Народжена під знаком птаства

Люцина Хворост. Скликаю птаство: Поезії. – Харків: Майдан, 2015.

 

Упізнавати знайомий поетичний голос і ловити в ньому нові нотки, нові модуляції – обидва ці привілеї з радістю приймаєш у дар, поринаючи в читання нової поетичної збірки Люцини Хворост. Упізнаваність чарує не менше за новизну: неокласичний кларизм – ясність образної мови, «логіки залізна течія», тяжіння до повноти розвитку і втілення задуму – без жодної уривчастости й поверховости, багаті рими – то зразково точні, то з пряною перчинкою легкої неточности, струнка строфіка – і традиційні катрени, і канонізовані моделі (як-от сонети й терцини), і ориґінальні композити, – таким запам’ятався мені Люцинин стиль ще від часів її поетичного дебюту. І, розкошуючи у своєму скрипторії, устаткованому незліченними інструментами з арсеналу виразових засобів традиційної поезії, які дають практично безмежні можливості вислову, Люцина, за словами Євгена Плужника, – «з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати». Думка змінює думку, образ наздоганяє образ – без жодної надуманости – і ми, читачі, із захватом прямуємо услід за авторкою. О так, вона вміє бути різною! – і водночас по-різному говорити про те, чим переймаються поети ще від часів Гомера, по-різному розгадувати вічні загадки буття.

 

Пригляньмося: назва кожної з трьох Люцининих поетичних збірок – попри всю їхню несхожість – говорить мовою образів про одне й те саме: що є поезія. Три відповіді на це питання, три метафори. «ГаЛЮЦИНАції» (2009) – витвори небуденної уяви, упіймані у витончені мережі класичних форм, яскраві візії поетеси, невіддільні від її творчого «я», що сама їхня ефемерна субстанція позначена її власноручним підписом – незмивним карбом господині й повелительки. «Паперовий кораблик» (2010) – легка резиґнація, дитинний засіб передати минущість мистецьких вартостей та їхніх творців, що усіх їх «ріка часоплину сховає в рукав, як сни, що удосвіта сняться», – і так само легко відпустити власні поетичні одкровення, аби вони пливли у безмежжя буття.

 

Нарешті «Скликаю птаство»… – про яких птахів іде мова? У жодній поезії – окрім заголовної – об’ємних пташиних образів ми в цій Люцининій книжці не знайдемо. Та й там – жодної конкретики, на відміну від, скажімо, птахів Василя Голобородька, оспіваних у його збірці «Українські птахи в українському краєвиді». Її птахи – радше ближчі до «Заблудлих птахів» Володимира Науменка. Вони – теж символічні, це поетесині «жерці, вони і паства», – себто, як можна припустити, глашатаї її надхнення і водночас її авдиторія, творчі сили, які на неї сходять, і разом з тим її читачі. «І кожна птаха з піснею у дзьобі…» – звідки ж вони прилітають, звідки приносять пісні? Ідеаліст і матеріаліст розгадають цю загадку по-різному: з Небес у релігійному сенсі слова, з платонівського чи шопенгауерівського світу ідей – чи то зі світу земного, несучи життєві враження, з яких поет згодом виростить квіти поезії. А може, рацію мають обидва? Бо де ж іще нам може відкриватися невидиме, як не в речах видимого світу!

 

Люцина – не лише поет, а й філософ (і Шопенгауер, до речі, – один з її найулюбленіших авторів), політ поетичної уяви поєднується в неї з вивіреним до дрібниць аналізом – як-от у цьому класичному зіставленні раціонального й ірраціонального у поетичній творчості:

 

То нащо всі епітети і рими? –

бува, відчайно вигукнеш…

і все ж –

між нас є ті, що вміють і незриме

вбирати в ткані видимих одеж.

 

Це в них слова стають вогнем і гнівом,

співає з ними й молиться земля,

і навіть Кронос, сивий і ревнивий,

свій крок гальмує й голову схиля.

 

(«Нескорені стихії приручати…»)

 

Певно, саме нахилом до філософії можна пояснити й Люцинину любов до антитез – відточених, як двосічний меч:

 

Усміх нервовий, уклін умирущій добі –

хто ти для неї? – не знаєш, творець а чи витвір.

 

(«Трунок терпкий…»)

 

Всі полягли у битві самолюбств.

Тож не чекай моралі, мій читачу.

Бо, як і ти, я величі молюсь,

а над нікчемством плачу.

 

(«Він був поет…»)

 

Падуть плодами місяці й сонця.

То чорне п’є земля, то біле млеко,

і чорне млеко – з білого сосця.

 

(«Уся ота барвиста метушня…»)

 

А що за класично прозоре порівняння неба – із закоханим чоловіком, а землі – з жінкою, яка спершу гордує ним, а згодом кається у своїй гордині! –

 

«Люблю тебе! – землі співало небо. –

Яви свою голизну і відтань!»

А так мело й хурделило груднево,

що навіть вітер застудив гортань.

Хрипів – а небо, наче навісне:

«люблю, люблю…»

Земля узимку горда.

І вкрила плоть її сліпуча ковдра,

мов цноти запинало срібляне.

 

Аж посіріло небо від жалю –

але й земля не знала супокою:

вже каялась, що кривдою такою

відповіла на лагідне «люблю».

 

Стільки всього написано про зиму, про сніг – а до такого не додумався, здається, ніхто! Хоча ні – ця любовна космологія перегукується з чудовою поезією того ж таки Володимира Науменка «День суті. ІІ»:

 

Стара земля і в траурі нічному

Красу явила ранку молодому.

Маля, хлопчак, підпарубок лишень,

 

Він закохався. Він росте. Він чорне

Знімає з неї і голубить, горне.

І вже – він муж її, і вже він день!

 

Хоча вислів «гола земля» уже давно став затертою метафорою, але вдихнути в неї нове життя, сповнене чуттєвости і драматизму, здатні лише справжні поети!

 

Полюбляє поетеса також запаралелювати сучасність із минулим – упізнавати в обличчях новітніх вандалів гримасу Герострата, аби вигукнути:

 

«Хай ницістю своєю вп’ються ниці.

Це все уже було, було, було!..»

 

(«Шляхетних лицарів і дам прекрасних…»)

 

– або ж убачати в собі реінкарнацію однієї з вакханок, що розтерзали Орфея, – своєрідне розкаяння героїні в діонісійстві, саморозвінчання діонісійства, яке явило своє руйнівне обличчя. Так, Люцина тяжіє радше до протилежного полюса – аполлонійського, – але водночас, повторюю, уміє бути різною! І в ориґінальній поезії, й у перекладах. Приміром, в українських версіях віршів Леопольда Стаффа і Казімєжа Тетмаєра, вміщених наприкінці книжки, блискуче передано дозрілу аполлонійську пластику і споглядальність обох авторів, речників польського парнасизму, відтінену блищиками молодечого Стаффового діонісійства.

 

Час, його метаморфози, цілющість його проминання і туга, яку воно викликає, пошуки себе в образах минулого і в знаках «умирущої доби» – наскрізні мотиви «Птаства». І сама структура збірки – текуча й заломиста, як перебіг самого життя. Гадаю, ця зиґзаґоподібна композиція має дві вершини, і перша – це блискуча поезія «Полудень», просякнута повнотою буття, але й передчуттям проминання:

 

Ти будеш як одна з твоїх лілей,

що в квітколожах ніжаться і княжать,

і пахнуть віком золотим, але й

вже знають, знають, що додолу ляжуть.

 

А друга вершина – це ті поезії, які, власне, повертають нас обличчям до нинішніх тривог і загроз, до війни, що точиться на нашому Сході. Це громадянська лірика (хоч і без звичної для цього жанру декларативности), де звучить і біль, і надія солдатських дружин і матерів – усіх, хто чекає на своїх найдорожчих, – і любов, яка «і між руїн собі одшукує дорогу».

 

…А втім, усе життя хіба не та ж війна –

без шансу вижити, без прав на перемогу.

 

Вражає, що ця поезія була написана 2011 року і первісно звалася «Кінокадр». Тоді усім нам здавалося, що війна може бути лише в кіно… Коли ж почалася справжня війна, Люцина, за власним зізнанням, подумала – і зняла назву…

 

Трагічний дисонанс воєнної теми поетеса розв’язує дуже просто: вона тепло й непатосно віддає данину любови своїм улюбленим куточкам України, різним її образам – Крим (так, Крим!), Слобожанщина – Старий Мерчик із занепалою пишнотою палацу Шидловських, підхарківська Покотилівка, куди вабить, мов маячок, гостинна оселя подруги і творчої посестри Лариси Вировець… А яка тут розкішна фігура етимологізації – розкриття значення слова на основі його звучання! –

 

Майну на покотилівський маршрут

і покочусь за горнім покотьолом.

Ще не одну хлібину вломим тут

і не один твердий горіх розколем.

 

І дум дозвільних молоде вино

міцнішає у старосвітській тиші.

Мені б кімнату, де у сад вікно, –

отут би й жити, лихом покотивши!..

 

(«Покотилівка»)

 

Шанувальники творчости Люцини Хворост знають, що вона – не лише поетеса, а й співачка-шансоньє, виконавиця власних пісень, – і ця співана поезія є ніби другим життям її віршів (недаремно в давніх греків і музикою, і ліричною поезією опікувалася та сама муза – Евтерпа…). І це життя, напевно ж, досконаліше за мовчазні сторінки книжок чи веб-сайтів:

 

І все, що сяяло у снах,

усі скарби золоторунні,

усі розради – в цих піснях,

у їх перлиннім перелунні.

 

(«Я знаю музику таку…»)

 

Тексти, покладені згодом на музику, є й у «Птастві» – це «Небо в рам’ї хмарин…», «…І минуле окриється тінню земною…». Промовисто, що Люцина озвалася до нас, своїх читачів і слухачів, водночас у двох своїх іпостасях, як поетеса і як співачка, – незадовго до появи цієї книжки київське музичне видавництво «Наш Формат» випустило її диск «Солодко-гіркий романс». А перед тим був і самвидавний диск «Арт-кафе “Belveder”», і безліч концертів – і камерних, як-от у Харківському клубі «Апостроф», і «вуличних» – на харківському Євромайдані, і «польових»: Люцина не раз співала для наших вояків у прифронтових військових частинах…

 

…Після розстрілу Небесної Сотні, у березневі дні 2014 року, коли щойно розгорялася російська аґресія у Криму й на Сході, я написала була:

 

Дроздику, дроздику, щó ти говориш,

Для кого фрази виводиш чулі?

Час говорити щонайсуворіш,

В ціль посилати слова, мов кулі.

 

Тепер же розумію, що – хай які грози гуркочуть над світом – змусити замовкнути пташку, яка живе в поетовому серці, – смертний гріх. Бо слово – не лише «єдиная зброя», а й ліки, які зцілюють рани, що їх завдає ворог. Лірична пісня, глибоко інтимна поезія мають звучати і в тяжку годину війни – щоб гамувати біль, щоб нести провість миру. Жаданого миру після жаданої перемоги.

 

Співай, дроздику!

Січень 5, 2016, 6:11
Кількість переглядів - 55
Подобається - 1
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук