Надія Гаврилюк. ДОЛЬКИ ДНІВ: Поезії. Дрогобич: Коло, 2017

Дольки днів_ОбкладинкаЧи споришевими сільськими стежинками, чи демонічними лабіринтами міст прямує відважна героїня цієї поетичної книжки — скрізь і завжди вона шукає божественне світло, що веде її ниткою Аріадни, веде у світі цім дочаснім «до Вітчизни, земної і небесної».

 

Та, що промовляє до нас цими світлоносними поетичними рядками, приборкує страхи і вчиться дарувати коханій людині щастя — і виплекана обопільно любов «ясніє діамантом», тим скарбом безцінним, який

 

Не потьмяніє у життєвих мандрах,

Не зноситься на довгому віку.

 

Ділити на дольки дні разом із коханим, ділитися безмежжям радости й краплинами суму і зрештою розділити, мов небеса, майбутнє — такий шлях істинного подружжя, поетично визначений Надією Гаврилюк. Ділити — а водночас бути єдиними — в любові, у довірі й у вірі.

 

У Надіїних «Дольках днів», ущерть налитих коханням і радістю, є й гірчинка, а часом і гіркота — болючі сторінки родинної історії, пов’язані з виселенням з рідних місць (мамина гілочка родини — з Теребовлянщини), спогад про затоплені за радянського лихоліття села, про земляків, які «вимирали цілими повітами», а нині виїжджають «цілими районами», трагічне відлуння Чорнобиля, відкрита рана теперішньої російсько-української війни…

 

Місія поета — і в світлі, і в темні часи будувати державу слова, так, як це робив Микола Зеров, що йому авторка складає шану в присвятній поезії. І, вслід за великим учителем, вона обточує «непокірний звук», куючи дзвінкі музичні рими, як-от «грація — з Горація — працею», різьбить свої поетичні рядки за класичними зразками, вдаючись і до античних форм — алекеєвої та асклепіадової строф (часом експериментуючи з римою), елегійного дистиха, і до короля строф — його величности сонета.

 

Хтось глумиться над поетами, які ненастанно вивчають і шліфують техніку вірша, висміює їх відданість традиції? Байдуже, Надія Гаврилюк — з тих майстрів, які можуть і воліють пливти проти течії. І в її душі, і в її слові живе сильна воля, і чистота, і самопосвята. Та хай про це вона скаже сама:

 

Були питання. Є. Хтось ними мучивсь.

Когось пекло сумління за переступ,

Палило те, що іншим — за дрібноту.

Не міг інакше. Наче хто накреслив

Солодку і подвижницьку роботу —

Збуватися найменшої облуди,

Дарма, що посміються з нього люди,

Що жде, мовляв, поразка-неминучість,

Що путь обрав тяжку він і премного,

Що, бачте, став святенником великим…

Він тихим був, але не був безликим,

Він знав про неминучість — перемогу.

Червень 5, 2017, 8:37
Кількість переглядів - 43
Подобається - 2
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук