Улюбленець богів, над світлим джерелом
Зростав поет, немов прекрасний Йосип,
Та заздрісні брати споганили багном
Дитячих снів прозорий розсип.
Цистерна без води, вага гранітних брил,
Глухе передчуття ще не відомих плавань…
А він таки знайшов — спустошений, без сил —
Свою далеку гавань.
І в роки вигнання він мав єдиний скарб —
Нездоланих співців незахідне сузір’я,
Та на його життя поклало прикрий карб
Похмуре надвечір’я.
Зневірившись, втекти до квітів і до книг —
В квітник поезії — і там служити Благу…
Скільком посвяченим він вгамувати встиг
Духову спрагу!
І янгол в дім відлюдника ввійшов,
І з серця в нього полилася пісня
Про білий парус. Це була любов,
Жагуча, пізня.
«Мистець — не деміург, а медіюм», — луна
Для людськости його пересторога.
Він дивиться з свого криштального човна
В свічада вічности, в зіниці Бога…
1997