Образок сьомий
ГІСТЬ ІЗ ДИТИНСТВА
| К |
Коли актор готується до виходу на сцену у казковій виставі – він має пам’ятати, що там, у залі, серед сотень малюків та їхніх батьків, незримо присутнє його друге «я» – Внутрішня Дитина. Той, ким був він – багато років тому. Його прототип. І тому перед виходом саме з цією внутрішньою дитиною актор радиться – що саме вона хотіла б бачити? Які її інтереси та уподобання має втілити він своєю грою? Які її риси оприявнити у постаті героя?..
І от, коли такий діалог відбудеться, – роль буде зіграно якнайщиріше. Малі захочуть швидше вирости, а старші згадають себе маленькими – і краще розумітимуть своїх нащадків. Між дорослими та дітьми настане повна взаємна злагода, творцем якої мимоволі стане казковий персонаж.
І такому персонажеві хочеться вірити.
Хочеться йому співпереживати.
І не засуджувати, якщо раптом він надумає викинути на сцені якогось викрутасистого коника.
| Я |
Як-от Вікентій Премудрий із інсценівки за однойменною повістю Ярослава Стельмаха (1981, постановник Петро Ільченко) – типовий школяр початку вісімдесятих. Як і в багатьох із нас, були у нього такі хвилини, коли йому набридало вчитися. І він починав мріяти то про несподівані перетворення, то про незвідані країни, то про мандрівки на машині часу. От якби потрапити в минуле – в доісторичну добу динозаврів. Або в часи Давнього Єгипту, Греції, Риму. Або в середньовіччя, до лицарів чи мушкетерів. Або до Київської Русі! Чим би здивувати наших пращурів?.. Адже ми, люди двадцятого століття, вже стільки вміємо та знаємо!
Ніде правди діти, багато в нас теперішніх збереглося від наших предків. Ми також віримо в чудеса. Також любимо природу. Також любимо подорожувати. І ми частенько, як колись вони, дивуємося з незнайомих слів. Телевізор, телефон, радіо, автомобіль, автобус, тролейбус, касетний магнітофон!..
І це при тому, що в момент написання повісті –наприкінці 1970-х – кілька років лишалося до винайдення компакт-диска, мобільного зв’язку та Інтернету…
Слова словами, а як це все збудовано? Загадка. Якщо ти, Вікентію Премудрий, маєш поверхові уявлення, скажімо, про той же телефон – то ні апарата не змайструєш, ані кабелю не прокладеш. Хоч скільки запевнятиме тебе вельможний Князь, що «робичів», цебто по-нашому ремісників, у нього багато.
Ні по-грецькому не втнеш.
Ні про похід князя Ігоря не розповіси.
Ні від доскіпливого дячка-літописця не відкараскаєшся – бач, набрався він від тебе знань і тебе ж ними й побив.
Ех-х, хлопче, навіть гривною подарованою недовго натішився…
Може, саме такий школярик був Внутрішньою дитиною для Олександра – його, по суті, першою роллю «з текстом». Свіжі були в пам’яті ті часи. Ще якихось десять-дванадцять років до того малий Сашко – підготувавши уроки, зробивши всі справи по дому, а заразом допомігши мамі-вчительці перевірити учнівські диктанти, – сидів десь на березі Росі з вудкою (точнісінько як мій тато, також уродженець тих місць) і мріяв… Про несподівані перетворення, про незвідані країни, про подорожі на машині часу.
Як про те вже у 1985 році напише Микола Гриценко:
Такої дивної, наївної води
Я ще не бачив.
Вона текла замрійливо туди,
Куди їй путь призначив
Я сам.
Вона текла крізь очі –
І співала.
Вона текла крізь душу –
І тужила.
А потім так прилоскотала,
Аж Місяць
В жилах!..
Та мріяв не для того, щоби, по-теперішньому кажучи, «відкосити» від занять. Його шкільна вчителька Антоніна Петрівна Задорожня й досі хвалить його: і до наук був охочим, і спортсменом був класним – має перший юнацький розряд із футболу, і в художній самодіяльності активничав хоч куди – грав на трьох музичних інструментах, писав не лише вірші, а й мелодії до них. Дивина!..
І недарма кажуть люди, що на воду можна дивитися нескінченно. Бо вона налаштовує на романтичний лад. Коли, прошумівши на Богуславщині по крутих скелях кам’яної доби, Рось помалу собі плине далі до Дніпра, зблиски сонця на її поверхні видаються сузір’ями. А рибалки уздовж берега не просто чекають, доки яка плітка чи окунець клюне, а… медитують. Насолоджуються гармонією з довкіллям. А дівчатка, їхні доньки, приїжджим екскурсію проводять: «отам-о по берегах куширі ростуть, а у куширях шкреки (тобто жаби) сидять і коли на дощ збирається, то так репетують – на другому березі вуха затикають». А коли там, біля он того каменя, де раз по раз закручується вир, – пірнути – то можна виринути зовсім в іншому часі…
У дванадцятому столітті.
Все наче, як і завжди. І водночас не так.
Інша річка. Інші трави по берегах. Інші рослини та тварини. Інші люди.
Інша реальність – без радіо, телевізора, телефону, автотранспорту, літаків, театру та кіно.
Навіть мова якась інша – з незвичними для нас літерами, гачками та стовпцями, та ще й без отих із самого малку відомих нам слів.
І вмить подумається: що, якби саме Олександр, а не Вікентій, мав таку нагоду – у Новорічну ніч потрапити в минуле?
Та з його винахідливістю і завзяттям до роботи він би досяг набагато більшого! Хоч би що загадав йому Князь!
«А проведімо у нас тролейбусний маршрут!» – і він би допоміг його провести.
«А збудуймо у нас телецентр!» – і він би допоміг.
І так далі – автомобіль, радіостанція, телефонна лінія, касетний магнітофон…
А може, ще й так? «А створімо наш власний Інтернет-сайт!» – і він би створив. Та такий сайт, що в першу десятку «Ґуґла» на раз би потрапив, – а це найвище визнання! Адже точно мав би чим його наповнити.
Отакий наш учорашній студент, якому лучилося розпочати свою творчу стезю з образу школярика.
І, ставши актором провідного театру України, він таки реалізував силу-силенну своїх мрій – на кого тільки не перетворювався, де тільки не бував, зокрема й на машині часу покатався! І в різних чарівних країнах – коли гостював, а коли й царював.
| М |
Місяць-Січень у «Дванадцяти місяцях» Самуїла Маршака (1987, постановка Петра Ільченка). Поряд із Квітнем (Олексієм Богдановичем), йому з усіх інших братів-місяців належить найбільша у п’єсі текстова партія. На виду суворий – і морозами лякає, й завірюхою мете, – але в душі неймовірно добрий. Як по-батьківськи він пошанував Пасербицю, котра прийшла по проліски, – що навіть погодився трохи порушити звичний хід часу і поступитися місцем Квітневі. Як навперебій спокушають його Королева та її почет дорогими подарунками, – а він лише скромно відмовляє: «Нащо мені Ваші подарунки? У мене й так усього повно, он скільки срібла, – і показує на засніжені ялини. – Навпаки, це я кого хочеш обдарувати можу!» І таки обдаровує.
Королеву – новою шубою.
Солдата – запрошенням біля новорічного вогнища погрітися.
Професора – виконанням його побажання, «щоб усе було у свою пору».
Навіть лиху Мачуху з її пихатою дочкою він хоч і перетворює на собак, але не назавжди: як посмирнішають за три роки, – поверне він їм людську подобу.
Такий собі Дід Мороз. Або, якщо хочете – родич Святого Миколая.
А ще – один із королівських садівників. Екскурсію проводить по квіткових світах: оце – півонія, оце – гортензія… А де проліски? – а то, вибачайте, не моя парафія. Не садові, а лісові квіти…
А ще – Перший королівський речник. Бадьоро, на пару з колегою Другим, оголошує королівський указ про гору золота за кошик пролісків у грудні… і непомітно руки тре: бр-р, холодно, які ще проліски!..
Проліски – це ключовий образ для всіх трьох зазначених ролей.
І отак, варіюючи ці іпостасі в кожній виставі «Дванадцяти місяців», Олександр послідовно витворював образ Улюбленця київської дітвори. «Людини – дитячого свята», – як сказав би майстерний артист-читець Натан Ефрос, неперевершений виконавець різного роду творів для юних глядачів.
І хто б міг подумати, що під довгою шубою та білою, до землі бородою місяця Січня – ховається ще зовсім молодий актор!..
| У |
У книзі «Коли я знову стану маленьким» польський педагог Януш Корчак писав: «Не треба опускатись до понять, якими мислять (і почувають) діти. А треба підноситися до їхніх почуттів.
Підноситися, ставати навшпиньки, тягтися.
Аби не образити».
У «Даринці, Грицеві та Нечистій силі» (1989, режисер – Євген Ваврик) Олександр зіграв свого героя – до речі, шостого за порядком на ім’я Гриць – саме так. Підносячись до почуттів дітей, яким від природи притаманне співчуття, уміння допомогти іншому у скруті та радіти, коли йому добре. Однак показав себе нетиповим, сказати б – «непісенним» казковим персонажем. Такого, приміром, Віра Вовк іще в 1980 році змалювала словами:
Герой відмовився
Від Алядинової лампи,
Від шапки-невидимки,
Від летючих капців.
«З тим крамом, – сказав, –
Не бути моїй заслузі».
А й справді, міг би ув’язнений у панському замку Гриць однією рукою поворушити – й порвати ланцюги. Міг би вщент рознести камінну будівлю, де його тримали у клітці, шляхетним гостям на розвагу!..
Та не силою прагнув перемогти, а розумом. А для цього теж непересічний талант потрібен.
Не відразу при першій появі Гриць подає голос. Усі його думки та емоції – в погляді: попервах байдужому, наче повз присутніх; потім – короткому, але виразному, сповненому ненависті.
Пан йому каже: «Упертий!»
А він: «Не упертий, а непокірний!»
(о Господи, ще один!)
Пан он ланцюгів на нього навішав, та ще й у клітку засадив, наче звіра хижого. А за те, що сам не здогадався використати богатиря як безоплатну тяглову силу – то ще Гриця й винуватить.
А Гриць чує, як його кпинять та ганять, і відповідає пановим гостям навзаєм – з Дамою «поручкався» (так, що мало руки їй не зламав), а кавалери стоять і дивляться перелякано:
Ото тобі, кралю, й скелі високі,
і ешафоти, і дракони вогнедишні…
Такого козацького духу сповнений, – каже Даринка, – що навіть у кайданах, та ще й у клітці! – отих недолюдків перелякав ледь не смерті… Може, варто б йому вірним псом пановим прикинутися? – та ні, не вийде: даси згоду чужинцеві служити, то перше, що він тобі загадає, – це свого побратима-українця вбити (актуальний політичний підтекст!). А далі – то більше…
А єдине, що може поснулий край урятувати, – це пісня. Що саме Гриць буде її заспівувачем, а решта підхопить.
Згадується казкова повість індійця Кришана Чандара «Перевернуте дерево». Із таким же вставним сюжетом: два велети-чародії захопили місто трудівників, заворожили їх – тримають у напівсні, аби ті могли працювати, але не опиратися їхній владі. А розворожила містян пісня чарівної мушлі – від якої замок велетів упав, а сонне місто прокинулося.
Жодних тортур Гриць не боїться, а лише дражнилками його можна допекти до живого. І все-бо вона, тота Відьма Потворівна Надсатанинська, знає: що бугая за роги вхопив, у повітрі розкрутив і до загону свиням закинув – це, каже Гриць, так. Що двох курчат та ще багато смачних речей за один присіст умудрився з’їсти – так, але не зовсім так: курча лише одне було, а не двоє (все-таки було-о-о!..) А по-справжньому образився на те, як хтось матері порадив: дати відпочити коневі, а орати на Грицеві (точнісінько як у пісні – Грицю, Грицю, до роботи! В Гриця порвані чоботи).
От уже справді, як кажуть, із півоберта завівся: аж на крик зірвався, хоча заприсягся того не робити. Ні, таки сильна річ – оте слово! Хай правда, хай ні, але сам факт: як це так – кінь відпочиває, а я орати маю?.. Та я ж вас!.. Та я ж вам!..
Хіба коли обмовився Відьмі Потворівні про ту дівчинку, котра цими дражнилками бавилася, – то аж і голос потеплів, і слова ласкаві мов річка потекли… аж Даринка від цього голосу мало не виказала себе передчасно. І таки пізналися, – раз іще у дитинстві на крові поклялися одне одного в біді не кидати!
Заради цього можна й даний панові зарок порушити. Покричати, аби йому солодко на серці стало. Аби не боліло, коли вже його самого лісники дрючками одлупцюють, а потім іще одберуть ключі від «фазенди».
Ох уже ця «Рабиня Ізаура»! Діти кінця 80-х років ігри собі придумували за сюжетом цього 17-серійного бразильського фільму. Для хлопчика найдошкульнішою образою було – «Ти просто як Леонсіо!», тобто лихий і жорстокий, як хазяїн помістя, а для дівчинки – «А ти як уредна служниця Роза». Дачі відтоді називали фазендами, і навіть газету для садівників-городників випускали під такою назвою.
Але ж погодьтеся, як легко на душі, коли Гриць скидає з себе ланцюги (ну, ще один замок… сміливіше, Даринко!), а відтак сам замикає в клітці цілу зграю панських охоронців! І, згори вниз дивлячись на своїх учорашніх кривдників – де й поділася їхня пиха, коли вони явилися перед ясні очі глядачів у самому спідньому! – узиває їх наволоччю… але так доброзичливо в нього це звучить (Олександр і сам лихословити не вміє), що вже від такого тону всі засоромилися та й гайнули куди подалі…
І, як водиться справіку, – щасливий кінець. Весілля Гриця та Даринки, багатоголосий пташиний спів, якого в цім краю довго не чули, всюди квіти – і в зільниках, і на вишитих рушниках і сорочках. І, звісно ж, – пісня!
Тепер ця п’єса йде в Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра… Прообраз воскресіння України.
А ще в ті минулі часи, у дні весняних канікул 1991 року, довелося Олександрові грати Грицевого «брата-близнюка» – Котигорошка з казки Григорія Усача. Той так само силою бравував, інколи похвалитися міг – навіть тим, що він простий селянський син, а отже, не рівня тим паничам, ні до чого не вдатним.
Настала пора нашому героєві йти до коваля. Щоб той зладнував йому зброю міцну та надійну, аби Змія-Жеретія з рідного краю вигнати…
…і отут у тексті виникла зовсім маленька деталька, яка ані тоді від моєї уваги не втекла,
ані до сьогодні не забулася.
Відомо: у фольклорному першотворі коваль імені не мав. Пізніші інтерпретатори, зокрема й Григорій Усач, могли охрестити його як завгодно. А от Котигорошко-Олександр несподівано узиває майстра знаєте як?..
Андронаті!
Певно, позначилася робота над роллю Гриця у сценічній версії повісті «У неділю рано зілля копала…» за Ольгою Кобилянською.
А може, й те, що коваля грав давній соратник Олександра по франківській сцені – строгий, але симпатичний Микола Задніпровський, який репетирував у «Зіллі» роль Грицевого дідуся – старого цигана-скрипаля Андронаті…
| Н |
Напевно, що корисно було б у навчальні плани театральних вишів запровадити – бодай на один семестр – зоопсихологію. Хоча б як вибіркову дисципліну, факультатив із вивчення загальних понять. Усякому акторові рано чи пізно доведеться зображати на сцені тварину. А спостереження за братами нашими меншими, на додачу підкріплені теорією, – найсильніші рушії творення таких образів.
Досі пам’ятаю: коли ще в 1993-1994 роках грала у студентському театрі Києво-Могилянської Академії, працювали ми переважно у жанрі пантоміми. На розминках під керівництвом режисера Григорія Максименка виконували вправи китайської гімнастики ушу – а серед них багато імітацій рухів різних тварин, – під музику німецького арфіста Андреаса Волленвейдера: вона дуже добре сприяла перевтіленню в живу істоту й навіть у річ. Кожен із нас хоч раз у житті бачив, як поводиться та чи та тварина, і завдяки музичному супроводові додавав до неї якісь «свої» риси.
Так і Олександр, – за відгуками знайомих і друзів, надзвичайно спостережливий. Привітливий і примітливий. Сам народний артист України Олексій Пєтухов любив подовгу дивитися за своїм молодшим колегою під час репетиції: «Я навчався в нього. Адже він поводиться природно, як дитина під час гри, створюючи свій світ. Він не турбується тим, чому саме так, а не інакше треба зіграти, і правильно робить. Він – геніальний».
Ідучи у своїх справах, Олександр міг раптом зупинитися й довго дивитись, як бавляться цуценята на газоні. У нього питають: «Навіщо це тобі?» – а він резонно відповідає: «Знадобиться. Може, коли доведеться й собаку грати». До того ж Собака – це його тотемна тварина за східним гороскопом.
Ще Федеріко Фелліні писав у спогадах: «Дивний погляд у деяких собак. Скільки в ньому чистоти! Скільки щирості! Собака не розуміє, як можна махати хвостом нещиро!»
І Євген Лебедєв у нарисі «Як я грав собаку» згадував: незамінним уроком акторської майстерності для мене став «Золотий ключик», де я зображав пуделя Артемона. Я ще не розумів, як багато нового для інших ролей відкрию завдяки цьому персонажеві. Що більше я грав людського, то більше з’являлося собачого. На сцені мені заважала маска… а коли я її зірвав, відкрив своє обличчя, свої очі – всі побачили пса…
«Я – