Радіо «Культура»: хроніка репресій та протестів

У «Літературній Україні» від 12 жовтня 2017 року опубліковано статтю літературознавця, лавреата Шевченківської премії проф. Михайла Наєнка «Літературу репресовано як клас!», де йдеться про згубні «реформи» на Українському радіо «Культура», передусім витіснення з етеру художньої літератури. Треба додати, що Михайло Кузьмович не один рік вів на цьому каналі власну авторську передачу «Художній всесвіт літератури», в якій ділився зі слухачами своїми літературознавчими знахідками та відкриттями. У новій «сітці» Радіо «Культура» цієї передачі немає, як і багатьох інших. І хоча як позаштатний автор проф. Наєнко досить добре обізнаний із проблемами нашого радіо, однак вважаю за потрібне доповнити його допис власними спостереженнями як журналістки, для котрої Радіо «Культура» ще донедавна було основним місцем праці.

 

Трохи ретроспекції

 

2 жовтня: старт нової «сітки» на Радіо «Культура» і день, коли я написала заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. А прийшла я сюди 1 вересня минулого року, у 98-му річницю від дня народження мого незабутнього вчителя Ігоря Качуровського, і це символічно, адже, як відомо, однією з граней його таланту була радіожурналістика: упродовж багатьох років він працював культурно-мистецьким оглядачем в українській редакції Радіо «Свобода».

Майже як у старих добрих казках: один рік, один місяць і один день. Рівно стільки протривала моя праця на радіо. А ще раніше я долучилася до каналу «Культура» як захоплена слухачка, і навіть узяла участь як гостя в кількох літературних передачах.

Що дало мені радіо? Захопливе опанування нового фаху, навіть кількох фахів — сценариста, редактора і ведучої радіопрограм, ще й музичного редактора. Спробувала й монтувати записи інтерв’ю. І не менш захопливо, що завдяки радіо я опинилась у колі безмежно талановитих людей — журналістів, артистів, режисерів, звукооператорів…

Чому я пішла? Бо нестерпно бачити, як улюблене моє Радіо «Культура» гине. І тут потрібен короткий історичний екскурс.

 

Реорганізація на словах і в дії

 

8 червня цього року відбулися загальні збори колективу каналу, на яких новопризначений генеральний продюсер Українського радіо Дмитро Хоркін розповів про зміни, які відбудуться у зв’язку з перетворенням Національної телекомпанії з усіма її філіями, до яких належить і ТО «Культура», на ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України», словом — оте омріяне Суспільне мовлення. Говорив він про зміну структури нашого творчого об’єднання — утворення замість редакцій (літературних, мистецьких, освітньо-пізнавальних та інших передач) п’ятьох «продюсерських груп», з-поміж яких за літературні передачі має відповідати група «Література і драма». Говорив і про «кастинґ-групи» — групи фахівців «зі сторони», які прослуховуватимуть наші передачі. І для тих журналістів, хто не пройде відбору, ще не все втрачено — їх «виводитимуть у позаштатники». Говорив він також про іншу, нову корпоративну етику, мовляв — «я не дозволю вам виливати один на одного бруд».

Але насправді кастинґ виявився аж ніяк не прозорий і бруд полився широкими ріками. Розпочалося в буквальному сенсі цькування «необраних» журналістів (які, фактично, не пройшли «кастинґу» не через якісь професійні ґанджі, а просто тому, що вони — незахищені, тобто позбавлені блату, або ж керівництво хоче звести з ними старі рахунки за те, що продемонстрували свого часу незалежну позицію, підтримали неугодних і т. д.). Методи цього цькування — різноманітні: людей змушували писати пояснювальні в разі навіть нетривалої відсутности на робочому місці, навіть з відома керівника, в окремих випадках — звітувати про виконану працю погодинно; застосовувався і шантаж: керівництво (у складі трьох представників) викликало людину до кабінету і ставило перед вибором: якщо вона зараз напише заяву про звільнення, їй виплатять два оклади, а якщо ні — звільнять без виплат; керівників нижчих ланок змушували писати доповідні на своїх підлеглих за сфальшованими звинуваченнями. Справжнісінькі репресії. Тридцять сьомий рік. Розстрільні трійки (тільки замість розстрілу — вимушена заява про звільнення «за власним бажанням»). І навіть план з розстрілів. Причому — на рівні розмов, не документів — цифра тих, хто підлягав звільненню, постійно зростала: то планувалося звільнити 40, то 70 % колективу, то лишити на каналі 10–15 або й ще менше людей…

Боляче, що Радіо «Культура» знищується не зовнішньою силою, а руками його ж очільників, які тій силі прислуговують. Профспілка ніби є, але ніби її й немає… До речі, колектив Львівської регіональної телекомпанії наважився оприлюднити своє звернення до Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, голови Державного комітету з телебачення і радіомовлення Олега Наливайка та інших чиновників, у якому піддав критиці непрозорість реформ, унесамостійнення львівської філії та кричущий дисбаланс між мізерною платнею журналістів і захмарними преміями членів правління ПАТ НСТУ та його голови, Зураба Аласанії. Готували подібне звернення, лише до Президента, і в київській філії, однак керівництво його… відкликало.

А щодо «продюсерських груп» на Радіо «Культура», то вони швиденько сформувалися методом особистих повідомлень продюсерів «обраним» журналістам про їхню «обраність». Так я потрапила до групи «Література і драма», яку очолила Світлана Свиридко-Сєрова, але замість щастя, чого від мене, мабуть, сподівались, відчувала пекучий сором, — адже до групи не покликали кількох моїх колеґ з редакцій літературних передач та радіотеатру, талановитих журналістів, які мають і значний досвід праці на радіо, і високий професійний рівень.

Нещодавно я бачила оголошення, що в планах керівництва запросити Мартіна Лісса, радіо-ґуру з Німеччини, для проведення «тимбілдинґу». Який у біса «тимбілдинґ», якщо команду професіоналів, котра багато років працювала напрочуд скоординовано і злагоджено — мов єдиний організм, ураз буквально «розкололи» отим закритим, непублічним, нечесним набором до «продюсерських груп»???

 

Новий сезон і нові репресії

 

І от наблизився початок нового сезону. Керівництво сформувало нову «сітку», в якій не виявилось багатьох чудових передач, спрямованих на духове та інтелектуальне збагачення слухача. Серед них — «Як ми говоримо?», «Бібліотека української класики» (яку вела зокрема і я), «Бібліотека світової класики», «Шевченківські лауреати», «Нобелівські лауреати», вже згаданий «Художній всесвіт літератури», «Поезія третього тисячоліття», «Дорогою назустріч» (редактором якої останнім часом була я), «Інший світ», «Мудре слово», «Розкажи мені казку», «Ранковий променад», «У Романа нині гарні гостини», мій «Літературний смак», і навіть такі гостро актуальні зараз проекти, як «Волонтерський десант» і «“Та не однаково мені…”. Митці воїнам АТО»…

Відповідно не виявилось у новій «сітці» й імен багатьох талановитих журналістів та позаштатних авторів — ведучих «репресованих» програм. А якщо людини немає в «сітці», то в неї «нульове» навантаження і тримати її на роботі немає сенсу. «Логіка» очевидна, тож у керівництва з’явилися додаткові «мотиви» для скорочень.

Натомість з’явилися передачі з дивними назвами: «Саундтреки серця», «Етновухо», «Без письменника», «Культура. Live. Інформаційно-розважальне ранкове шоу» (шоу — це ж видовище, від англ. show, а яке ж видовище може бути на радіо?)…

Чи проводив хтось соціологічне опитування, аби з’ясувати, чи справді українське суспільство — запити якого, за ідеєю, має задовольняти Суспільне мовлення — не потребує передач на кшталт «Бібліотеки української класики», «Як ми говоримо?», «Волонтерського десанту»? Ні, не проводив. Суспільство заскочене зненацька. Але реакція з його боку буде неодмінно.

 

Не пишіть нам на адресу «Хрещатик, 26»

 

А крім недоцільних і шкідливих змін контенту та масових скорочень, державним теле- і радіожурналістам загрожує і ще одне лихо: переселення з леґендарної адреси Хрещатик, 26 до Телецентру на вул. Мельникова, 42 (побудованого, до речі, на місці зруйнованого єврейського цвинтаря, в буквальному сенсі — на людських кістках).

Власне, «Центральний канал» (телебачення) уже на Мельникова «переїхали». А як розповіли мені друзі з Полтави, тамтешню телекомпанію «Лтава» теж «переїхали» з її гарного приміщення і підселили до радійників.

Загрозлива тенденція. Адже в масштабах країни приміщення як столичної, так і реґіональних теле- і радіокомпаній — це колосальний фонд нерухомости!

Кому потрібні ці переселення? Кому потрібні ці будівлі? Чутки ходять різні, називаються різні імена з найвищого ешелону українського політикуму — як відомо, тісно зрощеного з великим бізнесом, — та й щодо нового призначення медіакомплексу на Хрещатику висуваються різні припущення: одні кажуть, що в ньому планується відкрити банк, інші — ресторан або готель, або й усе водночас… Зрештою, чи не для того й потрібні масштабні скорочення теле- і радіопрацівників, щоб продати чи здати в оренду звільнені площі? Якщо скласти всі пазли докупи, вимальовується афера державних масштабів. Крадіжка в народу національного медійного простору.  Бенкет дикого капіталізму на кістках української журналістики…

 

Протести і звільнення

 

Глибоку аналітичну оцінку діям «реформаторів» дав Валентин Щербачов, леґенда українського телебачення, спортивний журналіст із 47-річним стажем, нині — керівник проекту «Майдан ТБ» на «Центральному каналі», який вразив мене і багатьох своєю громадянською мужністю. 7 і 8 серпня у програмі «Майдан ТБ» він озвучив і прокоментував колективне звернення журналістів «ЦК», суть якого полягає в тому, що під вивіскою створення Суспільного мовлення відбувається знищення державних теле- і радіокомпаній, а це особливо небезпечно під час війни (ці випуски програми можна знайти на сайті «YouTube»).

25 вересня він же, Валентин Щербачов, і вивів нас, своїх колеґ, і телевізійників, і радійників, на акцію непокори, спрямовану головним чином проти виселення нас на Мельникова. Було нас небагато, кілька десятків, ми вишикувалися з плакатами від стін нашого другого дому на Хрещатику, 26 до Поштамту. Нас підтримав Микола Маломуж, а також «Правий сектор». Акцію висвітлювали 5 канал, «Центральний канал», УМТК «Столиця», Громадське радіо.

 

Треба сказати, що іще раніше дехто з керівництва кілька разів попереджав мене, щоб я не висловлювала у Фейсбуці своєї думки про всі ці «реформи», не захищала від переслідувань старшу колеґу Тамару Бортняк — мого радійного вчителя. Бо, мовляв, вилетиш.

Я наважилася переступити через ці заборони. Але моя участь в акції непокори стала, очевидно, «останньою краплею». Тож 29 вересня очільниця продюсерської групи (до якої сама ж мене і запросила) викликала мене до свого кабінету і сказала дослівно таке:

— Ви ж розумієте, що з Вашими голосовими даними ми не можемо випускати Вас в ефір. Для нас це те саме, що засунути голову в зашморг.

Ось який, виявляється, небезпечний у мене голос! Мені запропонували лише писати сценарії, які має озвучувати хтось інший, але я вирішила відразу покласти край цим приниженням і відповіла, що не зможу працювати за таких умов — і звільнюсь. І тоді мені повідомили про… ліквідацію Радіо «Культура», яка має відбутись 1 грудня, мовляв — залишаться працювати лише двоє чи троє літературних редакторів і двоє музичних.

Наступного ж робочого дня я написала заяву про звільнення.

 

І знову протести

 

Проте боротьба триває, хоча поки й без успіху. 11 жовтня під Кабміном відбулась наша друга акція протесту, участь у якій узяли переважно вже звільнені працівники телебачення і радіо, серед них і наш лідер Валентин Щербачов. Акція була ще малочисельніша за попередню, до того ж поруч розгорнувся набагато масштабніший і велелюдніший мітинґ під прапорами «Свободи» і «Профспілкового наступу» — за продовження мораторію на продаж землі. Ми, купка журналістів, на цьому тлі просто загубилися… Знімальна група каналу «1+1» бадьоро покрокувала повз нас… Єдиний політик, який підійшов до нас і розпитав про наші проблеми, — це свободівець Ігор Мірошниченко.

Політиків не цікавлять проблеми журналістів, самим журналістам бракує згуртованости, а реакція суспільства поки пробуксовує. До речі, ще в серпні один з активних уболівальників за долю Українського радіо, львів’янин Роман Пришляк, створив адресовану Президентові електронну петицію «Врятувати Українське радіо», але вона, на превеликий жаль, набрала на сьогодні мізерну кількість голосів — лише 93 з потрібних 25 тисяч.

Знищення національного радіо, як і телебачення, — це злочин проти держави. Хто може зупинити беззаконня? Вважаю, що без зміни всієї олігархічної системи тут не обійтись.

 

P. S. Долучаю до цієї хроніки поетичну присвяту моєму радійному вчителеві Тамарі Бортняк, яка віддала праці на Українському радіо понад 20 років життя і зрештою, зазнавши цинічного тиску, мусила звільнитися з улюбленої роботи:

 

Нехай сичать стукач і лизоблюд,

Що хочеш Ти на них подати в суд,

 

Що докази збираєш проти них,

Напасників підступних і лихих.

 

Що докази? Видющий бачить сам

Обличчя їх у масці трупних плям,

 

У плямах зради, ницости, брехні:

Їх душі — чорні, язики — брудні.

 

Їм легко обманути суд земний,

На нього й не складаєш Ти надій.

 

Та непомильний Вищий Судія,

В Його десниці — правота Твоя.

 

Видющий бачить сам, що носиш Ти

Корону прав, корону чистоти,

 

Корону прав і мантію чеснот,

Його відзнаку і Його клейнод.

 

16.ІХ.2017

 

(«Літературна Україна», 26 жовтня 2017 р.)

Жовтень 4, 2017, 6:48

Ігор Качуровський. З епістолярію (До 99-ї річниці від дня народження Поета)

 Ігор Качуровський прожив довге життя — дати його народження і смерти охоплюють майже століття: 1.ІХ.1918–18.VII.2013 — і, попри всі пекельні пастки, які ставив на нього «вік-вовкодав», за висловом Осипа Мандельштама, зумів, ще підлітком, разом із батьками, втекти з рідного дому, аби уникнути заслання в Сибір, і — ціною добровільного вигнання, злиднів та важкої праці — збудувати свою Державу Українського Слова на чужині.
На часів Незалежности в його гостинному помешканні в Мюнхені, на Преціоза-штрассе, перебувала мало не вся українська інтелектуальна еліта, від Віктора Коптілова, Галини Гордасевич, Олександри Ковальової і Теодозії Зарівної до Андруховича, Ірванця і Жадана. З багатьма він інтенсивно листувався. І всім намагався передати набуті знання, прищепити власні переконання, вірність яким зберігав усе життя: високі естетичні критерії київських неокласиків, цих невтомних паломників до джерел світової культури, норми Академічного правопису 1928 року, «скрипниківки», що була і є знаком опору зросійщеному правопису Хвилі–Постишева, який є чинним у нас і донині.
В останні місяці життя Поета вийшли друком дві його книжки, до яких він устиг докласти руку як упорядник і дорадник: у Львові — «Лірика» (вибрані поезії), у Дрогобичі — «Parodiarium Хведосія Чички» (збірка пародій, шаржів, епіграм, літературних жартів). Сьогодні — час видавати досі неопубліковані його твори та упорядковані ним антології: збірку «Спогади і постаті», антологію української літератури доби  «розстріляного відродження» «Погашений спалах», антологію «Український сонетарій» та ін.  Зокрема і листування письменника, адже, як слушно нагадує Михайло Слабошпицький у нарисі «Епістолярний «роман» з Ігорем Качуровським» з книжки спогадів «Протирання дзеркала», до свого епістолярію Качуровський ставився дуже відповідально. Торік у Ніжені (саме таку форму волів Ігор Васильович на противагу зросійщеному «Ніжин») побачив світ том «Ігор Качуровський — Микола Шкурко. Листування. 1994–2013», до якого увійшло понад 300 листів обох учасників цього епістолярного діалогу, а також понад два десятки статтів і розвідок Ігоря Васильовича. Попри мізерний наклад — 100 примірників — це видання, сподіваюся, матиме відгук і започаткує цілу серію аналогічних епістолярних збірників — адже коло адресатів Качуровського було надзвичайно широке.
У день Поетового похорону, який майже збігся з початком нашого Евромайдану, 22 листопада 2013 року, коли його прах, згідно з його заповітом, ховали в рідному селі Крути — у кургані, як ховали колись скандинавських конунґів та козацьких ватажків, — мені спало на думку, що він супроводив мене — як Учитель і Друг — рівно половину мого життя, понад 18 років. Майже стільки ж тривало і наше листування. Перший його лист до мене датований 7.V.1996, а останню звістку від нього я отримала… через понад два тижні після його смерти. Справжня містика: лист, написаний 6 квітня і надісланий 9-го, йшов майже чотири місяці… Сам Качуровський, коли був живий, питав, чи дійшов він… І слава Богу, що таки дійшов, не загубився, бо там Ігор Васильович відповідав на мої запити щодо рукопису його збірки «В далекій гавані» й ділився спогадами про свої ще австрійські закоханості (в Австрії він перебував у таборах Ді-Пі по війні).
Тож нині, з нагоди його 99-ї річниці, хочу вшанувати його пам’ять публікацією вибраних фраґментів з його листів, у яких — його саморефлексії, настанови, окрушини спогадів…
 
Олена О’Лір
 
7.V.1996
 
…у Франції є місто Оссер, де на пагорбі, над річкою, симетрично височіють три церкви. Трошки це нагадує Київ, але вони, ті три церкви, і разом не такі гарні, як наша Андріївська.
А в тридцятих роках (я тоді літо прожив у Києві, на Печерську) найбільшою окрасою міста був золотоглавий Успенський собор — як дивитися з лівого берега, там, де була Слобідка, а тепер — Русанівка.
Красу природи і красу поезії я сприймав відколи себе пам’ятаю, красу архітектурного твору зрозумів — споглядаючи Успенський собор. З музикою (клясичною) було найгірше: я почав її сприймати вже в дорослому віці…
 
27.Х.1996
 
…Боже, чого тільки не робили укр[аїнські] редактори з моїми творами. В статтях дописували цілі абзаци, друкували без підпису, під моїми перекладами поставили: «Переклала Леся Храплива», а моїм іменем підписали поезію Бориса Олександрова…
В статті про творчість Олекси Ізарського-Мальченка («Сучасність») ґенерику виправили на генетику, а «Народна Газета» не вподобала назви Ескоріял і замінила на «Екскуріал».
Тому півсторіччя (до речі, оце якраз минуло 50 років, як я почав друкуватись — точніше: мене почали друкувати) я дуже переймався, протестував, переживав, коли мені редактори міняли зміст якогось речення на протилежний або виправляли українську мову на галицьке язичіє. А потім звик…
 
3.ХІІ.1996
 
Скромність і нахабство це один з критеріїв, за яким можна відрізнити справжнього поета від несправжнього: несправжні завжди самовпевнені, нахабні, зарозумілі; справжні натомість у більшості випадків — скромні.
 
6.ХІІ.1997
 
Я дуже люблю «юґендстиль» — єдиний мистецький стиль, створений німцями (Франц фон Штукк), найвизначнішим представником його вважається чех Альфонс Муха, а що Муха жив у Парижі, то ім’я його вимовлялося «Мюша́». Муха породив Білібіна, а Білібін нашого Нарбута.
У поезії це Лесьмян, Максим Богданович, у нас «Лісова пісня» та «По дорозі в казку».
[…]
З покоління шестидесятників (яке, між нами кажучи, сподівань не виправдало, і то через недбале ставлення до форми, в першу чергу…) ще є добра поетеса Тамара Коломієць, з критиків найцікавіша Галина Гордасевич, а за нею Базилевський та Череватенко.
Мені натомість більше до душі старше покоління: Дмитро Паламарчук, Іван Савич, Іван Гнатюк…
 
14–25.І.1998
 
Яка там «Слава» (та ще й з великої літери): мене від виходу першої збірки і по нинішній день наші великі критики, яким належало, так би мовити, керівництво діяспоральною літературою, просто не помічали.
Відомий я став у кол[ишньому] Рад[янському] Союзі завдяки радіобесідам (Солженіцин під час зустрічі в Цюріху сказав, що моє ім’я відоме йому ще з Москви). Це казали й інші дисиденти. Зондування виявляло, що з усіх радіопередач найбільше слухають Качуровського).
Для Юрія Клена, Вол. Державина, Ігоря Костецького певну вагу мало те, що я — учень Ярхо1.
Але різні Лавріненки, Костюки, Шевельови, Бойки (Юрій Блохин) імени «Ярхо» ніколи не чули, тож при перелікові еміґр[аційних] літераторів я завжди потрапляв до «та інших».
Після виходу вибраного Петрарки2 з’явилася стаття про укр[аїнські] переклади цього поета, стаття солідна й докладна — однак без мого імени.
Приблизно тоді ж хтось (уже не пригадую, хто саме) дав перелік перекладачів укр[аїнської] діаспори. Там було 18 імен, але мого не було.
 
1 Борис Ярхо (1889–1942) — російський філолог-медієвіст, фолкльорист, теоретик та історик літератури, віршознавець, перекладач. Його лекції Ігор Качуровський слухав у роки навчання в Курському педінституті (перед війною).
2 Петрарка Франческо. Вибране / Пер. з італ. мови, вступ. нарис І. Качуровського / Ін-т Літератури ім. М. Ореста. — Мюнхен, 1982.
 
11.ІХ.98
 
Вміння дати — поруч із поважними творами — поетичний жарт — це одна з характерних рис справжнього таланту. В еміґраційній поезії це вміли зокрема Юрій Клен (містифікація «Дияболічні параболи»), Мих. Орест, Борис Олександрів, ну, і я.
В Києві, здається, одні працюють лише в серйозних жанрах, а інші в царині малої літератури.
 
3.ХІ.1998
 
Колись у Буенос-Айресі я прочитав-зімпровізував доповідь про українську жіночу поезію, а через кілька днів дослівно відтворив у пам’яті і вислав до «Укр[аїнських] Вістей», де цю доповідь надруковано (чого не міг пригадати дослівно — це звернені до мене запити…).
А тепер імпровізую перед публікою ніби так само, як і тоді, але пригадати вже не можу: провали в пам’яті.
[…]
А щодо «постмодернізму», то сам термін це нонсенс: «модерний» означає «сучасний», «теперішній».
Кожна доба має свій модернізм — те, що смакові доби відповідає або претендує відповідати.
 
28.ІІ.2000
 
Щодо моїх власних філософських уподобань, то в молодечі роки вони обмежувалися трикутником Кант–Шопенгавер–Ніцше.
Гостру мою антипатію в повоєнні (перші) роки викликала модна в той час філософська течія екзистенціялізму.
 
29.ІІІ.2000
 
Ірині Бетко я вдячний за те, що саме вона супроводжувала мене 1992 та 1994 р. до Ірпеню, де я ще застав і Кочура, і Дмитра Паламарчука. У Паламарчука я побачив портрет гарної дівчини, але Ірина зробила знак, щоб я ні про що не питав. Потім пояснила: це дочка Дмитра Хомовича, яка вчинила «самогубство», кинувшись з якогось поверху. (Я певен, що то було вбивство…).
 
29.VІІ.2000
 
Протягом багатьох років (війна й повоєнні часи) доля тримала мене
 
Оподаль од людей, розмов, бібліотек…
 
Перший укр[аїнський] поет, з яким я познайомився під осінь 1944 р., був такий Іван Ковалів (він же — скрипаль), автор тоненької збірочки благеньких віршиків. Але він позичав мені збірку «Під осінніми зорями». Більше ми не зустрічалися й не листувалися.
Навесні 1945 р. на станції в місті Філлях (Каринтія) я заговорив випадково з юнаком, який виявився поетом. Це був Борис Олександрів, з яким зав’язалося спочатку приятелювання, згодом щира дружба, що протривала — підтримувана сталим листуванням, аж до Борисової смерти 21 грудня 1979 р.
Згодом ми жили в Шпітталі над Дравою, потім Борис із своїм батьком перемандрували до Зальцбурґу, де він видав свою збірочку «Мої дні», а також почав друкувати в газетах мої вірші.
Я лишався в Каринтії, звідки кілька разів (5 або 6) проривався до Зальцбурґу (ми були в різних зонах — я на англійській, а Борис — на американській). В Зальцбурзі познайомився з Ю. Кленом (який також проривався туди з французької зони), з Докією Гуменною, ред. Петром Волиняком, зустрівся зі старим знайомим Юрком Степовим. А приятелювали ми втрьох — Борис, я та білоруський поет АлєсьСалавей. Він потім збожеволів.
Страшну зиму («видадуть — не видадуть») ми пережили в Шпітталі, а 1946 р. нас, українців, перевезли до Філляху, де Вол. Жила займав якісь високі пости в таборовій адміністрації. Там ми приятелювали з Марією Струтинською (вона була одного віку з моєю мамою) та підтримували зв’язок із Ольгою Мак.
Тоді ж з Мих. Орестом листовно познайомив мене учитель за фахом Петро Цімовський. Вони разом були у Відні. Від Петра Ц. я почув, що у Мих. Костьовича була тоді пострижена й переорана шрамом од кулі голова.
Сам Мих. Костьович ніколи про себе нічого не оповідав.
З Орестом — як Ви зауважили — ми так ніколи й не зустрілися.
В Буенос-Айресі нас зібралося трохи більше: Анатоль Васильович Калиновський, Кость Петрович Бульдин, Олексій Федосійович Сацюк, дуже культурний шахрай-співак Анатолій Григорович Кабанців (він мав приватну консерваторію — а нот не знав). Тримався з нами, дбаючи, щоб не пропустити чиїхось іменин, Михайло Мусійович Гаврилюк, якого звали професором (а вдома він був завкооперації).
Оксана Драгоманова була культурна й хороша людина, чого не скажу про ідола укр[аїнської] еміґрації — Євгена Онацького.
Там же були (й належали до Спілки Укр. Літераторів, Науковців і Мистців) Юрій Тис — прозаїк, Марія Цуканова — прозаїк і драматург. До тієї ж Спілки належали художники й артисти різного профілю.
Жили ми, як казав Бульдин, «на відсотки набутих знань».
Спілка влаштовувала доповіді й концерти. Я запитав одного з «тріо», чому це вони причепилися до Цезаря Кюї?
— Тому, що жоден галичанин не подумає, що це — російський композитор…
Двоподіл еміґрації відчувався і в Спілці. Врешті через виїзд до США багатьох членів вона припинила існування.
Пізніше я приятелював із піяністом Тарасом Микишею та його учнем Сашком Дмитрівим […]. Микиша помер раптово, і жінка-єврейка поховала його за єврейським обрядом, що нас дуже вразило.
Ще пізніше приятелювали ми з журналістом Гейно Цернаском, учнем Зерова. Досить близькі були ми з проф. Галайчуком, з архітектом Шульмінським (Галайчук і Шульмінський це ті, що рекомендували мене в укр[аїнську] ред[акцію] Радіо «Свобода»). З молодших — з Мих. Василиком — нині він професор якоїсь нудної економіки…
У Мюнхені (осінь 1969 р.) ми зустрілися як добрі друзі із Оксаною Керч (жінка Вол. Куліша) та її сестрою Софією Наумович (Ольга-Любомира Вітошинська) — хоча в Буенос-Айресі, де вони певний час перебували, належали до гостро-протилежних таборів. Коли я їздив (десь у 70-х рр.) до Парижу, то зупинявся у Вітошинської.
Зустрівся з Іваном Максимовичем Кошелівцем (з яким познайомився ще в Зальцбурзі) […].
Ректором УВУ3 був непоганий поет (автор баляд) Вол. Янів. […]
Приїздили до Мюнхену в різні часи Леонід Лиман, Юрій Стефаник, дуже милі Марта і Остап Тарнавські (з вигляду я пам’ятав їх по Зальцбурґу, але знайомий не був). Кілька разів — як і Тарнавські — відвідував Мюнхен Святослав Гординський. […] Один раз викладав на УВУ Юрій Шевельов.
[…]
Цікавою людиною (як вчений співрозмовник) був Панас Феденко. Знайомі були і з його сином Богданом, що написав франц[узькою] мовою роман «Таорміна» (Лідія Борисівна4 читала і хвалить).
У Парижі я зустрічався з російсько-єврейсько-українським літератором Еммануїлом Райсом. Він читав раз чи два лекції на УВУ. Він зараховував «Шлях невідомого» до найвизначніших творів світової прози, але написати цього не наважився… (а може й написав — тільки йому не надрукували…).
Приїздив читати лекції й давній знайомий Вол. Жила. Так відновилося знайомство. Приїздив робити докторат (якого не зробив) Микола Француженко. Ще заїздила до Мюнхену Віра Вовк. Це, мабуть, і всі.
Десь 1989 р. на запрошення проф. Цимбалістого їздили ми — кожен окремо — до Лондону: спочатку Лідія Борисівна (вона прочитала там доповідь про Кодекс Ґертруди), пізніше я.
Там я познайомився особисто (листовно ми були знайомі давно) із Галею Мазуренко, якій наст[упного] року буде рівно 100. А також із прозаїком Віталієм Бендером та поетом Андрієм Леготом.
Зі Славутичем особисто уперше зустрілися 1996 р. в Києві…
Вибачайте за кострубатий стиль і недоладний (експромтом) перелік.
[…]
ПС. Додаю ще список укр. літераторів, з якими я листувався стало або в певний період:
Маланюк, Багряний, Ю. Дивнич-Лавріненко […], Гр. Костюк, Костецький, Інна Роговська (добра поетеса), Л. Далека (добра поетеса), Дм. Нитченко, Василь Онуфрієнко, Леонід Полтава, Вол. Шелест (листуюся досі), Олекса Ізарський (листуюся), Петро Карпенко-Криниця, Олекса Веретенченко, Ганна Черінь, Діма, Мих. Ситник, Вас. Гайдарівський (чи не найкращий прозаїк нашої еміґрації), Сергій Домазар (непоганий прозаїк), Володимир Шаян, Вол. Державин, шевченкознавець Павло Зайцев… Автори спогадів (люди без освіти — один тракторист, другий із незакінченою семирічкою) Кузьма Каздоба та Грицько Сірик також належали до моїх кореспондентів.
 
3 УВУ — Український Вільний Університет.
Лідія Крюкова-Качуровська, дружина письменника.
 
2–4.Х.2000
 
Коли Кошелівець писав, буцімто укр[аїнська] література протягом 20–50-х рр. розвивалася «під знаком графомана», то він робив вигляд, буцімто не знає ролі, котру виконували редактори у процесі загального нівелювання.
Право всенахабного втручання в авторський текст було дано редакторам іще в 20-х роках.
Так воно тримається й досі.
 
4.І.2001
 
Пишуть мені звідусіль: ах, яка це була праця — перекласти «Стежку»5. А на переклад Фаллерслебена, анонімної англ[ійської] баляди (писаної ямбом) та фраґменту з Льопе де Веґи я витратив по 10–15 хвилин на кожну річ. Найтяжча праця для мене — виводити рукою, яка не слухається, дарчі написи.
 
5 Стежка крізь безмір: Сто німецьких поезій (750–1950) / Пер. з нім. мови, вступ. сл. І. Качуровського. — Париж–Львів–Цвікау: Зерна, 2000.
 
Без дати [Серпень 2001]
 
…котрогось дня після Твого від’їзду сталося таке диво:
 
Мені наснилось, ніби я — це Ти,
І звуть мене Бросаліна Олена…
 
18.ІХ.2001
 
…Я не люблю приймати іспити: мені буває соромно й незручно ставити запити, а коли студент не знає, що́ відповісти, — ще прикріше, ніж тому студентові.
Але єдине, що я хотів би, це щоб мені привели на іспит ВАК […] (щось таке від «вакуум») у повному складі: на жоден запит з технічних проблем літературознавства ніхто з них не дасть жодної відповіді…
 
19.ІІ.2002
 
У школах, особливо сільських, талановита молодь дістає нормальне естетичне виховання. Як я мав нагоду переконатися на підставі віршів школярів із села Ковалівка на Вінничині, усі вони починають, сказати б, у формах тієї поезії, що протривала від Гомера до Борхеса. Щойно у вищих навчальних закладах їх переважно зводить на манівці «геніяльна» погань.
 
3.V.2002
 
Щодо філософських баз мистецтва, то їх звичайно підводять заднім числом. Я свого часу повірив, ніби реалізм базується на франц[узькому] позитивізмі Конта. Але реалізм існував завжди. І Конт тут ні до чого.
 
30.VIII.2002
 
На відміну від Шопенгавера я вважаю, що скромність і самовпевнене гордопіднесення голови з талантом (чи Божим даром) не мають нічого спільного. Це різні речі.
Маланюк і Орест щодо таланту приблизно однакові. Але Орест це втілення скромности, а Маланюк — зарозумілости.
 
16.ІХ.2004
 
…Триподіл світового мистецтва:

  1. Автори високовартісні, що їх знають усі і що слава їх — заслужена. Їх дуже мало.

  2. Автори безвартісні й маловартісні, що мають незаслужену славу. Це переважна більшість.

  3. Автори найвищого ряду, що їх ніхто не знає. Їх дуже багато — хто зна, чи не їм належить більшість світових шедеврів.


 
26.ІХ.2005
 
Я раніш ділив свою біографію на три частини (тепер ділю на чотири): 1) від нар[одження] до 1948 — страхи і злидні (у першій половині 20-х та в другій 30-х рр. — самі страхи (без злиднів)), 2) 1949–1969 — злидні й тяжка праця, але без страхів, 3) 1969–2001 — нормальне людське життя, 4) від вересня 2001 до ? — існування хворої людини (не життя).
 
[Лютий чи березень 2006]
 
24 червня 2007
 
Чи Ти зауважила, що [назва відомого літературного журналу. — О.О’Л.] переклав мій текст з української мови на радянську: Блест-Гана, Гонгора і т. п.?
Що — крім комплексу раба — може перешкоджати редакторові друкувати так, як належить? Боїться відступити від російського написання (яке, до речі, відповідає звучанню ориґіналів).
 
3.VІІІ.2008
 
Згадав, що з переїздом до Мюнхену я втратив можливість читати комусь вірші, які накопичилися в моїй пам’яті за перші 50 років життя. В Аргентині були слухачі, але їх дедалі меншало.
 
 
Вересень 1, 2017, 6:37

Надія Гаврилюк. ДОЛЬКИ ДНІВ: Поезії. Дрогобич: Коло, 2017

Чи споришевими сільськими стежинками, чи демонічними лабіринтами міст прямує відважна героїня цієї поетичної книжки — скрізь і завжди вона шукає божественне світло, що веде її ниткою Аріадни, веде у світі цім дочаснім «до Вітчизни, земної і небесної».
 
Та, що промовляє до нас цими світлоносними поетичними рядками, приборкує страхи і вчиться дарувати коханій людині щастя — і виплекана обопільно любов «ясніє діамантом», тим скарбом безцінним, який
 
Не потьмяніє у життєвих мандрах,
Не зноситься на довгому віку.
 
Ділити на дольки дні разом із коханим, ділитися безмежжям радости й краплинами суму і зрештою розділити, мов небеса, майбутнє — такий шлях істинного подружжя, поетично визначений Надією Гаврилюк. Ділити — а водночас бути єдиними — в любові, у довірі й у вірі.
 
У Надіїних «Дольках днів», ущерть налитих коханням і радістю, є й гірчинка, а часом і гіркота — болючі сторінки родинної історії, пов’язані з виселенням з рідних місць (мамина гілочка родини — з Теребовлянщини), спогад про затоплені за радянського лихоліття села, про земляків, які «вимирали цілими повітами», а нині виїжджають «цілими районами», трагічне відлуння Чорнобиля, відкрита рана теперішньої російсько-української війни…
 
Місія поета — і в світлі, і в темні часи будувати державу слова, так, як це робив Микола Зеров, що йому авторка складає шану в присвятній поезії. І, вслід за великим учителем, вона обточує «непокірний звук», куючи дзвінкі музичні рими, як-от «грація — з Горація — працею», різьбить свої поетичні рядки за класичними зразками, вдаючись і до античних форм — алекеєвої та асклепіадової строф (часом експериментуючи з римою), елегійного дистиха, і до короля строф — його величности сонета.
 
Хтось глумиться над поетами, які ненастанно вивчають і шліфують техніку вірша, висміює їх відданість традиції? Байдуже, Надія Гаврилюк — з тих майстрів, які можуть і воліють пливти проти течії. І в її душі, і в її слові живе сильна воля, і чистота, і самопосвята. Та хай про це вона скаже сама:
 
Були питання. Є. Хтось ними мучивсь.
Когось пекло сумління за переступ,
Палило те, що іншим — за дрібноту.
Не міг інакше. Наче хто накреслив
Солодку і подвижницьку роботу —
Збуватися найменшої облуди,
Дарма, що посміються з нього люди,
Що жде, мовляв, поразка-неминучість,
Що путь обрав тяжку він і премного,
Що, бачте, став святенником великим…
Він тихим був, але не був безликим,
Він знав про неминучість — перемогу.
Червень 5, 2017, 8:37

Критик має право на помилку, але на жорстокість — ніколи

У «Літературній Україні» від 13 квітня 2017 року мене боляче вразив відгук Олександра Стусенка на збірку віршів Надії Гаврилюк «Есперанто» (Люблін, 2017) — білінґву, яка містить давні й нові твори поетеси та їх переклади польською мовою пера Тадея Карабовича. Ні, публікація не зачіпає мене особисто, але б’є навідліг близьку мені людину, мою подругу і літературну посестру, тож спрямована і проти мене.
«Таргани та мурашки» — таку назву має допис пана Стусенка. Приголомшений читач, шукаючи якихось пояснень, натрапляє на авторське самотлумачення: мовляв, «таргани — це філологічне, а мурашки — ліричне». Мурашки, як випливає з публікації, — це термін не ентомологічний, а фізіологічний (ті мурашки, що бігають по спині). Саме так Стусенко намагається розмежувати у творчості Надії Гаврилюк філологічну підготовленість і «чисту» лірику. І робить це не просто неетично — жорстоко. Ось який його присуд: «Коли я читав збірку «Есперанто», в мене по тілу не пробігла жодна мурашка. Зате літературознавчі таргани в голові активізувались».
Звичайно, літературна критика цілком має право на суб’єктивність і якнайширше ним користується. У критиці можливі не лише літературознавчі терміни, а й образні означення на зразок брюсовських «фіалок у тиглі». Можлива й авторська самоіронія на кшталт зеровського «сухарного виробництва», як називав лідер київських неокласиків свою сонетну творчість. Але «таргани» — слово не образне, а образливе.
Крім образ на адресу авторів книжки «Есперанто», Стусенко виносить на шпальти «ЛУ» і власні хибні теоретизування (поряд з кількома слушними заувагами щодо фоніки рецензованих поезій та перекладів). Намагаючись зазирнути в поетичну майстерню Надії Гаврилюк, він вважає, що легко розгадав усі секрети її творчости: «Вона пише в різних поетичних формах, часом доволі рідкісних і для не просунутого читача незвичних. Тобто ставить собі філологічне завдання — наприклад, створити безголовий сонет — і успішно, з науковою ретельністю його виконує». Але ж, люди добрі, створити сонет — це завдання аж ніяк не філологічне! Це питоме завдання поета, так само як завдання композитора — створити сонату чи симфонію, художника — намалювати олійний портрет чи акварельний натюрморт, архітектора — звести тринавову базиліку! Поезія неможлива без володіння віршовим інструментарієм — арсеналом метричних та строфічних моделей, системою фонічних оздоб — так само, як неможлива архітектура без знання класичних ордерів, типології будівель та споруд, масштабів та пропорцій! Якщо висипати посеред міської площі купу каміння, це не буде храмом!
Поети всіх часів — поети справжні, звичайно, — плекали традиційні віршові форми і творили на їх основі нові. І на вважали за ганьбу дотримання приписів та канонів. Навпаки — почувалися вічними учнями у великій школі поезії. Скажімо, російський акмеїст Микола Гумільов у своїй статті «Читач» брав на озброєння вислів Ежена Делакруа: «Треба ненастанно вивчати техніку свого мистецтва, щоб не думати про неї в хвилини творчости». «Справді, — додає Гумільов, — треба або зовсім нічого не знати про техніку, або знати її добре». А неокласик Микола Зеров у листі до Ростислава Олексієва писав: «Джентльмен повинен носити фрак, немовби виріс і народився в ньому. Поет повинен писати сонет, немовби зрісся з його вимогами і трудністю». Якщо канонізовані строфи на кшталт сонета і його побічних форм для Олександра Стусенка чужі й далекі, то це не значить, що вони чужі й далекі для всіх.
З якого дива сонети, за твердженням Стусенка, належать лише філології — науці про слово, а не передусім самому мистецтву слова? З якого дива мистецькі форми виганяються з мистецтва? Мушу сказати — що таки виганялись, і не раз, і футуристами, і постмодерністами, але попри всі бунти й заколоти справжнє мистецтво існує далі. Ось як відповів деструкторам мистецтва Ігор Качуровський, поет і віршознавець, у своїй «Строфіці»: «Прихильники модерних течій у мистецтві нам кажуть, що старе мистецтво вичерпало себе і що форми цього мистецтва вже не можуть естетично впливати на людину. Якщо б це було справді так, то для юнака, який щойно вступає в світ, всі форми були б однаково нові, протягом його життя вони стали б йому набридати, а під кінець він проти них збунтувався б. У дійсності йде навпаки — бунтується юнак, який іще нічим не міг пересититись, а старий письменник часом вертається до класичних форм».
Поети-філологи, яких бичує пан Стусенко, — не ганебне тавро. Це почесний титул, адже до поетів-філологів, поетів, які поряд із ориґінальною творчістю провадили глибокі студії в ділянках мовознавства, літературознавства, перекладознавства, належать і київські неокласики — Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен, і послідовники неокласиків — Григорій Кочур, Ігор Качуровський, Андрій Содомора, а з молодших — Наталія Науменко, Ольга Башкірова, Ольга Смольницька… Поети-філологи — це Данте Аліґ’єрі, П’єр де Ронсар, Хорхе Луїс Борхес, Джон Роналд Руел Толкін, Томас Стернз Еліот, Шеймас Гіні, Леопольд Стафф, Максим Богданович, Валерій Брюсов… Уявляю, яке збентеження, яке зніяковіле мовчання запанує на цьому поетичному Елізіумі, коли там почують вердикт О. Стусенка — мовляв, «…філологія часом калічить поетів»! «...Але часом уводить їх у когорту теплих», — веде далі критик. Утім, означення «теплі» в його вустах не має нічого позитивного: він посилається на самого Христа, котрий прорік: «А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст». Чи можна вигадати гіршу образу для людини віруючої — а саме про таку людину зараз іде мова, — ніж звинуватити її в посередності вустами Сина Божого?
Поезія Надії Гаврилюк заслуговує на окрему розмову. Варті окремого розгляду її наснажена високою вірою релігійна лірика, її відданість неокласицистичній традиції в нашій літературі. Так само заслуговують на окрему розмову і переклади Тадея Карабовича, його діяльність, спрямована на зміцнення українсько-польських культурних зв’язків. Зараз мені йдеться про критику, яка переступила всі етичні межі.
Хочу додати, що ціную Олександра Стусенка як талановитого поета-пародиста, вдячна йому за колеґіальний відгук на книжку Ігоря Качуровського «Parodiarium Хведосія Чички», яку я готувала до друку, складаю йому шану як учасникові війни на Сході України і вірю, що жорстокість, яку він виявив у рецензії на збірку «Есперанто», — несвідома і неусвідомлена. Адже й на презентації видання в київському музеї Лесі Українки 17 березня ц. р. пан Стусенко був, говорячи мовою медицини, у стані сильного алкогольного сп’яніння. Я б ніколи не оприлюднювала цього сумного факту, якби «ЛУ» не опублікувала його тарганячо-комашиного допису. А щодо хибних теоретизувань — то від помилок не застрахований ніхто.
Травень 9, 2017, 14:01

Люцина Хворост і 16 її співрозмовників

«А скажіть, будь ласка…» — дотепна назва, яка пасуватиме, либонь, для будь-якої збірки інтерв’ю, чи не так? Саме так називається нова книжка Люцини Хворост, яка вийшла друком наприкінці 2016 року у видавництві «Ярославів Вал», колекція «поважних інтерв’ю, невимушених балачок і дружніх одкровень». Ось як окреслено мотиви її постання в авторській передмові: мовляв, «починалося все… з цікавості — зі звичайної людської цікавості, що живиться вічною неспромогою буквально увійти в шкуру іншого: адже кожен із нас до кінця життя приречений сам на себе, на оптику своїх очей, на інерцію своїх звичок. Щоб подолати цю мимовільну і неминучу екзистенційну обмеженість, я шукала досвіду діалогу — і багатоманіття». Вражає? Адже сьогодні ми звикли до популярної журналістики, яка в жанрі інтерв’ю вимагає від інтерв’юера передусім уміння видобути зі співрозмовника потрібну інформацію, бажано сенсаційного характеру, але аж ніяк не долання власної екзистенційної обмежености! Натомість Люцина ставить перед собою значно вищу планку, і через те збірка її інтерв’ю, попри універсальну назву, — явище незвичайне.
Власне, журналістика — лише одна з граней творчого обдарування авторки, відомої поетеси, перекладача, співачки-шансоньє, лавреатки низки мистецьких відзнак, зокрема І премії Першого міжнародного конкурсу виконавців українського романсу імені Квітки Цісик (2011), однієї з найяскравіших постатей в інтелектуально-мистецькій громаді українського Харкова і невтомної волонтерки, яка дарує своє високе мистецтво українським воякам, беручи участь у концертах на фронті. А за її прагненням подолати неминучу екзистенційну обмеженість стоїть і серйозне захоплення філософією. І ця багатогранність наклала відбиток на сам жанр її нової книжки: Люцина веде зі своїми візаві діалог на рівних, дошукується засадничих позицій їхнього світогляду, спонукає заглиблюватись у спогади і детально зупинятись на крутозламах долі, «порогових» моментах професійного і творчого зростання, розвиває і доповнює їхню думку, вільно цитуючи при цьому як їхні власні твори, так і писання поетів та філософів минулих епох, як-от Горація чи Шопенгауера! Через те жанр інтерв’ю в її інтерпретації наближається радше до інтелектуальної бесіди, навіть філософського діалогу. Не випадково серед героїв її книжки такі знані інтелектуали сучасности, як світлої пам’яти Святослав Караванський, інші визначні мовознавці — Орест Ткаченко, Ігор Муромцев, Лариса Масенко, письменник і видавець, головний «винуватець» виходу у світ книжки «А скажіть, будь ласка…» Михайло Слабошпицький, філософ Володимир Брюґґен, поет Володимир Базилевський, фізик, урядовець і перекладач Максим Стріха… Багато хто з Люцининих співрозмовників не раз давав інтерв’ю, з деким це трапилося вперше, і попри це — потрібна була, напевно, саме така довірлива манера спілкування, саме така співмірність інтелектів і спорідненість душ, аби письменниця і перекладач Олександра Ковальова розповіла про ту зворушливу опіку, якою оточив її в пору її літературної юности Василь Мисик, аби Роман Коваль поділився спогадами про непоясненні, ба навіть містичні випадки, які траплялися з ним у його пошуковій роботі з дослідження історії українських визвольних змагань, а Марина Павленко зізналась, яким болем відгукується в її душі трагедія Павла Тичини.
До чеснот книжки «А скажіть, будь ласка…» належить і широке висвітлення сучасної культурної панорами українського, патріотичного Харкова: це такі постаті, як уже згадані Олександра Ковальова, Ігор Муромцев і Володимир Брюґґен, а ще світлої пам’яти поет і політв’язень Василь Боровий, поет, головний редактор журналу «Березіль» — і автор передмови до Люцининої книжки  — Володимир Науменко, поетеса, малярка й очільниця Харківського українського поетично-пісенного клубу «Апостроф» Лариса Вировець, поет Анатолій Перерва… Зрештою, і життєвий шлях поета Миколи Шатилова, який нині мешкає в Чехії, також починався саме в Харкові. До речі, як свідчить присвята авторки, саме він підказав їй назву цієї книжки.
Травень 9, 2017, 13:53

Шевченківські дні в українському війську: березневий рейд «Арт-десанту»

– Шановні пасажири, наш «Арт-десант», вас вітають авіалінії 24-ї механізованої бригади імені Данила Галицького! …Прошу триматися, зараз будуть повітряні ями! …Летимо на висоті 15 тисяч метрів. На жаль, гарячі напої і алкоголь не роздаємо.
 
Так привітав нас, артистів, прес-офіцер легендарної Залізної бригади Володимир Фітьо на борту броньованого МАЗу – машини розвідки, яка везла нас «дорогою життя» (фактично – по бездоріжжю) від крайнього 29-го блокпосту до села Кримське на Луганщині – найближчої до лінії розмежування точки нашого маршруту. За 800 м – сепари…
 
 
Арт-десантники їдуть до Кримського
 
Квітень 2, 2016, 15:01

Народжена під знаком птаства

Люцина Хворост. Скликаю птаство: Поезії. – Харків: Майдан, 2015.
 
Упізнавати знайомий поетичний голос і ловити в ньому нові нотки, нові модуляції – обидва ці привілеї з радістю приймаєш у дар, поринаючи в читання нової поетичної збірки Люцини Хворост. Упізнаваність чарує не менше за новизну: неокласичний кларизм – ясність образної мови, «логіки залізна течія», тяжіння до повноти розвитку і втілення задуму – без жодної уривчастости й поверховости, багаті рими – то зразково точні, то з пряною перчинкою легкої неточности, струнка строфіка – і традиційні катрени, і канонізовані моделі (як-от сонети й терцини), і ориґінальні композити, – таким запам’ятався мені Люцинин стиль ще від часів її поетичного дебюту. І, розкошуючи у своєму скрипторії, устаткованому незліченними інструментами з арсеналу виразових засобів традиційної поезії, які дають практично безмежні можливості вислову, Люцина, за словами Євгена Плужника, – «з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати». Думка змінює думку, образ наздоганяє образ – без жодної надуманости – і ми, читачі, із захватом прямуємо услід за авторкою. О так, вона вміє бути різною! – і водночас по-різному говорити про те, чим переймаються поети ще від часів Гомера, по-різному розгадувати вічні загадки буття.
 
Пригляньмося: назва кожної з трьох Люцининих поетичних збірок – попри всю їхню несхожість – говорить мовою образів про одне й те саме: що є поезія. Три відповіді на це питання, три метафори. «ГаЛЮЦИНАції» (2009) – витвори небуденної уяви, упіймані у витончені мережі класичних форм, яскраві візії поетеси, невіддільні від її творчого «я», що сама їхня ефемерна субстанція позначена її власноручним підписом – незмивним карбом господині й повелительки. «Паперовий кораблик» (2010) – легка резиґнація, дитинний засіб передати минущість мистецьких вартостей та їхніх творців, що усіх їх «ріка часоплину сховає в рукав, як сни, що удосвіта сняться», – і так само легко відпустити власні поетичні одкровення, аби вони пливли у безмежжя буття.
 
Нарешті «Скликаю птаство»… – про яких птахів іде мова? У жодній поезії – окрім заголовної – об’ємних пташиних образів ми в цій Люцининій книжці не знайдемо. Та й там – жодної конкретики, на відміну від, скажімо, птахів Василя Голобородька, оспіваних у його збірці «Українські птахи в українському краєвиді». Її птахи – радше ближчі до «Заблудлих птахів» Володимира Науменка. Вони – теж символічні, це поетесині «жерці, вони і паства», – себто, як можна припустити, глашатаї її надхнення і водночас її авдиторія, творчі сили, які на неї сходять, і разом з тим її читачі. «І кожна птаха з піснею у дзьобі…» – звідки ж вони прилітають, звідки приносять пісні? Ідеаліст і матеріаліст розгадають цю загадку по-різному: з Небес у релігійному сенсі слова, з платонівського чи шопенгауерівського світу ідей – чи то зі світу земного, несучи життєві враження, з яких поет згодом виростить квіти поезії. А може, рацію мають обидва? Бо де ж іще нам може відкриватися невидиме, як не в речах видимого світу!
Січень 5, 2016, 6:11