Чи споришевими сільськими стежинками, чи демонічними лабіринтами міст прямує відважна героїня цієї поетичної книжки — скрізь і завжди вона шукає божественне світло, що веде її ниткою Аріадни, веде у світі цім дочаснім «до Вітчизни, земної і небесної».
Та, що промовляє до нас цими світлоносними поетичними рядками, приборкує страхи і вчиться дарувати коханій людині щастя — і виплекана обопільно любов «ясніє діамантом», тим скарбом безцінним, який
Не потьмяніє у життєвих мандрах,
Не зноситься на довгому віку.
Ділити на дольки дні разом із коханим, ділитися безмежжям радости й краплинами суму і зрештою розділити, мов небеса, майбутнє — такий шлях істинного подружжя, поетично визначений Надією Гаврилюк. Ділити — а водночас бути єдиними — в любові, у довірі й у вірі.
У Надіїних «Дольках днів», ущерть налитих коханням і радістю, є й гірчинка, а часом і гіркота — болючі сторінки родинної історії, пов’язані з виселенням з рідних місць (мамина гілочка родини — з Теребовлянщини), спогад про затоплені за радянського лихоліття села, про земляків, які «вимирали цілими повітами», а нині виїжджають «цілими районами», трагічне відлуння Чорнобиля, відкрита рана теперішньої російсько-української війни…
Місія поета — і в світлі, і в темні часи будувати державу слова, так, як це робив Микола Зеров, що йому авторка складає шану в присвятній поезії. І, вслід за великим учителем, вона обточує «непокірний звук», куючи дзвінкі музичні рими, як-от «грація — з Горація — працею», різьбить свої поетичні рядки за класичними зразками, вдаючись і до античних форм — алекеєвої та асклепіадової строф (часом експериментуючи з римою), елегійного дистиха, і до короля строф — його величности сонета.
Хтось глумиться над поетами, які ненастанно вивчають і шліфують техніку вірша, висміює їх відданість традиції? Байдуже, Надія Гаврилюк — з тих майстрів, які можуть і воліють пливти проти течії. І в її душі, і в її слові живе сильна воля, і чистота, і самопосвята. Та хай про це вона скаже сама:
Були питання. Є. Хтось ними мучивсь.
Когось пекло сумління за переступ,
Палило те, що іншим — за дрібноту.
Не міг інакше. Наче хто накреслив
Солодку і подвижницьку роботу —
Збуватися найменшої облуди,
Дарма, що посміються з нього люди,
Що жде, мовляв, поразка-неминучість,
Що путь обрав тяжку він і премного,
Що, бачте, став святенником великим…
Він тихим був, але не був безликим,
Він знав про неминучість — перемогу.
Дані опрацьовуються...