Наш замок

Друзям

на згадку про Хрещатик, 26

 

Хрещатик_26

 

1

 

Озирнись наостанок — і в путь! Озирнись

На цей замок, де вежі підносяться ввись,

 

Де високе мистецтво одвіку жило,

А тепер це — найнижчих пороків житло.

 

Адже тут гуртувалися з давніх-давен

Трубадури — сузір’я яскравих імен.

 

Пам’ятаєш той день, як тебе і мене

Прийняли вони в братство своє осяйне?

 

Ми захоплено слухали старших майстрів —

Їхній спадок ніскілечки не застарів, —

 

І гармонії ми осягали закон,

І дошкульність сирвент, і співучість кансон,

 

І раділи, знаходячи риму дзвінку,

І в строфі вона грала, мов квіт у вінку,

 

Й озивалась до слова слухняна струна,

І витала по замку мелодій луна.

 

Нерозлучні з коханими лютнями всі,

Ми служили мистецтву й молились красі.

 

Вірні різних церков, діти різних родин,

Ми тут рівні були, ми були як один,

 

А як більшим талантом наділений хтось,

То про те, щоб пишатися цим, і не йшлось.

 

І Великий Маґістр був як батько для нас,

Але й він нас від жереба злого не спас.

 

2

 

Де не взявся у замку звичайний жонґлер,

Не бездарний, та носа він високо дер,

 

Мав він голос приємний, незлий був лютніст,

Та на цьому й кінчався увесь його хист,

 

Не складав ані віршів, ні музики він,

Лиш наслідував інших по-рабськи, без змін,

 

І балади чужі він співав день по дню,

І у вухо Маґістру шептав чортівню.

 

3

 

І призначений був поетичний турнір,

Аби кожен представив найкращий свій твір.

 

І його ми побачили в кріслі судді,

І збагнули відразу, що бути біді.

 

І коли відзвучали прекрасні пісні,

Він підвів свої очі на нас крижані

 

І сказав, що усе це — нікчемне й старе

І з нудьги, нас послухавши, кожен помре,

 

Що себе ми не чуємо зовсім самі

І що краще співають в останній корчмі,

 

Що мистецтвом нічого ніхто не досяг

І що хоче народ не краси, а розваг.

 

І кількох наших друзів, що стали убік,

На вигнання із замку він тут же прирік.

 

Хай Господь милосердний простить мені гріх,

Що не зміг я тоді приєднатись до них!

 

Нам усім це здавалось найгіршою з кар —

Залишити наш замок, мистецтва олтар!

 

І тієї хвилини у наших серцях

Оселився ганебний, погибельний страх.

 

І знайшлися лакизи в годину лиху,

Що жонґлерові тішили хором пиху,

 

І знайшлися підглядачі та стукачі,

Що за іншими стежили вдень і вночі,

 

І окремішнім жанром зробився донос,

І заплакав у замковій церкві Христос.

 

4

 

Якось я до Маґістра в покої зайшов, —

Це була найкоротша із наших розмов!

 

Я побачив, що духом він страшно ослаб,

Та й не він це вже був, а зневолений раб!

 

Мав наш світоч ясний серцевину гнилу…

Але ми не бажали коритися злу!

 

А жонґлерові й слово нестерпне чи жест,

У яких виявлявся б найменший протест,

 

І йому посіпаки доносили вмить,

Якщо думка нескорена десь прозвучить.

 

Та, на щастя, з’явився у нас проводир —

Сивочолий співець дальніх мандрів і гір.

 

Він один говорив, не ховаючись, нам,

Що жонґлер — самозванець, невіглас і хам,

 

Але він — тільки тінь невідомого зла,

Що на замок улюблений наш наповзла,

 

І стоять за ним сили потворні, жахні,

Що упоперек горла їм наші пісні.

 

Ну а ми бунтували, долаючи страх,

У таємних розмовах по темних кутках.

 

5

 

І чутки поповзли, що наш гордий донжон

Віддадуть під таверну і гральний притон.

 

О, невже у блюзнірстві своєму жонґлер

Серце замку споганити хоче тепер?

 

Нашу залу — арену співецьких змагань —

І скрипторій, де книги — куди не поглянь…

 

І вжахнулись усі ми на думку саму,

Що збулися слова про «останню корчму»

 

Й до відчинених тільки обранцям дверей

Як господар заходити буде плебей,

 

Що не духу, а чрева тут буде бенкет

Під зудари чарок і бряжчання монет

 

І що замість надхнення розбурханих хвиль

Тут у вчаділих головах гратиме хміль!

 

6

 

Та спокійно закли́кав нас наш проводир

Завтра в певну годину спуститись у двір.

 

Пам’ятаєш, як мало, як мало хто з нас

Стати поруч із ним ризикнув у той час?

 

В один голос ми крикнули: «Ми — не раби!» —

Й заспівали жонґлерові пісню ганьби,

 

Стародавніх, могутніх вервечку заклять, —

Королі перед ними й вельможі тремтять.

 

Трубадура придворного краще не сердь,

Бо неславу отримаєш, гіршу за смерть,

 

Бо за кривду співця, замість хвальних поем,

Б’ють навідліг слова, припікають вогнем.

 

І жонґлер не виходив з покоїв своїх,

Та зненацька почули ми злий його сміх.

 

7

 

А наступного дня його віддані пси

Напосілись на наші гуртом голоси:

 

Таврували, чорнили, глумились, кляли —

І не бачив ще світ отакої хули.

 

А один посіпака, з яким ми колись

У смаках поетичних немовби зійшлись,

 

Той сказав, що, ніж слухати, як я квилю,

То засунути голову краще в петлю.

 

Та не стали ми дальших чекати гонінь,

Взявши лютню, в сідло кожен скочив, мов тінь.

 

Перед кожним із нас власний стелиться шлях,

А наш замок залишиться в наших серцях.

 

Озирнися, мій друже, без сліз озирнись!

Ти складеш про це пісню прекрасну колись.

 

Грудень 2017

 

Марк Сімонетті

Марк Сімонетті

Ілюстрація до роману Патріка Ротфуса «Ім’я вітру»

Грудень 21, 2017, 8:39
Кількість переглядів - 300
Подобається - 10
Дані опрацьовуються...

4 коментарі до “Наш замок

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)