Образок четвертий
МАЙСТЕР-МАНДРІВНИК
| А |
Археологи свідчать: теренів сучасної Корсунщини сягала межа розселення сарматських племен. Відомо про них порівняно небагато: лише те, що вони були войовниками, кочовиками, але при тому – ще й неабиякими творцями й цінителями краси.
Про все це промовисто говорять знайдені на Черкащині скарби. Зібрані та представлені в Корсунському краєзнавчому та деяких інших музеях України. А ще – одна з найцікавіших пам’яток сарматського ремесла: чотириколісний віз, зроблений із дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише дерев’яними шипами, – та той факт, що плем’я це славилося виробами зі шкіри та хутра, за що, власне, й отримало від греків назву sauromatae – «кожум’яки».
…І хтозна, може, через тисячоліття частинка отієї сарматської душі угніздилася в серці Олександра. Правда, войовником його не назвеш – скоріше, лицарем. А от чого йому і справді не позичати, так це уміння творити та цінувати істинну красу. А ще – любові до мандрівок. Зокрема, й на возі.
Географія його подорожей не може не вражати – від Нью-Йорка на заході до Хабаровська на сході. І всюди – нові враження, сцени та деталі, привнесені в кожну, як завше – по-новому зіграну роль. Із яких, урешті-решт, і складеться скарб.
Прикметно, що кожен майстер із творчого доробку Олександра був також і мандрівником.
Передусім – коваль Вакула з «Різдвяної ночі» у постановці Ігоря Афанасьєва (1988).
| З |
Знаний в усьому світі художник Михайло Білас говорив: мистецтво має зображувати не пересічні, буденні, а вічні й нетлінні речі.
З давніх-давен люди визнавали вправних майстрів деміургами. В руках гончаря миска нагадує «півсвіту», а рукою маляра квіти наносяться з такою віртуозною легкістю, що створюється враження космічного руху, – так казав етнограф Петро Ганжа.
Такі розмальовані маленькі галактики прикрашали мисник не лише коваля Вакули, а й багатьох його сусідів. Пензлеві його належали і кругові орнаменти, і квітчасті образи святих – суто українського іконописного стилю. Про подібним чином портретовану Святу Юліанію в двадцятому столітті скаже Микола Філянський:
Як та гетьманша молода,
Вона із рямців вигляда.
Немов троянди пелюсток,
Її напудрені ланити,
Живі горять на грудях квіти,
І брови зведено в шнурок…
Люблю українських святих –
Вони не знають дум сумних.
Скриня в очах Вакули – не лише вжитковий предмет. У світогляді майстра вона – дім для речей, а тому теж має бути красивою. Обкована залізом найвищого ґатунку, розписана синіми та червоними квітами.
Зі щоденників Олеся Гончара:
Сучасна критика як лайкою користується виразом: «У нього переважають рожево-блакитні тони». І це вже присуд. У кого вони і як, з яким творчим результатом вжиті, про це критик не задумується. А тим часом Рафаель – це ж «рожево-блакитні тони», кольори життя, як і половина шедеврів раннього Відродження… І ніякого там «прикрашання дійсності».
Отже, не в «тонах» річ, панове.
(27 лютого 1988 року)
За родом діяльності Вакула – коваль, малярство – сучасною мовою кажучи, хобі. Але його і читач, і глядач хвалять передусім за мальовані витвори. І за вміння їх оцінити по-професійному. Оминаючи показний сплендор (думаю, що це латинське слово тут доцільніше, ніж наше «пишнота») Петербурга, царського палацу та його мешканців, коваль усю увагу зосереджує на образі Богоматері з немовлям:
«…здається, говорить! Здається, жива! А дитя святе… і рученята згорнуло, і усміхається, бідненьке… А фарби!.. тут вохри ані на копійку не пішло, а все мідянка та бакан. А голуба так і горить! Мабуть, ґрунт наведено блейвасом…»
| Й |
Його Величність Випадок своєю вельможною волею не раз допомагає людині виявити у собі раніше не знані якості та вміння.
Волинь, Луцьк. Гастролі тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року. Ішла «Різдвяна ніч» – очевидно, щоб до тодішнього спекотного літа додати трохи прохолоди. І раптом вийшло так, що «випали з обойми» відразу двоє виконавців ролі Вакули – і Лесь Задніпровський, і Василь Мазур. Що робити? – біжать до Олександра: «Виручай, мовляв, у боргу не лишимося». І…
От що воно, навчання за сценою!
