* * *
Ну що мені одична рать парадна
І елегійних чарів апогей!
Хай буде все у віршах недоладно,
Не так, як у людей.
 
О, знали б ви, з сміття росте якого
Ця безсоромна порість віршова,
Немов кульбаба жовта край дороги,
Мов лопухи і кропива.
 
Сердитий оклик, дьогтю аромати,
Цвіль з таємничим візерунком плям…
І вірш звучить так ніжно, так завзято —
Мені на втіху й вам.
 
21 січня 1940

* * *
 
Ах, дрозде, добре між дерев
Тобі, де б ти гніздо не звив;
Відлюднику, що в дзвін не б’є,
Солодким є твій ніжний спів.
 
VII ст.
 
* * *
 
Жовта поспіша бджола —
немала за сонцем путь;
радо обліта весь діл —
учти бджіл у борті ждуть.
 
* * *
 
Лютий вітер дме вночі,
сиві коси хвиль рвучи;
вікінґів боятись годі,
що спокійні крають води.
 
* * *
 
(З саґи про Діармайта і Ґранію)
 
Дам, аби
бачити його, багато —
світ і всі його скарби,
хай це й марна буде трата.
 
ІХ або Х ст.
 
[Поцілунок]
 
Не з ліщин
цей горіх,
вартий він
вуст моїх.

Глянь упрост
на норд-ост:
море — в хльост,
тучне;
гра тюлень,
здоровань,
здулась хлань
бучно.

Славу мають на весь світ
діамант її й магніт,
перли — до найдальших меж,
золото й карбункул — теж.
 
Одноріг, що там гуля,
легіт ніжний звідтіля,
сильні й злі слони її,
двічі в році врожаї.
 
Кін. Х ст.

Заревів
олень — знай,
сніговій,
літу — край.
 
Сівер дме,
сонця путь —
замала,
хвилі б’ють.
 
Бурий, вкляк,
всох орляк,
гуси — в крик,
як щорік.
 
Стужа птиць
підтина,
знай: пора
крижана.
 
ІХ чи Х ст.
 
Орляк — різновид папороті.

Навкруги — дерева, мов стіна,
Дрозд чарує піснею мене,
І над зошитом моїм бринить
З верховіть цвірінькання гучне.
 
А зозуля в сірому плащі
Повагом кує мені з куща.
Леле! гарно я пишу в гаю, —
Бог мою хай душу захища.
 
ІХ ст.

Я і Панґур, кіт мій білий,
Кожен маємо свій фах:
Я в своїм мистецтві вмілий,
Він же тямить у мишах.
 
Я люблю — сильніш за славу! —
Книг розбори забарні,
Панґур мій — свою забаву,
І не заздрить він мені.
 
Коли з ним удвох ми в хаті —
Оповідка не нудна! —
Є в нас — без кінця заняття! —
Гра для розуму одна.
 
В сіті часом заженéмо:
Мишу — він, уживши хист,
Ну а я — складну проблему,
Що затемнювала зміст.
 
Він у муру каменюки
Зір впина блискучий свій,
Я ж — у тонкощі науки
Свій — слабкий, але ясний.
 
Він втішається, як мишу
Гострим кігтем прищемить,
Я — також, як найскладнішу
Розв’яжу проблему вмить.
 
І хоч так весь час, нікому
Тут ніхто не заважа,
Кожен сам собі самому
Власним хистом догоджа.
 
Майстер він великий в праці,
Що виконує щодня,
Я — в своїй: з усіх труднацій
Здобувать ясне знання.
 
ІХ ст.

Єва я, Адамова жона,
Я в дітей своїх украла Небо,
В глумі над Христом — моя вина,
Це мені зійти на хрест би треба.
 
В царському палаці я жила,
Вибір злий приніс мені опалу,
Рада мене вив’ялила зла,
Руку я свою заплямувала.
 
Яблуко зірвала я одне,
Що застрягло в мене в горлі, — доти,
Доки вік жіноцтва не мине,
Не позбавитись йому глупоти.
 
Звідки на землі узявся лід,
Звідки дихання зими студене,
Звідки пекло, звідки стільки бід,
Звідки страх — якщо не через мене?
 
Х ст.

Патрік співав так:
 
Хай ангели Твої, о Христе, Сине Божий,
Спочинок наш і сон пильнують, мов сторожа.
 
Навіяти нам сни правдиві їм дозволь,
О Князю Всесвіту, о Таємниць Король!
 
Нехай ні демони, ні лиха, ні жахіття
Не відженуть наш сон, що налітає миттю.
 
Хай пильнування в нас освятиться; ні сон,
Ні наша праця хай не знають перепон.
 
Х ст.

Стомлена письмом моя рука,
В гострому пері немає сили,
Дзьоб його тоненький випуска
Цівку темно-синього чорнила.
 
Струмінь мудрости святої б’є
Через руку смагло-золотисту,
А перо розбризкує моє
На папір чорнило з гостролисту.
 
На рівнинах сонцесяйних книг
Це перо маленьке не барилось,
Гаманець спинить його не міг, —
Ось чому моя рука стомилась.
 
ХІ ст.