Останній причал Брандана


 
Пам’яті Віктора Коптілова (3.07.1930–19.02.2009)
 
«Він присвятив своє життя українському перекладові», — це твердження подвійно характеризує Віктора Вікторовича Коптілова — як перекладача і перекладознавця. Але, на жаль, воно набирає остаточної переконливости лише тоді, коли життя вже прожито. І після цієї крапки — full stop — починається цілком окреме, самостійне життя перекладачевих текстів — і перекладних, і ориґінальних, і друкованих, і недрукованих, і завершених, і незавершених.
 
Бо від своїх перекладацьких справ
У незбагненну він пішов країну,
Де, мабуть, чує мову янголину,
Якої ще ніхто не переклав, —
 
так 19 років тому відгукнувся на звістку про смерть Юрія Лісняка Ігор Качуровський. А нині ці рядки спадають на думку при згадці про іншу скорботну дату...
Присвятитися українському перекладові в імперській колонії на ім’я УРСР, знекровленій голодом, репресіями й війною, де літературу вже успішно очищено від «шкідливих» імен, а мову — від «націоналістичних» лексем і словоформ, — це було справою досить ризикованою — надто якщо тебе ваблять ширші обрії, ніж «братні літератури народів СРСР». А проте пам’ять про Розстріляне відродження годі було винищити до кінця. Уже на схилі віку Коптілов пригадував, що його мама, Марія Іванівна (дівоче прізвище — Федорова), розповідала йому, як бігала на лекції Зерова, — він лише вагався — як студентка чи як вільнослухачка.
Про свою першу, ще «наївну» спробу перекладу, здійснену 1948 року, Віктор Вікторович оповів по багатьох роках своєму учневі Віталію Радчукові, — це була балада Людвіґа Уланда «Прокляття співця». Химерний вибір як для десятикласника радянської школи! До речі, німецьку мову він знав з дитинства — від батька, Віктора Євтропійовича Коптілова, художника за фахом.
Далі був філфак Київського університету, дружба з Віталієм Русанівським (тодішнім головою комсомольської ячейки) та Костем Волинським — заводіякою і душею компанії. І нові перекладацькі вправи. Але справжнє захоплення перекладом прийшло вже в аспірантурі, спричинивши навіть зміну теми кандидатської дисертації: замість історії прислівника — «Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)» (рік захисту — 1964). Це була перша в Україні кандидатська дисертація, присвячена історії українського художнього перекладу, — і поряд зі сміливістю у виборі теми молодий дослідник продемонстрував тут неабияку розкутість наукового мислення (навіть такий авторитетний рецензент, як Максим Рильський, визнавав, що змінив деякі власні погляди на переклад під впливом цього дослідження).
З науковим пошуком Коптілов поєднував викладацьку роботу в рідному університеті, а 1971 року захистив докторську дисертацію «Актуальні теоретичні проблеми українського художнього перекладу» — першу в українській філології докторську дисертацію з теорії перекладу. Його перу також належить ціла низка ґрунтовних перекладознавчих праць, етапними серед яких стали монографії «Актуальні питання українського художнього перекладу» (1971), «Першотвір і переклад» (1972), підручник «Теорія і практика перекладу» (1982, 2003). Варті уваги й десятки статей на перекладацькі теми, де розсипано чимало ориґінальних ідей. Наприклад, у коротенькій розвідці «Догматичність теорії і гнучкість перекладу», зупиняючись на проблемі силабіки та її відтворення в українських перекладах, Коптілов піддає ревізії загальноприйняту думку, буцімто силабічний вірш у нашій поезії відмер остаточно й безповоротно, і закликає сучасних перекладачів перевірити теоретичні упередження на практиці і спробувати свої сили в силабічних перекладах силабічних ориґіналів — французьких, італійських, польських. Тож лишається гірко пошкодувати, що Віктор Вікторович не встиг потримати в руках виданої наприкінці минулого року у Львові «Пісні про Ролянда» в силабічній інтерпретації свого мюнхенського колеґи Ігоря Качуровського!
У його власному перекладацькому доробку Віктора Коптілова французькому письменству належало особливе місце. І це не випадково, адже понад півтора десятки років (від 1981-го) він прожив у Парижі, працюючи в Секретаріаті ЮНЕСКО спеціалістом з мовних програм, а згодом — у 1990–1996 рр. — викладаючи українознавчі дисципліни в паризькій Вищій школі східних мов і цивілізацій. Він перекладав і епіграми Вольтера, і лірику Гюґо, Валері, Клоделя, Превера, Рене Шара та ін., і прозу Француази Саґан (роман «Тьмяний профіль»), а ще — середньовічний епос. Перекладач дав власні версії «Трістана та Ізольди» і «Роману про Ренара» (з елементами переспіву), створив прозову компіляцію з лицарських романів «Пригоди лицарів Круглого столу та пошуки святого Ґрааля». Крім того, він познайомив українців з рецепцією їхньої історичної минувшини у Франції (переклад «Літопису Малоросії, або Історії козаків-запорожців» Шерера), а водночас наблизив до французів такий екзотичний для них світ української мови й літератури (як автор практичного посібника-довідника «Говорімо українською» та упорядник-коментатор 1200-сторінкової «Антології української літератури ХІ–ХХ віків» — обидві книги вийшли французькою мовою).
Поза тим, Коптілов звертався до англомовної поетичної традиції («Зимова казка» Шекспіра, вірші Донна, Шеллі, Блейка, Єйтса та інших ірландців, По і Вітмена), німецької та австрійської поезії (Гельдерлін, Гайне, Рільке, Гофмансталь); перекладав поляків (від Рея і Кохановського до Стаффа і Лесьмяна) та росіян (Некрасова, Брюсова, Блока).
Він залишив Париж, щоб нести свої знання українській молоді — читати курс теорії і практики перекладу студентам Києво-Могилянки та Шевченківського університету, викладаючи під час літніх семестрів в Українському Вільному Університеті (Мюнхен). Але Франція, безсмертні сюжети її літературної спадщини не відпускали його. Останні його переклади, які ще чекають на друк, — з французької та старофранцузької: п’єса Жана Жіроду «Ундіна», середньовічний «Роман про Троянду» (скорочена версія першої частини — пера Ґійома де Лорріса і фраґменти другої, долученої Жаном де Меном), низка фабльо і «Подорож святого Брандана до берегів Пекла та Раю» — англо-норманська поема ХІІ ст. на кельтський сюжет:
 
Судно повз безліч островів
Абат упевнено провів,
І подолав важкий туман
Стерничий Господа Брандан.
 
Разом зі своїм Бранданом Віктор Вікторович таки зійшов на райський берег — але переклад лишився незакінченим…
 
Критика. — 2009. — № 5–6.
 
На фото: Віктор Коптілов. Мюнхен, Український Вільний Університет, 2001
Липень 3, 2020, 10:16

«Свята Тереза» Віктора Коптілова: переклад з мови скульптури

За своє довге перекладацьке життя Віктор Коптілов не раз звертався до сонетної форми (згадаймо перекладені ним сонети Джона Донна, Поля Валері, Йоганнеса Бехера, його російськомовні версії сонетів Ронсара і Луїзи Лабе, Гюґо і Мюссе). Але, крім того, він і сам був неординарним сонетистом, — про це свідчать принаймні чотири сонети, що їх знаходимо серед ориґінальних його поезій. Кажу «принаймні», бо встановити точний обсяг його поетичної спадщини зараз дуже складно: вірші свої, українсько- і російськомовні, він публікував украй скупо, а архіви мають властивість не відразу відкривати свої таємниці.
Серед чотирьох згаданих коптіловських сонетів привертає увагу сонет «Свята Тереза. Скульптурна група Берніні» — довершений взірець т. зв. поезії «другого ступеня» чи то «поезії у квадраті» (в термінології Ігоря Качуровського — транспозитивної лірики), себто поезії, присвяченої якомусь іншому мистецькому творові, як-от картина, скульптура, архітектурна пам’ятка, або ж опера чи симфонія, або й інший літературний твір. Сонет (шекспірівського зразка — з різноримними катренами) написано 18 грудня 1997 р. в Римі — очевидно, під безпосереднім враженням від мармурової скульптурної групи «Екстаз святої Терези» італійського барокового скульптора Джованні Лоренцо Берніні, яка прикрашає римську церкву Санта Марія делла Вітторія. В основі композиції — оповідь самої св. Терези, зафіксована в її епістолярії, — ніби одного разу вві сні їй явився «ангел у плотському образі», обличчя якого «сяяло таким блиском, що він мав належати до тих ангелів, які цілковито пронизані вогнем божественної любови». Ангел пронизав їй серце золотою стрілою з вогняним вістрям, від чого вона зазнала такого болю, що не могла стриматися від крику, і водночас такої безкінечної солодкости, що їй хотілось, аби цей біль тривав вічно. Отже, маємо навіть подвійну транспозицію: переклад з мови прози на мову скульптури, а вже звідти — на мову поезії:
 
Над прірвою блаженної знемоги
Не стане місця ні Добру, ні Злу.
Спрямує Вісник вогняну стрілу
У бідне серце, темне від тривоги.
 
…Влетіла, ніби пущена Амуром,
Розпечена стріла під ліву грудь,
Розтявши цноти осяйну могуть,
Оточену непереборним муром.
 
А хто ж це владно перед мене став?
Хтось, наче схований у білій хмарі.
Раз блиснули із неї очі карі —
І вже нема Його, вже Він розтав.
 
І спалахнула під ногами твердь.
Я падаю… Куди?.. В Життя чи в Смерть?
 
В інтерпретації Віктора Коптілова цей сюжет розкривається через низку яскравих антитез, які породжують одне питання за одним: по-перше, хто ж явився святій Терезі — ангел чи Амур (це протиставлення прояснюється завдяки авторській примітці: «Грецьке слово "Ангел" перекладається як "Вісник"»)?; далі: що несе він — Добро чи Зло?; якщо він Ангел — чому зазіхає на її цноту? і чому мур — уособлення недоторканности цієї цноти, не встоявши перед стрілою ангела — Амура, водночас лишається «непереборним»?; нарешті, куди прямує героїня — в Життя чи в Смерть? З погляду стилістичної викінчености перший варіант пуанти, зафіксований у рукописній чернетці «Святої Терези», — «І спалахнула під ногами твердь. // І притягає душу, наче Смерть» — програє остаточному, бо не містить вирішальної антитези Життя і Смерти. Додаймо до цього таємничу «твердь», яка спалахнула під ногами героїні, — без означення це слово несе водночас два антитетичні сенси, що знов-таки викликає питання: була це твердь земна чи твердь небесна? Розвіяти цей останній сумнів може лише звернення до скульптурного прототипу сонета: Берніні уславився тим, що вирізьбив з мармуру розклубочені хмари, створивши ілюзію невагомости свого матеріалу.
На противагу канонічній сонетній композиції, яка передбачає в пуанті (сонетному «замку») повне й остаточне розв’язання всіх протиріч, окреслених і розгорнутих у катренах, ці питання-антитези лишаються без відповіді. Замість ухилу до розв’язки, який мав би намітитися на межі катренів і терцетів, там, де, закінчується Aufgesang (висхідна частина) і починається Abgesang (низхідна частина), відбувається блискавична зміна ракурсу бачення: погляд глядача, який зачудовано спинився перед вівтарною скульптурою, переходить у погляд зсередини, погляд, приписаний поетом мармуровому образові самої святої Терези. І, відповідно, відбувається зміна суб’єкта мовлення: стримано-патетична авторова розповідь перетікає в афектовані репліки його героїні (що відповідає концепції Йоганнеса Бехера, котрий вважав сонет найвищою мірою драматичним видом поезії, якому властиві композиційні закони драми). Саме тоді, між другим катреном і першим терцетом, досягає своєї мети містична стріла… Але нерозв’язні антитези нагромаджуються й далі, шальки терезів перебувають у безперервному ваганні — аж воно починає здаватися рівновагою.
Можна зрозуміти автора, який відмовився від фінального перенесення центру семантичної ваги сонета на слово «Смерть», — чи варто порушувати рівновагу ідеально відточених антитез, шукаючи певної відповіді на всі питання непогамовного розуму, — адже картина, постала перед авторовими очима (а водночас по-іншому — перед очима його героїні), така незбагненно прекрасна! Довершена пластика поетичних образів — стріла, серце, грудь, мур, біла хмара, очі карі, твердь небесна, — увиразнена тінями («серце, темне від тривоги») і світляними плямами (цноти «осяйна могуть» і очі, що «блиснули» з хмари), зустрічається тут зі стихією чистого вогню (втіленою у «вогняній стрілі», яка далі стає «розпеченою», і тверді, яка «спалахнула» під ногами візіонерки), — так само як у скульптурному прообразі коптіловської «Святої Терези» зустрічаються мармур і золото.
Певно, якби Берніні запитали, кого він зобразив своїм різцем — Амура чи ангела, — він і сам не зміг би відповісти на це питання. Точка естетичної істини міститься десь посередині, й у нескінченному наближенні до неї — завдовжки в хвилину екстазу, що здається вічністю, — автор сонета, змагаючись зі скульптором, перевтілюється у свою героїню…
І в інших коптіловських поезіях момент абсолютного естетичного переживання раз у раз постає як екстатичний стан, непідвладний однозначним етичним критеріям, — хистка рівновага на грані земного й небесного, втілена в музиці Баха («Тут став ти на вершині, на шпилі — // Ще не на небі, вже не на землі»), чи вслухання в «діалог предковічного Світла і Тьми» в картинах Моне, а чи проникнення в «заколдованный сад», де відбувається містична зустріч закоханих душ, — «а за садом сражаются Зло и Добро».
Власне, й у питаннях віри автор цих віршів був далекий від однозначности (коли приятель-бельгієць прямо запитав його, чи віруючий він, Коптілов, за власними словами, відповів, що — коли так, коли ні, це несталий стан). З цього приводу можна було б згадати і перекладачеве захоплення окультизмом, вивченням екстрасенсорних здібностей людини (окрасою його бібліотеки була кількатомова франкомовна енциклопедія містики, а стіни його київського помешкання прикрашали таємничі маски зі Шрі-Ланки)… Але це вже інша тема.
А сонет, інспірований шедевром Берніні, сам заслуговує на титул шедевра: ключ його мистецького впливу на читача слід шукати в ідеальній рівновазі нерозв’язних антитез, побудованих за законами краси, і в бездоганній пластиці поетичних образів, відтінених барвою вогню.
 
(Всесвіт. — 2011. — № 11–12. — С. 211–214)
Червень 14, 2020, 9:46

Віктор Коптілов: утечі в іронію і не тільки

Доля Віктора Коптілова (1930–2009), перекладача й перекладознавця класичної традиції, складалася зовні благополучно — без цькувань, переслідувань, арештів і замовчувань: навчання на філфаці Київського університету, щира студентська дружба з майбутнім істориком літератури Костем Волинським і майбутнім мовознавцем Віталієм Русанівським (тодішнім головою комсомольського осередку), стрімкий злет академічної кар’єри, у 34 роки — захист кандидатської дисертації (першої в Україні, присвяченої історії українського художнього перекладу, — і все ж відзначмо, що молодий дослідник зосередився саме на дожовтневому періоді, хоч набагато престижнішим, та й безпечнішим на той час було б ухопитися за перекладацтво радянської доби). Знаменно, що на цю роботу встиг прихильно відгукнутися вже тяжко хворий М. Рильський — то був чи не останній його відгук…
У 41 рік Коптілов отримує ступінь доктора за першу в українській філології докторську дисертацію з теорії перекладу. А водночас він — автор цілої низки перекладознавчих праць, цінних тим, що писав їх не кабінетний учений, а перекладач-практик, майстер найвищої проби (назвімо передусім навчальний посібник «Теорія і практика перекладу», 1982).
Його перекладацький доробок відзначається великим смаком і тактом в інтерпретації чужого поетичного голосу, точністю відтворення поетики ориґіналу. Головні постаті його трансляторіума — німці Гельдерлін і Гайне, австрійці Рільке і Гофмансталь, англійці Шекспір («Зимова казка») і Донн, Блейк і Шеллі, англомовні ірландці (Єйтс та інші), американці По і Вітмен, поляки — від Рея і Кохановського до Стаффа і Лесьмяна, росіяни (передусім Блок). Окремо слід сказати про французів.
Ще у 1972–1975 рр. Коптілов викладав українську мову та літературу в Університеті Париж VІІІ, досконало опанувавши з цією метою французьку. А 1981 р. доля зробила йому ще один подарунок — запрошення на працю в ЮНЕСКО: він знову виїздить до Парижа і працює спершу в Секретаріаті ЮНЕСКО спеціалістом з мовних програм, а згодом викладає українознавчі дисципліни у паризькому Національному інституті східних мов і цивілізацій.
У творчому плані результатом його живого спілкування зі світом французької культури стали переклади епіграм Вольтера, лірики Гюґо, Валері, Клоделя, Превера, Рене Шара та ін., прози Франсуази Саґан (роман «Тьмяний профіль»), а ще — середньовічного епосу. Перекладач дав власні версії «Трістана та Ізольди» і «Роману про Ренара» (з елементами переспіву), створив прозову компіляцію з лицарських романів «Пригоди лицарів Круглого столу та пошуки святого Ґрааля». Чекають на видання його останні переклади з французької та старофранцузької — драма-феєрія Жана Жіроду «Ундіна», середньовічний «Роман про Троянду» (скорочена версія) та низка фабльо. Переклад «Подорожі святого Брандана до берегів Пекла та Раю», англо-норманської поеми ХІІ ст. на кельтський сюжет, на жаль, лишився незакінчений.
Крім того, Коптілов познайомив українців з рецепцією їхньої історичної минувшини у Франції (переклад «Літопису Малоросії, або Історії козаків-запорожців» Шерера), а водночас наблизив до французів такий екзотичний для них світ української мови й літератури (як автор практичного посібника-довідника «Говорімо українською» та упорядник-коментатор 1200-сторінкової «Антології української літератури ХІ–ХХ віків», — обидві книги вийшли французькою мовою).
Віктор Вікторович на повні груди вдихнув вільне повітря, побачив вільний світ, від Шрі-Ланки до Ірландії, насолодився спогляданням шедеврів світового мистецтва, а через кілька років після проголошення Незалежности — повернувся, покинувши досить забезпечене життя, щоб нести свої знання, свій безцінний досвід молоді — викладати студентам Києво-Могилянки та Київського університету курс теорії й практики перекладу (мені випало щастя бути слухачкою такого спецкурсу під час навчання в аспірантурі філфаку КНУ — 2000 року).
Водночас Коптілов наполегливо готує до перевидання свої давніші праці: звільняє від ідеологічного баласту і доповнює актуальними прикладами посібник з теорії й практики перекладу (2-ге видання — К.: Юніверс, 2003) та довідник «Крилаті слова в українській літературній мові», укладений спільно з Аллою Коваль (3-тє видання — К.: Ярославів Вал, 2011 — вийшло для обох співавторів посмертно). Пише спогади про Миколу Лукаша, не оминаючи й дражливого епізоду зі своїм критичним відгуком про його «Фауста»:
 
Пригадую нашу останню зустріч. Було це в Ірпені навесні 1981 року. Мова зайшла про перевидання Лукашевого перекладу «Фауста». Мені в той час здавалося, що в мовній партії Мефістофеля, яка вийшла дуже колоритною в перекладі, трохи передано куті меду і що це якоюсь мірою знижує значення його образу. Микола Олексійович навів кілька прикладів з німецького оригіналу й зі свого перекладу, які повинні були переконати критика у справедливості Лукашевого розв’язання проблеми, і раптом зупинився (ми ходили навколо ірпінського «комплексу» кухні з їдальнею, вже вп’яте чи вшосте повторюючи той самий маршрут).
Дивлячись просто у вічі своєму співбесідникові, Лукаш спокійно сказав: «А чому б вам самому не спробувати перекласти «Фауста»?». Я ошелешено подивився на Миколу Олексійовича: «Ви це серйозно?» Він відповів: «Цілком серйозно»1.
 
То був діалог не критика-вчителя і перекладача-учня, а двох перекладачів — майстрів своєї справи, кожен з яких тримався власного погляду на питання вибору лексичних реґістрів української мови для інтерпретації ґетевського архітвору. І Лукаш перший відчув, що професійне обговорення труднощів перекладу було б результативнішим, якби переросло у творче змагання.
Але насправді ця пропозиція була не такою вже й спонтанною, — десь за рік до того Лукаш висловив її в останній з трьох своїх іскрометних статей — відповідей на коптіловські зауваги (див. публікацію у «Всесвіті», 1997, ч. 2), назвавши свого опонента «нашим “граючим трене­ром”, що зарекомендував себе і солідним теоретиком у галузі перекладознавства, і талановитим перекладачем».
Втім, для того потрібен був Лукашів масштаб. Люди, таким масштабом не наділені, часом ставилися до зауваг Коптілова неадекватно. Скажімо, варто було йому вказати на очевидні недоліки самовпевненого перекладача Г., який пройшовся своїм невправним пером по віршах Шарля Бодлера та прозі Рея Бредбері, як перекладач Г. і сьогодні ладен публічно винуватити Віктора Вікторовича в усіх можливих і неможливих гріхах…
Загалом, здавалось, радянська доба минула для Коптілова максимально нетравматично, і Париж відіграв для нього роль «рятівної оази», де можна було спокійно пережити тектонічні зрушення в суспільстві пори розвалу СРСР. Там само, у Парижі, він вийшов з компартії — одним із перших, ще до проголошення Незалежности: просто перестав платити внески.
Та лише познайомившись із «шухлядною» творчістю перекладача, розумієш, наскільки помилково було б говорити про цю «нетравматичність». А «в шухляду» Коптілов принагідно писав зі студентських літ: вірші, українські й російські, які могли б скласти тоненьку збірочку2, прозові й віршовані жарти, пародії тощо, іронічні «фразочки»… Чимало з цих творів мені випало почути з вуст самого автора: у грудні 2005 року я занесла йому додому щойно видану першу книгу «Ґенерики і архітектоніки» Ігоря Качуровського, з яким Коптілов заприязнився під час літніх семестрів у мюнхенському Українському Вільному Університеті; якось непомітно наші зустрічі стали реґулярними, і як перепочинок від розмов на перекладацькі теми Віктор Вікторович залюбки читав мені щось своє або давав прочитати мені — а потім просив набрати на комп’ютері (проте, на жаль, синдром Паркінсона невмолимо проґресував і розмовляти хворому ставало дедалі важче: під час останніх моїх візитів говорила переважно я, а він відповідав одним реченням, — і добре, якщо воно мало кінець, а не повисало у повітрі…).
Серед тих текстів, машинописних і рукописних, був і російськомовний діалог «Иосиф и Пришелец», датований 29 червня 1978 року. Місце дії — келія тифліської семінарії, час — рубіж ХІХ–ХХ ст. — та ім’я героя не лишають місця для сумнівів щодо його ідентифікації… І от грозової ночі цьому семінаристові, не надто стійкому у вірі, являється містичний Прибулець, який дає йому зрозуміти свою причетність до темних сил і передрікає йому незвичайну долю:
 
Тебе будут ставить памятники при жизни. Твоим именем будут называть города. Ты станешь властителем полумира, Иосиф.
 
А в обмін на це Прибулець ставить перед Йосипом вимогу негайного здійснення на землях, що підпадуть під його владу, «всеобщего счастья, братства, ну и, естественно, свободы», в ім’я яких мають пролитися ріки крови. А крім того, у вихорі цієї кипучої діяльности люди мають забути про того, хто там (і Прибулець підносить руку до стелі), а якщо знайдуться такі вперті й несучасні, які не забудуть, — він, Йосип, має відбити їм пам’ять…
Власне, для самого Коптілова віра у Бога була ще одним шляхом утечі від Системи і ствердження власної внутрішньої опозиційности, хоча в релігійних питаннях він був далекий від однозначности. Якось він оповів про свою дискусію з приятелем-бельгійцем: той запитав його, чи віруючий він. Коптілов відповів, що — коли так, коли ні, це несталий стан. Бельгієць узявся переконувати його, що віра в сучасному світі, й у вихованні молоді зокрема, — ні до чого, на що Коптілов заперечив, що релігійний складник у вихованні — необхідний: «Це дає моральні приписи й усвідомлення, що там, нагорі, хтось є». Бельгієць мусив погодитися…
Але світ трансцендентного не вкладався для Віктора Вікторовича в суто релігійні рамки — його пильно цікавила містика, окультизм: у Парижі він був постійним відвідувачем езотеричної крамниці, а в Києві у нього певний час жив екстрасенс, який міг спілкуватися з потойбіччям. Варто згадати й кількатомову франкомовну енциклопедію містики, яка була окрасою перекладачевої бібліотеки, і таємничі маски зі Шрі-Ланки, розвішані на стіні його київського помешкання…
Зрозуміло, що такий нахил до окультних наук мало кореспондував із радянською дійсністю, але натомість був вельми співзвучний тому ажіотажному інтересу до всілякої містики, який прокинувся в homo soveticus за доби перебудови.
Внутрішній протест супроти фальшивих ідолів радянської системи звучить у рядках російськомовної поезії Коптілова «Весеннее» з підзаголовком «Подражание И. Б.» (можна припустити — Йосипові Бродському), де в образах ґотичних химер, — що їх, звісно ж, годі побачити на київських вулицях, хіба що в стилізаціях Городецького, — вгадуються гігантські транспаранти з портретами партійних вождів, розвішані, за радянською традицією, на фасадах будинків:
 
Снег сошел, обнажилась земля, и грачи прилетели,
Потому что не будет уже бушеванья веселой метели,
Потому что струятся ручьи и текут, и текут в беспредельность,
Смутно чувствуя черную горечь пути и бесцельность.
Снег сошел, но всё так же нависшее небо угрюмо
И одно утешенье — от бедной лачуги до ГУМа —
Несмываемой краской на стенах полвека клянутся прогнозы:
Послезавтра в садах расцветут небывалые розы.
А посмотришь наверх: отовсюду — разверстые пасти —
Та — мордастей других, ну а эта, быть может, клыкастей.
И кричат в пустоту о своей самой истинной вере
Всё, что может химера химере сказать о химере.
Снег сошел, и мы так равнодушно открыли:
Под его белизной было столько и грязи, и гнили…
 
Шкода лише, що — помилково чи навмисно — Коптілов і дату під цією поезією поставив химерну: 3.82.67. А може, тут зашифрована вся брежнєвська доба, що тривала з 1966-го по 1982-й?
До речі, у перекладачевому архіві зберігаються переписані його бісерним почерком, без поділу на рядки — від берега до берега сторінки, вирваної з учнівського зошита, — вірші забороненого Бродського (без зазначення автора і назв), за обсягом — понад три десятки книжкових сторінок!
У такий самий спосіб і так само без зазначення автора переписано рукою Віктора Вікторовича тексти Наталії Горбаневської, поетеси російського Самвидаву, дисидентки, яка 1969 року була заарештована, згодом відбула майже дворічне ув’язнення у психіатричній лікарні, а в 1975 р. еміґрувала (лише єдина річ — «Мне горе сводит губы…» — переписана з поділом на рядки і позначена криптонімом НГ — зі з’єднаними сусідніми вертикальними рисками цих літер).
Тримати такий компромат удома було неабияким ризиком…
І, мабуть, уболівання над долею Еразма Роттердамського було для перекладача лише приводом, щоб вихлюпнути власний біль:
 
О муко неймовірна і страшна:
Насмілитися думать незалежно,
Не те сказати слово, що належно,
І знати: плата — вогнище й труна.
 
(З поезії В. Коптілова
«У музеї Еразма Роттердамського»)
 
У саркастично-ґротескових барвах антигуманна суть радянської системи зображена в «Исчезновении профессора Укарда» — «напівфантастичній історії», задум якої виник у Коптілова, за його власними словами, у Парижі: він мав звичку проходити ввечері пішки кілька кварталів — і одного разу побачив на кінотеатрі афішу: «Дракула... (щось робить або чогось не робить)», подивився фільм — і надихнувся на створення образу проф. Укарда. Місце дії — один з обласних центрів СРСР. За принципом зворотного читання з Дракули виник проф. Ал. (Александр) Укард, таємничий відлюдник, до якого, як до людини вченої, вирішив удатися редактор місцевої газети Редькін, аби відреаґувати на чутки про дедалі частіші випадки вампіризму, що розповзлися по області. Брати інтерв’ю у професора посилають наймолодшу працівницю редакції — просту радянську дівчину Валю.
У відповідь на її наївне питання «Як ви ставитеся до вампіризму?» Укард читає їй цілу лекцію про відкрите ним явище ананекрозу (прихованої смерти), що являє собою зворотний бік анабіозу (прихованого життя). Це відкриття він зробив у рамках «загальної теорії амбівалентности», згідно з якою кожне явище у світі рано чи пізно здобуває свого дзеркального двійника. За приклад він бере людиноподібних мавп:
 
Несколько миллионов лет назад появились первые человекообразные обезьяны. Что из этого получилось, известно достаточно хорошо. Но из этого с неизбежностью следует и появление обезьяноподобных людей! И действительно, они появляются во все возрастающем количестве. Присмотритесь к окружающим, вглядитесь внимательно, и вы непременно обнаружите хотя бы одного обезьяноподобного, — убежденно сказал профессор. — Их приметы: диффузное мышление, крайне ограниченный словарь, ярко выраженный инстинкт выделения (так я называю настойчивое стремление выделиться из массы себе подобных и постоянно быть на виду), а также свойственное высшим приматам пристрастие к различным побрякушкам, которыми они украшают свою грудь или живот.
 
Неважко розгледіти в цих мавпоподібних людях радянських партійних бонз з іконостасами орденських планок і медалей на бортах піджаків!
Далі професор повертається до ананекрозу та його дзеркального відповідника анабіозу і звертається за прикладами до історії літератури:
 
Напишет человек стихи, а над ним смеются, считают их ненужными, пустыми, мертвыми. Валяются где-нибудь забытые листки с выцветающими буквами, а через сто лет оказывается, что их написал крупнейший поэт, Норвид. И о нем пишут книги, исследования, его переиздают, ему подражают. А в течение ста лет стихи эти как бы и не существовали вовсе. Но ведь они были! Были в состоянии анабиоза, жили скрытой жизнью. И наоборот. Напишет человек полсотни томов, да как начнут их издавать и переиздавать, да на все языки переводить и комментировать — уж куда бы, казалось, живее быть, а присмотришься, всё мертво, ни одной живой мысли нет. И никто по своей воле в эти книжищи и не заглядывает, раскрывают их только после настойчивых напоминаний. Так что, по-вашему, живы эти книги или мертвы?
 Мертвы, — как эхо, откликнулась Валя.
 Конечно, мертвы! — подхватил Укард. — Они живут мнимой жизнью. Вот это и есть ананекроз.
 А вампиризм? — спросила Валя.
 Да и вампиризм тоже, — ответил профессор. — Только там — книги, а здесь — люди. Вот жалуются на вампиров, мол, кровь высасывают. Но какой же вампир может выпить столько крови, сколько выпивает из человечества одна вовремя подброшенная ананекротическая идея? Вот здесь уже счет на миллионы идет!
 
«Півсотні томів» — прозорий натяк на повне зібрання творів Леніна. А мільйони жертв, які тягне за собою «одна ананекротична ідея», — це мільйони репресованих і знищених Системою «ворогів народу»…
Далі Укард, виправдовуючи своє перекручене прізвище, нападає на Валю, але її визволяє її друг Саша. Зрештою кровожерного професора заарештовують і приводять до кабінету обласного партійного туза тов. Хвостикова. І той зненацька звертається до нього з «діловою пропозицією»:
 
 Так вот, профессор, мы очень озабочены одним обстоятельством. Тем, что наиболее умудренные жизнью, наиболее авторитетные и ценные работники, прошедшие, как говорится в народе, славный путь борьбы и побед, оказываются вместе с тем наиболее близкими к смерти. Просто в силу своего возраста. А вы обладаете могучим средством борьбы против смерти.
В голове Укарда мелькнул отсвет зарницы. Он начинал понимать. Тем временем Хвостиков продолжал:
 И вот мы предлагаем, чтобы вы всегда были у нас в резерве, под рукой. И когда ответственный товарищ окажется в безнадежном состоянии, вы его слегка… — Хвостиков сделал паузу… — слегка укýсите, и он будет продолжать существование, хотя и в несколько ином качестве. Но и в ином качестве он сможет руководить, а это — главное.
 Да, но позвольте, — удивленно сказал Укард, — ведь он же станет…
 Упырем, вы хотите сказать, — подбросил слово Хвостиков. — А нас это не пугает.
 
Радянська партійна верхівка як зграя вампірів, що п’ють народну кров, — який невеликий крок від реальности до цієї метафори…
Але чому Коптілов написав майже всі свої «шухлядні» прозові та драматичні тексти російською? Можливо, тому, що це була мова компартійної ідеології з накатаними шаблонами імперського офіціозу, яку він і пародіював.
Схоже, що звільнитися з чіпких тенет радянщини не було змоги й у Секретаріаті ЮНЕСКО, — про це свідчить «История К.», де К. — не ініціал Коптілова, а алюзія до героя Кафчиного «Процесу». Йдеться тут про будні чиновника «Однієї Міжнародної Організації» (ОМО), який у недавньому минулому був завкафедри атеїзму Жмеринського сільськогосподарського технікуму, а нині працює в ОМО спеціалістом… з релігійних програм.
Жало коптіловської іронії не минало й калічного дітища радянських функціонерів від літератури — соцреалізму з його порожньою патетикою, нежиттєздатністю конфліктів і ситуацій, спотворенням історичних реалій. Чого вартий початок прологу до п’єси «Я. Мудрый»:
 
Диктор (в громкоговоритель на маковке Софийского собора): Внимание! Говорит Киев. Слушайте обзор очередного номера газеты «Правда Ярослава» (Орган Св. Синода и Княжеской Дружины Киевской Руси). В передовой статье «Улучшить качество борьбы с половцами» газета пишет…
 
Але в цей момент «трубит турий рог, неудачно подражая саксофону».
А серед віршованих жартів Віктора Вікторовича — «Идеонет», приписаний корейському лірикові Вон Орф Осу, пародія на жанровий різновид сонета, що розквіт за доби соцреалізму, — «сонет ідеологічний» (за визначенням Ігоря Качуровського — «аґітсонет»):
 
О классовой борьбе преступно забывая,
Клубнику ел я, сладкую, как мед,
Не вняв тому, что в клочья Землю рвет,
Ползя чумой из хуаистского Китая.
 
Следил я белых бабочек полет,
Душой, от общества оторванною, тая
И даже в тихий миг о том и не мечтая,
Что нам заморский бизнесмен несет.
 
Друзья! Какие бабочки сейчас?!
Как можно в этот разъяренный час
Жевать пейзажных тем зеленое мочало?
 
Очнулся я и вытер пот со лба.
С высокого и стройного столба
Родное радио известия кричало.
 
Знаючи нахил Віктора Вікторовича до читання імен справа наліво, можна впізнати в корейському лірикові Вон Орф Осі радянського класика Софронова. І в той самий спосіб розшифровується дата: «27.VІ.7791 г. до н. э.» — отже, йдеться про 1977 рік, зловісну добу Маланчука.
Серед коптіловських «фразочок», що їх він відносив під рубрику «Всячина» з епіграфом «із мемуарів В. Черчіля» «Та нехай йому всячина!», — дошкульні шпильки на мотиви радянської фразеології:
 
Всесоюзный опорос населения.
Министерство здравоохренения.
Міністерство похорону здоров’я.
Міністервства та відьомства.
 
Не оминула перекладачева іронія і сучасних політичних реалій:
 
А роза упала на лапу Азарова.
Політикум. Точніше: політкум, соратник по парламентській боротьбі.
 
Втеча в іронію — певно, найдемократичніший різновид ескапізму. Та й сам переклад за радянських часів був для літераторів віддушиною, стежкою в задзеркалля, рятівним магічним колом, у якому можна було почуватись у відносній безпеці від жорсткого диктату, щó і як треба писати. У переклад тікали Ахматова й Пастернак, і хто знає, які поетичні відкриття могли б зробити Кочур і Лукаш, поети світового рівня, що вихлюпнули всю свою колосальну творчу енергію у переклад, якби мали свободу самовираження… Це стосується і Віктора Коптілова, адже його переклади вершинних творів світової поезії, як і нечисленні власні вірші, говорять про нерозкритий, нереалізований, розтоптаний Системою потенціал ориґінальної поетичної творчости…
Але хай у які нестерпні умови поставлено людину, ніхто й ніщо не відбере в неї здатности сміятися зі своїх злигоднів. І Лукашеві «шпигачки» та різножанрова коптіловська гумористика — найкраще тому підтвердження.
 
1 Зі спогадами Віктора Коптілова «Явище Лукаша» читач має змогу ознайомитись на сторінках харківського перекладацького альманаху «Протей» (вип. 3).
2 Див. добірку перекладачевих віршів у тому самому випуску «Протея».
 
(Березіль. — Харків, 2012. — № 11–12. — С. 132–143)
Червень 14, 2020, 9:37

Люцина ХВОРОСТ. Олена О’Лір: «БЕЗ МАГІЇ НЕМАЄ ПОЕЗІЇ»

З книги: Люцина Хворост. А скажіть, будь ласка...: Збірка інтерв'ю. — К.: Ярославів Вал, 2016.
 
Тендітна, сором’язлива, доглибно жінотна — такою постала переді мною Олена О’ЛІР (нар. 1976), коли я побачила її вперше. Трохи схожа на театрального П’єро навіть у щирій усмішці її, у вигині вуст прочитуєш щось мимовільно сумовите; коли ж вона береться читати вірші, її негучний голос заворожує своєю мінорною мелодійністю. Що ж до самих віршів, то в них і стрункість антики, і релігійний екстаз середньовіччя, і несміливі любовні зізнання простої й доброї жінки, нашої сучасниці, — втім, висловлені без зайвої екзальтації, знову ж таки на неокласичний манір. Але це та м’якість, за якою криється хоробрість, незламна принциповість і чистота. Так у м’яких шкіряних піхвах ховається сутої сталі кинджал — кинджал, якого виймають украй неохоче, тільки в крайніх випадках, коли того вимагає справедливість і честь, коли не можна інакше.
Поетці й перекладачці, літературознавцю і критикові, учениці уславленого Ігоря Качуровського, ірландофілці й меломанці, шанувальниці старовинної музики й ретро-кіно Олені Бросаліній органічно пасує милозвучний псевдонім О’Лір. Олена є авторкою двох поетичних збірок, перекладачкою багатьох текстів культового для молоді Дж. Р. Р. Толкіна; нарешті, саме вона була першою, хто дав український голос англосаксонському епосу «Беовульф».
 
«НАПРИКІНЦІ 1980-х МИ З БАТЬКАМИ
ОДНОСТАЙНО ВИРІШИЛИ:
ПЕРЕХОДИМО НА УКРАЇНСЬКУ»
 
— Олено, якщо дозволиш, насамперед — традиційні розпити про те, з чого все починалося. Родина, дитячі роки, перші літературні враження… На чому зростала майбутня поетеса Оленка Бросаліна? Розкажи про це.
— Мої батьки — живе втілення гасла «Схід і Захід — разом!». Тато родом з Вінниці, а мама народилась і виросла на Полтавщині, в селі Перша Михайлівка Котелевського району (до речі, з Котельви походить не лише славетний перекладач Гомера російською мовою Микола Гнєдич — це факт відомий, а й забутий наш бароковий поет, вихованець Києво-Могилянської академії Ромуальд Миронович). Родинне життя батьків розпочалось у Києві, й попри купу побутових труднощів, зокрема й довгу вперту боротьбу за здобуття власного помешкання, вони намагалися змалку навертати мене до світу культури. Тато, авіаційний інженер за фахом, ліпив з мене театралку: вистави Театру юного глядача на Липках та лялькового, дитячий (а почасти й дорослий) репертуар київської Опери… Згодом він спровокував мене на вступ до музичної школи — нібито з власної моєї ініціативи. Лише з роками я відчула глибоку вдячність за ті добровільно-примусово вкладені мені в голову основи музичної грамотности, що дозволили мені краще розуміти або й самостійно виконувати ту музику, яка хвилювала мене вже у свідомішому віці. Й донині піаніно є моїм вірним товаришем — і я щаслива, коли під моїми пальцями оживають нескладні п’єси Генделя і Баха, чарівні мелодії Вільяма Берда та інших англійських вірджиналістів… До речі, торік мені випало виконати прецікаве перекладацьке замовлення, яке дало мені шанс бодай якоюсь мірою матеріалізувати свою любов до старовинної англійської музики: мова про переклад лібрето опери Генрі Перселла «Дідона і Еней». Нині — попри загострену політичну ситуацію — силами викладачів та студентів Університету культури і мистецтв уже відбулася прем’єра: яскраві музичні óбрази — почасти трагічні, почасти й дотепні, — наснажені творчою енергією молодости, ожили.
Згадаю й бабусю, татову маму, котра, переїхавши до Києва, працювала певний час наглядачкою в Музеї західного і східного мистецтва — й завдяки їй я провела там чимало годин у товаристві витончених казкових красунь Васнецова і Нестерова. Втім, не можу сказати, що в дитинстві моє сприйняття образотворчого мистецтва було аж надто емоційне: тоді я була непохитно впевнена, що краса, яка оточувала мене в розкішно декорованих музейних залах, є цілком природним станом речей, нічого надзвичайного тут немає. І розмови дорослих про майстерність мистця чи працю, вкладену ним у його твір, були мені незрозумілі.
Моя бабуся з маминого боку все життя пропрацювала сільською бібліотекаркою — і мама продовжила цю родинну традицію, здобувши фах книгознавця в Харківському інституті культури. Для них обох книжка завжди була і порадницею, і розрадницею. І своєю любов’ю до літератури — як і рішенням здобути фах українського філолога — я, безперечно, великою мірою завдячую їм. Перші улюблені (ще не прочитані, а прослухані багато разів з голосу мами) книжки — «Русалонька» Андерсена і Ґрінові «Шарлатні вітрила». Я «замовляла» їх мамі знов і знов! А на згадку про моторошні казки Гауфа й досі пробігає холодок поза спиною…
Мабуть, варто згадати, як розв’язувалось у нашій родині «мовне питання»: адже мій тато — росіянин (за родинними переказами, нащадок старообрядців, виселених Катериною ІІ на південь імперії), а мама — з діда-прадіда українка, до заміжжя носила козацьке прізвище Запорожченко. Але жорстка русифікація, яка насаджувалась тоді скрізь і всюди, змусила її за роки навчання в Харкові хоч-не-хоч перейти на російську. Російська лишалась її мовою спілкування і в Києві, й хоча в школу мене віддали українську, однак — сумна реальність доби! — в російський клас. Українська звучала в нас удома хіба що як мова жартів та іронії. І лише наприкінці 1980-х, коли іржава радянська ідеологічна машина вже затріщала по всіх швах і здійнялася хвиля українського культурного ренашіменто. Як Ти це прокоментуєш?
— Я люблю свою Батьківщину, люблю Київ, люблю Полтаву, люблю моє-й-не-моє село на Котелевщині, люблю Харків, де живе моя подруга і творча посестра — це Ти, Люцино, — люблю Чернігівщину — рідний край Качуровського, люблю татову Вінницю, люблю Одесу, де живе моя кума з маленьким хрещеником, люблю Львів, із яким мене пов’язують міцні творчо-видавничі контакти… А що не пишу патріотичних віршів у загальноприйнятому сенсі цього слова — то лише з тієї причини, що мені чужа декларативність. А от чи можна висловити свої патріотичні почуття недекларативно? Гадаю, можна, — просто треба скористатись не мовою прямих констатацій, а мовою óбразів, яка і є питомою приналежністю поезії. Можливо, в цьому ракурсі деякі мої поезії й гідні назватись патріотичними.
Та й сенс самого поняття «патріотизм» для мене ширший, ніж його визначають словники. Емануель Сведенборґ, чиї візіонерські одкровення дали мені відповідь на багато екзистенційних питань, сформулював «учення про відповідності», згідно з яким немає жодної речі на землі, ні матеріальної, ні духової, яка б не мала свого відповідника на небесах. І нашому земному патріотизмові, любові до рідної землі за цією концепцією відповідає любов до Царства Божого. Ця думка мені глибоко близька. Тож ціную патріотичну лірику передусім тих авторів, які не цураються метафізики: Шевченко, Франко, Клен, Орест, Маланюк, Ольжич…
— У Тебе незрідка звучать релігійні, містичні нотки. Знаю, що Ти православна вірянка. Що означає віра у Твоїм житті? Віра і конфесійна приналежність — як вони співвідносяться для Тебе? Як Ти ставишся до інших релігій?
— Так, я православна. Але, як багато хто з творчих людей, зокрема моїх одновірців, не замикаюсь у рамках одного віровчення. Приміром, Ігореві Качуровському був близький мітраїзм — перська релігія сонця, Михайло Орест пильно цікавився давньоіндійськими релігійно-філософськими системами… А мене можна назвати православною сведенборґіанкою.
Зрештою, всі релігії та конфесійні відлами славлять єдиного Бога, Творця і Вседержителя — навіть в óбразі цілого пантеону божеств, як у тих-таки індійців. І моральний закон, що діє у Всесвіті, — один для всіх. Відмінності полягають лише у формі: ментальність, ритуал, мова, священні тексти. До інших релігій я цілком відкрита — і взірцем такої відкритости для мене є християнство, що включило до свого Святого Письма юдейський Танах — Старий Заповіт.
— Іншим мистецтвам важко обійтися без мистецтва слова. Навіть картина потребує опису. Хіба що музика — згадаймо того ж таки Шопенгауера! — промовляє безпосередньо до чуттєвого «я» людини… Але й мистецтво слова потребує взаємодії з іншими мистецтвами — надто коли йдеться про неокласичну поезію, яка черпає свій матеріал у рукотворній культурі чи не частіше, ніж у природі. Відомо, що багато віршів неокласиків являють собою екфрази; любив писати екфрази й Ігор Качуровський…
Ти працюєш в Академії мистецтв, отже, й Тобі ця тематика близька. Якою є роль малярства, музики у Твоєму житті?
Ти — радше поет-«художник» із пластичним баченням óбразів чи поет-«музикант», зачарований магією звучання слів?
— Напевно, таки поет-«художник» — адже Зеров заповідав нам «класичну пластику і контур строгий». Хоча й фонічні ефекти для мене принципово важливі — й не лише традиційна рима, а й імітована германська алітерація, як-от у найновішому перекладі з Толкіна — незакінченій поемі «Падіння Артура»:
 
Його погляд пильний на південь спрямований,
де парусами порисовано море.
 
Що ж до власне малярства й музики, то здаю собі справу, що — з огляду на мою причетність до мистецтва слова — мої смаки в цих сферах тяжіють до течій і жанрів, так чи інакше позначених літературністю. У музиці це зокрема опера: крім названого вже Перселла — «Орфей» Монтеверді, «Норма» Белліні, «Лоенґрін» Ваґнера, священний канон Верді й Пуччіні. У малярстві моїми фаворитами є англійські прерафаеліти, надто ж Данте Ґабріель Россетті та його учень Едвард Берн-Джонс (одну з робіт якого використано в оформленні моїх «Прочанських пісень»). Россетті — співець чуттєвої жіночої краси, Берн-Джонс зображував радше безплотних ангелів, ніж жінок із плоті й крови. А те, що єднає цих мистців та їхніх творчих побратимів, — це саме літературність, візуалізація античних мітів, біблійних сюжетів, середньовічних леґенд, мотивів Данте і Шекспіра, причому літературність не сухо-ілюстративна, а жива й одухотворена, пропущена крізь серце.
Водночас мені до вподоби містико-символічний, закорінений у музичну стихію Чюрльоніс. З українського образотворчого мистецтва люблю малярство і графіку Шевченка, львівський сакральний модерн, Віктора Зарецького з його розкішними жіночими портретами. Подобаються китайські мотиви в Михайла Гуйди, академіка моєї рідної Академії мистецтв.
— Ти — кандидат філологічних наук, отже, в Твоєму випадку, як і у випадку Твоїх попередників-неокласиків, можна говорити про феномен poetae docti — вченого поета. Розкажи про специфіку покликання: хто для Тебе важливіший — Аполлон із вічною лірою чи Атена з її мудрою совою?
Чи науковий багаж за плечима не обтяжує в моменти творчих злетів, не обмежує творчої безпосередності? Чи, навпаки, вченість розширює виражальні можливості, збагачує арсенал óбразів, якими поет може послуговуватися?
— Поезія, безперечно, важливіша за літературознавство — як усе первинне важливіше за похідне. Але тим і цікаві для мене філологічні вправи, зокрема віршознавчі мікростудії, що вони дозволяють препарувати твір словесного мистецтва і подивитись, «як це зроблено».
Від Ігоря Качуровського я успадкувала розуміння поезії як містичного таїнства, сакральної мови, послання з вищого світу, розуміння поета не як творця, а лише як медіума, передавача божественного одкровення. Але щоб донести це одкровення до читача, поет має перебувати у всеозброєнні свого віршового інструментарію. За словами Делакруа, «треба ненастанно вивчати техніку свого мистецтва, щоб не думати про неї у хвилини творчости». А коли поети нехтують наукою віршування, то й шириться хибне переконання, ніби рима і розмір «сковують» вільне самовираження автора. Мені навіть доводилося чути від одного постмодерніста, поборника вільного вірша (вільного навіть від розділових знаків), що неокласиків треба знищити, бо вони, мовляв, фашисти, оскільки чинять насильство… самі над собою. Я ж переконана, що для справжнього майстра творчість — не кабінет самокатувань, а неосяжне поле для демонстрації свого мистецтва: мистецтва висловлювати невимовне. І це приносить ні з чим не порівняну радість. Як писав Качуровський,
 
Є радість творчости, захоплення і чар,
А «муки творчости» — це вигадка нездар.
 
Чи не обтяжує науковий багаж? Знання не може нашкодити. Наукова розвідка цілком може підказати поетичний задум. Якось я надіслала Качуровському дві поезії, написані під впливом дуже мудрої книжки російської дослідниці Надії Широкової «Культура кельтів та нордична традиція античности», — «Королівська учта» і «Пісня невідомого мореплавця (Друге відкриття Туле)». І він, що перед тим бачив був це видання в одному з каталогів типу «Книги — поштою» і проминув його (мовляв, «Не все те ловить, що по морю біжить»), вирішив таки зробити замовлення — «якщо не пізно».
— Кажуть, митець має бути голодним. Чи згодна Ти з цим? Яким може бути соціальний і професійний статус поета в нинішніх комерціалізованих реаліях? Адже поезія може бути діяльністю виключно некомерційною… Скажу більше: про мене, вона виклично некомерційна!
— Я далека від того, щоб плекати ідеали всезагальної рівности у мистецтві, так само як і в інших сферах життя. Усіх нас Бог створив різними, приділив нам різні обов’язки, різні можливості й різні потреби, визначив комусь вище, комусь нижче становище в суспільстві. Та й різні види мистецтва з суто економічної точки зору потребують різних затрат. Література — чи не найдешевша: необхідний мінімум — папір і ручка чи олівець. Якщо немає коштів на видання книжки, можна й «зґутенбержити», як казали неокласики. А от Ваґнер потребував для сценічного втілення своїх ґрандіозних опер вельми й вельми солідних сум. Якби не фінансова допомога Людвіґа ІІ Баварського, світове оперне мистецтво зазнало б невідшкодовних втрат. І, звичайно, і літератор, і композитор, і маляр, і скульптор мають за віщось жити. І в ідеалі кожен мав би отримувати за свою творчу працю гідну винагороду. Але оскільки Царство Боже на землі ще не настало, у мистця є два виходи: або заробляти на життя й потреби свого мистецтва в якийсь інший, позамистецький спосіб, або чекати й сподіватися на мецената, на свого короля Людвіґа. У наших умовах реальніший, звичайно, перший шлях. Що ж до меценатства — то це абсолютно свята справа, одне з утілень одвічного морального закону, що передбачає відповідальність: сильнішого — за слабшого, багатшого — за біднішого. Суспільство, в якому діє цей закон відповідальности, — здорове. Але Україні, де біля владного керма ще донедавна стояли люди, які ставили понад усе власне збагачення, до цього ще далеко…
— Ти — людина з розвиненою інтуїцією, тож Твої прогнози на майбутнє варто цінувати. Спробуй спрогнозувати: чи є в поезії майбутнє? Чи існуватимуть у майбутньому поети? І читачі?..
— Ще коли я вчилася в університеті, мені спало на думку, що ґлобальний стиль, який прийде на зміну постмодернізму, можна буде назвати — за аналогією до архітектури — історизмом. Тобто поети майбутнього імітуватимуть стилі попередніх епох, відроджуючи хто — класицизм і неокласицизм, хто — романтизм, хто — символізм (певно, й еклектика існуватиме)… І повернуться до традиційних поетичних форм, у тому числі канонізованих строф, добряче призабутих за десятиліття тотальної постмодерної верлібризації («Верлібр?» — «Бр-р-р…»). І компонуватимуть на їх основі нові; адже Качуровський-віршознавець довів, що можливості силабо-тонічної системи віршування у творенні нових метрико-строфічних патернів — практично безмежні.
— І наостанок: що змінив Євромайдан у Твоєму житті? Як Ти, інтроверт і книжниця, відчула поклик — іти на Майдан? І чим збагатив Тебе цей досвід?
— Майдан став для мене передусім можливістю дихати повітрям свободи. Бо з приходом до влади Януковича на зміну помаранчевим надіям прийшла депресія: зразу — гостра, далі — латентна, коли навіть почало здаватися, що «й так жити можна». А Ігор Качуровський тоді, після виборів 2009 року, написав:
 
Країна мучена й безсила —
Та в ній шляхетне щось було —
Тепер сама собі прибила
Тавро безчестя на чоло.
 
Символічно, що день його похорону — 22 листопада 2013 року — збігся з початком Евромайдану, нашої Революції Гідности. Той, хто оспівав мистецькі скарби «Старої Европи» у струнких строфах однойменного поетичного циклу зі збірки «Свічада вічности», той, кого Михайло Слабошпицький назвав найевропеїзованішим українським поетом, хто все свідоме життя творив Державу Українського Слова по чужих світах, лікуючи земляків від провінціалізму і комплексу меншовартости, — таки волів повернутись на Україну, бодай по смерті. І його прах у землі леґендарних Крут — ніби часточка святих мощів у руків’ї меча середньовічного лицаря — робить нас непереможними.
Поклик іти на Майдан… На «ранній», студентський Майдан я приходила спонтанно — захоплена ейфорією свободи. Після побиття студентів 30 листопада мене, як і всіх свідомих людей, опанувало обурення. Европейську мрію відтіснив на другий план протест проти злочинної влади. І цей протест спонукав мене брати участь у велелюдних недільних вічах, де я справді, як і вістував популярний у ті місяці плакат, почувалася краплею в океані народного гніву. Другий розгін Майдану 11 грудня додав до цього ще жорсткішу мотивацію. Тоді мене розбудила дзвінком колеґа з Академії мистецтв, і я була на місці подій о п’ятій ранку (від мого дому туди — півгодини швидкої ходи), згодом до мене приєдналася й сама колеґа, яка доїхала на метро. І після тих приголомшливих годин разом з іншими жінками, що скупчилися перед сценою, з якої звучали молитви, пісні й промови, а Руслана героїчно намагалася вселити в усіх, і друзів, і недругів, певність, що Майдан живе своїм звичайним життям, тимчасом як чоловіки голіруч стримували натиск беркутівців на барикадах, — ми з моєю колеґою одностайно відчули: маємо бути тут щоранку, вдосвіта, в найтривожніший час, бути для того, щоб уберегти цей острів свободи бодай своєю присутністю тут… і водночас зберегти себе.
Пригадується притча, почута на Майдані від одного мудрого священика:
«В одному місті з’явився чоловік. Щодня він виходив на базарну площу і проповідував — розповідав повчальні історії. Спершу люди слухали його дуже уважно, але з бігом часу збайдужіли й геть перестали звертати на нього увагу. Якось прийшов до того міста юнак. Він побачив на площі чоловіка, поспостерігав за ним і звернувся до нього так:
— Чоловіче добрий, до кого ти говориш? Адже тебе ніхто не слухає!
І той відповів:
— Спершу я виходив на цю площу, бо хотів змінити світ. А тепер виходжу, бо не хочу, щоб світ змінив мене».
Однієї грудневої ночі, у тривожному напівсні, Майдан привидівся-причувся мені в óбразі велетенського серця, яке жевріло, мов заграва, і важко пульсувало, гіпнотизуючи своїм несвітським огромом, — і в тому пульсі зливалися жорсткий ритм ударних з динаміків сцени та гул тисяч і тисяч людських голосів. І мене пронизало незворотне знання: це я, я відповідаю за життя цього серця, треба бігти — пильнувати його!
…Зізнаюсь: я довго плекала наївну віру в мирну перемогу, принаймні — в не раз обіцяні перемир’я. Навіть коли розгорілися бої на Грушевського і пролилася перша кров… Нелегко усвідомити, що твоїх однодумців, а отже, й тебе (навіть якщо твоя позиція — в тилу) хочуть фізично знищити. Моя віра загинула 18 лютого, з пострілами снайперських ґвинтівок на Інститутській, коли було розстріляно «мирну ходу» до стін Верховної Ради. Через два дні я, недавня пацифістка, вже допомагала робити коктейлі Молотова…
Не раз мені доводилося чути — й не лише від священиків, — що на Майдані відбувалося не просто протистояння між народом і владою: точилася боротьба вселенських масштабів − війна добра і зла. Ми бачимо, що наша Революція розкрила багато прихованого й неявного: скільки свідомих, мужніх, розумних людей піднялося нині на гребені історичної хвилі, скільки байдужих пробудилось, а водночас скільки різної погані повилазило на світ Божий з темних нір і шпар… Мушу сказати, що й у моєму маленькому приватному житті цей час-ікс став часом саморевізії, відкидання, здавалося б, непозбутнього баласту компромісів із власним сумлінням (для яких свого часу знаходилось безліч виправдань) та цінностей, які насправді виявились ілюзорними… Так, за влучним висловом Саші Кольцової[5], «Янукович є в кожному з нас». Відтоді можу навіть говорити про власну маленьку перемогу над собою.
А тепер, наче в казці, де герой, перемігши триголового змія, мусить битися з дев’ятиголовим, — Україна опинилася сам на сам зі злом, незрівнянно сильнішим і страшнішим від її колишнього «доморощеного» тирана… Дай же Боже нам усім однієї великої спільної перемоги!
 
Весна 2014 р.
Харків–Київ
 
[1] Друкується згідно з правописом, якого дотримується Олена О’Лір (у її випадку це майже класична «скрипниківка»).
[2] Саме цей термін учитель Олени Ігор Качуровський вважав більш виправданим, ніж усталений «ренесанс»: адже розпочалася доба Відродження саме з Італії.
[3] www.nizhen.syaivo.com
[4] Принаймні так було до березня 2014 року: після Євромайдану в доробку поетеси почала з’являтися як щемка патріотична лірика, так і жартівливі вірші громадянського звучання («Волонтерські присвяти»). Слід згадати хоча б вірш «Удосвіта, почувши дрозда», який Олена О’Лір несподівано для себе самої написала під свіжими враженнями від трагічних подій зими і весни 2014 року.
[5] Олександра Кольцова (нар. 1981) — український музикант і журналіст.
Лютий 22, 2020, 11:41

СІТКУ СПЛІТАТИ, ЯК ВІРША… Лариса Вировець. Маскувальна сітка. — Х.: Контраст, 2019.


 
У метафоричну назву своєї нової поетичної збірки Лариса Вировець — поетеса, художниця, дизайнер, волонтерка, засновниця та очільниця Харківського українського культурно-мовного клубу «Апостроф», дієвого чинника українізації у зросійщеному Харкові, — вклала багатошаровий сенс, який розгортається від вірша до вірша, а «програмово» накреслений в одній з перших поезій:
 
Сітку сплітати, як вірша: уперто, потроху,
вузлик за вузликом і за рядочком рядок.
Зійде зелено-барвисте начиння «грядок»
І замаскує собою шалену епоху.
 
Скриє цей світ, що давно потребує ремонту.
Поміж бійцями і смертю опустить екран.
Думаєш, хлопці? Там кожен із них — ветеран.
Думаєш, що це за лінія? Лінія фронту.
 
Сітка моя маскувальна… І поки плету я
поки затято затягую грубі вузли,
все, що в мені ви, напевно, збагнути б могли,
біль та сум’яття, що глибоко в душу лягли,
рухи живої душі цим плетінням маскую.
 
(«Маскувальна сітка», с. 5)
 
Маскувальна сітка — це маскування зболеної душі людської, а водночас — усієї нашої понівеченої війною реальности, це захисний покров, розкинутий над воїнами, які боронять Україну на Сході, а водночас — самозахист, захист свого дому (не забуваймо, що в Харкові, розташованому за 40 км від російського кордону, відлуння війни відчувається набагато гостріше, ніж у Києві, та й наступ «русскава міра» навесні 2014 року, хоч і наразився там на відсіч, але залишив по собі травматичні спогади). А ще маскувальна сітка — це сама поезія… Свою поетичну маскувальну сітку Лариса виплела з небуденних образів і почуттів, що їх зуміла побачити і пережити в наш жорстокий час, адже всі ми — «заручники віку, любові, війни» (с. 33), — виплела з вірою у Перемогу.
Тема війни відкриває збірку — але не домінує в ній. Домінує інше — сила, діяметрально протилежна війні й сильніша за неї, сила цілюща, будівнича, добротворча і плодоносна — любов.
 
Звичний уже колообіг подій,
тільки вражає ізнов:
кров’ю по снігу — немов по воді —
пишуть про смерть і війну молоді —
пишуть старі про любов.
 
(«Чорним по білому пише зима…», с. 6)
 
Любов у безлічі її станів, етапів, граней та відтінків: любов — упізнавання спорідненої душі, любов-зачудування, любов-преображення, любов-вдячність, любов-пам’ять і любов — ностальгія за минулим, любов невчасна, мов «квіти в хуртовинах», любов-що-не-збулась і любов, яка скорилась резиґнації, любов-біль, любов-ілюзія і любов-мрія… Але навіть в ілюзорних, болючих своїх іпостасях любов — права, права віковічною правотою життя, яке з любови постає і любов’ю живиться («Що можна протиставити любові?» — риторично запитує авторка), так само як немислима без любови і справжня поетична творчість:
 
Достатньо й того, що не сталось, —
упало на денця очей
та іскрою в слові озвалось.
І гріє тепер…
І пече.
 
(«Вона тобі краща за мене», с. 22)
 
Тож і чарунки маскувальної сітки на небесно-блакитній обкладинці збірки (до речі, авторка сама розробила й дизайн видання) розходяться-розступаються, утворюючи просвіт у вигляді серця — одвічного символа любови… А метафори любови, які пронизують збірку, — органічні (без жодної недуманости) і, як правило, традиційні — віддавна притаманні любовній поезії (але втілені без жодної банальности). Це весна або ж такі її відповідники, як травень (пор. the lovely/merry month of May — умовна пора любови в англійських народних баладах) чи квітень:
 
Зів’яли — нема на те ради —
твої незабудки.
У серпні пора рахувати
курчат і здобутки.
..............................
І тільки ледь чутно, до рання,
така бездоганна,
лунає мелодія травня —
щемка, нездоланна.
 
(«Зів’яли — нема на те ради…», с. 38)
 
Так смішно впізнавати кожен жест
і вгадувати усмішку твою...
Невже це знов зі мною, і невже
я знов стою у квітня на краю?
 
(«ОК», с. 45)
 
Не тільки любов може сприйматися крізь призму природи, а й навпаки, природа — крізь призму любови. Бо коли людина закохана, то вона не лише  внутрішньо преображається — преображається все довкола неї і природа стає дзеркалом її почуттів. У світовій поезії ці чудесні метаморфози добре відомі, а Ларисі Вировець і тут вдається вразити нас свіжістю поетичного бачення:
 
Цей травень — не тринадцятий, а перший:
ніколи досі так не пахли квіти,
так соловейко не співав довершено,
дерева так не вміли гомоніти.
 
Заграви — театральні, як вистави,
а кожен дощ — буремна тепла повінь!
І ти нічого їм не протиставиш —
що можна протиставити любові?
 
(«Тринадцятий травень» (2), с. 26)
 
Любов — це весна, а весна — це любов… Відповідно, й метафори нелюбови, до яких раз у раз вдається Лариса, — діаметрально протилежні весняному теплу, «зимові». Наприклад, крига:
 
Зимні очі — вериги,
їх лишати не болісно.
Тільки б раптом крізь кригу
не проглянули проліски...
 
(«Втеча», с. 48)
 
Або сніг, тож снігова баба — це жінка, якій бракує любови, як-от у поезії «За ким сумуєш, бабо снігова?..», де поетеса вдається до своєї фірмового засобу — ретушує драму іронією:
 
За ким сумуєш, бабо снігова?
Кого щовечір пильно виглядаєш?
Ти дівка чи солом’яна вдова?
Чом непохитна ти, чому не танеш?
 
І хай була б тендітна й чепурна,
і очі діамантами б іскрились —
то, може, не стовбичила б одна
або давно б із долею змирилась.
 
А то стоїш, не жінка — казна-що!
Ну що за капелюшок, що за груди!
І що собі намріяла ти, що?
Іди вже, бо сміятимуться люди!
 
А ти стоїш — ні мертва, ні жива.
Світ білий-білий, голова холодна.
Посивіла від інею брова.
І — вічність до наступного Різдва.
А ти в Різдво вже й вірити не годна (с. 43).
 
А раз сніг — це брак любови, тоді природний процес його танення, смертельний для казкової Снігуроньки, переосмислюється як щось палко бажане:
 
Ще буде сад буяти повесні,
ще буде, певно, солодко мені
із кимсь жаданим.
І обертом ще піде голова…
Згадає баба, що не снігова,
і вмить розтане.
 
(«Снігові баби», с. 40)
 
Зрештою, і крига, і сніг — традиційно асоціюються з відсутністю любови, жіночою і чоловічою холодністю (візьмімо навіть такий медичний термін, як фригідність, від лат. frigidus — холодний). Але повторюся, що поетесі завжди вдається подати навіть традиційні метафори небанально і свіжо. А водночас полюбляє вона і метафори яскраво-ориґінальні, метафори-відкриття. І тут не втримаюсь, аби не процитувати більшу частину поезії «ОК», яка просто-таки вибухає запаморочливо влучними авторськими метафорами любови:
 
Це не любов, — кажу собі, — це міф,
це сум за проминущим, це мара,
снага до волі в’язня у тюрмі,
журба за щастям, наче світ, стара.
 
Це впізнавання друга в чужині,
це всесвіт, що в очах вмістився враз,
в нічній дорозі — селища вогні,
в буремнім морі — рятівний баркас.
 
Це мрія про взаємне почуття,
фантомний біль відтятої руки,
загублене і знайдене дитя,
у темряві запалені зірки.
 
Це не любов...
Це сіль, і йод, і жар,
вогонь і крига, і у прірву крок.
І ти про це, на щастя чи на жаль,
не знатимеш.
Лови коротке ОК (с. 45).
 
Поруч із неймовірною метафорикою в цій поезії проявляється і ще одна прикметна риса Ларисиної любовної лірики — потенційна діалогічність. Справді, висловлюючи свої почуття, поетеса часто звертається до незримого адресата, ніби веде з ним розмову, — це й природно, адже для любови потрібні двоє, — але з цієї розмови ми чуємо лише жіночі, авторчині, репліки. Кілька прикладів:
 
Облиш, мій янголе, ці жарти,
мені ж, ти знаєш, не до них!
Із іскри створюєш пожар ти.
Я ж не з наївних, не з дурних!
 
(«Я впізнаю цей рух у венах…», с. 10)
 
Я Вас, далекий мій, не втримаю
ні заклинанням, ні молитвою,
ні жестом лагідним, ні римою,
ні ворожбою заповітною.
 
(«Я Вас, далекий мій, не втримаю…», с. 12)
 
Поклич мене на стиглі вишні,
на теплі води, на гриби,
печалі нинішні й колишні
і грім з минулої доби!
 
(«Поклич», с. 17)
 
Тримайся, мій незмінний візаві:
коли болить — це значить, ми живі,
А живемо — то все іще можливо.
 
(«Ущухне дощ і липа зацвіте…», с. 19)
 
І — фінальна крапка цього любовного діалогу, а водночас і фінал основного корпусу збірки, циклу «Рухи живої душі», — нещадно-твереза поезія «Не Вам»:
 
Я не до Вас зверталась: Ви були
картиною в художній галереї,
і я зачудувалася, коли
спинилась випадково біля неї.
 
Не Вас тоді чекала я, не Вас.
Але очей зваблива золотавість
підносила мене, і я щораз
у неї, наче в небо, загорталась.
 
Не Вами пам’ять повнилась моя —
іконою святою сяяв простір.
Хтось тихо Ваше вимовив ім’я —
і я стояла, мов незвана гостя…
....................................................
І все в мені тоді кричало: «Зайва!» —
та я погано вірила словам.
І ось тепер у непідкупне завтра
не Вам я шлю запрошення.
Не Вам (с. 54).
 
Болюче розчарування в коханій людині кардинально змінило всю оптику сприйняття минулого, сповненого любови. Любови, яка вже минула. Залишилися — прекрасні вірші. І ще зауважмо, що авторка ніде (жодним ініціалом!) не називає імени ліричного героя, якому присвячено більшість творів у «Маскувальній сітці», чи його прототипа, адресата своїх поетичних реплік, свого «незмінного візаві». І в цьому теж — елемент маскування, який обґрунтовує назву збірки.
Поруч з любов’ю на сторінках цієї книжки владичить час — одвічний вимір усього, що має початок і кінець. І поруч із описом незліченних відтінків любови поетеса розгортає на кількох десятках сторінок ціле поетичне дослідження часу: веде мову про закони часу та порушення цих законів, людську психологію сприйняття часу, який міряється різною мірою в різних психологічних станах…
Закон перший і найголовніший. Коли людина любить взаємною, гармонійною, щасливою любов’ю, вона перебуває і в повній внутрішній гармонії з часом, живе «тут і тепер», не шкодуючи за минулим і насолоджуючись повнотою буття:
 
Вперше я за літом не тужу:
стільки райдуг, стільки гроз минуло,
а в душі — ні бруду, ні намулу:
змило накип, зчистило іржу.
................................................
У серпневій тиші вечоровій,
поки мрієш, пишеш і живеш,
поки не спіткнувся на півслові,
поки серце сповнене любові —
літу і життю немає меж.
 
(«Ось і серпень з місячним серпом…», с. 29)
 
Але буває й так, що відчуття панування над своїм часом виявляється ілюзорним:
 
Осінь спалює пристані та рятувальні човни,
плюскіт хвилі та спеку із димом доносить до нас.
Ми гадали, заручники віку, любові, війни,
що на все є свій час.
 
Але час відлітає — невловний, омріяний птах,
вислизає із рук, забирає у вирій літа,
залишає лиш вітер — у вижовклих очеретах,
у дзвінках і листах…
 
(«Знов церковний дзвонар налаштовує дзвін-камертон…», с. 33)
 
А поруч із «пташиним» порівнянням надзвичайно свіжо і гостро звучить порівняння «залізничне»:
 
Дні пролітають, наче потяги:
тривожний сон, ранковий чай.
І провідниці заклопотані,
й ніде ніхто не зустріча.
 
(«Достатньо й вашої присутності…», с. 39)
 
(Принагідно зверну увагу на цікаву дактилічну риму «потяги — заклопотані», хай неточну, але підсилену співзвуччям опорного приголосного «п», і таких ориґінальних римових знахідок у Лариси чимало).
Коли ж темп життя занадто пришвидшується (що ми часто схильні перебільшувати, говорячи, що в нас «немає часу») — то залишається надія на майбутнє перевтілення:
 
Бо ми земні, і в сніжній сивині
цих вулиць і садів — немає місця
ані під сонцем нам, ані під місяцем,
і часу вже — ні Вам, ані мені.
 
Колись, за сотні днів або століть,
я Вас зустріну і скажу Вам слово.
І буде так святково і бузково!..
Ви лиш тоді мене не оминіть!
 
(«Зимове», с. 42)
 
Буває й відчуття, що час рухається не лінійно, а циклічно, як-от при зміні пір року, — і це прообраз колообігу щасливих та важких «смуг» у долі людській:
 
Та все ж не журюсь, бо знаю, що кожен грудень
вертає до світла і марить майбутнім літом.
 
(«Колись і я була мамою молодою…», с. 41)
 
А трапляється, що з часом відбуваються дивовижні аномалії, — в тому чарівному місці, яке Лариса називає «алеєю віршів»: там час то сповільнюється, то навіть повертається навспак або взагалі зникає  — адже творчість існує поза часом і простором:
 
Тут імлисті глибини, тут обрій укрили тумани.
Невідомо, куди заведе мене стежка чи слід,
та спішу я туди, як спішать на спіткання з коханим,
навпаки повертаючи часу усталений хід.
 
В цій бермудській алеї лиш тиша та спокій панують.
Варто лиш увійти, і годинник сповільнює біг.
Позачассям бреду, ні про що у житті не жалкую —
повз гармидер, сум’яття і мізер задавнених бід.
 
(«Алея віршів», с. 56)
 
Варто бодай побіжно згадати й добірку майстерних перекладів Лариси з російськомовних поетів, уміщену в «Маскувальній сітці». Серед цих перекладів — з відомого російського шістдесятника другої хвилі еміґрації Івана Єлагіна, менш відомих Лади Міллер, Олени Касьян, Марії Маркової — найемоційніше бринить єлагінська присвята «Н. Ж.»:
 
Я знав, що пізно! Знав, що ставку бито,
Що щастя знову зраджує гравця!
Та кидавсь навперейми під копита,
Аби спинилась мить щаслива ця!
 
І знав, що марне все це божевілля!
Майне! Ударить! Звалить! Наповал!
З усіх небесних, всіх земних скарбів я
Лише очей твоїх не цілував (с. 69).
 
«Маскувальна сітка» — вершинна поетична книга Лариси Вировець, книга, читаючи яку, розумієш, що таке квінтесенція поезії і що марна річ переказувати поезію прозою, книга, де метафори виростають, мов квіти, з живої плоті життя (а не вигадуються з метою здивувати або й епатувати), а рими нанизуються на разки поетичних рядків природно й органічно — без жодної натуги. Усі ці скарби нині є набутком Ларисиних читачів — а їх, на жаль, небагато, оскільки наклад «Маскувальної сітки» обмежений — лише 300 примірників. Утім, Лариса належить до харківсько-київського поетичного гурту «Рівнодення» і на однойменному порталі (http://rivnodennya.in.ua/) усі охочі можуть стежити за її творчістю, а також за творчістю її літературних колеґ.
А от гості та учасники літературних імпрез за участю Лариси мають і ще один безцінний привілей: почути, як Лариса наживо виконує свої вірші. Так, її виступ на поетично-пісенному вечорі «Маскувальна сітка» — на дні народження, тобто презентації, однойменної книжки, — який відбувся 26 жовтня 2019 року в київському Національному музеї літератури України, став цілим поетичним театром одного актора: м’який добре інтонований голос, в якому звучать людяність та емпатія (без жодної фальшивої ноти), доречне використання певних предметів, які допомагають розкрити сенс поетичних образів, — живої троянди, люстерка, фотографії в рамці, до якої можна звернутися, ніби до ліричного героя, — а ще вдумливо підібрані фонові мелодії та світлини виплеканого власними руками саду в рідній Покотилівці — селищі під Харковом, де Лариса мешкає від народження… Кілька творів поетеси отримали друге життя — пісенне — завдяки таланту харківських композиторів і виконавців Люцини Хворост, Миколи Воловика, Ірини Скриннікової. І на жовтневому київському вечорі присутніх зачарували ліричні пісні «Не телефонуй», «Посередині серпня» та іронічна «Сусіди» у живому виконанні Люцини, не лише співачки-шансоньє, а й поетеси, перекладача, журналістки, волонтерки, також учасниці «Рівнодення».
…Волонтери кажуть, що сплетену вручну маскувальну сітку годі засікти ворожим безпілотникам (бо стрічковий візерунок — довільний), а от сітку фабричного виготовлення вони засікають (бо візерунок повторюється). Тож лише рукотворна сітка здатна рятувати життя наших воїнів і нашу військову техніку.
Лариса Вировець вміє не лише «сітку сплітати, як вірша: уперто, потроху, // вузлик за вузликом і за рядочком рядок…», а й творити вірші, — живі, справжні, щирі та неповторні, немов рукотворна маскувальна сітка, і вірші ці — один з багатьох фраґментів великого захисного екрану між нами та всім, що руйнує наш український світ...
Листопад 11, 2019, 13:01

Вірші з перекладачевої шухляди (Поезія Віктора Коптілова)


 
Віктор Коптілов. Париж. 1997. Фото Віталія Радчука
 
Ориґінальні вірші перекладача світової поезії — завжди одкровення: зробивши своїм ремеслом перевтілення в іншу творчу особистість (а отже — хай не абсолютне, але все-таки зречення власного «я»), перекладач не візьметься за перо без граничної потреби висловити щось, не висловлене ніким до нього. А якщо вже знайде «свою» тему, то опрацює її у всеозброєнні віршового і стилістичного інструментарію не лише рідної літератури, а й чужих — тих, чиїм повіреним у власній країні він сам себе призначив. І ніщо не завадить читачеві, котрий стежить за перекладачевою роботою, познайомитися з ним ще й як з поетом.
Це — в ідеалі. А якщо додати до цього умови несвободи — творчої і політичної? Якщо з трибуни говориться одне, а вдома на кухні — геть інше? Якщо тобі випало народитися в країні, яка охоплює 1/6 частину суходолу і яку відділяє від решти 5/6 цього самого суходолу надійна залізна завіса? Тоді лишається дотримуватися відомої формули: «Не думай; якщо подумав — не говори; якщо сказав — не пиши; якщо написав — не друкуй; якщо надрукував — кайся». Або — щоб не доводити цього ланцюжка до прикрої фінальної крапки — писати в шухляду, без надії на друк.
Тим драматичнішим стало запізніле відкриття таборових поезій видатних наших перекладачів — віршів з «Інтинського зошита» Григорія Кочура, сонетів Дмитра Паламарчука.
До Віктора Коптілова, перекладача й перекладознавця кочурівського масштабу, якому 3 липня 2010 року мало б виповнитися 80, доля була ласкавіша: він не зазнав ув’язнення, та й горезвісна залізна завіса одного чудового дня 1981 року взяла та й піднялась перед ним, відкривши йому дорогу в Париж, де він спершу працював у Секретаріаті ЮНЕСКО спеціялістом з мовних програм, а згодом — у 1990–1996 рр. — викладав українознавчі дисципліни в паризькому Національному інституті східних мов і цивілізацій.
Він на повні груди вдихнув вільне повітря, побачив вільний світ, від Шрі-Ланки до Ірландії, насолодився спогляданням шедеврів світового мистецтва, а через кілька років після проголошення Незалежности — повернувся, покинувши досить забезпечене життя, щоб нести свої знання, свій безцінний досвід молоді — викладати студентам Києво-Могилянки, а далі й Університету ім. Тараса Шевченка курс теорії і практики перекладу. Але віршів своїх, що писав з молодих літ, не друкував і тоді, — може, на перешкоді стала скромність — інакше це годі пояснити (виняток було зроблено лише для сатиричної «Післямови перекладача», яка супроводжувала публікацію «Роману про Ренара» в переспіві Коптілова у «Всесвіті», і для поезії «Моя Україна зі мною», що з’явилася в «Літературній Україні»).
Втім, неслушно було б твердити, що він цих віршів не цінував, — свідченням цього є те, що в його архіві зберігаються і чернетка, і дві машинописні копії «Святої Терези» — сонета, написаного під враженням від мармурової скульптурної групи «Екстаз святої Терези» італійського бароккового скульптора Джованні Лоренцо Берніні. Це шедевр поезії «другого ступеня» (в термінології Ігоря Качуровського — транспозитивної лірики), себто поезії, яка  переводить — транспонує — певний образ із матеріялу в матеріял: з матеріялу пластичних мистецтв або ж музики в матеріял словесний.
Загалом, розуміння мистецтва — малярства, скульптури — Коптілов, певно, успадкував від батька, Віктора Євтропійовича, художника-живописця. А молодший брат перекладача, Ігор Вікторович, обрав своїм фахом графіку, був знавцем геральдики.
Віктор Вікторович обожнював англійських прерафаелітів, особливо Данте Ґабріеля Россетті з його чуттєвими жіночими образами, для яких позувала його улюблена модель Джейн Морріс. Про інші його мистецькі симпатії свідчить «Триптих малярства». Але найцікавіше, що й сам перекладач має в ґалереї шедеврів світового малярства свого двійника — на полотні пізньоґотичного нідерландського майстра Роґіра ван дер Вейдена «Поклоніння волхвів» (що зберігається в мюнхенській Старій Пінакотеці) риси Віктора Вікторовича упізнаються в обличчі найстаршого волхва, який припадає до руки маленького Христа…
Вертаючись до «Святої Терези», згадаймо, що в основу композиції Берніні, яка прикрашає римську церкву Санта Марія делла Вітторія, лягла оповідь самої св. Терези, зафіксована в її епістолярії, — ніби одного разу вві сні їй явився «ангел у плотському образі» й пронизав їй серце золотою стрілою з вогняним вістрям, від чого вона зазнала «солодкої муки», — і в інтерпретації Віктора Коптілова цей сюжет розкривається через низку яскравих антитез: ангел це чи Амур? Вісник Добра чи Зла? Життя несе він чи Смерть? Точка естетичної істини міститься десь посередині, й у нескінченному наближенні до неї — завдовжки в хвилину екстазу, що здається вічністю, — автор перевтілюється у свою героїню…
І в інших поезіях момент абсолютного естетичного переживання постає як екстатичний стан, непідвладний однозначним етичним критеріям, — хистка рівновага на грані земного й небесного:
 
Тут став ти на вершині, на шпилі —
Ще не на небі, вже не на землі («Музика Баха»), —
 
чи вслухання в «діалог предковічного Світла і Тьми» («Моне»), а чи проникнення в «заколдованный сад», де відбувається містична зустріч закоханих душ, — «а за садом сражаются Зло и Добро» («Я калитку раскрыл в заколдованный сад…»).
Власне, й у питаннях віри автор цих віршів був далекий від однозначности. Якось він оповів про свою дискусію з приятелем-бельгійцем: той запитав його, чи віруючий він. Коптілов відповів, що — коли так, коли ні, це несталий стан. Бельгієць узявся переконувати його, що віра в сучасному світі, й у вихованні молоді зокрема, — ні до чого, на що Коптілов заперечив, що релігійний складник у вихованні — необхідний: «Це дає моральні приписи й усвідомлення, що там, нагорі, хтось є». Бельгієць мусив погодитися…
Світ трансцендентного для Віктора Вікторовича не вкладався в суто релігійні рамки — його пильно цікавила містика, окультизм: у Парижі він мав доступ до езотеричної крамниці, куди пропускали лише за довідкою про членство в Академії чорнокнижників, а в Києві у нього певний час жив екстрасенс, який міг спілкуватися з потойбіччям. Варто згадати й кількатомову франкомовну енциклопедію містики, яка була окрасою перекладачевої бібліотеки, і таємничі маски зі Шрі-Ланки, розвішані на стіні його київського помешкання…
Зрозуміло, що такий нахил до окультних наук мало кореспондував із радянською дійсністю. Коптілов вийшов з компартії в Парижі — одним із перших, ще до проголошення Незалежности: просто перестав платити внески.
А про те, який внутрішній протест стояв за цим кроком, свідчать рядки з його «Весеннего», де в образах ґотичних химер (що їх, звісно ж, годі побачити на київських вулицях, — хіба що в стилізаціях Городецького) вгадуються гігантські транспаранти з портретами партійних вождів, розвішані, за радянською традицією, на фасадах будинків:
 
А посмотришь наверх: отовсюду — разверстые пасти —
Та — мордастей других, ну а эта, быть может, клыкастей.
И кричат в пустоту о своей самой истинной вере
Всё, что может химера химере сказать о химере.
 
Шкода лише, що — помилково чи навмисно — Коптілов і дату під цією поезією поставив химерну: 3.82.67. А може, тут зашифрована вся брежнєвська доба, що тривала з 1966-го по 1982-й?
І, мабуть, уболівання над долею Еразма Роттердамського були лише приводом, щоб вихлюпнути власний біль:
 
О муко неймовірна і страшна:
Насмілитися думать незалежно,
Не те сказати слово, що належно,
І знати: плата — вогнище й труна.
 
(«У музеї Еразма Роттердамського»)
 
Схоже, ориґінальна поезія — і українська, й російська — була для Віктора Вікторовича в роки дрімучого «застою» життєво необхідною віддушиною (іншою віддушиною були прозові пародії, гуморески і «фразочки» — але це окрема тема).
Ігор Качуровський, ознайомившись із поезіями свого колеґи-перекладача вже по його смерті, резюмував: «Вірші Коптілова стоять на рівні неоклясицизму чи парнасизму» (під парнасизмом наш мюнхенський неокласик розуміє власне французький парнасизм та споріднені з ним явища світової літератури, до яких належить і український неокласицизм).
Але не всі коптілівські поезії вкладаються в суворі неокласичні рамки: дві речі — «Рідна мово моя…» і «Моя Україна зі мною» (вочевидь, остання перекладачева поезія) — ніби написані іншою рукою. Проте варто звернути увагу на час і місце написання першої — 1989 р., Коломбо (столиця Шрі-Ланки), щоб відчути, наскільки по-іншому звучала ця досить-таки затерта романтико-патріотична фразеологія на іншому краї світу — в устах людини, яка, затамувавши подих, стежила за культурним і політичним відродженням своєї батьківщини з відстані в тисячі кілометрів…
Не чужий був Вікторові Вікторовичу і поетичний експеримент — мова про його наслідування забороненого Йосифа Бродського, російською («Весеннее») і українською («Відчужено розцвітає версальського парку екзотика…»).
А в його архіві зберігаються переписані бісерним почерком, без поділу на рядки — від берега до берега сторінки, вирваної з учнівського зошита, — вірші Бродського (без зазначення автора): «Большая элегия Джону Донну», «От окраины к центру», «В тот вечер возле нашего огня…», «Под вечер он видит, застывши в дверях…», «Проплывают облака», «Остановка в пустыне», «Глаголы», «Стихи под эпиграфом», «А. А. Ахматовой» («Закричат и захлопочут петухи…»), «Холмы», «Топилась печь…», «Двадцать сонетов к Марии Стюарт» (VII), три поезії з циклу «Части речи»: «Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря…», «Узнаю этот ветер, налетающий на траву…», «Это — ряд наблюдений. В углу — тепло…». Це понад три десятки книжкових сторінок! Очевидно, Віктор Вікторович переписував вірші Бродського, маскуючи їх під прозу, щоб провезти їх з-за кордону і показати у вузькому колі однодумців.
У такий самий спосіб і так само без зазначення автора переписано рукою Коптілова тексти Наталії Горбаневської, поетеси російського Самвидаву, дисидентки, яка 1969 р. була заарештована, згодом відбула майже дворічне ув’язнення у психіятричній лікарні, а 1975 р. еміґрувала (лише єдина річ — «Мне горе сводит губы…» — переписана з поділом на рядки і позначена криптонімом НГ — зі з’єднаними сусідніми вертикальними рисками цих літер).
Тримати такий компромат удома було неабияким ризиком…
А з суто мистецького погляду, наслідуючи Бродського (як і Шевченка — причому силабічним розміром), Коптілов вправлявся в літературному перевтіленні, приміряв на себе чужу поетику, і тут йому став у великій пригоді перекладацький досвід.
Окремі сторінки поетичної спадщини Віктора Вікторовича, які ще чекають на своє оприлюднення, — його віршовані жарти, сатиричні поезії і т. п., а також російськомовні дитячі вірші, адресовані синові Платонові з власноруч виконаними ілюстраціями.
Добірка публікується з ласкавої згоди вдови Віктора Коптілова, Наталії Бажан.
 
Олена О’Лір
 

Віктор КОПТІЛОВ


 
ПОЕЗІЇ
 
* * *
В годину смертної негоди
Зверну, затамувавши подих,
Свій зір, що тьмариться в імлі,
На тихі зорі, ясні води
Моєї рідної землі.
 
[1950?]*
 
* На звороті аркуша з незакінченою російськомовною поезією «Средь суеты, возни и шума…», датованою 24.ХІ.50.
 

МУЗИКА БАХА


 
Н. Б.**
 
Органні сни, мов нескінченні сходи
Спіралями у присмерку дзвіниць, —
По кроку крок, аби не впасти ниць,
Аби дійти гармонії та згоди.
 
В органних снах земля внизу лежить.
Крізь готику вузьких стрілчастих вікон
Свої вагання, острах, болі викинь:
Тобі угору йти — неначе жить.
 
Нехай нуртує темрява земна
І навздогін клубочаться химери —
Вже ронить зір у кришталеві сфери
Одвічна синь, і мудра, і ясна.
 
Тут став ти на вершині, на шпилі —
Ще не на небі, вже не на землі.
 
Ніч з 12 на 13.І.1971
 
** Наталії Бажан.
 

ВИБІР


 
Давня легенда
 
— Будеш сяяти біля сонця,
Будеш плавати у блакиті, —
Найдорожча оздоба неба,
Денна зірка, єдина, вічна,
Дивуватиме цілий всесвіт!
— А вночі? — Що вночі? Пора вже
Забувати про темні ночі.
Хай вночі ще темніше стане,
Дневі буде воно на користь:
Морок ночі відтінить світло!
 
— Ні, не можу. Моє проміння
Не зрівняти з промінням сонця,
Та воно проте й не вбиває,
То стежину покаже в лісі,
То нічні розжене примари...
— Годі! Отже, тобі не любі
Наші дні осяйні й веселі?
То й лишайся в ночі навіки!
 
І навіки лишився місяць
Розганяти нічні примари,
Осявати стежини в лісі,
А як стріне припадком сонце, —
Наче мрець у труні поблідне, —
І поквапиться із блакиті
У бездонні простори ночі.
 
2.VІІ.82. Paris
 
 
* * *
Ким стаємо ми по смерті?
Друже, цих питань не руш.
Предковічній круговерті
Завжди бракне наших душ.
 
І кружляє, і вирує,
І обійми розкрива,
І спроквола провокує:
Чи душа твоя жива?
 
Чи взялася, може, цвіллю,
Чи зсередини гниє,
І віддавшися дозвіллю
Забуває, хто ти є?
 
Так, чи сяк, — а той чигає:
Чи позавтра, чи тепер
Переплавку починає
Душ убогих інженер.
 
Крикне критик: Гей, до біса,
Ти у містику заліз!
Може, й так. Давай завісу,
І ні слова вже на «біс».
 
Venezia
Ніч з 27 на 28 квітня 85
 
 
НАСЛІДУВАННЯ БРОДСЬКОГО
 
 
Відчужено розцвітає версальського парку екзотика.
Вона — ні душі, ні серцю, — немов потойбічна еротика.
Ховаються між деревами Венери голі з Амурами,
Мов їх двійники у Літньому під хмарами вічно похмурими.
Вервечкою асоціацій — незнаний Іван Сошенко,
Якого давно б забули, якби не Тарас Шевченко.
От-от з-за кущів на стежку із флейтою вийде Пан
Із виглядом, ніби й справді він є над панами пан.
Проте вже його не чують байдужі ліси та гори:
Поламано всі закони, природа вийшла з покори,
Двигтить земля під ногами, і хтозна чим це скінчиться,
Бо страшно спати ночами й так грізно скрегоче криця…
 
 
ТРИПТИХ МАЛЯРСТВА
 

Брейгель


 
Як холодно мені
На цьому світі!
В снігах я занімів,
У чорнім вітті.
Регочуть пан Живіт
І пані Пелька,
Та меркне їхній світ:
Він здобич пекла.
З наказу короля
І з волі папи
Пішла моя земля
В чортячі лапи.
Гріши чи не гріши, —
Впадеш у леті.
Не вирватись душі
Із чорних сплетів.
 
29.І.92
Paris
 

Шевченко


Дні минули, тільки ночі
На світі зостались.
Тільки бродять сни пророчі, —
Бодай не з’являлись!
Бодай зіллям чарівничим
Душу не труїли:
Бог її устати кличе,
А вона безсила.
Може, й час уже спинився,
Захолов, мов камінь,
На могилі України...
Дужими руками
Скиньмо камінь у безодню,
Зрушимо лавину,
Заходімося будити
Матір Україну.
Заходімось розганяти
Опівнічний морок —
І возсія день веселий
На київських горах.
 
2.ІІ.92
Paris
 

Моне


 
Тільки б древній собор ще не скоро занурився в сутінь,
Тільки б сад ще не скоро закутався в саван зими,
Тільки б зараз нарешті в цю мить я прорвався до суті
І збагнув діалог предковічного Світла і Тьми!
Спопелію в огні невтоленної спраги моєї, —
І нехай не мені вже несуть поклоніння вінки,
Тільки б вічно палали над ставом вечірнім німфеї
І в безмежжя пливли, наче ярі купальські свічки.
Все життя — тільки гра дивовижно відмінних відтінків,
І немає у ньому ні білих, ні чорних сторін.
О, як міниться сяйвом обличчя коханої жінки!
Не вловити його у невпинному плині хвилин...
 
2.ІІ.92 Paris
 
 

СВЯТА ТЕРЕЗА


Скульптурна група Берніні
 
Над прірвою блаженної знемоги
Не стане місця ні Добру, ні Злу.
Спрямує Вісник*** вогняну стрілу
У бідне серце, темне від тривоги.
 
…Влетіла, ніби пущена Амуром,
Розпечена стріла під ліву грудь,
Розтявши цноти осяйну могуть,
Оточену непереборним муром.
 
А хто ж це владно перед мене став?
Хтось, наче схований у білій хмарі.
Раз блиснули із неї очі карі —
І вже нема Його, вже Він розтав.
 
І спалахнула під ногами твердь.
Я падаю… Куди?.. В Життя чи в Смерть?
 
18.ХІІ.97
Рим
 
*** Грецьке слово «Ангел» перекладається як «Вісник».  — Прим. В. Коптілова.
 
 
САВОНАРОЛА
 
Ти слово правди кинув їм в обличчя,
Забувши арифметику вагань,
Поставив сам себе на смертну грань, —
І з неї голос твій волає, кличе.
 
Хрипкий твій глас тривожить сон душі,
Мов дзвін, мов грім, мов сурма Михаїла.
Ховають зір твої товариші,
Шепочуть: «Нам нема до того діла,
 
Є князь у нас, його поставив Бог,
Він мудрий муж, не нам його повчати.
Молімось, браття, й будемо мовчати,
Бо гріх бажати марних перемог».
 
У МУЗЕЇ ЕРАЗМА РОТТЕРДАМСЬКОГО
 
В Еразмовім будинку тишина.
Лиш екскурсантів кроки обережні
Ледь чутно тут, де повен дум бентежних
Господар чашу скорбну пив до дна.
 
О муко неймовірна і страшна:
Насмілитися думать незалежно,
Не те сказати слово, що належно,
І знати: плата — вогнище й труна.
 
Перо заклякло у тонкій руці,
А на порозі вірний друг єдиний,
І вже пора, й навіщо сльози ці?
Жаль кидати навік надійні стіни,
 
І так болить мандрівка-круговерть,
Що легше б тут уже прийняти смерть.
 
КОЛЬОРОВЕ
 
Червоно-золоті жар-птиці
Втекли від чорної біди
На край прозорої криниці
Напитись синьої води.
 
І задивились у безодню,
Де зловорожа тінь росте,
Росте зі вчора у сьогодні,
А завтра всіх їх розмете.
 
 
* * *
Рідна мово моя, від крутої Говерли
Розпростерлася ти до кубанських степів.
Ми тебе не зреклись, наші душі не вмерли,
І сьогодні день слави твоєї наспів.
 
У тобі заплелися пісні колискові,
Материнські найперші почуті слова,
І рядки Кобзаря — і крицеві й шовкові, —
І Франкова і Лесина слава жива.
 
У словах стародавньої думи ти сяєш,
Ти вогнем переймаєш козацькі пісні,
Ти кайдани та пута із себе зриваєш,
Як могутній Дніпро кригу рве навесні.
 
Хай минуться навік лихоліття й руїна.
Рідне слово, ти линеш із серця мого,
Воскресає з тобою моя Україна
Для щасливої долі народу свого.
 
15.ХІІ.89
Коломбо
 
 
МОЯ УКРАЇНА ЗІ МНОЮ
 
Від давніх часів і до нинішніх днів,
Повитих журбою й грозою,
У серці ношу я і ласку, і гнів, —
Мою Україну зі мною.
 
Наш ворог жорстокий не винищив нас
На полі кривавого бою,
І в голодоморі наш геній не згас:
Вкраїна лишилась собою.
 
Мов рідної пісні прадавній мотив,
Розмова тополі й калини,
Бринітиме мова, чудова, мов спів,
То мова моєї Вкраїни.
 
І ще не загинув останній сурмач,
І ще не розсідлані коні,
Не плач, Україно, кохана, не плач,
Ми станем усі в обороні.
 
Я вірю, тому що ти будеш, ти є,
Прослались у вічність дороги.
Я вірю, кохана, в безсмертя твоє,
В крилаті твої перемоги!
 
2008
 
 
РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ
 
 
ВЕСЕННЕЕ
 
Подражание И. Б.****
 
Снег сошел, обнажилась земля, и грачи прилетели,
Потому что не будет уже бушеванья веселой метели,
Потому что струятся ручьи и текут, и текут в беспредельность,
Смутно чувствуя черную горечь пути и бесцельность.
Снег сошел, но всё так же нависшее небо угрюмо
И одно утешенье — от бедной лачуги до ГУМа —
Несмываемой краской на стенах полвека клянутся прогнозы:
Послезавтра в садах расцветут небывалые розы.
А посмотришь наверх: отовсюду — разверстые пасти —
Та — мордастей других, ну а эта, быть может, клыкастей.
И кричат в пустоту о своей самой истинной вере
Всё, что может химера химере сказать о химере.
Снег сошел, и мы так равнодушно открыли:
Под его белизной было столько и грязи, и гнили…
 
3.82.67 [?]
 
****  Иосифу Бродскому.


* * *
Я калитку раскрыл в заколдованный сад,
В сад безмолвных кустов и полночных прохлад.
 
В эту странную тишь, в зачарованный мрак
Не врывается друг, не вторгается враг.
 
Только чудится мне, что под полной луной
Я увидел тебя, ты здесь рядом со мной.
 
Сердце бьется в груди и нежней, и сильней,
Ночь над нами струит беспредельность огней.
 
Словно реки времен, эти струи текут,
Омывая наш дом, наш покой и приют.
 
И цветет небосвод, как сияющий луг,
И обходит луна предназначенный круг.
 
И мерцает на нас дальних звезд серебро…
А за садом сражаются Зло и Добро.
 
5.VІІ.77
 
 
НАТАШЕ БАЖАН
 
Твой голос,
такой звонкий, чистый и светлый,
влетел в мою комнату
ласточкой далекого моря,
ветром сиреневых гор, —
и я растерялся,
что-то бормотал в телефонную трубку,
а голос твой
расцветал во мне,
наполняя меня всего
Тобою.
 
3.VII.82
Paris
 
(Новий Протей: Навчально-методичні матеріали для студентів вищих навчальних закладів до курсів “Історія перекладу”, “Історія українського перекладознавства”, “Вступ до перекладознавства” та “Теорія перекладу”. — Вінниця, 2015. — Випуск 1)
Жовтень 28, 2019, 14:22

100-річчя Ігоря Качуровського в холодних стінах Львівського університету

Михайло Слабошпицький, Тарас Лучук, Віра Соловйова, Микола Ільницький, Олена О’Лір: перед презентацією «Споминів і постатей» Ігоря Качуровського. ЛНУ ім. Івана Франка, 20 вересня 2018 р.

 

Святочний смуток оспівав Тарас,

А Леопарді — тугу після свята.

За радістю журба чатує, клята, —

З дитячих літ я помічав не раз, —

 

ці рядки з сонета Качуровського спадають на думку, коли згадую презентацію його книги «Спомини і постаті» — збірки мемуарів, про яку він мріяв за життя і яка побачила світ лише торік, посмертно, до 100-ліття автора, — у Львівському національному університеті ім. Івана Франка під час минулорічного Форуму видавців.

Починалося все святково: керівництво університету виділило для презентації знамениту Дзеркальну залу ЛНУ — гідний майданчик для розмови про таку масштабну постать, як Качуровський: поет — послідовник київських неокласиків, майстер поетичного перекладу, автор романів «Шлях невідомого» і «Дім над кручею», де чесно і глибоко зображено трагедію українського інтеліґента, ввергнутого у вир Другої світової війни, нарешті — літературознавець-універсал і леґендарний журналіст Радіо «Свобода», який тепер розкривається нам як унікальний мемуарист, свідок і літописець подій в амплітуді від родинних переказів та дитячих спогадів, місце дії яких — рідне село Крути на Чернігівщині та Ніжин, через гіркі вигнанницькі дороги «неблагонадійної» в очах радянської влади родини (російський Курськ, під час війни — коротке повернення до Крут і знову втеча, вже на Захід, через Галичину і Словаччину, кілька років в австрійських таборах Ді-Пі, а далі — Буенос-Айрес, важка праця робітника портової залізниці і — всупереч чужому оточенню та власній недолі — творчість) аж до мюнхенського періоду, коли Качуровський нарешті досягнув повноти творчо-інтелектуальної самореалізації як письменник та науковець, журналіст Радіо «Свобода» та професор Українського Вільного Університету, і до вражень од відвідин України за доби Незалежности…

Передбачалась участь у презентації «Споминів…» авторитетних знавців та популяризаторів творчости Качуровського, киян і львів’ян, — Михайла Слабошпицького, Миколи Ільницького, Тараса Салиги, директорки видавництва «Кліо», де вийшла книга, Віри Соловйової (і мене як упорядниці). Звичайно, можна було розраховувати, що і презентоване видання, і товариство, яке його представлятиме, не залишаться без уваги з боку зацікавленої публіки, зокрема студентства. Однак у призначений день і годину виявилося, що у Дзеркальній залі саме відбувається велелюдна зустріч з Енн Епплбаум, дослідницею Голодомору, — безперечно, важлива подія, однак чому стався такий збіг? Зрештою з’ясувалося, що нашу презентацію перенесено до значно скромнішої авдиторії й пересунуто на годину пізніше. Публіки майже не було, і ситуація виявилася б геть безнадійною, якби не поетеса Світлана Короненко, яка зафільмувала виступи учасників і поширила відео у мережі Фейсбук. Складаю їй щиру за це подяку, бо послухати і справді було що: і модератор Михайло Слабошпицький, і решта учасників явили образ Качуровського живий і нехрестоматійний, розкрили його в контексті бурхливих еміґраційних літературних дискусій, поділились особистими спогадами про спілкування з ним, словом — розповіли багато такого, чого студент-філолог не вичитає в жодному підручнику. Втім, Віра Соловйова встигла сказати лише кілька слів, оскільки через зсув часу поспішала на інший захід. Нині вона поділилася своїми враженнями:

 

— Я як організатор заходу насамперед прошу вибачення в учасників презентації, які зголосилися прийти/приїхати з Києва, аби гідно вшанувати 100-літній ювілей Велета українського духу, українського слова Ігоря Качуровського і які змушені були понад годину чекати, коли кафедра української літератури зорганізує бодай декількох людей, аби не висловлювати своїх промов у порожній залі на відеокамеру Світлани Короненко (велика їй дяка за ідею!) для тих небайдужих, хто захоче переглянути відео у Фейсбуці.
Дуже прикро почуваюся перед «берегинею» творчої спадщини Ігоря Качуровського, його незмінним помічником — поетесою, перекладачем Оленою О’Лір, яку я умовила відмовитися від участи в наукових читаннях до 100-ліття Ігоря Качуровського, які в ті самі дні проводив Ніжинський державний університет, бо планували гідно вшанувати ювілей Ігоря Качуровського на ювілейному, XXV, Форумі видавців. А нас зустріли зачиненими дверима…
Стверджую, що ректор ЛНУ п. Володимир Мельник та проректор з науково-педагогічної роботи п. Ярослав Гарасим дуже прихильно поставилися до нашої видавничої ініціативи провести ювілейні заходи, присвячені пам’яті Ігоря Качуровського, за що їм дякуємо. Адміністрація університету призначила відповідальним за проведення заходу в ЛНУ завідувача кафедри української літератури Т. Ю. Салигу, з яким я попередньо погоджувала деталі, надсилала йому примірники спогадів для ознайомлення учасників презентації… І не було меж моєму обуренню, коли я, розшукуючи особу, котра могла б відчинити перед приїжджими гостями двері конференц-зали філологічного факультету, перепитала в завідувача кафедри, а перед ким ми будемо виступати, де студенти, викладачі, і почула у відповідь: «Нехай би був вам ваш Ільницький організував! Ви ж його видаєте!». (Для довідки: член-кореспондент НАНУ, професор М. М. Ільницький був запрошений мною для виступу на презентації).
Отут уже покладаю відповідальність за кадрову політику на адміністрацію університету. Ви мусите забезпечити доступ до знань і можливість познайомитися з чимось новим для Ваших студентів, та й викладацькому складу було що почерпнути з тих виступів! Адже всі учасники презентації особисто були знайомі з Ігорем Качуровським, глибоким ерудитом, блискучим літературознавцем, людиною непересічної життєвої і творчої долі! І мусили, виконуючи свій моральний обов’язок перед пам’яттю І. Качуровського, ділитися своїми спогадами у порожній залі філологічного факультету ЛНУ, аби вони не пропали, для запису на камеру. Ці люди й надалі працюватимуть, нестимуть добре слово про І. Качуровського. А якого рівня фахівці-філологи вийдуть зі стін ЛНУ їм на заміну, адже вони обмежені в доступі до знань?.. Прикро.

 

Додам, що свого часу мені пощастило чути Ігоря Качуровського в ущерть заповненій актовій залі Інституту філології Київського університету, бути свідком велелюдної презентації його двокнижжя «Ґенерика і архітектоніка» в Конґреґаційній залі Києво-Могилянської академії, вже згадані наукові читання в Ніжинському університеті «Творча спадщина Ігоря Качуровського та її місце в історії української літератури» зібрали науковців з Києва, Львова, Луцька, Ніжина, Торонто, і слухачів їм не бракувало. Мав добру нагоду відзначити 100-річчя Качуровського і Львівський університет. Тільки-от свято вийшло з присмаком смутку…


Лютий 11, 2019, 16:14

Радіо «Культура»: хроніка репресій та протестів

У «Літературній Україні» від 12 жовтня 2017 року опубліковано статтю літературознавця, лавреата Шевченківської премії проф. Михайла Наєнка «Літературу репресовано як клас!», де йдеться про згубні «реформи» на Українському радіо «Культура», передусім витіснення з етеру художньої літератури. Треба додати, що Михайло Кузьмович не один рік вів на цьому каналі власну авторську передачу «Художній всесвіт літератури», в якій ділився зі слухачами своїми літературознавчими знахідками та відкриттями. У новій «сітці» Радіо «Культура» цієї передачі немає, як і багатьох інших. І хоча як позаштатний автор проф. Наєнко досить добре обізнаний із проблемами нашого радіо, однак вважаю за потрібне доповнити його допис власними спостереженнями як журналістки, для котрої Радіо «Культура» ще донедавна було основним місцем праці.
 
Трохи ретроспекції
 
2 жовтня: старт нової «сітки» на Радіо «Культура» і день, коли я написала заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. А прийшла я сюди 1 вересня минулого року, у 98-му річницю від дня народження мого незабутнього вчителя Ігоря Качуровського, і це символічно, адже, як відомо, однією з граней його таланту була радіожурналістика: упродовж багатьох років він працював культурно-мистецьким оглядачем в українській редакції Радіо «Свобода».
Майже як у старих добрих казках: один рік, один місяць і один день. Рівно стільки протривала моя праця на радіо. А ще раніше я долучилася до каналу «Культура» як захоплена слухачка, і навіть узяла участь як гостя в кількох літературних передачах.
Що дало мені радіо? Захопливе опанування нового фаху, навіть кількох фахів — сценариста, редактора і ведучої радіопрограм, ще й музичного редактора. Спробувала й монтувати записи інтерв’ю. І не менш захопливо, що завдяки радіо я опинилась у колі безмежно талановитих людей — журналістів, артистів, режисерів, звукооператорів…
Чому я пішла? Бо нестерпно бачити, як улюблене моє Радіо «Культура» гине. І тут потрібен короткий історичний екскурс.
 
Реорганізація на словах і в дії
 
8 червня цього року відбулися загальні збори колективу каналу, на яких новопризначений генеральний продюсер Українського радіо Дмитро Хоркін розповів про зміни, які відбудуться у зв’язку з перетворенням Національної телекомпанії з усіма її філіями, до яких належить і ТО «Культура», на ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України», словом — оте омріяне Суспільне мовлення. Говорив він про зміну структури нашого творчого об’єднання — утворення замість редакцій (літературних, мистецьких, освітньо-пізнавальних та інших передач) п’ятьох «продюсерських груп», з-поміж яких за літературні передачі має відповідати група «Література і драма». Говорив і про «кастинґ-групи» — групи фахівців «зі сторони», які прослуховуватимуть наші передачі. І для тих журналістів, хто не пройде відбору, ще не все втрачено — їх «виводитимуть у позаштатники». Говорив він також про іншу, нову корпоративну етику, мовляв — «я не дозволю вам виливати один на одного бруд».
Але насправді кастинґ виявився аж ніяк не прозорий і бруд полився широкими ріками. Розпочалося в буквальному сенсі цькування «необраних» журналістів (які, фактично, не пройшли «кастинґу» не через якісь професійні ґанджі, а просто тому, що вони — незахищені, тобто позбавлені блату, або ж керівництво хоче звести з ними старі рахунки за те, що продемонстрували свого часу незалежну позицію, підтримали неугодних і т. д.). Методи цього цькування — різноманітні: людей змушували писати пояснювальні в разі навіть нетривалої відсутности на робочому місці, навіть з відома керівника, в окремих випадках — звітувати про виконану працю погодинно; застосовувався і шантаж: керівництво (у складі трьох представників) викликало людину до кабінету і ставило перед вибором: якщо вона зараз напише заяву про звільнення, їй виплатять два оклади, а якщо ні — звільнять без виплат; керівників нижчих ланок змушували писати доповідні на своїх підлеглих за сфальшованими звинуваченнями. Справжнісінькі репресії. Тридцять сьомий рік. Розстрільні трійки (тільки замість розстрілу — вимушена заява про звільнення «за власним бажанням»). І навіть план з розстрілів. Причому — на рівні розмов, не документів — цифра тих, хто підлягав звільненню, постійно зростала: то планувалося звільнити 40, то 70 % колективу, то лишити на каналі 10–15 або й ще менше людей…
Боляче, що Радіо «Культура» знищується не зовнішньою силою, а руками його ж очільників, які тій силі прислуговують. Профспілка ніби є, але ніби її й немає… До речі, колектив Львівської регіональної телекомпанії наважився оприлюднити своє звернення до Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, голови Державного комітету з телебачення і радіомовлення Олега Наливайка та інших чиновників, у якому піддав критиці непрозорість реформ, унесамостійнення львівської філії та кричущий дисбаланс між мізерною платнею журналістів і захмарними преміями членів правління ПАТ НСТУ та його голови, Зураба Аласанії. Готували подібне звернення, лише до Президента, і в київській філії, однак керівництво його… відкликало.
А щодо «продюсерських груп» на Радіо «Культура», то вони швиденько сформувалися методом особистих повідомлень продюсерів «обраним» журналістам про їхню «обраність». Так я потрапила до групи «Література і драма», яку очолила Світлана Свиридко-Сєрова, але замість щастя, чого від мене, мабуть, сподівались, відчувала пекучий сором, — адже до групи не покликали кількох моїх колеґ з редакцій літературних передач та радіотеатру, талановитих журналістів, які мають і значний досвід праці на радіо, і високий професійний рівень.
Нещодавно я бачила оголошення, що в планах керівництва запросити Мартіна Лісса, радіо-ґуру з Німеччини, для проведення «тимбілдинґу». Який у біса «тимбілдинґ», якщо команду професіоналів, котра багато років працювала напрочуд скоординовано і злагоджено — мов єдиний організм, ураз буквально «розкололи» отим закритим, непублічним, нечесним набором до «продюсерських груп»???
 
Новий сезон і нові репресії
 
І от наблизився початок нового сезону. Керівництво сформувало нову «сітку», в якій не виявилось багатьох чудових передач, спрямованих на духове та інтелектуальне збагачення слухача. Серед них — «Як ми говоримо?», «Бібліотека української класики» (яку вела зокрема і я), «Бібліотека світової класики», «Шевченківські лауреати», «Нобелівські лауреати», вже згаданий «Художній всесвіт літератури», «Поезія третього тисячоліття», «Дорогою назустріч» (редактором якої останнім часом була я), «Інший світ», «Мудре слово», «Розкажи мені казку», «Ранковий променад», «У Романа нині гарні гостини», мій «Літературний смак», і навіть такі гостро актуальні зараз проекти, як «Волонтерський десант» і «“Та не однаково мені…”. Митці воїнам АТО»…
Відповідно не виявилось у новій «сітці» й імен багатьох талановитих журналістів та позаштатних авторів — ведучих «репресованих» програм. А якщо людини немає в «сітці», то в неї «нульове» навантаження і тримати її на роботі немає сенсу. «Логіка» очевидна, тож у керівництва з’явилися додаткові «мотиви» для скорочень.
Натомість з’явилися передачі з дивними назвами: «Саундтреки серця», «Етновухо», «Без письменника», «Культура. Live. Інформаційно-розважальне ранкове шоу» (шоу — це ж видовище, від англ. show, а яке ж видовище може бути на радіо?)…
Чи проводив хтось соціологічне опитування, аби з’ясувати, чи справді українське суспільство — запити якого, за ідеєю, має задовольняти Суспільне мовлення — не потребує передач на кшталт «Бібліотеки української класики», «Як ми говоримо?», «Волонтерського десанту»? Ні, не проводив. Суспільство заскочене зненацька. Але реакція з його боку буде неодмінно.
 
Не пишіть нам на адресу «Хрещатик, 26»
 
А крім недоцільних і шкідливих змін контенту та масових скорочень, державним теле- і радіожурналістам загрожує і ще одне лихо: переселення з леґендарної адреси Хрещатик, 26 до Телецентру на вул. Мельникова, 42 (побудованого, до речі, на місці зруйнованого єврейського цвинтаря, в буквальному сенсі — на людських кістках).
Власне, «Центральний канал» (телебачення) уже на Мельникова «переїхали». А як розповіли мені друзі з Полтави, тамтешню телекомпанію «Лтава» теж «переїхали» з її гарного приміщення і підселили до радійників.
Загрозлива тенденція. Адже в масштабах країни приміщення як столичної, так і реґіональних теле- і радіокомпаній — це колосальний фонд нерухомости!
Кому потрібні ці переселення? Кому потрібні ці будівлі? Чутки ходять різні, називаються різні імена з найвищого ешелону українського політикуму — як відомо, тісно зрощеного з великим бізнесом, — та й щодо нового призначення медіакомплексу на Хрещатику висуваються різні припущення: одні кажуть, що в ньому планується відкрити банк, інші — ресторан або готель, або й усе водночас… Зрештою, чи не для того й потрібні масштабні скорочення теле- і радіопрацівників, щоб продати чи здати в оренду звільнені площі? Якщо скласти всі пазли докупи, вимальовується афера державних масштабів. Крадіжка в народу національного медійного простору.  Бенкет дикого капіталізму на кістках української журналістики…
 
Протести і звільнення
 
Глибоку аналітичну оцінку діям «реформаторів» дав Валентин Щербачов, леґенда українського телебачення, спортивний журналіст із 47-річним стажем, нині — керівник проекту «Майдан ТБ» на «Центральному каналі», який вразив мене і багатьох своєю громадянською мужністю. 7 і 8 серпня у програмі «Майдан ТБ» він озвучив і прокоментував колективне звернення журналістів «ЦК», суть якого полягає в тому, що під вивіскою створення Суспільного мовлення відбувається знищення державних теле- і радіокомпаній, а це особливо небезпечно під час війни (ці випуски програми можна знайти на сайті «YouTube»).
25 вересня він же, Валентин Щербачов, і вивів нас, своїх колеґ, і телевізійників, і радійників, на акцію непокори, спрямовану головним чином проти виселення нас на Мельникова. Було нас небагато, кілька десятків, ми вишикувалися з плакатами від стін нашого другого дому на Хрещатику, 26 до Поштамту. Нас підтримав Микола Маломуж, а також «Правий сектор». Акцію висвітлювали 5 канал, «Центральний канал», УМТК «Столиця», Громадське радіо.
 
Треба сказати, що іще раніше дехто з керівництва кілька разів попереджав мене, щоб я не висловлювала у Фейсбуці своєї думки про всі ці «реформи», не захищала від переслідувань старшу колеґу Тамару Бортняк — мого радійного вчителя. Бо, мовляв, вилетиш.
Я наважилася переступити через ці заборони. Але моя участь в акції непокори стала, очевидно, «останньою краплею». Тож 29 вересня очільниця продюсерської групи (до якої сама ж мене і запросила) викликала мене до свого кабінету і сказала дослівно таке:
— Ви ж розумієте, що з Вашими голосовими даними ми не можемо випускати Вас в ефір. Для нас це те саме, що засунути голову в зашморг.
Ось який, виявляється, небезпечний у мене голос! Мені запропонували лише писати сценарії, які має озвучувати хтось інший, але я вирішила відразу покласти край цим приниженням і відповіла, що не зможу працювати за таких умов — і звільнюсь. І тоді мені повідомили про… ліквідацію Радіо «Культура», яка має відбутись 1 грудня, мовляв — залишаться працювати лише двоє чи троє літературних редакторів і двоє музичних.
Наступного ж робочого дня я написала заяву про звільнення.
 
І знову протести
 
Проте боротьба триває, хоча поки й без успіху. 11 жовтня під Кабміном відбулась наша друга акція протесту, участь у якій узяли переважно вже звільнені працівники телебачення і радіо, серед них і наш лідер Валентин Щербачов. Акція була ще малочисельніша за попередню, до того ж поруч розгорнувся набагато масштабніший і велелюдніший мітинґ під прапорами «Свободи» і «Профспілкового наступу» — за продовження мораторію на продаж землі. Ми, купка журналістів, на цьому тлі просто загубилися… Знімальна група каналу «1+1» бадьоро покрокувала повз нас… Єдиний політик, який підійшов до нас і розпитав про наші проблеми, — це свободівець Ігор Мірошниченко.
Політиків не цікавлять проблеми журналістів, самим журналістам бракує згуртованости, а реакція суспільства поки пробуксовує. До речі, ще в серпні один з активних уболівальників за долю Українського радіо, львів’янин Роман Пришляк, створив адресовану Президентові електронну петицію «Врятувати Українське радіо», але вона, на превеликий жаль, набрала на сьогодні мізерну кількість голосів — лише 93 з потрібних 25 тисяч.
Знищення національного радіо, як і телебачення, — це злочин проти держави. Хто може зупинити беззаконня? Вважаю, що без зміни всієї олігархічної системи тут не обійтись.
 
P. S. Долучаю до цієї хроніки поетичну присвяту моєму радійному вчителеві Тамарі Бортняк, яка віддала праці на Українському радіо понад 20 років життя і зрештою, зазнавши цинічного тиску, мусила звільнитися з улюбленої роботи:
 
Нехай сичать стукач і лизоблюд,
Що хочеш Ти на них подати в суд,
 
Що докази збираєш проти них,
Напасників підступних і лихих.
 
Що докази? Видющий бачить сам
Обличчя їх у масці трупних плям,
 
У плямах зради, ницости, брехні:
Їх душі — чорні, язики — брудні.
 
Їм легко обманути суд земний,
На нього й не складаєш Ти надій.
 
Та непомильний Вищий Судія,
В Його десниці — правота Твоя.
 
Видющий бачить сам, що носиш Ти
Корону прав, корону чистоти,
 
Корону прав і мантію чеснот,
Його відзнаку і Його клейнод.
 
16.ІХ.2017
 
(«Літературна Україна», 26 жовтня 2017 р.,
редакційна назва — «Хто і для чого знищує радіо?»)
Жовтень 4, 2017, 6:48

Ігор Качуровський. З епістолярію (До 99-ї річниці від дня народження Поета)

 Ігор Качуровський прожив довге життя — дати його народження і смерти охоплюють майже століття: 1.ІХ.1918–18.VII.2013 — і, попри всі пекельні пастки, які ставив на нього «вік-вовкодав», за висловом Осипа Мандельштама, зумів, ще підлітком, разом із батьками, втекти з рідного дому, аби уникнути заслання в Сибір, і — ціною добровільного вигнання, злиднів та важкої праці — збудувати свою Державу Українського Слова на чужині.
На часів Незалежности в його гостинному помешканні в Мюнхені, на Преціоза-штрассе, перебувала мало не вся українська інтелектуальна еліта, від Віктора Коптілова, Галини Гордасевич, Олександри Ковальової і Теодозії Зарівної до Андруховича, Ірванця і Жадана. З багатьма він інтенсивно листувався. І всім намагався передати набуті знання, прищепити власні переконання, вірність яким зберігав усе життя: високі естетичні критерії київських неокласиків, цих невтомних паломників до джерел світової культури, норми Академічного правопису 1928 року, «скрипниківки», що була і є знаком опору зросійщеному правопису Хвилі–Постишева, який є чинним у нас і донині.
В останні місяці життя Поета вийшли друком дві його книжки, до яких він устиг докласти руку як упорядник і дорадник: у Львові — «Лірика» (вибрані поезії), у Дрогобичі — «Parodiarium Хведосія Чички» (збірка пародій, шаржів, епіграм, літературних жартів). Сьогодні — час видавати досі неопубліковані його твори та упорядковані ним антології: збірку «Спогади і постаті», антологію української літератури доби  «розстріляного відродження» «Погашений спалах», антологію «Український сонетарій» та ін.  Зокрема і листування письменника, адже, як слушно нагадує Михайло Слабошпицький у нарисі «Епістолярний «роман» з Ігорем Качуровським» з книжки спогадів «Протирання дзеркала», до свого епістолярію Качуровський ставився дуже відповідально. Торік у Ніжені (саме таку форму волів Ігор Васильович на противагу зросійщеному «Ніжин») побачив світ том «Ігор Качуровський — Микола Шкурко. Листування. 1994–2013», до якого увійшло понад 300 листів обох учасників цього епістолярного діалогу, а також понад два десятки статтів і розвідок Ігоря Васильовича. Попри мізерний наклад — 100 примірників — це видання, сподіваюся, матиме відгук і започаткує цілу серію аналогічних епістолярних збірників — адже коло адресатів Качуровського було надзвичайно широке.
У день Поетового похорону, який майже збігся з початком нашого Евромайдану, 22 листопада 2013 року, коли його прах, згідно з його заповітом, ховали в рідному селі Крути — у кургані, як ховали колись скандинавських конунґів та козацьких ватажків, — мені спало на думку, що він супроводив мене — як Учитель і Друг — рівно половину мого життя, понад 18 років. Майже стільки ж тривало і наше листування. Перший його лист до мене датований 7.V.1996, а останню звістку від нього я отримала… через понад два тижні після його смерти. Справжня містика: лист, написаний 6 квітня і надісланий 9-го, йшов майже чотири місяці… Сам Качуровський, коли був живий, питав, чи дійшов він… І слава Богу, що таки дійшов, не загубився, бо там Ігор Васильович відповідав на мої запити щодо рукопису його збірки «В далекій гавані» й ділився спогадами про свої ще австрійські закоханості (в Австрії він перебував у таборах Ді-Пі по війні).
Тож нині, з нагоди його 99-ї річниці, хочу вшанувати його пам’ять публікацією вибраних фраґментів з його листів, у яких — його саморефлексії, настанови, окрушини спогадів…
 
Олена О’Лір
 
7.V.1996
 
…у Франції є місто Оссер, де на пагорбі, над річкою, симетрично височіють три церкви. Трошки це нагадує Київ, але вони, ті три церкви, і разом не такі гарні, як наша Андріївська.
А в тридцятих роках (я тоді літо прожив у Києві, на Печерську) найбільшою окрасою міста був золотоглавий Успенський собор — як дивитися з лівого берега, там, де була Слобідка, а тепер — Русанівка.
Красу природи і красу поезії я сприймав відколи себе пам’ятаю, красу архітектурного твору зрозумів — споглядаючи Успенський собор. З музикою (клясичною) було найгірше: я почав її сприймати вже в дорослому віці…
 
27.Х.1996
 
…Боже, чого тільки не робили укр[аїнські] редактори з моїми творами. В статтях дописували цілі абзаци, друкували без підпису, під моїми перекладами поставили: «Переклала Леся Храплива», а моїм іменем підписали поезію Бориса Олександрова…
В статті про творчість Олекси Ізарського-Мальченка («Сучасність») ґенерику виправили на генетику, а «Народна Газета» не вподобала назви Ескоріял і замінила на «Екскуріал».
Тому півсторіччя (до речі, оце якраз минуло 50 років, як я почав друкуватись — точніше: мене почали друкувати) я дуже переймався, протестував, переживав, коли мені редактори міняли зміст якогось речення на протилежний або виправляли українську мову на галицьке язичіє. А потім звик…
 
3.ХІІ.1996
 
Скромність і нахабство це один з критеріїв, за яким можна відрізнити справжнього поета від несправжнього: несправжні завжди самовпевнені, нахабні, зарозумілі; справжні натомість у більшості випадків — скромні.
 
6.ХІІ.1997
 
Я дуже люблю «юґендстиль» — єдиний мистецький стиль, створений німцями (Франц фон Штукк), найвизначнішим представником його вважається чех Альфонс Муха, а що Муха жив у Парижі, то ім’я його вимовлялося «Мюша́». Муха породив Білібіна, а Білібін нашого Нарбута.
У поезії це Лесьмян, Максим Богданович, у нас «Лісова пісня» та «По дорозі в казку».
[…]
З покоління шестидесятників (яке, між нами кажучи, сподівань не виправдало, і то через недбале ставлення до форми, в першу чергу…) ще є добра поетеса Тамара Коломієць, з критиків найцікавіша Галина Гордасевич, а за нею Базилевський та Череватенко.
Мені натомість більше до душі старше покоління: Дмитро Паламарчук, Іван Савич, Іван Гнатюк…
 
14–25.І.1998
 
Яка там «Слава» (та ще й з великої літери): мене від виходу першої збірки і по нинішній день наші великі критики, яким належало, так би мовити, керівництво діяспоральною літературою, просто не помічали.
Відомий я став у кол[ишньому] Рад[янському] Союзі завдяки радіобесідам (Солженіцин під час зустрічі в Цюріху сказав, що моє ім’я відоме йому ще з Москви). Це казали й інші дисиденти. Зондування виявляло, що з усіх радіопередач найбільше слухають Качуровського).
Для Юрія Клена, Вол. Державина, Ігоря Костецького певну вагу мало те, що я — учень Ярхо1.
Але різні Лавріненки, Костюки, Шевельови, Бойки (Юрій Блохин) імени «Ярхо» ніколи не чули, тож при перелікові еміґр[аційних] літераторів я завжди потрапляв до «та інших».
Після виходу вибраного Петрарки2 з’явилася стаття про укр[аїнські] переклади цього поета, стаття солідна й докладна — однак без мого імени.
Приблизно тоді ж хтось (уже не пригадую, хто саме) дав перелік перекладачів укр[аїнської] діаспори. Там було 18 імен, але мого не було.
 
1 Борис Ярхо (1889–1942) — російський філолог-медієвіст, фолкльорист, теоретик та історик літератури, віршознавець, перекладач. Його лекції Ігор Качуровський слухав у роки навчання в Курському педінституті (перед війною).
2 Петрарка Франческо. Вибране / Пер. з італ. мови, вступ. нарис І. Качуровського / Ін-т Літератури ім. М. Ореста. — Мюнхен, 1982.
 
11.ІХ.98
 
Вміння дати — поруч із поважними творами — поетичний жарт — це одна з характерних рис справжнього таланту. В еміґраційній поезії це вміли зокрема Юрій Клен (містифікація «Дияболічні параболи»), Мих. Орест, Борис Олександрів, ну, і я.
В Києві, здається, одні працюють лише в серйозних жанрах, а інші в царині малої літератури.
 
3.ХІ.1998
 
Колись у Буенос-Айресі я прочитав-зімпровізував доповідь про українську жіночу поезію, а через кілька днів дослівно відтворив у пам’яті і вислав до «Укр[аїнських] Вістей», де цю доповідь надруковано (чого не міг пригадати дослівно — це звернені до мене запити…).
А тепер імпровізую перед публікою ніби так само, як і тоді, але пригадати вже не можу: провали в пам’яті.
[…]
А щодо «постмодернізму», то сам термін це нонсенс: «модерний» означає «сучасний», «теперішній».
Кожна доба має свій модернізм — те, що смакові доби відповідає або претендує відповідати.
 
28.ІІ.2000
 
Щодо моїх власних філософських уподобань, то в молодечі роки вони обмежувалися трикутником Кант–Шопенгавер–Ніцше.
Гостру мою антипатію в повоєнні (перші) роки викликала модна в той час філософська течія екзистенціялізму.
 
29.ІІІ.2000
 
Ірині Бетко я вдячний за те, що саме вона супроводжувала мене 1992 та 1994 р. до Ірпеню, де я ще застав і Кочура, і Дмитра Паламарчука. У Паламарчука я побачив портрет гарної дівчини, але Ірина зробила знак, щоб я ні про що не питав. Потім пояснила: це дочка Дмитра Хомовича, яка вчинила «самогубство», кинувшись з якогось поверху. (Я певен, що то було вбивство…).
 
29.VІІ.2000
 
Протягом багатьох років (війна й повоєнні часи) доля тримала мене
 
Оподаль од людей, розмов, бібліотек…
 
Перший укр[аїнський] поет, з яким я познайомився під осінь 1944 р., був такий Іван Ковалів (він же — скрипаль), автор тоненької збірочки благеньких віршиків. Але він позичав мені збірку «Під осінніми зорями». Більше ми не зустрічалися й не листувалися.
Навесні 1945 р. на станції в місті Філлях (Каринтія) я заговорив випадково з юнаком, який виявився поетом. Це був Борис Олександрів, з яким зав’язалося спочатку приятелювання, згодом щира дружба, що протривала — підтримувана сталим листуванням, аж до Борисової смерти 21 грудня 1979 р.
Згодом ми жили в Шпітталі над Дравою, потім Борис із своїм батьком перемандрували до Зальцбурґу, де він видав свою збірочку «Мої дні», а також почав друкувати в газетах мої вірші.
Я лишався в Каринтії, звідки кілька разів (5 або 6) проривався до Зальцбурґу (ми були в різних зонах — я на англійській, а Борис — на американській). В Зальцбурзі познайомився з Ю. Кленом (який також проривався туди з французької зони), з Докією Гуменною, ред. Петром Волиняком, зустрівся зі старим знайомим Юрком Степовим. А приятелювали ми втрьох — Борис, я та білоруський поет АлєсьСалавей. Він потім збожеволів.
Страшну зиму («видадуть — не видадуть») ми пережили в Шпітталі, а 1946 р. нас, українців, перевезли до Філляху, де Вол. Жила займав якісь високі пости в таборовій адміністрації. Там ми приятелювали з Марією Струтинською (вона була одного віку з моєю мамою) та підтримували зв’язок із Ольгою Мак.
Тоді ж з Мих. Орестом листовно познайомив мене учитель за фахом Петро Цімовський. Вони разом були у Відні. Від Петра Ц. я почув, що у Мих. Костьовича була тоді пострижена й переорана шрамом од кулі голова.
Сам Мих. Костьович ніколи про себе нічого не оповідав.
З Орестом — як Ви зауважили — ми так ніколи й не зустрілися.
В Буенос-Айресі нас зібралося трохи більше: Анатоль Васильович Калиновський, Кость Петрович Бульдин, Олексій Федосійович Сацюк, дуже культурний шахрай-співак Анатолій Григорович Кабанців (він мав приватну консерваторію — а нот не знав). Тримався з нами, дбаючи, щоб не пропустити чиїхось іменин, Михайло Мусійович Гаврилюк, якого звали професором (а вдома він був завкооперації).
Оксана Драгоманова була культурна й хороша людина, чого не скажу про ідола укр[аїнської] еміґрації — Євгена Онацького.
Там же були (й належали до Спілки Укр. Літераторів, Науковців і Мистців) Юрій Тис — прозаїк, Марія Цуканова — прозаїк і драматург. До тієї ж Спілки належали художники й артисти різного профілю.
Жили ми, як казав Бульдин, «на відсотки набутих знань».
Спілка влаштовувала доповіді й концерти. Я запитав одного з «тріо», чому це вони причепилися до Цезаря Кюї?
— Тому, що жоден галичанин не подумає, що це — російський композитор…
Двоподіл еміґрації відчувався і в Спілці. Врешті через виїзд до США багатьох членів вона припинила існування.
Пізніше я приятелював із піяністом Тарасом Микишею та його учнем Сашком Дмитрівим […]. Микиша помер раптово, і жінка-єврейка поховала його за єврейським обрядом, що нас дуже вразило.
Ще пізніше приятелювали ми з журналістом Гейно Цернаском, учнем Зерова. Досить близькі були ми з проф. Галайчуком, з архітектом Шульмінським (Галайчук і Шульмінський це ті, що рекомендували мене в укр[аїнську] ред[акцію] Радіо «Свобода»). З молодших — з Мих. Василиком — нині він професор якоїсь нудної економіки…
У Мюнхені (осінь 1969 р.) ми зустрілися як добрі друзі із Оксаною Керч (жінка Вол. Куліша) та її сестрою Софією Наумович (Ольга-Любомира Вітошинська) — хоча в Буенос-Айресі, де вони певний час перебували, належали до гостро-протилежних таборів. Коли я їздив (десь у 70-х рр.) до Парижу, то зупинявся у Вітошинської.
Зустрівся з Іваном Максимовичем Кошелівцем (з яким познайомився ще в Зальцбурзі) […].
Ректором УВУ3 був непоганий поет (автор баляд) Вол. Янів. […]
Приїздили до Мюнхену в різні часи Леонід Лиман, Юрій Стефаник, дуже милі Марта і Остап Тарнавські (з вигляду я пам’ятав їх по Зальцбурґу, але знайомий не був). Кілька разів — як і Тарнавські — відвідував Мюнхен Святослав Гординський. […] Один раз викладав на УВУ Юрій Шевельов.
[…]
Цікавою людиною (як вчений співрозмовник) був Панас Феденко. Знайомі були і з його сином Богданом, що написав франц[узькою] мовою роман «Таорміна» (Лідія Борисівна4 читала і хвалить).
У Парижі я зустрічався з російсько-єврейсько-українським літератором Еммануїлом Райсом. Він читав раз чи два лекції на УВУ. Він зараховував «Шлях невідомого» до найвизначніших творів світової прози, але написати цього не наважився… (а може й написав — тільки йому не надрукували…).
Приїздив читати лекції й давній знайомий Вол. Жила. Так відновилося знайомство. Приїздив робити докторат (якого не зробив) Микола Француженко. Ще заїздила до Мюнхену Віра Вовк. Це, мабуть, і всі.
Десь 1989 р. на запрошення проф. Цимбалістого їздили ми — кожен окремо — до Лондону: спочатку Лідія Борисівна (вона прочитала там доповідь про Кодекс Ґертруди), пізніше я.
Там я познайомився особисто (листовно ми були знайомі давно) із Галею Мазуренко, якій наст[упного] року буде рівно 100. А також із прозаїком Віталієм Бендером та поетом Андрієм Леготом.
Зі Славутичем особисто уперше зустрілися 1996 р. в Києві…
Вибачайте за кострубатий стиль і недоладний (експромтом) перелік.
[…]
ПС. Додаю ще список укр. літераторів, з якими я листувався стало або в певний період:
Маланюк, Багряний, Ю. Дивнич-Лавріненко […], Гр. Костюк, Костецький, Інна Роговська (добра поетеса), Л. Далека (добра поетеса), Дм. Нитченко, Василь Онуфрієнко, Леонід Полтава, Вол. Шелест (листуюся досі), Олекса Ізарський (листуюся), Петро Карпенко-Криниця, Олекса Веретенченко, Ганна Черінь, Діма, Мих. Ситник, Вас. Гайдарівський (чи не найкращий прозаїк нашої еміґрації), Сергій Домазар (непоганий прозаїк), Володимир Шаян, Вол. Державин, шевченкознавець Павло Зайцев… Автори спогадів (люди без освіти — один тракторист, другий із незакінченою семирічкою) Кузьма Каздоба та Грицько Сірик також належали до моїх кореспондентів.
 
3 УВУ — Український Вільний Університет.
Лідія Крюкова-Качуровська, дружина письменника.
 
2–4.Х.2000
 
Коли Кошелівець писав, буцімто укр[аїнська] література протягом 20–50-х рр. розвивалася «під знаком графомана», то він робив вигляд, буцімто не знає ролі, котру виконували редактори у процесі загального нівелювання.
Право всенахабного втручання в авторський текст було дано редакторам іще в 20-х роках.
Так воно тримається й досі.
 
4.І.2001
 
Пишуть мені звідусіль: ах, яка це була праця — перекласти «Стежку»5. А на переклад Фаллерслебена, анонімної англ[ійської] баляди (писаної ямбом) та фраґменту з Льопе де Веґи я витратив по 10–15 хвилин на кожну річ. Найтяжча праця для мене — виводити рукою, яка не слухається, дарчі написи.
 
5 Стежка крізь безмір: Сто німецьких поезій (750–1950) / Пер. з нім. мови, вступ. сл. І. Качуровського. — Париж–Львів–Цвікау: Зерна, 2000.
 
Без дати [Серпень 2001]
 
…котрогось дня після Твого від’їзду сталося таке диво:
 
Мені наснилось, ніби я — це Ти,
І звуть мене Бросаліна Олена…
 
18.ІХ.2001
 
…Я не люблю приймати іспити: мені буває соромно й незручно ставити запити, а коли студент не знає, що́ відповісти, — ще прикріше, ніж тому студентові.
Але єдине, що я хотів би, це щоб мені привели на іспит ВАК […] (щось таке від «вакуум») у повному складі: на жоден запит з технічних проблем літературознавства ніхто з них не дасть жодної відповіді…
 
19.ІІ.2002
 
У школах, особливо сільських, талановита молодь дістає нормальне естетичне виховання. Як я мав нагоду переконатися на підставі віршів школярів із села Ковалівка на Вінничині, усі вони починають, сказати б, у формах тієї поезії, що протривала від Гомера до Борхеса. Щойно у вищих навчальних закладах їх переважно зводить на манівці «геніяльна» погань.
 
3.V.2002
 
Щодо філософських баз мистецтва, то їх звичайно підводять заднім числом. Я свого часу повірив, ніби реалізм базується на франц[узькому] позитивізмі Конта. Але реалізм існував завжди. І Конт тут ні до чого.
 
30.VIII.2002
 
На відміну від Шопенгавера я вважаю, що скромність і самовпевнене гордопіднесення голови з талантом (чи Божим даром) не мають нічого спільного. Це різні речі.
Маланюк і Орест щодо таланту приблизно однакові. Але Орест це втілення скромности, а Маланюк — зарозумілости.
 
16.ІХ.2004
 
…Триподіл світового мистецтва:

  1. Автори високовартісні, що їх знають усі і що слава їх — заслужена. Їх дуже мало.

  2. Автори безвартісні й маловартісні, що мають незаслужену славу. Це переважна більшість.

  3. Автори найвищого ряду, що їх ніхто не знає. Їх дуже багато — хто зна, чи не їм належить більшість світових шедеврів.


 
26.ІХ.2005
 
Я раніш ділив свою біографію на три частини (тепер ділю на чотири): 1) від нар[одження] до 1948 — страхи і злидні (у першій половині 20-х та в другій 30-х рр. — самі страхи (без злиднів)), 2) 1949–1969 — злидні й тяжка праця, але без страхів, 3) 1969–2001 — нормальне людське життя, 4) від вересня 2001 до ? — існування хворої людини (не життя).
 
[Лютий чи березень 2006]
 
24 червня 2007
 
Чи Ти зауважила, що [назва відомого літературного журналу. — О.О’Л.] переклав мій текст з української мови на радянську: Блест-Гана, Гонгора і т. п.?
Що — крім комплексу раба — може перешкоджати редакторові друкувати так, як належить? Боїться відступити від російського написання (яке, до речі, відповідає звучанню ориґіналів).
 
3.VІІІ.2008
 
Згадав, що з переїздом до Мюнхену я втратив можливість читати комусь вірші, які накопичилися в моїй пам’яті за перші 50 років життя. В Аргентині були слухачі, але їх дедалі меншало.
 
 
Вересень 1, 2017, 6:37

Надія Гаврилюк. ДОЛЬКИ ДНІВ: Поезії. Дрогобич: Коло, 2017

Чи споришевими сільськими стежинками, чи демонічними лабіринтами міст прямує відважна героїня цієї поетичної книжки — скрізь і завжди вона шукає божественне світло, що веде її ниткою Аріадни, веде у світі цім дочаснім «до Вітчизни, земної і небесної».
 
Та, що промовляє до нас цими світлоносними поетичними рядками, приборкує страхи і вчиться дарувати коханій людині щастя — і виплекана обопільно любов «ясніє діамантом», тим скарбом безцінним, який
 
Не потьмяніє у життєвих мандрах,
Не зноситься на довгому віку.
 
Ділити на дольки дні разом із коханим, ділитися безмежжям радости й краплинами суму і зрештою розділити, мов небеса, майбутнє — такий шлях істинного подружжя, поетично визначений Надією Гаврилюк. Ділити — а водночас бути єдиними — в любові, у довірі й у вірі.
 
У Надіїних «Дольках днів», ущерть налитих коханням і радістю, є й гірчинка, а часом і гіркота — болючі сторінки родинної історії, пов’язані з виселенням з рідних місць (мамина гілочка родини — з Теребовлянщини), спогад про затоплені за радянського лихоліття села, про земляків, які «вимирали цілими повітами», а нині виїжджають «цілими районами», трагічне відлуння Чорнобиля, відкрита рана теперішньої російсько-української війни…
 
Місія поета — і в світлі, і в темні часи будувати державу слова, так, як це робив Микола Зеров, що йому авторка складає шану в присвятній поезії. І, вслід за великим учителем, вона обточує «непокірний звук», куючи дзвінкі музичні рими, як-от «грація — з Горація — працею», різьбить свої поетичні рядки за класичними зразками, вдаючись і до античних форм — алекеєвої та асклепіадової строф (часом експериментуючи з римою), елегійного дистиха, і до короля строф — його величности сонета.
 
Хтось глумиться над поетами, які ненастанно вивчають і шліфують техніку вірша, висміює їх відданість традиції? Байдуже, Надія Гаврилюк — з тих майстрів, які можуть і воліють пливти проти течії. І в її душі, і в її слові живе сильна воля, і чистота, і самопосвята. Та хай про це вона скаже сама:
 
Були питання. Є. Хтось ними мучивсь.
Когось пекло сумління за переступ,
Палило те, що іншим — за дрібноту.
Не міг інакше. Наче хто накреслив
Солодку і подвижницьку роботу —
Збуватися найменшої облуди,
Дарма, що посміються з нього люди,
Що жде, мовляв, поразка-неминучість,
Що путь обрав тяжку він і премного,
Що, бачте, став святенником великим…
Він тихим був, але не був безликим,
Він знав про неминучість — перемогу.
Червень 5, 2017, 8:37


Сторінка 1 з 2 1 2 »