У метафоричну назву своєї нової поетичної збірки Лариса Вировець — поетеса, художниця, дизайнер, волонтерка, засновниця та очільниця Харківського українського культурно-мовного клубу «Апостроф», дієвого чинника українізації у зросійщеному Харкові, — вклала багатошаровий сенс, який розгортається від вірша до вірша, а «програмово» накреслений в одній з перших поезій:
Сітку сплітати, як вірша: уперто, потроху,
вузлик за вузликом і за рядочком рядок.
Зійде зелено-барвисте начиння «грядок»
І замаскує собою шалену епоху.
Скриє цей світ, що давно потребує ремонту.
Поміж бійцями і смертю опустить екран.
Думаєш, хлопці? Там кожен із них — ветеран.
Думаєш, що це за лінія? Лінія фронту.
Сітка моя маскувальна… І поки плету я
поки затято затягую грубі вузли,
все, що в мені ви, напевно, збагнути б могли,
біль та сум’яття, що глибоко в душу лягли,
рухи живої душі цим плетінням маскую.
(«Маскувальна сітка», с. 5)
Маскувальна сітка — це маскування зболеної душі людської, а водночас — усієї нашої понівеченої війною реальности, це захисний покров, розкинутий над воїнами, які боронять Україну на Сході, а водночас — самозахист, захист свого дому (не забуваймо, що в Харкові, розташованому за 40 км від російського кордону, відлуння війни відчувається набагато гостріше, ніж у Києві, та й наступ «русскава міра» навесні 2014 року, хоч і наразився там на відсіч, але залишив по собі травматичні спогади). А ще маскувальна сітка — це сама поезія… Свою поетичну маскувальну сітку Лариса виплела з небуденних образів і почуттів, що їх зуміла побачити і пережити в наш жорстокий час, адже всі ми — «заручники віку, любові, війни» (с. 33), — виплела з вірою у Перемогу.
Тема війни відкриває збірку — але не домінує в ній. Домінує інше — сила, діяметрально протилежна війні й сильніша за неї, сила цілюща, будівнича, добротворча і плодоносна — любов.
Звичний уже колообіг подій,
тільки вражає ізнов:
кров’ю по снігу — немов по воді —
пишуть про смерть і війну молоді —
пишуть старі про любов.
(«Чорним по білому пише зима…», с. 6)
Любов у безлічі її станів, етапів, граней та відтінків: любов — упізнавання спорідненої душі, любов-зачудування, любов-преображення, любов-вдячність, любов-пам’ять і любов — ностальгія за минулим, любов невчасна, мов «квіти в хуртовинах», любов-що-не-збулась і любов, яка скорилась резиґнації, любов-біль, любов-ілюзія і любов-мрія… Але навіть в ілюзорних, болючих своїх іпостасях любов — права, права віковічною правотою життя, яке з любови постає і любов’ю живиться («Що можна протиставити любові?» — риторично запитує авторка), так само як немислима без любови і справжня поетична творчість:
Достатньо й того, що не сталось, —
упало на денця очей
та іскрою в слові озвалось.
І гріє тепер…
І пече.
(«Вона тобі краща за мене», с. 22)
Тож і чарунки маскувальної сітки на небесно-блакитній обкладинці збірки (до речі, авторка сама розробила й дизайн видання) розходяться-розступаються, утворюючи просвіт у вигляді серця — одвічного символа любови… А метафори любови, які пронизують збірку, — органічні (без жодної недуманости) і, як правило, традиційні — віддавна притаманні любовній поезії (але втілені без жодної банальности). Це весна або ж такі її відповідники, як травень (пор. the lovely/merry month of May — умовна пора любови в англійських народних баладах) чи квітень:
Зів’яли — нема на те ради —
твої незабудки.
У серпні пора рахувати
курчат і здобутки.
…………………………
І тільки ледь чутно, до рання,
така бездоганна,
лунає мелодія травня —
щемка, нездоланна.
(«Зів’яли — нема на те ради…», с. 38)
Так смішно впізнавати кожен жест
і вгадувати усмішку твою…
Невже це знов зі мною, і невже
я знов стою у квітня на краю?
(«ОК», с. 45)
Не тільки любов може сприйматися крізь призму природи, а й навпаки, природа — крізь призму любови. Бо коли людина закохана, то вона не лише внутрішньо преображається — преображається все довкола неї і природа стає дзеркалом її почуттів. У світовій поезії ці чудесні метаморфози добре відомі, а Ларисі Вировець і тут вдається вразити нас свіжістю поетичного бачення:
Цей травень — не тринадцятий, а перший:
ніколи досі так не пахли квіти,
так соловейко не співав довершено,
дерева так не вміли гомоніти.
Заграви — театральні, як вистави,
а кожен дощ — буремна тепла повінь!
І ти нічого їм не протиставиш —
що можна протиставити любові?
(«Тринадцятий травень» (2), с. 26)
Любов — це весна, а весна — це любов… Відповідно, й метафори нелюбови, до яких раз у раз вдається Лариса, — діаметрально протилежні весняному теплу, «зимові». Наприклад, крига:
Зимні очі — вериги,
їх лишати не болісно.
Тільки б раптом крізь кригу
не проглянули проліски…
(«Втеча», с. 48)
Або сніг, тож снігова баба — це жінка, якій бракує любови, як-от у поезії «За ким сумуєш, бабо снігова?..», де поетеса вдається до своєї фірмового засобу — ретушує драму іронією:
За ким сумуєш, бабо снігова?
Кого щовечір пильно виглядаєш?
Ти дівка чи солом’яна вдова?
Чом непохитна ти, чому не танеш?
І хай була б тендітна й чепурна,
і очі діамантами б іскрились —
то, може, не стовбичила б одна
або давно б із долею змирилась.
А то стоїш, не жінка — казна-що!
Ну що за капелюшок, що за груди!
І що собі намріяла ти, що?
Іди вже, бо сміятимуться люди!
А ти стоїш — ні мертва, ні жива.
Світ білий-білий, голова холодна.
Посивіла від інею брова.
І — вічність до наступного Різдва.
А ти в Різдво вже й вірити не годна (с. 43).
А раз сніг — це брак любови, тоді природний процес його танення, смертельний для казкової Снігуроньки, переосмислюється як щось палко бажане:
Ще буде сад буяти повесні,
ще буде, певно, солодко мені
із кимсь жаданим.
І обертом ще піде голова…
Згадає баба, що не снігова,
і вмить розтане.
(«Снігові баби», с. 40)
Зрештою, і крига, і сніг — традиційно асоціюються з відсутністю любови, жіночою і чоловічою холодністю (візьмімо навіть такий медичний термін, як фригідність, від лат. frigidus — холодний). Але повторюся, що поетесі завжди вдається подати навіть традиційні метафори небанально і свіжо. А водночас полюбляє вона і метафори яскраво-ориґінальні, метафори-відкриття. І тут не втримаюсь, аби не процитувати більшу частину поезії «ОК», яка просто-таки вибухає запаморочливо влучними авторськими метафорами любови:
Це не любов, — кажу собі, — це міф,
це сум за проминущим, це мара,
снага до волі в’язня у тюрмі,
журба за щастям, наче світ, стара.
Це впізнавання друга в чужині,
це всесвіт, що в очах вмістився враз,
в нічній дорозі — селища вогні,
в буремнім морі — рятівний баркас.
Це мрія про взаємне почуття,
фантомний біль відтятої руки,
загублене і знайдене дитя,
у темряві запалені зірки.
Це не любов…
Це сіль, і йод, і жар,
вогонь і крига, і у прірву крок.
І ти про це, на щастя чи на жаль,
не знатимеш.
Лови коротке ОК (с. 45).
Поруч із неймовірною метафорикою в цій поезії проявляється і ще одна прикметна риса Ларисиної любовної лірики — потенційна діалогічність. Справді, висловлюючи свої почуття, поетеса часто звертається до незримого адресата, ніби веде з ним розмову, — це й природно, адже для любови потрібні двоє, — але з цієї розмови ми чуємо лише жіночі, авторчині, репліки. Кілька прикладів:
Облиш, мій янголе, ці жарти,
мені ж, ти знаєш, не до них!
Із іскри створюєш пожар ти.
Я ж не з наївних, не з дурних!
(«Я впізнаю цей рух у венах…», с. 10)
Я Вас, далекий мій, не втримаю
ні заклинанням, ні молитвою,
ні жестом лагідним, ні римою,
ні ворожбою заповітною.
(«Я Вас, далекий мій, не втримаю…», с. 12)
Поклич мене на стиглі вишні,
на теплі води, на гриби,
печалі нинішні й колишні
і грім з минулої доби!
(«Поклич», с. 17)
Тримайся, мій незмінний візаві:
коли болить — це значить, ми живі,
А живемо — то все іще можливо.
(«Ущухне дощ і липа зацвіте…», с. 19)
І — фінальна крапка цього любовного діалогу, а водночас і фінал основного корпусу збірки, циклу «Рухи живої душі», — нещадно-твереза поезія «Не Вам»:
Я не до Вас зверталась: Ви були
картиною в художній галереї,
і я зачудувалася, коли
спинилась випадково біля неї.
Не Вас тоді чекала я, не Вас.
Але очей зваблива золотавість
підносила мене, і я щораз
у неї, наче в небо, загорталась.
Не Вами пам’ять повнилась моя —
іконою святою сяяв простір.
Хтось тихо Ваше вимовив ім’я —
і я стояла, мов незвана гостя…
…………………………………………….
І все в мені тоді кричало: «Зайва!» —
та я погано вірила словам.
І ось тепер у непідкупне завтра
не Вам я шлю запрошення.
Не Вам (с. 54).
Болюче розчарування в коханій людині кардинально змінило всю оптику сприйняття минулого, сповненого любови. Любови, яка вже минула. Залишилися — прекрасні вірші. І ще зауважмо, що авторка ніде (жодним ініціалом!) не називає імени ліричного героя, якому присвячено більшість творів у «Маскувальній сітці», чи його прототипа, адресата своїх поетичних реплік, свого «незмінного візаві». І в цьому теж — елемент маскування, який обґрунтовує назву збірки.
Поруч з любов’ю на сторінках цієї книжки владичить час — одвічний вимір усього, що має початок і кінець. І поруч із описом незліченних відтінків любови поетеса розгортає на кількох десятках сторінок ціле поетичне дослідження часу: веде мову про закони часу та порушення цих законів, людську психологію сприйняття часу, який міряється різною мірою в різних психологічних станах…
Закон перший і найголовніший. Коли людина любить взаємною, гармонійною, щасливою любов’ю, вона перебуває і в повній внутрішній гармонії з часом, живе «тут і тепер», не шкодуючи за минулим і насолоджуючись повнотою буття:
Вперше я за літом не тужу:
стільки райдуг, стільки гроз минуло,
а в душі — ні бруду, ні намулу:
змило накип, зчистило іржу.
…………………………………………
У серпневій тиші вечоровій,
поки мрієш, пишеш і живеш,
поки не спіткнувся на півслові,
поки серце сповнене любові —
літу і життю немає меж.
(«Ось і серпень з місячним серпом…», с. 29)
Але буває й так, що відчуття панування над своїм часом виявляється ілюзорним:
Осінь спалює пристані та рятувальні човни,
плюскіт хвилі та спеку із димом доносить до нас.
Ми гадали, заручники віку, любові, війни,
що на все є свій час.
Але час відлітає — невловний, омріяний птах,
вислизає із рук, забирає у вирій літа,
залишає лиш вітер — у вижовклих очеретах,
у дзвінках і листах…
(«Знов церковний дзвонар налаштовує дзвін-камертон…», с. 33)
А поруч із «пташиним» порівнянням надзвичайно свіжо і гостро звучить порівняння «залізничне»:
Дні пролітають, наче потяги:
тривожний сон, ранковий чай.
І провідниці заклопотані,
й ніде ніхто не зустріча.
(«Достатньо й вашої присутності…», с. 39)
(Принагідно зверну увагу на цікаву дактилічну риму «потяги — заклопотані», хай неточну, але підсилену співзвуччям опорного приголосного «п», і таких ориґінальних римових знахідок у Лариси чимало).
Коли ж темп життя занадто пришвидшується (що ми часто схильні перебільшувати, говорячи, що в нас «немає часу») — то залишається надія на майбутнє перевтілення:
Бо ми земні, і в сніжній сивині
цих вулиць і садів — немає місця
ані під сонцем нам, ані під місяцем,
і часу вже — ні Вам, ані мені.
Колись, за сотні днів або століть,
я Вас зустріну і скажу Вам слово.
І буде так святково і бузково!..
Ви лиш тоді мене не оминіть!
(«Зимове», с. 42)
Буває й відчуття, що час рухається не лінійно, а циклічно, як-от при зміні пір року, — і це прообраз колообігу щасливих та важких «смуг» у долі людській:
Та все ж не журюсь, бо знаю, що кожен грудень
вертає до світла і марить майбутнім літом.
(«Колись і я була мамою молодою…», с. 41)
А трапляється, що з часом відбуваються дивовижні аномалії, — в тому чарівному місці, яке Лариса називає «алеєю віршів»: там час то сповільнюється, то навіть повертається навспак або взагалі зникає — адже творчість існує поза часом і простором:
Тут імлисті глибини, тут обрій укрили тумани.
Невідомо, куди заведе мене стежка чи слід,
та спішу я туди, як спішать на спіткання з коханим,
навпаки повертаючи часу усталений хід.
В цій бермудській алеї лиш тиша та спокій панують.
Варто лиш увійти, і годинник сповільнює біг.
Позачассям бреду, ні про що у житті не жалкую —
повз гармидер, сум’яття і мізер задавнених бід.
(«Алея віршів», с. 56)
Варто бодай побіжно згадати й добірку майстерних перекладів Лариси з російськомовних поетів, уміщену в «Маскувальній сітці». Серед цих перекладів — з відомого російського шістдесятника другої хвилі еміґрації Івана Єлагіна, менш відомих Лади Міллер, Олени Касьян, Марії Маркової — найемоційніше бринить єлагінська присвята «Н. Ж.»:
Я знав, що пізно! Знав, що ставку бито,
Що щастя знову зраджує гравця!
Та кидавсь навперейми під копита,
Аби спинилась мить щаслива ця!
І знав, що марне все це божевілля!
Майне! Ударить! Звалить! Наповал!
З усіх небесних, всіх земних скарбів я
Лише очей твоїх не цілував (с. 69).
«Маскувальна сітка» — вершинна поетична книга Лариси Вировець, книга, читаючи яку, розумієш, що таке квінтесенція поезії і що марна річ переказувати поезію прозою, книга, де метафори виростають, мов квіти, з живої плоті життя (а не вигадуються з метою здивувати або й епатувати), а рими нанизуються на разки поетичних рядків природно й органічно — без жодної натуги. Усі ці скарби нині є набутком Ларисиних читачів — а їх, на жаль, небагато, оскільки наклад «Маскувальної сітки» обмежений — лише 300 примірників. Утім, Лариса належить до харківсько-київського поетичного гурту «Рівнодення» і на однойменному порталі (http://rivnodennya.in.ua/) усі охочі можуть стежити за її творчістю, а також за творчістю її літературних колеґ.
А от гості та учасники літературних імпрез за участю Лариси мають і ще один безцінний привілей: почути, як Лариса наживо виконує свої вірші. Так, її виступ на поетично-пісенному вечорі «Маскувальна сітка» — на дні народження, тобто презентації, однойменної книжки, — який відбувся 26 жовтня 2019 року в київському Національному музеї літератури України, став цілим поетичним театром одного актора: м’який добре інтонований голос, в якому звучать людяність та емпатія (без жодної фальшивої ноти), доречне використання певних предметів, які допомагають розкрити сенс поетичних образів, — живої троянди, люстерка, фотографії в рамці, до якої можна звернутися, ніби до ліричного героя, — а ще вдумливо підібрані фонові мелодії та світлини виплеканого власними руками саду в рідній Покотилівці — селищі під Харковом, де Лариса мешкає від народження… Кілька творів поетеси отримали друге життя — пісенне — завдяки таланту харківських композиторів і виконавців Люцини Хворост, Миколи Воловика, Ірини Скриннікової. І на жовтневому київському вечорі присутніх зачарували ліричні пісні «Не телефонуй», «Посередині серпня» та іронічна «Сусіди» у живому виконанні Люцини, не лише співачки-шансоньє, а й поетеси, перекладача, журналістки, волонтерки, також учасниці «Рівнодення».
…Волонтери кажуть, що сплетену вручну маскувальну сітку годі засікти ворожим безпілотникам (бо стрічковий візерунок — довільний), а от сітку фабричного виготовлення вони засікають (бо візерунок повторюється). Тож лише рукотворна сітка здатна рятувати життя наших воїнів і нашу військову техніку.
Лариса Вировець вміє не лише «сітку сплітати, як вірша: уперто, потроху, // вузлик за вузликом і за рядочком рядок…», а й творити вірші, — живі, справжні, щирі та неповторні, немов рукотворна маскувальна сітка, і вірші ці — один з багатьох фраґментів великого захисного екрану між нами та всім, що руйнує наш український світ…
Дані опрацьовуються...
Дякую, Оленко!
Ларисо, дякую Тобі за прекрасні вірші!