Надія Гаврилюк. ДОЛЬКИ ДНІВ: Поезії. Дрогобич: Коло, 2017

Чи споришевими сільськими стежинками, чи демонічними лабіринтами міст прямує відважна героїня цієї поетичної книжки — скрізь і завжди вона шукає божественне світло, що веде її ниткою Аріадни, веде у світі цім дочаснім «до Вітчизни, земної і небесної».
Червень 5, 2017, 8:37

Критик має право на помилку, але на жорстокість — ніколи

У «Літературній Україні» від 13 квітня 2017 року мене боляче вразив відгук Олександра Стусенка на збірку віршів Надії Гаврилюк «Есперанто» (Люблін, 2017) — білінґву, яка містить давні й нові твори поетеси та їх переклади польською мовою пера Тадея Карабовича. Ні, публікація не зачіпає мене особисто, але б’є навідліг близьку мені людину, мою подругу і літературну посестру, тож спрямована і проти мене.
«Таргани та мурашки» — таку назву має допис пана Стусенка. Приголомшений читач, шукаючи якихось пояснень, натрапляє на авторське самотлумачення: мовляв, «таргани — це філологічне, а мурашки — ліричне». Мурашки, як випливає з публікації, — це термін не ентомологічний, а фізіологічний (ті мурашки, що бігають по спині). Саме так Стусенко намагається розмежувати у творчості Надії Гаврилюк філологічну підготовленість і «чисту» лірику. І робить це не просто неетично — жорстоко. Ось який його присуд: «Коли я читав збірку «Есперанто», в мене по тілу не пробігла жодна мурашка. Зате літературознавчі таргани в голові активізувались».
Звичайно, літературна критика цілком має право на суб’єктивність і якнайширше ним користується. У критиці можливі не лише літературознавчі терміни, а й образні означення на зразок брюсовських «фіалок у тиглі». Можлива й авторська самоіронія на кшталт зеровського «сухарного виробництва», як називав лідер київських неокласиків свою сонетну творчість. Але «таргани» — слово не образне, а образливе.
Крім образ на адресу авторів книжки «Есперанто», Стусенко виносить на шпальти «ЛУ» і власні хибні теоретизування (поряд з кількома слушними заувагами щодо фоніки рецензованих поезій та перекладів). Намагаючись зазирнути в поетичну майстерню Надії Гаврилюк, він вважає, що легко розгадав усі секрети її творчости: «Вона пише в різних поетичних формах, часом доволі рідкісних і для не просунутого читача незвичних. Тобто ставить собі філологічне завдання — наприклад, створити безголовий сонет — і успішно, з науковою ретельністю його виконує». Але ж, люди добрі, створити сонет — це завдання аж ніяк не філологічне! Це питоме завдання поета, так само як завдання композитора — створити сонату чи симфонію, художника — намалювати олійний портрет чи акварельний натюрморт, архітектора — звести тринавову базиліку! Поезія неможлива без володіння віршовим інструментарієм — арсеналом метричних та строфічних моделей, системою фонічних оздоб — так само, як неможлива архітектура без знання класичних ордерів, типології будівель та споруд, масштабів та пропорцій! Якщо висипати посеред міської площі купу каміння, це не буде храмом!
Поети всіх часів — поети справжні, звичайно, — плекали традиційні віршові форми і творили на їх основі нові. І на вважали за ганьбу дотримання приписів та канонів. Навпаки — почувалися вічними учнями у великій школі поезії. Скажімо, російський акмеїст Микола Гумільов у своїй статті «Читач» брав на озброєння вислів Ежена Делакруа: «Треба ненастанно вивчати техніку свого мистецтва, щоб не думати про неї в хвилини творчости». «Справді, — додає Гумільов, — треба або зовсім нічого не знати про техніку, або знати її добре». А неокласик Микола Зеров у листі до Ростислава Олексієва писав: «Джентльмен повинен носити фрак, немовби виріс і народився в ньому. Поет повинен писати сонет, немовби зрісся з його вимогами і трудністю». Якщо канонізовані строфи на кшталт сонета і його побічних форм для Олександра Стусенка чужі й далекі, то це не значить, що вони чужі й далекі для всіх.
З якого дива сонети, за твердженням Стусенка, належать лише філології — науці про слово, а не передусім самому мистецтву слова? З якого дива мистецькі форми виганяються з мистецтва? Мушу сказати — що таки виганялись, і не раз, і футуристами, і постмодерністами, але попри всі бунти й заколоти справжнє мистецтво існує далі. Ось як відповів деструкторам мистецтва Ігор Качуровський, поет і віршознавець, у своїй «Строфіці»: «Прихильники модерних течій у мистецтві нам кажуть, що старе мистецтво вичерпало себе і що форми цього мистецтва вже не можуть естетично впливати на людину. Якщо б це було справді так, то для юнака, який щойно вступає в світ, всі форми були б однаково нові, протягом його життя вони стали б йому набридати, а під кінець він проти них збунтувався б. У дійсності йде навпаки — бунтується юнак, який іще нічим не міг пересититись, а старий письменник часом вертається до класичних форм».
Поети-філологи, яких бичує пан Стусенко, — не ганебне тавро. Це почесний титул, адже до поетів-філологів, поетів, які поряд із ориґінальною творчістю провадили глибокі студії в ділянках мовознавства, літературознавства, перекладознавства, належать і київські неокласики — Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен, і послідовники неокласиків — Григорій Кочур, Ігор Качуровський, Андрій Содомора, а з молодших — Наталія Науменко, Ольга Башкірова, Ольга Смольницька… Поети-філологи — це Данте Аліґ’єрі, П’єр де Ронсар, Хорхе Луїс Борхес, Джон Роналд Руел Толкін, Томас Стернз Еліот, Шеймас Гіні, Леопольд Стафф, Максим Богданович, Валерій Брюсов… Уявляю, яке збентеження, яке зніяковіле мовчання запанує на цьому поетичному Елізіумі, коли там почують вердикт О.
Травень 9, 2017, 14:01

Люцина Хворост і 16 її співрозмовників

«А скажіть, будь ласка…» — дотепна назва, яка пасуватиме, либонь, для будь-якої збірки інтерв’ю, чи не так? Саме так називається нова книжка Люцини Хворост, яка вийшла друком наприкінці 2016 року у видавництві «Ярославів Вал», колекція «поважних інтерв’ю, невимушених балачок і дружніх одкровень». Ось як окреслено мотиви її постання в авторській передмові: мовляв, «починалося все… з цікавості — зі звичайної людської цікавості, що живиться вічною неспромогою буквально увійти в шкуру іншого: адже кожен із нас до кінця життя приречений сам на себе, на оптику своїх очей, на інерцію своїх звичок. Щоб подолати цю мимовільну і неминучу екзистенційну обмеженість, я шукала досвіду діалогу — і багатоманіття». Вражає? Адже сьогодні ми звикли до популярної журналістики, яка в жанрі інтерв’ю вимагає від інтерв’юера передусім уміння видобути зі співрозмовника потрібну інформацію, бажано сенсаційного характеру, але аж ніяк не долання власної екзистенційної обмежености! Натомість Люцина ставить перед собою значно вищу планку, і через те збірка її інтерв’ю, попри універсальну назву, — явище незвичайне.
Власне, журналістика — лише одна з граней творчого обдарування авторки, відомої поетеси, перекладача, співачки-шансоньє, лавреатки низки мистецьких відзнак, зокрема І премії Першого міжнародного конкурсу виконавців українського романсу імені Квітки Цісик (2011), однієї з найяскравіших постатей в інтелектуально-мистецькій громаді українського Харкова і невтомної волонтерки, яка дарує своє високе мистецтво українським воякам, беручи участь у концертах на фронті. А за її прагненням подолати неминучу екзистенційну обмеженість стоїть і серйозне захоплення філософією. І ця багатогранність наклала відбиток на сам жанр її нової книжки: Люцина веде зі своїми візаві діалог на рівних, дошукується засадничих позицій їхнього світогляду, спонукає заглиблюватись у спогади і детально зупинятись на крутозламах долі, «порогових» моментах професійного і творчого зростання, розвиває і доповнює їхню думку, вільно цитуючи при цьому як їхні власні твори, так і писання поетів та філософів минулих епох, як-от Горація чи Шопенгауера! Через те жанр інтерв’ю в її інтерпретації наближається радше до інтелектуальної бесіди, навіть філософського діалогу. Не випадково серед героїв її книжки такі знані інтелектуали сучасности, як світлої пам’яти Святослав Караванський, інші визначні мовознавці — Орест Ткаченко, Ігор Муромцев, Лариса Масенко, письменник і видавець, головний «винуватець» виходу у світ книжки «А скажіть, будь ласка…» Михайло Слабошпицький, філософ Володимир Брюґґен, поет Володимир Базилевський, фізик, урядовець і перекладач Максим Стріха… Багато хто з Люцининих співрозмовників не раз давав інтерв’ю, з деким це трапилося вперше, і попри це — потрібна була, напевно, саме така довірлива манера спілкування, саме така співмірність інтелектів і спорідненість душ, аби письменниця і перекладач Олександра Ковальова розповіла про ту зворушливу опіку, якою оточив її в пору її літературної юности Василь Мисик, аби Роман Коваль поділився спогадами про непоясненні, ба навіть містичні випадки, які траплялися з ним у його пошуковій роботі з дослідження історії українських визвольних змагань, а Марина Павленко зізналась, яким болем відгукується в її душі трагедія Павла Тичини.
До чеснот книжки «А скажіть, будь ласка…» належить і широке висвітлення сучасної культурної панорами українського, патріотичного Харкова: це такі постаті, як уже згадані Олександра Ковальова, Ігор Муромцев і Володимир Брюґґен, а ще світлої пам’яти поет і політв’язень Василь Боровий, поет, головний редактор журналу «Березіль» — і автор передмови до Люцининої книжки
Травень 9, 2017, 13:53

Шевченківські дні в українському війську: березневий рейд «Арт-десанту»

Квітень 2, 2016, 15:01

Народжена під знаком птаства

Люцина Хворост. Скликаю птаство: Поезії. – Харків: Майдан, 2015.
Січень 5, 2016, 6:11