Якийсь нежданий смуток серце стис:
Ще вчора звали на спектакль афіші,
а нині сцена потопає в тиші
із ледь відчутним запахом куліс.
Накриті крісла сірим полотном,
і нерухоме поворотне коло:
ні декорацій, ні людей довкола.
…І мимоволі все здається сном.
А головне – де гомін глядачів,
Прожекторів веселка золотава,
і оплески, і сміх, і крики “браво”?
Хто глядачів з театром розлучив?..
І все ж – незрима, та триває дія:
Бо ж серце – то сумує, то радіє…
Браво, Наталю! Прекрасний шекспірівський сонет!
Саме так, Оленочко, шекспірівський. Бо саме його архітвори йдуть у театрі імені Франка (а саме про нього вірш, як ти здогадалася), а от сюїт на теми Петрарки чи Ронсара щось не бачу…