Люцина ХВОРОСТ. Олена О’Лір: «БЕЗ МАГІЇ НЕМАЄ ПОЕЗІЇ»
З книги: Люцина Хворост. А скажіть, будь ласка...: Збірка інтерв'ю. — К.: Ярославів Вал, 2016.
Тендітна, сором’язлива, доглибно жінотна — такою постала переді мною Олена О’ЛІР (нар. 1976), коли я побачила її вперше. Трохи схожа на театрального П’єро − навіть у щирій усмішці її, у вигині вуст прочитуєш щось мимовільно сумовите; коли ж вона береться читати вірші, її негучний голос заворожує своєю мінорною мелодійністю. Що ж до самих віршів, то в них і стрункість антики, і релігійний екстаз середньовіччя, і несміливі любовні зізнання простої й доброї жінки, нашої сучасниці, — втім, висловлені без зайвої екзальтації, знову ж таки на неокласичний манір. Але це та м’якість, за якою криється хоробрість, незламна принциповість і чистота. Так у м’яких шкіряних піхвах ховається сутої сталі кинджал — кинджал, якого виймають украй неохоче, тільки в крайніх випадках, коли того вимагає справедливість і честь, коли не можна інакше.
Поетці й перекладачці, літературознавцю і критикові, учениці уславленого Ігоря Качуровського, ірландофілці й меломанці, шанувальниці старовинної музики й ретро-кіно Олені Бросаліній органічно пасує милозвучний псевдонім О’Лір. Олена є авторкою двох поетичних збірок, перекладачкою багатьох текстів культового для молоді Дж. Р. Р. Толкіна; нарешті, саме вона була першою, хто дав український голос англосаксонському епосу «Беовульф».
«НАПРИКІНЦІ 1980-х МИ З БАТЬКАМИ
ОДНОСТАЙНО ВИРІШИЛИ:
ПЕРЕХОДИМО НА УКРАЇНСЬКУ»
— Олено, якщо дозволиш, насамперед — традиційні розпити про те, з чого все починалося. Родина, дитячі роки, перші літературні враження… На чому зростала майбутня поетеса Оленка Бросаліна? Розкажи про це.
— Мої батьки — живе втілення гасла «Схід і Захід — разом!». Тато родом з Вінниці, а мама народилась і виросла на Полтавщині, в селі Перша Михайлівка Котелевського району (до речі, з Котельви походить не лише славетний перекладач Гомера російською мовою Микола Гнєдич — це факт відомий, а й забутий наш бароковий поет, вихованець Києво-Могилянської академії Ромуальд Миронович). Родинне життя батьків розпочалось у Києві, й попри купу побутових труднощів, зокрема й довгу вперту боротьбу за здобуття власного помешкання, вони намагалися змалку навертати мене до світу культури. Тато, авіаційний інженер за фахом, ліпив з мене театралку: вистави Театру юного глядача на Липках та лялькового, дитячий (а почасти й дорослий) репертуар київської Опери… Згодом він спровокував мене на вступ до музичної школи — нібито з власної моєї ініціативи. Лише з роками я відчула глибоку вдячність за ті добровільно-примусово вкладені мені в голову основи музичної грамотности, що дозволили мені краще розуміти або й самостійно виконувати ту музику, яка хвилювала мене вже у свідомішому віці. Й донині піаніно є моїм вірним товаришем — і я щаслива, коли під моїми пальцями оживають нескладні п’єси Генделя і Баха, чарівні мелодії Вільяма Берда та інших англійських вірджиналістів… До речі, торік мені випало виконати прецікаве перекладацьке замовлення, яке дало мені шанс бодай якоюсь мірою матеріалізувати свою любов до старовинної англійської музики: мова про переклад лібрето опери Генрі Перселла «Дідона і Еней». Нині — попри загострену політичну ситуацію — силами викладачів та студентів Університету культури і мистецтв уже відбулася прем’єра: яскраві музичні óбрази — почасти трагічні, почасти й дотепні, — наснажені творчою енергією молодости, ожили.
Згадаю й бабусю, татову маму, котра, переїхавши до Києва, працювала певний час наглядачкою в Музеї західного і східного мистецтва — й завдяки їй я провела там чимало годин у товаристві витончених казкових красунь Васнецова і Нестерова. Втім, не можу сказати, що в дитинстві моє сприйняття образотворчого мистецтва було аж надто емоційне: тоді я була непохитно впевнена, що краса, яка оточувала мене в розкішно декорованих музейних залах, є цілком природним станом речей, нічого надзвичайного тут немає. І розмови дорослих про майстерність мистця чи працю, вкладену ним у його твір, були мені незрозумілі.
Моя бабуся з маминого боку все життя пропрацювала сільською бібліотекаркою — і мама продовжила цю родинну традицію, здобувши фах книгознавця в Харківському інституті культури. Для них обох книжка завжди була і порадницею, і розрадницею. І своєю любов’ю до літератури — як і рішенням здобути фах українського філолога — я, безперечно, великою мірою завдячую їм. Перші улюблені (ще не прочитані, а прослухані багато разів з голосу мами) книжки — «Русалонька» Андерсена і Ґрінові «Шарлатні вітрила». Я «замовляла» їх мамі знов і знов! А на згадку про моторошні казки Гауфа й досі пробігає холодок поза спиною…
Мабуть, варто згадати, як розв’язувалось у нашій родині «мовне питання»: адже мій тато — росіянин (за родинними переказами, нащадок старообрядців, виселених Катериною ІІ на південь імперії), а мама — з діда-прадіда українка, до заміжжя носила козацьке прізвище Запорожченко. Але жорстка русифікація, яка насаджувалась тоді скрізь і всюди, змусила її за роки навчання в Харкові хоч-не-хоч перейти на російську. Російська лишалась її мовою спілкування і в Києві, й хоча в школу мене віддали українську, однак — сумна реальність доби! — в російський клас. Українська звучала в нас удома хіба що як мова жартів та іронії. І лише наприкінці 1980-х, коли іржава радянська ідеологічна машина вже затріщала по всіх швах і здійнялася хвиля українського культурного ренашіменто. Як Ти це прокоментуєш?
— Я люблю свою Батьківщину, люблю Київ, люблю Полтаву, люблю моє-й-не-моє село на Котелевщині, люблю Харків, де живе моя подруга і творча посестра — це Ти, Люцино, — люблю Чернігівщину — рідний край Качуровського, люблю татову Вінницю, люблю Одесу, де живе моя кума з маленьким хрещеником, люблю Львів, із яким мене пов’язують міцні творчо-видавничі контакти… А що не пишу патріотичних віршів у загальноприйнятому сенсі цього слова — то лише з тієї причини, що мені чужа декларативність. А от чи можна висловити свої патріотичні почуття недекларативно? Гадаю, можна, — просто треба скористатись не мовою прямих констатацій, а мовою óбразів, яка і є питомою приналежністю поезії. Можливо, в цьому ракурсі деякі мої поезії й гідні назватись патріотичними.
Та й сенс самого поняття «патріотизм» для мене ширший, ніж його визначають словники. Емануель Сведенборґ, чиї візіонерські одкровення дали мені відповідь на багато екзистенційних питань, сформулював «учення про відповідності», згідно з яким немає жодної речі на землі, ні матеріальної, ні духової, яка б не мала свого відповідника на небесах. І нашому земному патріотизмові, любові до рідної землі за цією концепцією відповідає любов до Царства Божого. Ця думка мені глибоко близька. Тож ціную патріотичну лірику передусім тих авторів, які не цураються метафізики: Шевченко, Франко, Клен, Орест, Маланюк, Ольжич…
— У Тебе незрідка звучать релігійні, містичні нотки. Знаю, що Ти православна вірянка. Що означає віра у Твоїм житті? Віра і конфесійна приналежність — як вони співвідносяться для Тебе? Як Ти ставишся до інших релігій?
— Так, я православна. Але, як багато хто з творчих людей, зокрема моїх одновірців, не замикаюсь у рамках одного віровчення. Приміром, Ігореві Качуровському був близький мітраїзм — перська релігія сонця, Михайло Орест пильно цікавився давньоіндійськими релігійно-філософськими системами… А мене можна назвати православною сведенборґіанкою.
Зрештою, всі релігії та конфесійні відлами славлять єдиного Бога, Творця і Вседержителя — навіть в óбразі цілого пантеону божеств, як у тих-таки індійців. І моральний закон, що діє у Всесвіті, — один для всіх. Відмінності полягають лише у формі: ментальність, ритуал, мова, священні тексти. До інших релігій я цілком відкрита — і взірцем такої відкритости для мене є християнство, що включило до свого Святого Письма юдейський Танах — Старий Заповіт.
— Іншим мистецтвам важко обійтися без мистецтва слова. Навіть картина потребує опису. Хіба що музика — згадаймо того ж таки Шопенгауера! — промовляє безпосередньо до чуттєвого «я» людини… Але й мистецтво слова потребує взаємодії з іншими мистецтвами — надто коли йдеться про неокласичну поезію, яка черпає свій матеріал у рукотворній культурі чи не частіше, ніж у природі. Відомо, що багато віршів неокласиків являють собою екфрази; любив писати екфрази й Ігор Качуровський…
Ти працюєш в Академії мистецтв, отже, й Тобі ця тематика близька. Якою є роль малярства, музики у Твоєму житті?
Ти — радше поет-«художник» із пластичним баченням óбразів чи поет-«музикант», зачарований магією звучання слів?
— Напевно, таки поет-«художник» — адже Зеров заповідав нам «класичну пластику і контур строгий». Хоча й фонічні ефекти для мене принципово важливі — й не лише традиційна рима, а й імітована германська алітерація, як-от у найновішому перекладі з Толкіна — незакінченій поемі «Падіння Артура»:
Його погляд пильний на південь спрямований,
де парусами порисовано море.
Що ж до власне малярства й музики, то здаю собі справу, що — з огляду на мою причетність до мистецтва слова — мої смаки в цих сферах тяжіють до течій і жанрів, так чи інакше позначених літературністю. У музиці це зокрема опера: крім названого вже Перселла — «Орфей» Монтеверді, «Норма» Белліні, «Лоенґрін» Ваґнера, священний канон Верді й Пуччіні. У малярстві моїми фаворитами є англійські прерафаеліти, надто ж Данте Ґабріель Россетті та його учень Едвард Берн-Джонс (одну з робіт якого використано в оформленні моїх «Прочанських пісень»). Россетті — співець чуттєвої жіночої краси, Берн-Джонс зображував радше безплотних ангелів, ніж жінок із плоті й крови. А те, що єднає цих мистців та їхніх творчих побратимів, — це саме літературність, візуалізація античних мітів, біблійних сюжетів, середньовічних леґенд, мотивів Данте і Шекспіра, причому літературність не сухо-ілюстративна, а жива й одухотворена, пропущена крізь серце.
Водночас мені до вподоби містико-символічний, закорінений у музичну стихію Чюрльоніс. З українського образотворчого мистецтва люблю малярство і графіку Шевченка, львівський сакральний модерн, Віктора Зарецького з його розкішними жіночими портретами. Подобаються китайські мотиви в Михайла Гуйди, академіка моєї рідної Академії мистецтв.
— Ти — кандидат філологічних наук, отже, в Твоєму випадку, як і у випадку Твоїх попередників-неокласиків, можна говорити про феномен poetae docti — вченого поета. Розкажи про специфіку покликання: хто для Тебе важливіший — Аполлон із вічною лірою чи Атена з її мудрою совою?
Чи науковий багаж за плечима не обтяжує в моменти творчих злетів, не обмежує творчої безпосередності? Чи, навпаки, вченість розширює виражальні можливості, збагачує арсенал óбразів, якими поет може послуговуватися?
— Поезія, безперечно, важливіша за літературознавство — як усе первинне важливіше за похідне. Але тим і цікаві для мене філологічні вправи, зокрема віршознавчі мікростудії, що вони дозволяють препарувати твір словесного мистецтва і подивитись, «як це зроблено».
Від Ігоря Качуровського я успадкувала розуміння поезії як містичного таїнства, сакральної мови, послання з вищого світу, розуміння поета не як творця, а лише як медіума, передавача божественного одкровення. Але щоб донести це одкровення до читача, поет має перебувати у всеозброєнні свого віршового інструментарію. За словами Делакруа, «треба ненастанно вивчати техніку свого мистецтва, щоб не думати про неї у хвилини творчости». А коли поети нехтують наукою віршування, то й шириться хибне переконання, ніби рима і розмір «сковують» вільне самовираження автора. Мені навіть доводилося чути від одного постмодерніста, поборника вільного вірша (вільного навіть від розділових знаків), що неокласиків треба знищити, бо вони, мовляв, фашисти, оскільки чинять насильство… самі над собою. Я ж переконана, що для справжнього майстра творчість — не кабінет самокатувань, а неосяжне поле для демонстрації свого мистецтва: мистецтва висловлювати невимовне. І це приносить ні з чим не порівняну радість. Як писав Качуровський,
Є радість творчости, захоплення і чар,
А «муки творчости» — це вигадка нездар.
Чи не обтяжує науковий багаж? Знання не може нашкодити. Наукова розвідка цілком може підказати поетичний задум. Якось я надіслала Качуровському дві поезії, написані під впливом дуже мудрої книжки російської дослідниці Надії Широкової «Культура кельтів та нордична традиція античности», — «Королівська учта» і «Пісня невідомого мореплавця (Друге відкриття Туле)». І він, що перед тим бачив був це видання в одному з каталогів типу «Книги — поштою» і проминув його (мовляв, «Не все те ловить, що по морю біжить»), вирішив таки зробити замовлення — «якщо не пізно».
— Кажуть, митець має бути голодним. Чи згодна Ти з цим? Яким може бути соціальний і професійний статус поета в нинішніх комерціалізованих реаліях? Адже поезія може бути діяльністю виключно некомерційною… Скажу більше: про мене, вона виклично некомерційна!
— Я далека від того, щоб плекати ідеали всезагальної рівности у мистецтві, так само як і в інших сферах життя. Усіх нас Бог створив різними, приділив нам різні обов’язки, різні можливості й різні потреби, визначив комусь вище, комусь нижче становище в суспільстві. Та й різні види мистецтва з суто економічної точки зору потребують різних затрат. Література — чи не найдешевша: необхідний мінімум — папір і ручка чи олівець. Якщо немає коштів на видання книжки, можна й «зґутенбержити», як казали неокласики. А от Ваґнер потребував для сценічного втілення своїх ґрандіозних опер вельми й вельми солідних сум. Якби не фінансова допомога Людвіґа ІІ Баварського, світове оперне мистецтво зазнало б невідшкодовних втрат. І, звичайно, і літератор, і композитор, і маляр, і скульптор мають за віщось жити. І в ідеалі кожен мав би отримувати за свою творчу працю гідну винагороду. Але оскільки Царство Боже на землі ще не настало, у мистця є два виходи: або заробляти на життя й потреби свого мистецтва в якийсь інший, позамистецький спосіб, або чекати й сподіватися на мецената, на свого короля Людвіґа. У наших умовах реальніший, звичайно, перший шлях. Що ж до меценатства — то це абсолютно свята справа, одне з утілень одвічного морального закону, що передбачає відповідальність: сильнішого — за слабшого, багатшого — за біднішого. Суспільство, в якому діє цей закон відповідальности, — здорове. Але Україні, де біля владного керма ще донедавна стояли люди, які ставили понад усе власне збагачення, до цього ще далеко…
— Ти — людина з розвиненою інтуїцією, тож Твої прогнози на майбутнє варто цінувати. Спробуй спрогнозувати: чи є в поезії майбутнє? Чи існуватимуть у майбутньому поети? І читачі?..
— Ще коли я вчилася в університеті, мені спало на думку, що ґлобальний стиль, який прийде на зміну постмодернізму, можна буде назвати — за аналогією до архітектури — історизмом. Тобто поети майбутнього імітуватимуть стилі попередніх епох, відроджуючи хто — класицизм і неокласицизм, хто — романтизм, хто — символізм (певно, й еклектика існуватиме)… І повернуться до традиційних поетичних форм, у тому числі канонізованих строф, добряче призабутих за десятиліття тотальної постмодерної верлібризації («Верлібр?» — «Бр-р-р…»). І компонуватимуть на їх основі нові; адже Качуровський-віршознавець довів, що можливості силабо-тонічної системи віршування у творенні нових метрико-строфічних патернів — практично безмежні.
— І наостанок: що змінив Євромайдан у Твоєму житті? Як Ти, інтроверт і книжниця, відчула поклик — іти на Майдан? І чим збагатив Тебе цей досвід?
— Майдан став для мене передусім можливістю дихати повітрям свободи. Бо з приходом до влади Януковича на зміну помаранчевим надіям прийшла депресія: зразу — гостра, далі — латентна, коли навіть почало здаватися, що «й так жити можна». А Ігор Качуровський тоді, після виборів 2009 року, написав:
Країна мучена й безсила —
Та в ній шляхетне щось було —
Тепер сама собі прибила
Тавро безчестя на чоло.
Символічно, що день його похорону — 22 листопада 2013 року — збігся з початком Евромайдану, нашої Революції Гідности. Той, хто оспівав мистецькі скарби «Старої Европи» у струнких строфах однойменного поетичного циклу зі збірки «Свічада вічности», той, кого Михайло Слабошпицький назвав найевропеїзованішим українським поетом, хто все свідоме життя творив Державу Українського Слова по чужих світах, лікуючи земляків від провінціалізму і комплексу меншовартости, — таки волів повернутись на Україну, бодай по смерті. І його прах у землі леґендарних Крут — ніби часточка святих мощів у руків’ї меча середньовічного лицаря — робить нас непереможними.
Поклик іти на Майдан… На «ранній», студентський Майдан я приходила спонтанно — захоплена ейфорією свободи. Після побиття студентів 30 листопада мене, як і всіх свідомих людей, опанувало обурення. Европейську мрію відтіснив на другий план протест проти злочинної влади. І цей протест спонукав мене брати участь у велелюдних недільних вічах, де я справді, як і вістував популярний у ті місяці плакат, почувалася краплею в океані народного гніву. Другий розгін Майдану 11 грудня додав до цього ще жорсткішу мотивацію. Тоді мене розбудила дзвінком колеґа з Академії мистецтв, і я була на місці подій о п’ятій ранку (від мого дому туди — півгодини швидкої ходи), згодом до мене приєдналася й сама колеґа, яка доїхала на метро. І після тих приголомшливих годин разом з іншими жінками, що скупчилися перед сценою, з якої звучали молитви, пісні й промови, а Руслана героїчно намагалася вселити в усіх, і друзів, і недругів, певність, що Майдан живе своїм звичайним життям, тимчасом як чоловіки голіруч стримували натиск беркутівців на барикадах, — ми з моєю колеґою одностайно відчули: маємо бути тут щоранку, вдосвіта, в найтривожніший час, бути для того, щоб уберегти цей острів свободи бодай своєю присутністю тут… і водночас зберегти себе.
Пригадується притча, почута на Майдані від одного мудрого священика:
«В одному місті з’явився чоловік. Щодня він виходив на базарну площу і проповідував — розповідав повчальні історії. Спершу люди слухали його дуже уважно, але з бігом часу збайдужіли й геть перестали звертати на нього увагу. Якось прийшов до того міста юнак. Він побачив на площі чоловіка, поспостерігав за ним і звернувся до нього так:
— Чоловіче добрий, до кого ти говориш? Адже тебе ніхто не слухає!
І той відповів:
— Спершу я виходив на цю площу, бо хотів змінити світ. А тепер виходжу, бо не хочу, щоб світ змінив мене».
Однієї грудневої ночі, у тривожному напівсні, Майдан привидівся-причувся мені в óбразі велетенського серця, яке жевріло, мов заграва, і важко пульсувало, гіпнотизуючи своїм несвітським огромом, — і в тому пульсі зливалися жорсткий ритм ударних з динаміків сцени та гул тисяч і тисяч людських голосів. І мене пронизало незворотне знання: це я, я відповідаю за життя цього серця, треба бігти — пильнувати його!
…Зізнаюсь: я довго плекала наївну віру в мирну перемогу, принаймні — в не раз обіцяні перемир’я. Навіть коли розгорілися бої на Грушевського і пролилася перша кров… Нелегко усвідомити, що твоїх однодумців, а отже, й тебе (навіть якщо твоя позиція — в тилу) хочуть фізично знищити. Моя віра загинула 18 лютого, з пострілами снайперських ґвинтівок на Інститутській, коли було розстріляно «мирну ходу» до стін Верховної Ради. Через два дні я, недавня пацифістка, вже допомагала робити коктейлі Молотова…
Не раз мені доводилося чути — й не лише від священиків, — що на Майдані відбувалося не просто протистояння між народом і владою: точилася боротьба вселенських масштабів − війна добра і зла. Ми бачимо, що наша Революція розкрила багато прихованого й неявного: скільки свідомих, мужніх, розумних людей піднялося нині на гребені історичної хвилі, скільки байдужих пробудилось, а водночас скільки різної погані повилазило на світ Божий з темних нір і шпар… Мушу сказати, що й у моєму маленькому приватному житті цей час-ікс став часом саморевізії, відкидання, здавалося б, непозбутнього баласту компромісів із власним сумлінням (для яких свого часу знаходилось безліч виправдань) та цінностей, які насправді виявились ілюзорними… Так, за влучним висловом Саші Кольцової[5], «Янукович є в кожному з нас». Відтоді можу навіть говорити про власну маленьку перемогу над собою.
А тепер, наче в казці, де герой, перемігши триголового змія, мусить битися з дев’ятиголовим, — Україна опинилася сам на сам зі злом, незрівнянно сильнішим і страшнішим від її колишнього «доморощеного» тирана… Дай же Боже нам усім однієї великої спільної перемоги!
Весна 2014 р.
Харків–Київ
[1] Друкується згідно з правописом, якого дотримується Олена О’Лір (у її випадку це майже класична «скрипниківка»).
[2] Саме цей термін учитель Олени Ігор Качуровський вважав більш виправданим, ніж усталений «ренесанс»: адже розпочалася доба Відродження саме з Італії.
[3] www.nizhen.syaivo.com
[4] Принаймні так було до березня 2014 року: після Євромайдану в доробку поетеси почала з’являтися як щемка патріотична лірика, так і жартівливі вірші громадянського звучання («Волонтерські присвяти»). Слід згадати хоча б вірш «Удосвіта, почувши дрозда», який Олена О’Лір несподівано для себе самої написала під свіжими враженнями від трагічних подій зими і весни 2014 року.
[5] Олександра Кольцова (нар. 1981) — український музикант і журналіст.
Тендітна, сором’язлива, доглибно жінотна — такою постала переді мною Олена О’ЛІР (нар. 1976), коли я побачила її вперше. Трохи схожа на театрального П’єро − навіть у щирій усмішці її, у вигині вуст прочитуєш щось мимовільно сумовите; коли ж вона береться читати вірші, її негучний голос заворожує своєю мінорною мелодійністю. Що ж до самих віршів, то в них і стрункість антики, і релігійний екстаз середньовіччя, і несміливі любовні зізнання простої й доброї жінки, нашої сучасниці, — втім, висловлені без зайвої екзальтації, знову ж таки на неокласичний манір. Але це та м’якість, за якою криється хоробрість, незламна принциповість і чистота. Так у м’яких шкіряних піхвах ховається сутої сталі кинджал — кинджал, якого виймають украй неохоче, тільки в крайніх випадках, коли того вимагає справедливість і честь, коли не можна інакше.
Поетці й перекладачці, літературознавцю і критикові, учениці уславленого Ігоря Качуровського, ірландофілці й меломанці, шанувальниці старовинної музики й ретро-кіно Олені Бросаліній органічно пасує милозвучний псевдонім О’Лір. Олена є авторкою двох поетичних збірок, перекладачкою багатьох текстів культового для молоді Дж. Р. Р. Толкіна; нарешті, саме вона була першою, хто дав український голос англосаксонському епосу «Беовульф».
«НАПРИКІНЦІ 1980-х МИ З БАТЬКАМИ
ОДНОСТАЙНО ВИРІШИЛИ:
ПЕРЕХОДИМО НА УКРАЇНСЬКУ»
— Олено, якщо дозволиш, насамперед — традиційні розпити про те, з чого все починалося. Родина, дитячі роки, перші літературні враження… На чому зростала майбутня поетеса Оленка Бросаліна? Розкажи про це.
— Мої батьки — живе втілення гасла «Схід і Захід — разом!». Тато родом з Вінниці, а мама народилась і виросла на Полтавщині, в селі Перша Михайлівка Котелевського району (до речі, з Котельви походить не лише славетний перекладач Гомера російською мовою Микола Гнєдич — це факт відомий, а й забутий наш бароковий поет, вихованець Києво-Могилянської академії Ромуальд Миронович). Родинне життя батьків розпочалось у Києві, й попри купу побутових труднощів, зокрема й довгу вперту боротьбу за здобуття власного помешкання, вони намагалися змалку навертати мене до світу культури. Тато, авіаційний інженер за фахом, ліпив з мене театралку: вистави Театру юного глядача на Липках та лялькового, дитячий (а почасти й дорослий) репертуар київської Опери… Згодом він спровокував мене на вступ до музичної школи — нібито з власної моєї ініціативи. Лише з роками я відчула глибоку вдячність за ті добровільно-примусово вкладені мені в голову основи музичної грамотности, що дозволили мені краще розуміти або й самостійно виконувати ту музику, яка хвилювала мене вже у свідомішому віці. Й донині піаніно є моїм вірним товаришем — і я щаслива, коли під моїми пальцями оживають нескладні п’єси Генделя і Баха, чарівні мелодії Вільяма Берда та інших англійських вірджиналістів… До речі, торік мені випало виконати прецікаве перекладацьке замовлення, яке дало мені шанс бодай якоюсь мірою матеріалізувати свою любов до старовинної англійської музики: мова про переклад лібрето опери Генрі Перселла «Дідона і Еней». Нині — попри загострену політичну ситуацію — силами викладачів та студентів Університету культури і мистецтв уже відбулася прем’єра: яскраві музичні óбрази — почасти трагічні, почасти й дотепні, — наснажені творчою енергією молодости, ожили.
Згадаю й бабусю, татову маму, котра, переїхавши до Києва, працювала певний час наглядачкою в Музеї західного і східного мистецтва — й завдяки їй я провела там чимало годин у товаристві витончених казкових красунь Васнецова і Нестерова. Втім, не можу сказати, що в дитинстві моє сприйняття образотворчого мистецтва було аж надто емоційне: тоді я була непохитно впевнена, що краса, яка оточувала мене в розкішно декорованих музейних залах, є цілком природним станом речей, нічого надзвичайного тут немає. І розмови дорослих про майстерність мистця чи працю, вкладену ним у його твір, були мені незрозумілі.
Моя бабуся з маминого боку все життя пропрацювала сільською бібліотекаркою — і мама продовжила цю родинну традицію, здобувши фах книгознавця в Харківському інституті культури. Для них обох книжка завжди була і порадницею, і розрадницею. І своєю любов’ю до літератури — як і рішенням здобути фах українського філолога — я, безперечно, великою мірою завдячую їм. Перші улюблені (ще не прочитані, а прослухані багато разів з голосу мами) книжки — «Русалонька» Андерсена і Ґрінові «Шарлатні вітрила». Я «замовляла» їх мамі знов і знов! А на згадку про моторошні казки Гауфа й досі пробігає холодок поза спиною…
Мабуть, варто згадати, як розв’язувалось у нашій родині «мовне питання»: адже мій тато — росіянин (за родинними переказами, нащадок старообрядців, виселених Катериною ІІ на південь імперії), а мама — з діда-прадіда українка, до заміжжя носила козацьке прізвище Запорожченко. Але жорстка русифікація, яка насаджувалась тоді скрізь і всюди, змусила її за роки навчання в Харкові хоч-не-хоч перейти на російську. Російська лишалась її мовою спілкування і в Києві, й хоча в школу мене віддали українську, однак — сумна реальність доби! — в російський клас. Українська звучала в нас удома хіба що як мова жартів та іронії. І лише наприкінці 1980-х, коли іржава радянська ідеологічна машина вже затріщала по всіх швах і здійнялася хвиля українського культурного ренашіменто. Як Ти це прокоментуєш?
— Я люблю свою Батьківщину, люблю Київ, люблю Полтаву, люблю моє-й-не-моє село на Котелевщині, люблю Харків, де живе моя подруга і творча посестра — це Ти, Люцино, — люблю Чернігівщину — рідний край Качуровського, люблю татову Вінницю, люблю Одесу, де живе моя кума з маленьким хрещеником, люблю Львів, із яким мене пов’язують міцні творчо-видавничі контакти… А що не пишу патріотичних віршів у загальноприйнятому сенсі цього слова — то лише з тієї причини, що мені чужа декларативність. А от чи можна висловити свої патріотичні почуття недекларативно? Гадаю, можна, — просто треба скористатись не мовою прямих констатацій, а мовою óбразів, яка і є питомою приналежністю поезії. Можливо, в цьому ракурсі деякі мої поезії й гідні назватись патріотичними.
Та й сенс самого поняття «патріотизм» для мене ширший, ніж його визначають словники. Емануель Сведенборґ, чиї візіонерські одкровення дали мені відповідь на багато екзистенційних питань, сформулював «учення про відповідності», згідно з яким немає жодної речі на землі, ні матеріальної, ні духової, яка б не мала свого відповідника на небесах. І нашому земному патріотизмові, любові до рідної землі за цією концепцією відповідає любов до Царства Божого. Ця думка мені глибоко близька. Тож ціную патріотичну лірику передусім тих авторів, які не цураються метафізики: Шевченко, Франко, Клен, Орест, Маланюк, Ольжич…
— У Тебе незрідка звучать релігійні, містичні нотки. Знаю, що Ти православна вірянка. Що означає віра у Твоїм житті? Віра і конфесійна приналежність — як вони співвідносяться для Тебе? Як Ти ставишся до інших релігій?
— Так, я православна. Але, як багато хто з творчих людей, зокрема моїх одновірців, не замикаюсь у рамках одного віровчення. Приміром, Ігореві Качуровському був близький мітраїзм — перська релігія сонця, Михайло Орест пильно цікавився давньоіндійськими релігійно-філософськими системами… А мене можна назвати православною сведенборґіанкою.
Зрештою, всі релігії та конфесійні відлами славлять єдиного Бога, Творця і Вседержителя — навіть в óбразі цілого пантеону божеств, як у тих-таки індійців. І моральний закон, що діє у Всесвіті, — один для всіх. Відмінності полягають лише у формі: ментальність, ритуал, мова, священні тексти. До інших релігій я цілком відкрита — і взірцем такої відкритости для мене є християнство, що включило до свого Святого Письма юдейський Танах — Старий Заповіт.
— Іншим мистецтвам важко обійтися без мистецтва слова. Навіть картина потребує опису. Хіба що музика — згадаймо того ж таки Шопенгауера! — промовляє безпосередньо до чуттєвого «я» людини… Але й мистецтво слова потребує взаємодії з іншими мистецтвами — надто коли йдеться про неокласичну поезію, яка черпає свій матеріал у рукотворній культурі чи не частіше, ніж у природі. Відомо, що багато віршів неокласиків являють собою екфрази; любив писати екфрази й Ігор Качуровський…
Ти працюєш в Академії мистецтв, отже, й Тобі ця тематика близька. Якою є роль малярства, музики у Твоєму житті?
Ти — радше поет-«художник» із пластичним баченням óбразів чи поет-«музикант», зачарований магією звучання слів?
— Напевно, таки поет-«художник» — адже Зеров заповідав нам «класичну пластику і контур строгий». Хоча й фонічні ефекти для мене принципово важливі — й не лише традиційна рима, а й імітована германська алітерація, як-от у найновішому перекладі з Толкіна — незакінченій поемі «Падіння Артура»:
Його погляд пильний на південь спрямований,
де парусами порисовано море.
Що ж до власне малярства й музики, то здаю собі справу, що — з огляду на мою причетність до мистецтва слова — мої смаки в цих сферах тяжіють до течій і жанрів, так чи інакше позначених літературністю. У музиці це зокрема опера: крім названого вже Перселла — «Орфей» Монтеверді, «Норма» Белліні, «Лоенґрін» Ваґнера, священний канон Верді й Пуччіні. У малярстві моїми фаворитами є англійські прерафаеліти, надто ж Данте Ґабріель Россетті та його учень Едвард Берн-Джонс (одну з робіт якого використано в оформленні моїх «Прочанських пісень»). Россетті — співець чуттєвої жіночої краси, Берн-Джонс зображував радше безплотних ангелів, ніж жінок із плоті й крови. А те, що єднає цих мистців та їхніх творчих побратимів, — це саме літературність, візуалізація античних мітів, біблійних сюжетів, середньовічних леґенд, мотивів Данте і Шекспіра, причому літературність не сухо-ілюстративна, а жива й одухотворена, пропущена крізь серце.
Водночас мені до вподоби містико-символічний, закорінений у музичну стихію Чюрльоніс. З українського образотворчого мистецтва люблю малярство і графіку Шевченка, львівський сакральний модерн, Віктора Зарецького з його розкішними жіночими портретами. Подобаються китайські мотиви в Михайла Гуйди, академіка моєї рідної Академії мистецтв.
— Ти — кандидат філологічних наук, отже, в Твоєму випадку, як і у випадку Твоїх попередників-неокласиків, можна говорити про феномен poetae docti — вченого поета. Розкажи про специфіку покликання: хто для Тебе важливіший — Аполлон із вічною лірою чи Атена з її мудрою совою?
Чи науковий багаж за плечима не обтяжує в моменти творчих злетів, не обмежує творчої безпосередності? Чи, навпаки, вченість розширює виражальні можливості, збагачує арсенал óбразів, якими поет може послуговуватися?
— Поезія, безперечно, важливіша за літературознавство — як усе первинне важливіше за похідне. Але тим і цікаві для мене філологічні вправи, зокрема віршознавчі мікростудії, що вони дозволяють препарувати твір словесного мистецтва і подивитись, «як це зроблено».
Від Ігоря Качуровського я успадкувала розуміння поезії як містичного таїнства, сакральної мови, послання з вищого світу, розуміння поета не як творця, а лише як медіума, передавача божественного одкровення. Але щоб донести це одкровення до читача, поет має перебувати у всеозброєнні свого віршового інструментарію. За словами Делакруа, «треба ненастанно вивчати техніку свого мистецтва, щоб не думати про неї у хвилини творчости». А коли поети нехтують наукою віршування, то й шириться хибне переконання, ніби рима і розмір «сковують» вільне самовираження автора. Мені навіть доводилося чути від одного постмодерніста, поборника вільного вірша (вільного навіть від розділових знаків), що неокласиків треба знищити, бо вони, мовляв, фашисти, оскільки чинять насильство… самі над собою. Я ж переконана, що для справжнього майстра творчість — не кабінет самокатувань, а неосяжне поле для демонстрації свого мистецтва: мистецтва висловлювати невимовне. І це приносить ні з чим не порівняну радість. Як писав Качуровський,
Є радість творчости, захоплення і чар,
А «муки творчости» — це вигадка нездар.
Чи не обтяжує науковий багаж? Знання не може нашкодити. Наукова розвідка цілком може підказати поетичний задум. Якось я надіслала Качуровському дві поезії, написані під впливом дуже мудрої книжки російської дослідниці Надії Широкової «Культура кельтів та нордична традиція античности», — «Королівська учта» і «Пісня невідомого мореплавця (Друге відкриття Туле)». І він, що перед тим бачив був це видання в одному з каталогів типу «Книги — поштою» і проминув його (мовляв, «Не все те ловить, що по морю біжить»), вирішив таки зробити замовлення — «якщо не пізно».
— Кажуть, митець має бути голодним. Чи згодна Ти з цим? Яким може бути соціальний і професійний статус поета в нинішніх комерціалізованих реаліях? Адже поезія може бути діяльністю виключно некомерційною… Скажу більше: про мене, вона виклично некомерційна!
— Я далека від того, щоб плекати ідеали всезагальної рівности у мистецтві, так само як і в інших сферах життя. Усіх нас Бог створив різними, приділив нам різні обов’язки, різні можливості й різні потреби, визначив комусь вище, комусь нижче становище в суспільстві. Та й різні види мистецтва з суто економічної точки зору потребують різних затрат. Література — чи не найдешевша: необхідний мінімум — папір і ручка чи олівець. Якщо немає коштів на видання книжки, можна й «зґутенбержити», як казали неокласики. А от Ваґнер потребував для сценічного втілення своїх ґрандіозних опер вельми й вельми солідних сум. Якби не фінансова допомога Людвіґа ІІ Баварського, світове оперне мистецтво зазнало б невідшкодовних втрат. І, звичайно, і літератор, і композитор, і маляр, і скульптор мають за віщось жити. І в ідеалі кожен мав би отримувати за свою творчу працю гідну винагороду. Але оскільки Царство Боже на землі ще не настало, у мистця є два виходи: або заробляти на життя й потреби свого мистецтва в якийсь інший, позамистецький спосіб, або чекати й сподіватися на мецената, на свого короля Людвіґа. У наших умовах реальніший, звичайно, перший шлях. Що ж до меценатства — то це абсолютно свята справа, одне з утілень одвічного морального закону, що передбачає відповідальність: сильнішого — за слабшого, багатшого — за біднішого. Суспільство, в якому діє цей закон відповідальности, — здорове. Але Україні, де біля владного керма ще донедавна стояли люди, які ставили понад усе власне збагачення, до цього ще далеко…
— Ти — людина з розвиненою інтуїцією, тож Твої прогнози на майбутнє варто цінувати. Спробуй спрогнозувати: чи є в поезії майбутнє? Чи існуватимуть у майбутньому поети? І читачі?..
— Ще коли я вчилася в університеті, мені спало на думку, що ґлобальний стиль, який прийде на зміну постмодернізму, можна буде назвати — за аналогією до архітектури — історизмом. Тобто поети майбутнього імітуватимуть стилі попередніх епох, відроджуючи хто — класицизм і неокласицизм, хто — романтизм, хто — символізм (певно, й еклектика існуватиме)… І повернуться до традиційних поетичних форм, у тому числі канонізованих строф, добряче призабутих за десятиліття тотальної постмодерної верлібризації («Верлібр?» — «Бр-р-р…»). І компонуватимуть на їх основі нові; адже Качуровський-віршознавець довів, що можливості силабо-тонічної системи віршування у творенні нових метрико-строфічних патернів — практично безмежні.
— І наостанок: що змінив Євромайдан у Твоєму житті? Як Ти, інтроверт і книжниця, відчула поклик — іти на Майдан? І чим збагатив Тебе цей досвід?
— Майдан став для мене передусім можливістю дихати повітрям свободи. Бо з приходом до влади Януковича на зміну помаранчевим надіям прийшла депресія: зразу — гостра, далі — латентна, коли навіть почало здаватися, що «й так жити можна». А Ігор Качуровський тоді, після виборів 2009 року, написав:
Країна мучена й безсила —
Та в ній шляхетне щось було —
Тепер сама собі прибила
Тавро безчестя на чоло.
Символічно, що день його похорону — 22 листопада 2013 року — збігся з початком Евромайдану, нашої Революції Гідности. Той, хто оспівав мистецькі скарби «Старої Европи» у струнких строфах однойменного поетичного циклу зі збірки «Свічада вічности», той, кого Михайло Слабошпицький назвав найевропеїзованішим українським поетом, хто все свідоме життя творив Державу Українського Слова по чужих світах, лікуючи земляків від провінціалізму і комплексу меншовартости, — таки волів повернутись на Україну, бодай по смерті. І його прах у землі леґендарних Крут — ніби часточка святих мощів у руків’ї меча середньовічного лицаря — робить нас непереможними.
Поклик іти на Майдан… На «ранній», студентський Майдан я приходила спонтанно — захоплена ейфорією свободи. Після побиття студентів 30 листопада мене, як і всіх свідомих людей, опанувало обурення. Европейську мрію відтіснив на другий план протест проти злочинної влади. І цей протест спонукав мене брати участь у велелюдних недільних вічах, де я справді, як і вістував популярний у ті місяці плакат, почувалася краплею в океані народного гніву. Другий розгін Майдану 11 грудня додав до цього ще жорсткішу мотивацію. Тоді мене розбудила дзвінком колеґа з Академії мистецтв, і я була на місці подій о п’ятій ранку (від мого дому туди — півгодини швидкої ходи), згодом до мене приєдналася й сама колеґа, яка доїхала на метро. І після тих приголомшливих годин разом з іншими жінками, що скупчилися перед сценою, з якої звучали молитви, пісні й промови, а Руслана героїчно намагалася вселити в усіх, і друзів, і недругів, певність, що Майдан живе своїм звичайним життям, тимчасом як чоловіки голіруч стримували натиск беркутівців на барикадах, — ми з моєю колеґою одностайно відчули: маємо бути тут щоранку, вдосвіта, в найтривожніший час, бути для того, щоб уберегти цей острів свободи бодай своєю присутністю тут… і водночас зберегти себе.
Пригадується притча, почута на Майдані від одного мудрого священика:
«В одному місті з’явився чоловік. Щодня він виходив на базарну площу і проповідував — розповідав повчальні історії. Спершу люди слухали його дуже уважно, але з бігом часу збайдужіли й геть перестали звертати на нього увагу. Якось прийшов до того міста юнак. Він побачив на площі чоловіка, поспостерігав за ним і звернувся до нього так:
— Чоловіче добрий, до кого ти говориш? Адже тебе ніхто не слухає!
І той відповів:
— Спершу я виходив на цю площу, бо хотів змінити світ. А тепер виходжу, бо не хочу, щоб світ змінив мене».
Однієї грудневої ночі, у тривожному напівсні, Майдан привидівся-причувся мені в óбразі велетенського серця, яке жевріло, мов заграва, і важко пульсувало, гіпнотизуючи своїм несвітським огромом, — і в тому пульсі зливалися жорсткий ритм ударних з динаміків сцени та гул тисяч і тисяч людських голосів. І мене пронизало незворотне знання: це я, я відповідаю за життя цього серця, треба бігти — пильнувати його!
…Зізнаюсь: я довго плекала наївну віру в мирну перемогу, принаймні — в не раз обіцяні перемир’я. Навіть коли розгорілися бої на Грушевського і пролилася перша кров… Нелегко усвідомити, що твоїх однодумців, а отже, й тебе (навіть якщо твоя позиція — в тилу) хочуть фізично знищити. Моя віра загинула 18 лютого, з пострілами снайперських ґвинтівок на Інститутській, коли було розстріляно «мирну ходу» до стін Верховної Ради. Через два дні я, недавня пацифістка, вже допомагала робити коктейлі Молотова…
Не раз мені доводилося чути — й не лише від священиків, — що на Майдані відбувалося не просто протистояння між народом і владою: точилася боротьба вселенських масштабів − війна добра і зла. Ми бачимо, що наша Революція розкрила багато прихованого й неявного: скільки свідомих, мужніх, розумних людей піднялося нині на гребені історичної хвилі, скільки байдужих пробудилось, а водночас скільки різної погані повилазило на світ Божий з темних нір і шпар… Мушу сказати, що й у моєму маленькому приватному житті цей час-ікс став часом саморевізії, відкидання, здавалося б, непозбутнього баласту компромісів із власним сумлінням (для яких свого часу знаходилось безліч виправдань) та цінностей, які насправді виявились ілюзорними… Так, за влучним висловом Саші Кольцової[5], «Янукович є в кожному з нас». Відтоді можу навіть говорити про власну маленьку перемогу над собою.
А тепер, наче в казці, де герой, перемігши триголового змія, мусить битися з дев’ятиголовим, — Україна опинилася сам на сам зі злом, незрівнянно сильнішим і страшнішим від її колишнього «доморощеного» тирана… Дай же Боже нам усім однієї великої спільної перемоги!
Весна 2014 р.
Харків–Київ
[1] Друкується згідно з правописом, якого дотримується Олена О’Лір (у її випадку це майже класична «скрипниківка»).
[2] Саме цей термін учитель Олени Ігор Качуровський вважав більш виправданим, ніж усталений «ренесанс»: адже розпочалася доба Відродження саме з Італії.
[3] www.nizhen.syaivo.com
[4] Принаймні так було до березня 2014 року: після Євромайдану в доробку поетеси почала з’являтися як щемка патріотична лірика, так і жартівливі вірші громадянського звучання («Волонтерські присвяти»). Слід згадати хоча б вірш «Удосвіта, почувши дрозда», який Олена О’Лір несподівано для себе самої написала під свіжими враженнями від трагічних подій зими і весни 2014 року.
[5] Олександра Кольцова (нар. 1981) — український музикант і журналіст.
Лютий 22, 2020, 11:41