Критик має право на помилку, але на жорстокість — ніколи

ЕсперантоУ «Літературній Україні» від 13 квітня 2017 року мене боляче вразив відгук Олександра Стусенка на збірку віршів Надії Гаврилюк «Есперанто» (Люблін, 2017) — білінґву, яка містить давні й нові твори поетеси та їх переклади польською мовою пера Тадея Карабовича. Ні, публікація не зачіпає мене особисто, але б’є навідліг близьку мені людину, мою подругу і літературну посестру, тож спрямована і проти мене.

«Таргани та мурашки» — таку назву має допис пана Стусенка. Приголомшений читач, шукаючи якихось пояснень, натрапляє на авторське самотлумачення: мовляв, «таргани — це філологічне, а мурашки — ліричне». Мурашки, як випливає з публікації, — це термін не ентомологічний, а фізіологічний (ті мурашки, що бігають по спині). Саме так Стусенко намагається розмежувати у творчості Надії Гаврилюк філологічну підготовленість і «чисту» лірику. І робить це не просто неетично — жорстоко. Ось який його присуд: «Коли я читав збірку «Есперанто», в мене по тілу не пробігла жодна мурашка. Зате літературознавчі таргани в голові активізувались».

Звичайно, літературна критика цілком має право на суб’єктивність і якнайширше ним користується. У критиці можливі не лише літературознавчі терміни, а й образні означення на зразок брюсовських «фіалок у тиглі». Можлива й авторська самоіронія на кшталт зеровського «сухарного виробництва», як називав лідер київських неокласиків свою сонетну творчість. Але «таргани» — слово не образне, а образливе.

Крім образ на адресу авторів книжки «Есперанто», Стусенко виносить на шпальти «ЛУ» і власні хибні теоретизування (поряд з кількома слушними заувагами щодо фоніки рецензованих поезій та перекладів). Намагаючись зазирнути в поетичну майстерню Надії Гаврилюк, він вважає, що легко розгадав усі секрети її творчости: «Вона пише в різних поетичних формах, часом доволі рідкісних і для не просунутого читача незвичних. Тобто ставить собі філологічне завдання — наприклад, створити безголовий сонет — і успішно, з науковою ретельністю його виконує». Але ж, люди добрі, створити сонет — це завдання аж ніяк не філологічне! Це питоме завдання поета, так само як завдання композитора — створити сонату чи симфонію, художника — намалювати олійний портрет чи акварельний натюрморт, архітектора — звести тринавову базиліку! Поезія неможлива без володіння віршовим інструментарієм — арсеналом метричних та строфічних моделей, системою фонічних оздоб — так само, як неможлива архітектура без знання класичних ордерів, типології будівель та споруд, масштабів та пропорцій! Якщо висипати посеред міської площі купу каміння, це не буде храмом!

Поети всіх часів — поети справжні, звичайно, — плекали традиційні віршові форми і творили на їх основі нові. І на вважали за ганьбу дотримання приписів та канонів. Навпаки — почувалися вічними учнями у великій школі поезії. Скажімо, російський акмеїст Микола Гумільов у своїй статті «Читач» брав на озброєння вислів Ежена Делакруа: «Треба ненастанно вивчати техніку свого мистецтва, щоб не думати про неї в хвилини творчости». «Справді, — додає Гумільов, — треба або зовсім нічого не знати про техніку, або знати її добре». А неокласик Микола Зеров у листі до Ростислава Олексієва писав: «Джентльмен повинен носити фрак, немовби виріс і народився в ньому. Поет повинен писати сонет, немовби зрісся з його вимогами і трудністю». Якщо канонізовані строфи на кшталт сонета і його побічних форм для Олександра Стусенка чужі й далекі, то це не значить, що вони чужі й далекі для всіх.

З якого дива сонети, за твердженням Стусенка, належать лише філології — науці про слово, а не передусім самому мистецтву слова? З якого дива мистецькі форми виганяються з мистецтва? Мушу сказати — що таки виганялись, і не раз, і футуристами, і постмодерністами, але попри всі бунти й заколоти справжнє мистецтво існує далі. Ось як відповів деструкторам мистецтва Ігор Качуровський, поет і віршознавець, у своїй «Строфіці»: «Прихильники модерних течій у мистецтві нам кажуть, що старе мистецтво вичерпало себе і що форми цього мистецтва вже не можуть естетично впливати на людину. Якщо б це було справді так, то для юнака, який щойно вступає в світ, всі форми були б однаково нові, протягом його життя вони стали б йому набридати, а під кінець він проти них збунтувався б. У дійсності йде навпаки — бунтується юнак, який іще нічим не міг пересититись, а старий письменник часом вертається до класичних форм».

Поети-філологи, яких бичує пан Стусенко, — не ганебне тавро. Це почесний титул, адже до поетів-філологів, поетів, які поряд із ориґінальною творчістю провадили глибокі студії в ділянках мовознавства, літературознавства, перекладознавства, належать і київські неокласики — Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен, і послідовники неокласиків — Григорій Кочур, Ігор Качуровський, Андрій Содомора, а з молодших — Наталія Науменко, Ольга Башкірова, Ольга Смольницька… Поети-філологи — це Данте Аліґ’єрі, П’єр де Ронсар, Хорхе Луїс Борхес, Джон Роналд Руел Толкін, Томас Стернз Еліот, Шеймас Гіні, Леопольд Стафф, Максим Богданович, Валерій Брюсов… Уявляю, яке збентеження, яке зніяковіле мовчання запанує на цьому поетичному Елізіумі, коли там почують вердикт О. Стусенка — мовляв, «…філологія часом калічить поетів»! «…Але часом уводить їх у когорту теплих», — веде далі критик. Утім, означення «теплі» в його вустах не має нічого позитивного: він посилається на самого Христа, котрий прорік: «А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст». Чи можна вигадати гіршу образу для людини віруючої — а саме про таку людину зараз іде мова, — ніж звинуватити її в посередності вустами Сина Божого?

Поезія Надії Гаврилюк заслуговує на окрему розмову. Варті окремого розгляду її наснажена високою вірою релігійна лірика, її відданість неокласицистичній традиції в нашій літературі. Так само заслуговують на окрему розмову і переклади Тадея Карабовича, його діяльність, спрямована на зміцнення українсько-польських культурних зв’язків. Зараз мені йдеться про критику, яка переступила всі етичні межі.

Хочу додати, що ціную Олександра Стусенка як талановитого поета-пародиста, вдячна йому за колеґіальний відгук на книжку Ігоря Качуровського «Parodiarium Хведосія Чички», яку я готувала до друку, складаю йому шану як учасникові війни на Сході України і вірю, що жорстокість, яку він виявив у рецензії на збірку «Есперанто», — несвідома і неусвідомлена. Адже й на презентації видання в київському музеї Лесі Українки 17 березня ц. р. пан Стусенко був, говорячи мовою медицини, у стані сильного алкогольного сп’яніння. Я б ніколи не оприлюднювала цього сумного факту, якби «ЛУ» не опублікувала його тарганячо-комашиного допису. А щодо хибних теоретизувань — то від помилок не застрахований ніхто.

Травень 9, 2017, 14:01
Кількість переглядів - 106
Подобається - 8
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук