Образок дев’ятий
ІЗ НЕЗІГРАНОГО…
| Н |
Незважаючи на подеколи розмаїтий творчий доробок артиста, ще більше ролей для нього лишаються незіграними. Омріяними, але чомусь не втіленими у життя. Але, якщо можна так висловитися, – коли актор бодай кілька хвилин подумав, помріяв, провізуалізував ту чи ту роль – отже, він подумки вже її виконав. Чи не так?.. Творча візуалізація – велика сила.
Зі слів Олександра: скільки було задумів, скільки уявлень про те, як утілити образ саме такого персонажа… і все обірвалося так невчасно… Проте в душі все одно зібралися самоцвітні камінці для мозаїки, і рано чи пізно вона все-таки складеться. А частину цих камінців він і тоді, в дев’яностих, мені одсипав, і зараз ділиться: можеш і ти поскладати, подивімося, що вийде… І тим приємніше мені усвідомлювати своє місце в цій мозаїці: збережеш у пам’яті і, коли треба, пригадаєш такі незначні детальки, що аж диву даєшся: ну чому запам’яталося і як не забулося?..
Тому ж і тоді хотілося, і зараз хочеться записати якомога швидше, щоб жодна найменша блискітка не зникла.
*
| С |
Своїх студентів я не раз, бувало, орієнтую: щоби краще зрозуміти сутність історичної події або літературного твору – уявіть себе їхніми свідками, а ще краще – учасниками. Тоді зможете побачити (по)дію зсередини і пропустити її крізь свій – уже неабиякий – життєвий досвід.
Цю методу виробляла (у дещо звуженому вигляді) упродовж кількох років, аби краще зрозуміти зміст літературного твору – передусім драматичного. У школі найбільше любила читання «в особах», мала навіть щось на кшталт амплуа «поважної матері сімейства» – озвучувала пані Простакову з «Недоростка» Фонвізіна, Ганну Андріївну з гоголівського «Ревізора», Кабаниху з «Грози» Островського і подібне. Частенько діставала текст від автора – також, до речі, певною мірою символічно. Адже коли читаєш від автора – сам автором станеш.
А коли читала про себе – то обов’язково уявляла, що голосом героя (ну, звісна річ!) говорить Олександр.
Із поодиноких на той час прочитаних творів театральної есеїстики виводила такі спостереження. Олександр Гладков, автор комедії «Давным-давно», ще в свої дитячі роки любив, читаючи класичну п’єсу, розподіляти ролі між акторами Малого театру. Михайло Ужвій, син Михайля Семенка та Наталі Ужвій, сам створював п’єси й розписував ролі франківцям. У списку дійових осіб – там, де мають бути «і виконавці» – стояли всі відомі прізвища, крім одного – авторського.
…А я лише мріяла написати таку п’єсу для Олександра. Мрію навіть і досі.
У ті ж самі незапам’ятні часи потрапив мені до рук репертуарний збірник «Комедії», у якому, зокрема, було опубліковано шедевр серба Браніслава Нушича «Звичайна людина».
Стара добра комедія про поета Жарка Дамняновича, який ушкварив віршовану сатиру на місцевих можновладців – і за те отримав заочний судовий вирок: шість місяців тюремного ув’язнення. Поки вирішувалася справа з апеляцією (апріорі приречена на провал), задумав «перекантуватися» в одного зі своїх приятелів – Душка Миличевича, на їхньому фамільному винограднику. Під чужим ім’ям. І таку колотнечу зчинив – що через нього мало не розсварилося багатодітне подружжя Мицичів: батьки того юнака, ким він назвався.
Звісно, закохався в Зору – сестру приятеля. Вона ж відповіла взаємністю… його віршам. Їхній автор, мовляв, людина незвичайна, такі гарні поезії пише, от за те й люблю. А ти, Володимире Мицич, хто? – вибачай, віршів таких не пишеш, отже, людина звичайна.
А коли у пориві почуттів, обіймаючи Зору, прочитав їй кілька строф зі свого ж ліричного вірша – то що почув у відповідь? Ой, Влайку, ти теж, виявляється, як і я, Дамняновича багато знаєш напам’ять…
І – повний хепі-енд: апеляцію задоволено. Винуватець безбоязно відкриває своє справжнє ім’я. Родина Мицичів помирилася. Ну й, відома річ, два весілля одночасно: не лише Жарка та Зори, а й пані Дамнянович – поетової мами і старого холостяка Вікентія. Як то кажуть: коли б не нещастя, не було б і щастя.
Не раз потім, перечитуючи п’єсу, зіставляла свої почуття з почуттями головної героїні – мрійливої Зори. Кого насправді любила (якщо можна було так говорити в тринадцять років): чи то Олександра, чи його персонажів? Чи його – актора, чи його – звичайну людину?..
Та не забуваймо останньої репліки твору Нушича: «Навіть звичайна людина заслуговує на любов!»
| З |
Зіграних ролей у нього було таки шістдесят вісім (ті, що «з текстом»), плюс іще масові сцени. Але незіграних залишилося куди більше.
Кого у різний час визнавали еталонними драматургами доби?
Не судилося Олександрові на великій сцені грати Шекспіра. «Пролетіли» попри нього Родриго та Кассіо з не поставленої 1993 року трагедії «Отелло». Хіба в інституті він по черзі грав Тібальда та Ромео… однак куди більш охоче згадує про Тібальда.
Не судилося грати Чехова. Хто ж винен, що наш герой більше любить діяти, ніж мріяти?
Не судилося грати Бертольда Брехта. Певно, що з тієї самої причини.
Не сказав ані слівця у п’єсах Лесі Українки.
А міг би.
Якби ставили «У пущі» – класний був би Ричард Айрон, щоб я так була здорова…
От цікаво, уже й вірша у стилі іспанської комедії вийшла.
До речі, про іспанську комедію. А як сприймати ті ролі, що їх репетирував від душі, а на сцені так і не втілив? Зіграні чи незіграні? Маю на оці резонера Дона Хуана з «Благочестивої Марти» Тірсо де Моліна.
Цікавий, до речі, новаторський прийом ужив у цій веселій п’єсі Габрієль Тельєс – це справжнє ім’я комедіографа, – показав нам не лише двох головних героїв-коханців, а й їхніх двійників. Окрім центрального персонажа Дона Філіпе (а він мусить зустрічатися з Мартою крадькома, адже вбив її брата на дуелі), претендентом на руку та серце головної героїні став Дон Хуан, а до її сестри Лусії таємні почуття плекає його колега Дон Дієго – який конкурує не з ким-небудь, а з Поручником, небожем одного великого воєнного цабе.
Двійники ці повсякчас співають дуетом – здебільшого оповідаючи про свою любов, а лише вряди-годи вступаючи у двобої на шпагах. Ще й як красиво після чергового двобою зафурготіло за лаштунки Хуанове розкішне сомбреро… і все це – під запальні ритми фламенко! Спасибі композиторові Богдану Янівському, що завдяки його музиці кожен із численних глядачів наче побував у справжній Іспанії.
Та на те ж вона іспанська комедія. Навіть для переможеного Хуана все почалося не дуже, але скінчилося добре – хоч боярином на весіллі побуде, якщо женихом не судилося.
Усі задоволені, завіса спадає.
Таку роль теж треба зарахувати в актив.
Та повернімося до Ричарда Айрона.
Майже Байрона, – так, до речі, його править комп’ютер. І він, залізний, має рацію: герой драми «У пущі» – очевидний романтичний образ. Навіть неоромантичний.
Натхненний скульптор, який сам-один постає проти великої релігійної громади, обстоюючи право на творчість.
В одній із сцен він розповідає про карнавал у Венеції, в якому й сам брав участь, – і водночас візуалізує її перед глядачами, створюючи скульптуру. Дерево ламається у нього в руці – як на сміх, після репліки «тихесенько, щоб не сполохать… мрії»; а зате глина підкоряється його задумові.
Так на Андріївському узвозі в середині 1990-х років один скульптор-авангардист (шкода, не спитала його імені) ліпив дивовижні фігури під музику «Пінк Флойд»: одна пісня – один виріб. А що пісні в цієї групи досить-таки специфічні – інколи повільні, довгі, а подеколи з несподіваними гармонічними ходами та поетичними образами, – то й скульптури виходили на перший погляд абстрактні, а на другий – припрошували глядача: що хочеш – те й уяви.
Наприклад: майже ідеальна сфера, в центрі якої – до найменших анатомічних подробиць – виліплене око…
Фальші Ричард не терпить ні в чому. Ані фальші, ані тиску. Коли члени громади на чолі з пастором Годвінсоном увиваються біля нього, сиплячи цитатами з Біблії й боячись сказати щось від себе – ну точно як сучасні сектанти! – та ще й називають мистецтво… у кращому разі дурницею, але найчастіше – гріхом; як таке витерпіти?
Горшки ліпити відмовився – отже, декадент, як казали українські літературні критики вісімдесятих років ХХ століття. Проповідник «мистецтва для мистецтва».
А чому так категорично?
А може, подивитися на глек – вибачте за відхід від християнських канонів – із погляду суфійської поетики та символіки. Не в утилітарному, а у фігуральному значенні: був я людиною – пив вино, помер, став глиною – виліпили глек і знову наповнили вином.
Отакий колообіг.
Земля не пекло, люди не прокляті,
І радощі не гріх, а Божий дар! –
І творчість теж не гріх. Глину добру знайшов не відразу – і то після того, як віск одібрали на свічки: ділитися, мовляв, із ближніми треба… Одразу радість: стільки задумів!.. Та раптом усе обривається – і так невчасно. Виявилося, що коли творчий хист і потрібен – то тільки, щоб за описами в книзі «Вихід» (і тільки за ними, відступ від канонів карається смертю!) робити всяке начиння для церковних відправ.
І був же в історії світового театру період, коли акторів уважали настільки нешанованою кастою, що навіть не відспівували їх, померлих – зовсім як тих самогубців, – і ховали під цвинтарною огорожею?..
Та для акторів могли зробити послаблення – адже треба було комусь містерії грати.
І, вряди-годи цитуючи Євангеліє, Ричард сприймає його слова не догматично – на відміну від усіх своїх опонентів, разом із рідними матір’ю та сестрою, – а в міру критично (тут і з Григорієм Сковородою порівняння напрошується). Не може зректися мистецтва «тимчасово», «як Христа Петро». Не хоче стати зрадником, як Юда. Навіть коли «судді» виносять йому безжальний вирок, за «убивчий» речовий доказ пред’являючи… зроблену з м’якушки хліба фігурку пастора Годвінсона.
Але хто з нас у дитинстві не робив карикатури на своїх учителів?
Коли карикатури, а коли – й дружні шаржі?
Тут доречний інший євангельський вислів:
«Не судіть, і не судимі будете».
А то насмикали з Писання цитат – і ну ними бити, як батогами… За віщо?
«Усе сказане мною може бути використано проти мене».
Так, саме той випадок.
За потяг до мистецтва – фанатики ліплять порушення третьої заповіді «не сотвори кумира». Хай навіть їм спершу сподобався витвір – статуя індіанки, яку вони ж потім молотами й розкришили.
За одне лише слово на його, мистецтва, захист – ліплять богохульство. І все це, прикриваючись красивими фразами про любов до ближнього.
«Так то ж любов до брата во Христі, а це язичник якийсь…»
Отака-от вибіркова любов і доброта. Так за сукупністю й на аутодафе можна назбирати.
Але вчинили аутодафе художнім творам, а не їхньому авторові.
Що не менш трагічно.
Але тим самим твориться новий архетип.
Одним-одна малесенька перлинка: статуетка, дивом уціліла після нищення всього незліченного творчого доробку. А її несподівана з’ява спричинює душевний переворот, черговий Wendepunkt.
Так, саме в той момент, коли Ричард, позбавлений усіх своїх архітворів, покинув громаду, але реалізував себе у ролі сільського вчителя (на жаль, утративши скульпторське натхнення), знаходить воскову статуетку давньої, ще венеційської коханої Кароліни д’Орсі.
…Цей персонаж – усе той же вагант. Вічний студент. В образі Ричарда Айрона тим, хто добре знає Олександра, не так уже й складно буде вчитати деякі спільні риси характеру та реалії життя.
До речі: наш сучасник зізнається, що з Лесею Українкою «порозумітися» не міг. Каже, надто вона складна та мудра для такого простого товариша, як він. Тому він її п’єс і не грав – навіть Того, що греблі рве, у «Лісовій пісні».
Але сам факт: Ричард Айрон – це його тип. Не здивуюся, якщо у того було шістдесят вісім фігур у п’ятдесяти чотирьох роботах…
Висновок очевидний.
Модерний, експериментальний театр – не для Олександра. Не про його честь такий подвиг, так само як будь-яка «осучаснена» класична постановка.
Правда, в репертуарі Театру імені Франка таких теж не бракувало. Навіть та сама химерна феєрія «Хто зрадить Брута?» Хоча, з другого боку, Олександр саме в ній був органічним – хтозна, може, тому, що бравий «хвилозоп» Хома був якоюсь мірою його двійником…
…Ричард Айрон волів бачити своїм учнем і послідовником племінника Деві.
Олександр був обмовився, що свою ученицю та послідовницю бачить у мені.
| І |
І з Лесиної «пущі» Ричард Айрон міг би вийти… в інший дивний праліс. Безіменним персонажем етюду Олександра Олеся «По дорозі в Казку». На початку дев’яностих ця п’єса звучала в ефірі як радіодрама, записана з участю артистів кількох київських театрів.
Темний ліс – постійне місце перебування натовпу, засліпленого власним прагматизмом, лінощами, а може, й побоюванням змін. І хоч герой – безіменний Він – вірить у Казку, прагнучи довести туди народ, та йому забракло віри. Із розмови героя-одинака з натовпом виходить, що це тільки Йому затісно в хаті, де «ніде й крил розправить». Натовп говорить Йому: «Ти сам йди, а ми і тут свій вік як-небудь доживем». У цьому – сутність психології маси, яка думає тільки про точковий момент часу – «свій вік», а не про майбутнє.
У фіналі драми головний герой помирає, вбитий розлюченими людьми. Лише Він бачить, що Казка існує, однак натовп – за кілька кроків до сонячного узлісся! – принципово не вірить Йому, повертає назад, у ліс – «у темряву», як кажуть сповідники християнства. У такому оточенні символічним постає образ Хлопчика, який живе в Казці – утопічній країні, яка таки справді є.
Але, щоб потрапити туди, треба бути духовно чистим, відкритим до всього нового, як дитина (пам’ятаєте, як писав Євангеліст Марк: «Будьте як діти, щоб потрапити в Царство Небесне»), вірити в свої сили, довіряти самому собі, чого не вистачило навіть Йому. «Твого вже голосу ніхто почуть не зможе», – каже головному героєві Хлопчик, і цими сумними словами завершується п’єса.
Довелося цей архітвір чути по радіо, і все здавалося, що «Він» – це таки Олександр. Хоча ні: і тембр голосу не той, і інтонації зовсім інші, і під завісу назвали у переліку дійових осіб та виконавців – теж не його… Одначе й ця роль дуже пасувала б йому.
| Б |
Без сумніву, удався Олександрові театральний костюмер (або, якщо хочете, стиліст) Василь у «Житейському морі». Але, коли подумати, то й Крамарюк із нього вийшов би не гірший. Той такий само вразливий – як що, то відразу: «Де моя шапка?»… ну, так, типу, «злі ви – піду я від вас». То виказує п’яному Барильченкові гірку правду… а між рядками аж прочитується Олександр, який при нагоді учинив би так само. І таки вчинив!
«І для великого артиста,
і для блазня – один кінець,
якщо вони нехтують справедливість
і починають догоджати власному «я»!»
Ех, краще б це «по ролі» сталося, а не в реальному житті…
А може, підкорився б йому і Барильченко. Знаний актор, трагік, стомлений богемним життям, прагне перепочинку – «Intermezzo», як сказав би Михайло Коцюбинський. Про таке Intermezzo упродовж усіх дев’яностих років мріяв Олександр. Від гомону міста – у село. До Росі. До батьків. До корови…
Бачте, навіть за коровою занудився у шумі машин. І за прозорими ранками (яких у великому місті не видно за дахами)…
…коли півень, злетівши з яблуні, на якій він ночує, – розправляє черлено-золоту веселку крил, набирає у груди повітря, вигинає шию й наповнює завмерлий, готовий до перетворення світ могутнім переливчастим «ку-ку-рі-ку!»…
І такий Барильченко не став би соромитися свого прізвища, на відміну від брата Михайла: все тому якесь «погане барило» вчувається… Як не соромиться свого прізвища й Олександр. Розуміє, що це – нормальне професіональне прізвище. Від назви працівника на стайні: того самого, який чистить скребницею коней. Аби вигляд вони мали свіжий та достойний. Аби шерсть у них була гладенькою та лискучою…
Незамінні – є. Кожен на своєму місці незамінний.
Знову пригадуються слова Леоніда Олійника: «Ви не вмієте боротися. Ви у цьому театрі не виживете…»
Але Олександр Шкребтієнко не схотів упускати так щасливо впійманого журавля. Вирішив ризикнути. Суто по-романтичному.
Це була його мрія: не така вже й нездійсненна, за інших рівних умов. Стати одинаком проти натовпу. Усе-таки довести, що прийшов у театр для того, щоб – працювати. І, хтозна, може, диво таки станеться! – спробувати обійти підводні камені закулісного життя. Обійтись без розборів і заздрощів.
Ні на кого косо не дивитися й самому на себе таких поглядів не викликати.
Постаратися вчинити за правилом Еммануїла Канта: «Роби так, щоб максима твоєї поведінки стала моральним законом для всіх». Ти чесно й самовіддано працюєш – і другий, третій, четвертий et cetera, дивлячись на тебе, самі почнуть чесно й самовіддано працювати.
Чистий романтизм.
Говорив Євген Лебедєв: у душі кожного актора сидить цей звір – заздрість. Так і хочеться сказати – «зеленоокий», по-шекспірівськи. Але в Ейвонського барда таким звіром була ревність. А тут – заздрість.
Але не в кожного-о-о!..
Боже, наївняк Сашко!.. Заздрити він не вміє. Не в його стилі. Навіть «по-білому» чи «по-доброму», – є такі зужиті вислови. Але він усім своїм життям доводить, що це «біле» й «добре» почуття – то не заздрість. Викиньте з цього слова оті два «з», що мов пилка дзумлять, а потім поміняйте дві літери місцями – і отримаєте істинну суть поняття.
Радість!
Нема поганих ролей. І поганих акторів, до речі, теж нема. Просто є ті, хто за примхою долі – або, ніде правди діти, власною примхою – опинився не на своїй ролі. Узяв її, бо думав, що може все. А точніше – що йому все можна.
Вахтанг Кікабідзе жартома говорив: «Нехай кличуть у політику, – я туди не піду. Бо занадто чесний для цього». Саме та чесність – не кажіть, що надмірна, – яка й робить актора актором.
Головне – усвідомити своє місце в цьому різнобарвному пазлі, яким і є репертуар театру, та намагатися його не втратити.
| Ч |
Чи не шкодуєте Ви, що свого часу, на початку вісімдесятих, не поїхали до Санкт-Петербурга разом із Георгієм Товстоноговим, коли той, переглянувши франківські вистави у Києві, запрошував лише трьох – Валерія Івченка, Анатолія Хостікоєва та Вас – до себе?
Скажете – так, шкодую. Адже тоді вся моя кар’єра могла би скластися інакше. Та… Не наважився покинути рідну землю, батьків. Рідний театр, до якого настільки звик лише за два роки. Дуже я до них прив’язаний.
І з тобою ми б не перетнулися.
А й справді: як ми перетнулися вперше?
Отже, було так. У весняні канікули дев’яностого року здійснила я свій перший самостійний «вихід у світ». Проїхалася до мами на роботу – в Інститут харчової промисловості, одні папери підвезти, а інші забрати. На зворотному шляху – погода ж була така чудова, кінець березня, справжня весна! – внутрішній голос підказав: вийти на станції «Хрещатик», погуляти у славнозвісному сквері біля франківського театру. Вийшла… Походила по скверу, подивилася афіші.
Обертаюся, щоб уже їхати назад…
Аж от – власною персоною! – улюблений артист.
Якого тільки напередодні побачила у черговому випуску «Мультляндії», а тепер – наживо!
Іде, як і завжди, повагом. Як людина, котра змалку себе привчила: всюди встигає той, хто нікуди не квапиться. Неймовірно ефектний у ковбойській сорочці в чорну та червону кратку. – Справжнісінький Остап Бендер із насінням… Хіба тільки без шарфа та картуза.
До мене кивнув – а я йому навіть відповісти не змогла. Оніміла від несподіванки.
Чому запам’яталося і як не забулося?..
А заговорити до нього наважилася тільки через два місяці.
| Н |
Не встигли помріяти про Остапа Бендера, а вже на обрії – новий незіграний персонаж. Доктор Ломбарді з італійської «комедії масок», яку збиралися, але чомусь так і не поставили у 1993 році.
За описами – позер, хитрун, балакун і псевдовчений. Або юрист, або медик. Намагається «забовтати» співрозмовників латиною!
Вірогідно, у минулому житті Олександр був італійцем, – нащадок південних племен. Це видно по ролі Нікколо у «Синьйорі з вищого світу». А так «іноземців» у його послужному списку лише раз-два, та й нема.
А народився б він у добу Високого Відродження – був би неймовірно органічним саме в комедії дель арте. Хтозна, може, й у ролі Доктора Ломбарді. А може, котрогось із дзанні – спритних слуг. А може, ліричного героя без маски. Чи скрипучого мораліста Панталоне – чом би й ні?
А хіба не характерний герой комедії масок – Хазяїн ресторану «Гусяча лапка» з п’єси Григорія Горіна «Кін IV»? Попри те що небагатослівний персонаж, але чудовим (критики часто кажуть – колоритним) у цій постаті був знаний комік Михайло Крамар, і після його смерті в 2008 році на цю ж роль мав заступити Олександр…
Ага-а-а!.. Тут він – капокоміко. Художній керівник трупи, яку відразу ж набирає з випадкових відвідувачів. А тут вам і Едмунд Кін (Анатолій Хостікоєв) – той, що переграв усього Шекспіра, і його вірний друг та помічник Соломон (Олексій Пєтухов).
Сам і глядацьку залу готує – стільці виносить на подвір’я, і глядачів закликає:
«Лише у нашому закладі – «Сон літньої ночі» у виконанні неперевершеного Едмунда Кіна! Крісло у партері – десять шилінгів, в амфітеатрі – сім!»
Наче й бачить реальних людей, але оголошує їх як персонажів. Як маски. Тому цікаво, що дехто з відвідувачів має тут не ім’я, а таке собі прізвисько у дусі італійської комедії дель арте – Циліндр, Кепка (це чоловіки) і Капелюшок (це жінка).
І сам же Хазяїн керує вставною виставою: «Ява четверта. Ті самі й Лікар!». Та й про рекламу власного закладу при цьому не забуває – просто як сучасний телеведучий, який за додаткову мзду (тільки от чи буде вона?..) мало не через слово намагається похвалити спонсора:
«Лікар їсть паштет… До речі, гусячий паштет – фірмова страва нашого ресторану. Найкращий гусячий паштет у Лондоні! Вина – херес, рислінг, бургундське».
Правда, лише у мріях, а не на сцені.
Якийсь потяг до Італії в Сашка є. Ще в 1994-му він щиро мріяв про воскресіння (саме так і сказав!) іскрометного «Синьйора…». І, хто знає, вийшов би в цій оновленій постановці, але в якійсь іншій ролі.
Шкода, але в другій частині ця мрія не справдилася.
Зате справдилася в першій – восени 2014 року. У тих же декораціях, із тим же музичним рядом і навіть із кількома виконавцями з першого складу – Богданом Бенюком, Іраїдою Цареградською та Олексієм Пєтуховим, у тих же ролях, що й тоді.
Колишній посильний Марчелло – Євген Свиридюк у ролі кумедного дідуся Сімеоне змінив спочилого у 2009 році Володимира Горобея. І колишня Фйорелла – Наталія Сумська – нині грає колоритну тітку Матильду з цілим віялом крилатих фраз (а у першому складі це були Марина Герасименко та Ольга Кусенко). І колишній аферист Раймондо – Лесь Задніпровський – перетворився на скупердягу Барона (а то був безсумнівний аристократ Радій Коцюбинський – хоч і непрямий, але нащадок великого письменника).
Роль Нікколо Чібора по черзі грають представники двох театральних династій – В’ячеслав Хостікоєв і Дмитро Ступка.
Ні, я вам скажу, ким би міг тут бути, але не став наш герой.
Асистентом режисера.
| Щ |
Ще у 1989 році на кону Театру імені Франка збиралися втілити «Собор» Олеся Гончара. Задум воістину грандіозний. Як і все, що задумував та ставив Сергій Володимирович Данченко. Зокрема інсценовані великі епічні твори – «Вибір» Юрія Бондарева та «Енеїда» Івана Котляревського. Стільки дійових осіб у «Соборі», що кожному – і старшому, й молодшому – могло би прикотити по ролі «з текстом».
А Олександра я бачила… ні, не тим, про кого ви подумали. Роль Миколи Баглая хай би йому дав сам Данченко. Або не дав? Або дав, але когось іншого? – на його, режисера-постановника, розсуд.
А бачила я його… не повірите, ким.
Ізотом Лободою.
Хай навіть у ту пору він був замолодий для цього образу – двадцять п’ятого червня вісімдесят дев’ятого року на четвертий десяток пішло. Одначе ще грав Павлика та Нікколо. І лише через рік буде Мотл. Через два – Гриць Дончук. А через три – Хома Брут. Герої з різними життєвими шляхами, але щоразу молоді та повні сил.
А Ізот Лобода… Споконвічна людина землі. Відомий своїм закликом до односельців – посадити бодай одне дерево. Умудрений досвідом працівник, який доживає віку в інтернаті для пристарілих. Поблажливо ставиться до свого непутящого сина Володьки, якому, бачте, за «важливими справами» ніколи до батька навідатись. І оте гнівне: «пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото…» Хтозна, чи торкнулася Корсунщини ота галаслива кампанія будівництва електростанцій і водосховищ – і, у висліді, затоплення значної частини плодючих земель, – певно, що й торкнулася.
Метафорично висловлюючись, затоплено чимало тих родючих чорноземів, у котрі углибає коріння роду. Є рясна вода, є рахманний ґрунт – та, на жаль, виростає на ньому не те, чого чекали. Члени великої родини – часто заклопотані важливими справами, чи вдають, що заклопотані, – з якогось дива не можуть вибрати хвилинку, навіть півхвилинки, аби зателефонувати мамі й бодай запитати про здоров’я та сказати, що й у них усе гаразд.
«Півхвилини тобі вистачить, щоб помолитися», – така репліка прозвучала в одному сучасному фільмі.
«Добридень, мамо! Як ся маєте? У мене все добре». Це теж молитва, сказати б – катехізис. Розумію Олександра, який звертається до мами тільки на «Ви», і сама слідую цьому неписаному законові.
| Н |
Незабутня Олена Гоголєва у театральних мемуарах ділилася секретами майстерності: по-перше, актор має бути спостережливим. По-друге, уміє схопити в русі душевні переживання людей у запропонованих обставинах і зіставляти їх зі своїми переживаннями задля більшої насиченості образу. І, по-третє – робота над голосом та тілом. Потрібні тривалі тренування: танці, спорт, читання гекзаметра, дихальні вправи.
Те, що Олександр був надзвичайно спортивним, – це я знала. Не лише правий форвард футбольної команди, а й постановник танцювальних номерів.
Про його спостережливість і досі в театрі Івана Франка ходять легенди.
Ну, а щодо його уміння пропустити крізь себе переживання іншого, – годі вже й говорити.
А от цікаво, чи доводилося йому бодай коли-небудь читати гекзаметр?
Ну, гекзаметр не гекзаметр, але п’ятистопний ямб – таке було. Як у «Ромео та Джульєтті» інститутських часів, так і в «Саві Чалому» й «Гетьмані Дорошенку» середини дев’яностих.
Одначе переважна більшість персонажів Олександра говорили прозою. Але – ліричною.
Ба більше. Вони говорили – верлібром.
Правду говорить моя мама: має він талант, але не має – талану. Якщо людина гарна й добра – то чомусь натомість нещаслива. Може, це й так. Чи то в житті, чи то у п’єсі, але так. Проте коли ця людина зустріне такого ж друга, як вона – то вони обоє стануть щасливими. І коли вони разом, і коли далеко одне від одного. Особливо – коли далеко. Адже й того, й того не покидає надія, що вони зустрінуться знову.
Немов Пігмаліон у давнину,
Із мармуру я образ твій різьбила.
Хоч думала, що тільки-но почну,
Але в той день роботу й закінчила.
Неначе пробудився ти од сну –
Така в тобі краса, натхнення й сила.
Жаль тільки – мову я твою ясну
У камені відбити не зуміла.
Чим доторкнутись ледь одкритих уст,
Аби почути тільки перше слово?
Питать Пігмаліона не берусь –
Для нього теж було це дивно й ново;
Мабуть, і я Венері помолюсь,
Чи просто поцілую – в мить ранкову…
Дані опрацьовуються...