«З переляку», за його власним визнанням, – але зіграв так, що вже в наступному сезоні 1989-1990 років утрапив в основу – третім у черзі!
Сама Юлія Семенівна Ткаченко – а її думкою Олександр завжди дуже дорожив – говорила йому: «Сашенько, звісно ж Лесь мій син, але ти був блискучим!»
Як можна було, просто спостерігаючи за грою О. Задніпровського та В. Мазура із-за лаштунків, прочитати цю доволі складну роль – коваля Вакули –настільки детально, щоб у форс-мажорних обставинах зіграти її майже без підготовки? Творча візуалізація – велика сила.
Той же Петербург. Із запорожцями розмовляє на рівних, називаючи їх «панове-добродії» – наче й сам у минулому козак. Притому може якесь учене слово вставити – наприклад, «пропорція» (чудово знаючи, що це не від дієслова «портить»). А коли треба – то й по-писемному утнути: «доми балшущіє, картини скрозь важниє, доми списані буквами з сухозлотки до чрезвичайності!»
А вже як пишномовно, по-бароковому звертається до цариці! Настільки вподобався її імператорській величності (Валентині Кошелєвій), що коли вона, проходячи повз шерег запорожців, порівнялася з убраним у малиновий жупан Вакулою – і грайливо, двома пальчиками взяла його за підборіддя: мовляв, вище голову тримай!.. (чому запам’яталося і як не забулося?)
Тоді й довелося йому заспівати.
Я чула цей сольний номер. Дев’ятого червня 1990 року. Пісня щирого кохання, забарвлена оксамитовими півтонами його голосу, заворожувала до глибин душі. Колись так співав американець Бінг Кросбі – таким же не Бозна-якої сили голосом, одначе спрямованим у найпотаємніші куточки серця.
Недарма ж Вакула мав іще один талант – церковного півчого. Таж коли козак Чуб приходить до свого ж власного дому «поколядувати на втіху» і тут же заводить «Нова радість стала…», до нього враз приєднується цілий хор парубків і дівчат, а на словах «над вертепом звізда ясна…» чути вже голос і самого Вакули-Олександра! Попри те що через кілька секунд він нагнав «гостя-хазяїна»: йди ти к бісу зі своїми колядками… Справді, коли безодвітне кохання душу ятрить, то тут уже не до веселощів.
І – ще одна романтична іронія. Талант до співу – не позичений, а власний – мав не лише цей персонаж, а й другий: дяк Йосип Никифорович, за задумом авторів інсценівки – регент церковного хору. Із цього образу Олександр і починав свою роботу в «Різдвяній ночі».
А особливо ж гарно виходила в нього (правда, уже не на сцені) чудова народна пісня «Там, де Ятрань круто в’ється». І ота вода з-під каміння, – як ностальгійний спогад про рідну Рось; і самотній козак, у якого «шабля, люлька – вся родина»; і самі шабля, люлька та сивий коник, споконвічні друзі-супутники запорізького козака, – усе це поставало живим.
Таки справді Вакула – це майстер-мандрівник, «барокова особистість» поміж інших шістдесяти семи образів артиста. Надзвичайне багатство душі та мови, неймовірні пригоди, приголомшливо красиві не лише мистецькі, а й ужиткові витвори – і все це підпорядковано єдиній меті: не просто завоювати серце норовливої Оксани, а й зіграти в унісон із її душею.
Вона, Оксана, була його царицею, а не Катерина Друга. «Вродлива молодиця з немовлятком на руках» – це вона вже заміжня за Вакулою; навіть трохи подібна, в його очах, до того образу Богородиці, побаченого в Петербурзі, – але таки наяву найкраща!..
У фіналі молоді повагом виступають на авансцену, за ними – півкільцем – парубки й дівчата: одні з образами в рушниках, інші – тримають на руках малі, засніжені хатки. Ця режисерська знахідка – ще з часів Леся Курбаса, коли герой Мар’яна Крушельницького, лягаючи спати, підмощував під голову замість подушки маленьку хатку на курячих ніжках (у постановці «Диктатури» І. Микитенка) – надихає глядача вслухатися в голоси Отчого Дому. Адже, виходить, і він тебе породив, і ти, у цю мить – достоту велетень проти нього, сам тримаєш його в руках, даючи життя вже йому.
Просто обставляючи його красивими речами, розмальовуючи квітами, наповнюючи добрими словами і, отже, – насичуючи незгасною Любов’ю.
| А |
А до цієї ролі я підходжу особливо обережно.
Щоби ненароком, неправильно підібраним словом не розвіяти таїну творчості. Не струсити пилок із крилець.
Адже цього героя Олександр вирощував (тут і надалі уже вживатиму це дієслово без лапок) із неймовірною любов’ю та пошаною.
Мотл-кравець із п’єси «Тев’є-Тевель» за знаменитою «Поминальною молитвою» Григорія Горіна. 1989 рік, режисери – Сергій Данченко та Дмитро Чирипюк.
Навіть ім’я персонажа – уже якесь таке… «кравецьке». Наче намотує нитки на шпульку, аби зарядити її у швейну машинку – і працювать, працювать, працювати…
Хоча ні: машинка – це поки що тільки «золота мрія».
А насправді це ім’я – у мові їдиш – зменшувально-пестливе від Мордехая. Окрім того що носій цього імені – знаний старозавітний герой, у заслугу якому ставлять викриття змови македонського вельможі Гамана проти євреїв (Книга Естер), та ще й у перекладі з перської воно означає «слуга бога Мардука».
Якби ж, служачи цьому великому перському богові, можна було ще й швейну машинку заслужити…
Не дуже весела, але вельми цікава історія трапилася в житті малого Шолом-Алейхема. Ніби й звичайна історія – про лиху мачуху та нелюбого пасинка. Що вже вона слів на його адресу не шкодувала – аби з кожного виросло дерево, то вийшов би непрохідний ліс.
Та Шолом розумів це по-своєму. І, старанно назбиравши ці слівця, з часом уклав із них цілу абетку. На кожну літеру єврейського алфавіту припало по кілька, а іноді й по кільканадцять лайок.
І коли він зачитав їх уголос (заздалегідь прикидаючи, чим же жбурне в нього спересердя тітка Хана – віником чи глечиком), реакція присутніх була… сказати «несподіваною» – значить нічого не сказати.
Укладені в алфавітному порядку навіть найгірші лайливі слова – створили настільки гармонічний ряд, що мачуха – котра отримала нагоду побачити себе зі сторони! – не могла не оцінити задуму.
Пересміялася від душі.
Змінила гнів на милість.
І відповіла:
«Ну, з тебе ще буде письменник!»
Про Всеволода Мейєрхольда говорили: в одній постановці «Ревізора» він відтворив увесь дивосвіт Гоголя.
В українській сучасній режисурі на таке здатним був лише Сергій Данченко. Більш ніж тригодинна постановка «Тев’є-Тевеля» – це весь Шолом-Алейхем у мініатюрі. Зокрема, й веселі оповідання з циклу «Менахем-Мендл», і повістинка про завороженого кравця, і ще такі чималенькі фоліанти, як «Із ярмарку», «Блукаючі зірки» та «Хлопчик Мотл». Григорій Горін наче відчував незавершеність великих прозових творів Шолома, і тому він (а потім – і Сергій Данченко), переводячи сюжет із однієї площини в іншу, створив цілісне дійство, до якого вже нічого – ні додати, ні відняти, ні місцями поміняти.
І Шолом був дуже спостережливим. І це передалося акторам першого складу «Тев’є», – вони, обмінюючись репліками за текстом, уміли відстежити реакцію режисера-постановника. Угадати кожен її нюанс і слідувати за ним.
Саме ця вистава й виявилася блискучим наслідком такої рідкісної зіграності артистів і режисерів. Відеозапису «старшим» складом, на жаль, не лишилося (перший запис датовано тільки 2005-м), – можна тільки візуалізувати дійство з радіоверсії 1991 року, виставленої (чиєюсь доброю рукою!) на інтернет-сайті YouTube…
Із нотатників Всеволода Мейєрхольда:
Актор приходить увечері до театру. Вішає пальто у шафу, і через годину – це вже інша людина. Він іще не Отелло, але він уже й не Іван Іванович, він на півдорозі до Отелло. Понад усе я люблю стежити за добрими акторами, коли вони на півдорозі до своїх образів: іще Іван Іванович, і водночас уже трошки Отелло…
Не менш цікаво і глядачам, котрі прийшли до театру за тридцять-сорок хвилин до початку вистави, отак стежити за зайнятими в ній акторами. Що так само, як і вони, виходять із метро «Хрещатик» і йдуть угору Пасажем, вулицями Заньковецької, Станіславського та Городецького. Або униз – вулицями Ольгинською, Інститутською та Банковою.
Це – Богдан Ступка на півдорозі до Тев’є.
Наталія Лотоцька – на півдорозі до Голди.
Віктор Цимбаліст – на півдорозі до Лейзера.
Микола Задніпровський – на півдорозі до Менахема.
Олександр Шкребтієнко – на півдорозі до Мотла.
Остап Ступка – на півдорозі до Перчика.
Єлизавета Слуцька – на півдорозі до Цейтл…
А насправді – не просто на півдорозі, а вже з самого ранку, ба навіть із вечора попереднього дня – в образах.
І місце зустрічі цих «півдоріг» – сквер біля театру Івана Франка.
Там, де завше між авторами, акторами, режисерами і глядачами йшли невимушені розмови – і мов самі собою народжувалися творчі задуми.
Так, іще будучи ліцеїсткою, запитала в Олександра: «А яка Ваша найулюбленіша п’єса з тих, де Ви зайняті?»
На що він відповів:
«Спершу навіть важко сказати. Одну дуже вдало поставлено. У другій текст просто блискучий. У третій гарно зроблено танцювальні номери.
Багатьох вистав із моїми головними ролями ти вже не застала. Із того, що ти бачила:
Дуже люблю Павлика з «Дикого Ангела». Хоч і мала, але містка, витончена роль, від якої серце й досі щемить.
І наскільки люблю себе в «Ангелі…», настільки ж зневажаю в «Синьйорі з вищого світу». Для мене то була трагедія, а для інших – комедія.
У «Кабанчику» найважче було вдавати україномовного грузина, у «Трибуналі» – у двадцять сім років – шістнадцятирічного підлітка, у якого ще й не думав мінятися голос.
Обожнюю казки. З дітьми молодію душею.
«Брута» повсякчас граю в такій напрузі, що за одну виставу до двох кілограмів скинути можу елементарно.
Але таки є й найулюбленіша. Це – звісно ж – він, «Тев’є-Тевель».
Згаданий вище публіцист Тарас Головко на початку 1990 року у журналі «Театрально-концертний Київ», присвяченому ювілеєві Франківського театру, опублікував нарис про Олександра. Зокрема, про його на той час останню роботу написав так: кравець Мотл постає перед нами людиною, яка не підкоряється життєвим обставинам, заради любові йде на самопожертву.
«А нікуди я не піду!
У Писанні сказано:
і стояв Давид, як скала…»
Доброї пам’яті Леонард Фрей, американець, який грав кравчика у знаменитому мюзиклі «Скрипаль на даху», поводився у цій ролі набагато сміливіше – саме так, як і приписував йому Шолом-Алейхем. «Ти і сваха, ти і сват, та ти ж сам і жених!»
А цей, бач, до кожної зустрічі з майбутнім тестем старанно готується. Видно, що й у своїй справі майстер – із вічним кравецьким сантиметром на шиї. Хоча… у першій же сцені з пошитим із різних шматків піджаком – «не чарівник, а тільки навчаюся». І не був би Олександр сам собою, якби й цього героя не нагородив смачною реплікою «від себе»! Справді, як його одним словом відповісти на питання Тев’є – Богдана Ступки: «Ти мужчина чи ти не мужчина?» Можна, звісно, сказати: «Мужчина». Але – ніби від хвилювання – вийшло от що: «Ні, тобто… так!»
Плюс до того пам’яттю неабиякою наділений (половину Мойсеєвого П’ятикнижжя завчив, а це не всякому дано!).
І сказав Господь Мойсеєві:
І вдарю я палицею по воді,
І перетвориться вона на кров,
І згине риба в річці,
І закипить вода… жабами!
От уже коли Тев’є по-справжньому здивувався…
І що тут дивуватися, коли простий кравець – один із небагатьох герої п’єси, який добре знає грамоту: он як вправно із Менахемом-Менделем листування веде.
«Не приїжджайте, а приїжджаємо. – А тут написано – «-те!»
А головне, у будь-якій ситуації слова уміє підібрати! – щоб і вразити, і не образити.
Таким цей образ вийшов завдяки рисі характеру, зроду притаманній самому Олександрові. Незвичній, як на сьогодні, скромності, котра подеколи доходить до недооцінки.
«Мотл-капотл, дробл-дротл, Йозеф-сотл, арц-анотл…» – так в інших творах Шолом-Алейхема дітлахи жартома відповідають новачкові в їхній компанії, коли той представляється на ім’я. Так, вірогідно, могла відповісти йому й маленька Цейтл, – недарма Шолом показує їх друзями дитинства. І в ті дні, коли вона була ще пуцвірком, а він напевно не знав, ким хоче стати в цьому житті, – вони здійснили незвичайно сміливий вчинок: поклялися одне одному. Уявляєте, який це був виклик для добропорядного єврейського суспільства?!.
Коли другий із зятів Тев’є – студент Перчик (Остап Ступка) поки що на словах обурюється, що в іудеїв наречена бачить жениха перший раз тільки на весіллі, – двоє закоханих із родин простих ремісників поважилися зламати цей стереотип!
У східному весільному обряді молодого зазвичай називали царем і навіть коронували символічним вінцем. Справжнім царем був Мотл – хай навіть і один день у своєму непростому ремісницькому житті.
Коли виходить хай не в царських шатах, а просто в новому костюмі.
Коли розправляються його похилені від постійного сидіння за шитвом плечі.
Коли справджується «золота мрія» про швейну машинку.
Коли поряд – кохана дівчина, подруга дитинства!..
І коли вся громада йде у танок – певно, що «фрейлахс», але з нотками українського хороводу, – на обличчі героя чи не вперше з’являється посмішка. Адже танець – це акт сотворіння світу в мініатюрі, і кожен його учасник цілком заслужено почувається деміургом – як великого макрокосмосу, оточеного свічками-зірками, так і мікрокосмосу власної душі.
…Славнозвісний плавучий дах – геніальна художницька знахідка Данила Лідера, як і Молочний Шлях зі свічок, – упродовж усієї вистави уособлював домівку, а наприкінці першої дії, у сцені весілля, став святковим столом. Два боки трапеції – наче два узбіччя дороги – як і водиться за законами перспективи, сходилися на обрії, на якому сяяли щастям дві постаті – молодого та молодої…
…і в цій же точці сконцентрувалися дві взаємовиключні події – весілля та погром. Співудар двох енергій – творчої й руйнівної, як під час грози, коли спалахує блискавка, а потім гуркоче грім!..
…і коли під час одного з показів – 14 травня 1991 року, вже по завершенні першої дії під соло кларнета, зненацька зірвався з тросів і впав на сцену – дяка Богові, на порожню – той самий плавучий дах: випадковість, але зачепило за живе, запам’яталося, – наче так і треба було за п’єсою…
І, бачте, Мотл усерйоз готовий очолити повстання рокованої на виселення з рідного села єврейської громади – «треба захищатися! Око за око, – треба битися!». Навіть проти озброєної до зубів царської армії. Та в кілька хвилин романтичний запал до бою змінюється не менш романтичним настроєм резиґнації – тобто приреченості: урядник правий. Навіщо нам три дні? Що нам збирати за три дні?..
Саме в цьому образі нашого Олександра бачили глядачі багатьох зарубіжних країн. А під час гастролей в Америці 2002 року один місцевий фермер настільки проникся співчуттям до незавидного стану героя, що запросив його – уже актора – до себе додому, на фазенду, й подарував…
Що? Невже швейну машинку?
Не зовсім. Просто відкрив гардероб і дозволив вибрати собі будь-яке вбрання.
Треба ж було настільки повірити у створений образ!..
Правду кажуть, що американці – мов діти.
У хорошому значенні цього слова.
Із Цейтл – Єлизаветою Слуцькою Олександр від самої прем’єри (23 грудня 1989 року) поводився практично на рівних. Бо то вже така поважна була єврейська мамеле, що аж!.. А коли з кінця 1990-х його партнеркою стала молода актриса Ірина Дворянин – із боку уже відчутнішою була різниця у віці. Вона, Ірина, видавалася йому маленьким рудим курчатком, яке він усе життя хотів би ніжити й оберігати від дощу, снігу та морозу, від усякого лихоліття.
Бо, як говорив про цих двох сміливців бродвейський Тев’є – Хаїм Тополь (він, до речі, високо оцінив франківську постановку, побувавши в Києві у 1993 році): «Вони такі щасливі, що навіть не розуміють, які нещасні». Та це дивлячись що розуміти під нещасливим буттям…
Так, і в цьому нещасті бодай одна іскра щастя може пробитися. Після того, як остеріг маленьку Цейтл від фатального кроку у прірву – од самої лише думки про вікування з нелюбом.
Як захищав від «православних» – тобто розлючених погромників із сокирами, які напали прямо на весіллі.
Як утамував сильний біль при пологах. Прийняв свою першу дівчинку, назвавши її Голдою – на честь тещі… тобто, вибачте, уже мами!
І готовий усе зробити для того, щоб Цейтл ніколи не почувалася нещасною. Працювати день і ніч – благо, кравець є доволі затребуваним майстром. Не шкодувати для дружини добрих слів – попри нужду та втому. Навіть просто посмішити її – годинником із зозулею, припасованим до візка з домашнім начинням. «Ідеш по вулиці – а вона кує!».
Тому й мусив дещо змінити імідж – перестав чіпляти борідку й вуса. Відтак уже був менш схожим на ортодоксального єврея, що їм Талмуд приписував носити бороди, – так зате ж помолодів.
А головне, у самому фіналі – на фоні всезагального щирого сміху (бо що їм лишається робити, за словами Тев’є?) – ця стривоженість долею маленької Голди-молодшої. Подумати тільки, їй же заледве два місяці виповнилося, а вона вже на порозі великої та важкої мандрівки у невідомість…
| З |
Зовсім інша справа – його колега по ремеслу: театральний кравець Вася із «Житейського моря» Івана Карпенка-Карого (1995, режисер – Петро Ільченко). Роль невелика, але дуже характерна. Також має постійний елемент іміджу – окуляри колесами (замість сантиметра), що ріднить його із Мотлом Леонарда Фрея. Правда, «золотої мрії» йому бракує: він не романтик, а швидше прагматик. Одначе кожне слово – на своєму місці, плюс іще перебрав на себе функції кількох інших персонажів.
За оригіналом – типовий дзанні-слуга: виконує дрібні доручення то антрепренера Усая (блискучий Віктор Цимбаліст!), то артиста-прем’єра, трагіка Івана Барильченка (Степан Олексенко), то, врешті-решт, простого актора Степана Крамарюка (Євген Шах). То проріху у сюртукові заштопати, то ґудзика пришити…
Так зате ж і Степан у ньому бачить однодумця, а не тільки рядового працівника театру. Охоче скаржиться йому на скупого «кунделя», тобто хазяїна, добре знаючи, що, в силу своєї небагатослівності, Вася його не викаже: уявляєш, мій прадід таких лакеїв мав, як той Усай, а тепер… «Кланяйся Кунделю».
На кокетливе запитання Крамарюкові: «Куди ж ви діваєте свої гроші, жалування?» – кравчик отримує не менш кокетливу відповідь. Нехитрим фокусом Степан перетворює карбованця на десять копійок, після чого продовжує про карасів розмірковувати – далебі, не про тих, що біля загати плавають, а про тих, яким за велику честь почастувати актора (тільки почастувати, не більше: як має зайвих сто карбованців, то задля розваги спалить, а бідному й гривні не дасть!)
А Вася слухає і… ні, не їсть, а орудує голкою. І тим часом мотає почуте на свій – поки що не вирослий по молодості – вус, стежить за конфліктами та приколами театрального закулісся… і робить висновки.
«В публіці сміх,
Іван Макарович лає Софію Іванівну,
Денис Павлович п’яний заступався за жінку,
а в чому справа – не розберу».
Але таки розібрав. Що сталося таке екстраординарне, що аж до залізної завіси дійшло. Просто на очах Васі в шекспірівську трагедію неждано вклинилася комедія в повсякденному стилі, та й не одна, а кілька відразу: і оплески акторам «домашнього театру»; і сольний виступ залізничника Круглякова (Євгена Свиридюка), який при всьому чесному народі за вухо виводив із зали свою дружину – затяту шанувальницю таланту Івана Барильченка; і конфлікт останнього з партнеркою, котра в найбільш драматичній сцені «Отелло», як ото кажуть, «не в тему» захрипіла, мов «недорізане порося»…
І от… Кілька хвилин до фіналу. Сильно захмелілий Барильченко. Роздосадуваний Крамарюк. Актриса Ваніна (Людмила Смородіна) то стоїть, як заніміла, то метушиться по кімнаті. Усай увесь на нервах – аж забалакується: «Станція п’яна… Іван Макарович електричества не дає», аж віку собі вкоротити готовий («на от тобі, Кактусе, двадцять копійок, купи бичовку, то разом повісимося!»). І все тому, що вистава, яка має вряди-годи принести велетенський збір, – під загрозою зриву!
На кілька хвилин пригасає світло… і, як порятунок – з’являється Васько:
«Електричество… ДАЛИ!!!»
І в кінці фрази – ефектний жест рукою!
В оригіналі цю звістку приносить інший персонаж. Але це не суть важливо. Головне, що у словах друго… ба навіть третьорядного героя п’єси може ховатися Wendepunkt. І все одразу стає на свої місця: всі заспокоюються, в Усая міняється настрій («дожени, Васю, Кактуса, забери в нього двадцять копійок»), Барильченко погоджується грати «у хмелю»… Це – стрес, але так званий «еустрес», тобто той, що приводить до позитивних наслідків.
Отже – і до неймовірно красивого та щирого виступу.
| З |
За словами Сергія Юрського, в театральному середовищі побутує думка: артист обов’язково має «мучитися» з роллю або принаймні вдавати, що мучиться. А потім – за свої муки приймати прихильність глядачів. Муки, веде далі Сергій Юрійович, приходять самі, наша справа нелегка. Але не треба штучно їх викликати, поготів – корчити з себе великомучеників. Отут і починаються ревниві (абсолютно недоречні, додам я) зіставлення: хто більше «виклався». Кожному з опонентів здається, що саме він, він! – щойно «віддав глядачам шматок життя», а його напарник – «просто грав, та й годі».
До речі, про ревнощі. Цікаво, що російське слово «соревнование», вірогідно, спільнокореневе з «ревностью» – тобто, ревнощі як рушійна сила конкуренції. На відміну від українського «змагання», де кожен учасник показує, що він може, на що здатен, щоб пере-мага-ти і пере-мог-ти.
Неперевершений Михайло Чехов уважав: мистецтво актора – радісне заняття. Йому вторував Всеволод Мейєрхольд: будь-яка творчість – це завжди радість.
Якщо маєш талант – спробуй стати майстром.
А для майстра праця (у будь-якій професії!) – радість.
Так писав у недавні часи згаданий у першому образку поет Ігор Качуровський:
Є радість творчості, її натхнення й чар,
А муки творчості – це вигадка нездар.
І там, де радість, немає місця ревності.
*
| Г |
Галерею образів поповнили лише троє майстрів-мандрівників, але які!
Коваль Вакула – «Різдвяна ніч» М. Гоголя (з кінця 1989).
Мотл-кравець – «Тев’є-Тевель» Г. Горіна за повістю Шолом-Алейхема, 1989.
Вася, театральний кравець – «Житейське море» І. Карпенка-Карого, 1995.
Та й це ще не все.
У вересні 1996-го минуло 504 роки від дня відкриття Америки. І з цієї нагоди телеканал «Тоніс» показав українським глядачам американський багатосерійний фільм про подорожі славетного генуезця, про океанські шторми та грози, про звичаї та закони інших континентів.
Символічно, що українському телеглядачеві про свої карколомні пригоди Христофор Колумб розповідав… усе тим-таки низьким голосом із оксамитовими півтонами.
Кутю й узвар у хустку завину –
І піду до хрещеного у гості.
Мене зустрінуть зірка в високості
І зозулястий півник на тину.
Дванадцять страв на скатертині простій.
Хрещений задивився вдалину…
«Здорова будь! Ходи-но, пригорну!» –
Аж серце розщебечеться до млості.
Озвалася б – та рій важливих справ
Весь час аж до секундочки забрав:
Я – в місті, де висить похмура мла,
А Ви – в селі, у світі сніжних китиць;
Пробачте, що озватись не змогла,
Але ж Різдво! – сам Бог велів – зустрітись.
Дані опрацьовуються...