Пам’яті Віктора Коптілова (3.07.1930–19.02.2009)
«Він присвятив своє життя українському перекладові», — це твердження подвійно характеризує Віктора Вікторовича Коптілова — як перекладача і перекладознавця. Але, на жаль, воно набирає остаточної переконливости лише тоді, коли життя вже прожито. І після цієї крапки — full stop — починається цілком окреме, самостійне життя перекладачевих текстів — і перекладних, і ориґінальних, і друкованих, і недрукованих, і завершених, і незавершених.
Бо від своїх перекладацьких справ
У незбагненну він пішов країну,
Де, мабуть, чує мову янголину,
Якої ще ніхто не переклав, —
так 19 років тому відгукнувся на звістку про смерть Юрія Лісняка Ігор Качуровський. А нині ці рядки спадають на думку при згадці про іншу скорботну дату…
Присвятитися українському перекладові в імперській колонії на ім’я УРСР, знекровленій голодом, репресіями й війною, де літературу вже успішно очищено від «шкідливих» імен, а мову — від «націоналістичних» лексем і словоформ, — це було справою досить ризикованою — надто якщо тебе ваблять ширші обрії, ніж «братні літератури народів СРСР». А проте пам’ять про Розстріляне відродження годі було винищити до кінця. Уже на схилі віку Коптілов пригадував, що його мама, Марія Іванівна (дівоче прізвище — Федорова), розповідала йому, як бігала на лекції Зерова, — він лише вагався — як студентка чи як вільнослухачка.
Про свою першу, ще «наївну» спробу перекладу, здійснену 1948 року, Віктор Вікторович оповів по багатьох роках своєму учневі Віталію Радчукові, — це була балада Людвіґа Уланда «Прокляття співця». Химерний вибір як для десятикласника радянської школи! До речі, німецьку мову він знав з дитинства — від батька, Віктора Євтропійовича Коптілова, художника за фахом.
Далі був філфак Київського університету, дружба з Віталієм Русанівським (тодішнім головою комсомольської ячейки) та Костем Волинським — заводіякою і душею компанії. І нові перекладацькі вправи. Але справжнє захоплення перекладом прийшло вже в аспірантурі, спричинивши навіть зміну теми кандидатської дисертації: замість історії прислівника — «Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)» (рік захисту — 1964). Це була перша в Україні кандидатська дисертація, присвячена історії українського художнього перекладу, — і поряд зі сміливістю у виборі теми молодий дослідник продемонстрував тут неабияку розкутість наукового мислення (навіть такий авторитетний рецензент, як Максим Рильський, визнавав, що змінив деякі власні погляди на переклад під впливом цього дослідження).
З науковим пошуком Коптілов поєднував викладацьку роботу в рідному університеті, а 1971 року захистив докторську дисертацію «Актуальні теоретичні проблеми українського художнього перекладу» — першу в українській філології докторську дисертацію з теорії перекладу. Його перу також належить ціла низка ґрунтовних перекладознавчих праць, етапними серед яких стали монографії «Актуальні питання українського художнього перекладу» (1971), «Першотвір і переклад» (1972), підручник «Теорія і практика перекладу» (1982, 2003). Варті уваги й десятки статей на перекладацькі теми, де розсипано чимало ориґінальних ідей. Наприклад, у коротенькій розвідці «Догматичність теорії і гнучкість перекладу», зупиняючись на проблемі силабіки та її відтворення в українських перекладах, Коптілов піддає ревізії загальноприйняту думку, буцімто силабічний вірш у нашій поезії відмер остаточно й безповоротно, і закликає сучасних перекладачів перевірити теоретичні упередження на практиці і спробувати свої сили в силабічних перекладах силабічних ориґіналів — французьких, італійських, польських. Тож лишається гірко пошкодувати, що Віктор Вікторович не встиг потримати в руках виданої наприкінці минулого року у Львові «Пісні про Ролянда» в силабічній інтерпретації свого мюнхенського колеґи Ігоря Качуровського!
У його власному перекладацькому доробку Віктора Коптілова французькому письменству належало особливе місце. І це не випадково, адже понад півтора десятки років (від 1981-го) він прожив у Парижі, працюючи в Секретаріаті ЮНЕСКО спеціалістом з мовних програм, а згодом — у 1990–1996 рр. — викладаючи українознавчі дисципліни в паризькій Вищій школі східних мов і цивілізацій. Він перекладав і епіграми Вольтера, і лірику Гюґо, Валері, Клоделя, Превера, Рене Шара та ін., і прозу Француази Саґан (роман «Тьмяний профіль»), а ще — середньовічний епос. Перекладач дав власні версії «Трістана та Ізольди» і «Роману про Ренара» (з елементами переспіву), створив прозову компіляцію з лицарських романів «Пригоди лицарів Круглого столу та пошуки святого Ґрааля». Крім того, він познайомив українців з рецепцією їхньої історичної минувшини у Франції (переклад «Літопису Малоросії, або Історії козаків-запорожців» Шерера), а водночас наблизив до французів такий екзотичний для них світ української мови й літератури (як автор практичного посібника-довідника «Говорімо українською» та упорядник-коментатор 1200-сторінкової «Антології української літератури ХІ–ХХ віків» — обидві книги вийшли французькою мовою).
Поза тим, Коптілов звертався до англомовної поетичної традиції («Зимова казка» Шекспіра, вірші Донна, Шеллі, Блейка, Єйтса та інших ірландців, По і Вітмена), німецької та австрійської поезії (Гельдерлін, Гайне, Рільке, Гофмансталь); перекладав поляків (від Рея і Кохановського до Стаффа і Лесьмяна) та росіян (Некрасова, Брюсова, Блока).
Він залишив Париж, щоб нести свої знання українській молоді — читати курс теорії і практики перекладу студентам Києво-Могилянки та Шевченківського університету, викладаючи під час літніх семестрів в Українському Вільному Університеті (Мюнхен). Але Франція, безсмертні сюжети її літературної спадщини не відпускали його. Останні його переклади, які ще чекають на друк, — з французької та старофранцузької: п’єса Жана Жіроду «Ундіна», середньовічний «Роман про Троянду» (скорочена версія першої частини — пера Ґійома де Лорріса і фраґменти другої, долученої Жаном де Меном), низка фабльо і «Подорож святого Брандана до берегів Пекла та Раю» — англо-норманська поема ХІІ ст. на кельтський сюжет:
Судно повз безліч островів
Абат упевнено провів,
І подолав важкий туман
Стерничий Господа Брандан.
Разом зі своїм Бранданом Віктор Вікторович таки зійшов на райський берег — але переклад лишився незакінченим…
(Критика. — 2009. — № 5–6)
На фото: Віктор Коптілов. Мюнхен, Український Вільний Університет, 2001
Дані опрацьовуються...