У Ксанаду звів Кубла Хан
Палац величний насолоди,
Де Альф струмив священні води
Через печер бездонних ходи
В підземний океан.
Земель родючих десять миль
Обнесли муром звідусіль:
Там — світлі зі струмочками сади,
Квітучі древа точать тиміям;
Тут — ліс, старий, мов пагорби-діди
Навколо зелені яскравих плям.
Та що за дика прірва розтина
Під кедровим гіллям зелені схили!
До того романтична й чарівна,
Неначе там під місяцем жона
За демоном-коханцем голосила!
І з клекотом невпинним звідтіля,
Немов це важко дихала земля,
Могутнє джерело щомиті било:
Між поштовхами велетенські брили
Відскакували — град отак стриба
Й полова, як надійде молотьба, —
І в танці брил камінних нічно й денно
Щомиті било джерело священне.
П’ять миль петлюючи крізь ліс і лан,
Зміїстий Альф струмив священні води,
А потім, крізь печер бездонних ходи,
Звергався шумно в мертвий океан.
В тім шумі Кубла чув здаля постійно
Пророцтва предків про майбутні війни!
Тінь від палацу насолоди
Посеред ріки пливла,
Де чути, як вирують води,
І з печер, і з джерела.
Було це чудом дивної химери —
Палац у сонці й льодові печери!
Діву та її цимбали
Якось бачив я вві сні:
Ця юна абіссінка грала
На цимбалах і співала
Про гору Абору пісні.
Якби я міг згадати
Гармонію і спів,
Таке в душі відчув би свято,
Що з музики б лункої звів
В повітрі соняшні палати
І льодові печери ці!
І всім, хто чув, це все б здалося,
І всі б у крик: «Пильнуйте! Хто се?
Зір полум’яний, сторч волосся!
Замкніть його в тіснім кільці,
Склепіть побожно очі в шані,
Бо він нектари пив медвяні
І ріс на райськім молоці».
Дані опрацьовуються...