Синода и Княжеской Дружины Киевской Руси). В передовой статье «Улучшить качество борьбы с половцами» газета пишет…

 

Але в цей момент «трубит турий рог, неудачно подражая саксофону».

А серед віршованих жартів Віктора Вікторовича — «Идеонет», приписаний корейському лірикові Вон Орф Осу, пародія на жанровий різновид сонета, що розквіт за доби соцреалізму, — «сонет ідеологічний» (за визначенням Ігоря Качуровського — «аґітсонет»):

 

О классовой борьбе преступно забывая,

Клубнику ел я, сладкую, как мед,

Не вняв тому, что в клочья Землю рвет,

Ползя чумой из хуаистского Китая.

 

Следил я белых бабочек полет,

Душой, от общества оторванною, тая

И даже в тихий миг о том и не мечтая,

Что нам заморский бизнесмен несет.

 

Друзья! Какие бабочки сейчас?!

Как можно в этот разъяренный час

Жевать пейзажных тем зеленое мочало?

 

Очнулся я и вытер пот со лба.

С высокого и стройного столба

Родное радио известия кричало.

 

Знаючи нахил Віктора Вікторовича до читання імен справа наліво, можна впізнати в корейському лірикові Вон Орф Осі радянського класика Софронова. І в той самий спосіб розшифровується дата: «27.VІ.7791 г. до н. э.» — отже, йдеться про 1977 рік, зловісну добу Маланчука.

Серед коптіловських «фразочок», що їх він відносив під рубрику «Всячина» з епіграфом «із мемуарів В. Черчіля» «Та нехай йому всячина!», — дошкульні шпильки на мотиви радянської фразеології:

 

Всесоюзный опорос населения.

Министерство здравоохренения.

Міністерство похорону здоров’я.

Міністервства та відьомства.

 

Не оминула перекладачева іронія і сучасних політичних реалій:

 

А роза упала на лапу Азарова.

Політикум. Точніше: політкум, соратник по парламентській боротьбі.

 

Втеча в іронію — певно, найдемократичніший різновид ескапізму. Та й сам переклад за радянських часів був для літераторів віддушиною, стежкою в задзеркалля, рятівним магічним колом, у якому можна було почуватись у відносній безпеці від жорсткого диктату, щó і як треба писати. У переклад тікали Ахматова й Пастернак, і хто знає, які поетичні відкриття могли б зробити Кочур і Лукаш, поети світового рівня, що вихлюпнули всю свою колосальну творчу енергію у переклад, якби мали свободу самовираження… Це стосується і Віктора Коптілова, адже його переклади вершинних творів світової поезії, як і нечисленні власні вірші, говорять про нерозкритий, нереалізований, розтоптаний Системою потенціал ориґінальної поетичної творчости…

Але хай у які нестерпні умови поставлено людину, ніхто й ніщо не відбере в неї здатности сміятися зі своїх злигоднів. І Лукашеві «шпигачки» та різножанрова коптіловська гумористика — найкраще тому підтвердження.

 

1 Зі спогадами Віктора Коптілова «Явище Лукаша» читач має змогу ознайомитись на сторінках харківського перекладацького альманаху «Протей» (вип. 3).

2 Див. добірку перекладачевих віршів у тому самому випуску «Протея».

 

(Березіль. — Харків, 2012. — № 11–12. — С. 132–143)

Червень 14, 2020, 9:37
Кількість переглядів - 28
Подобається - 0
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук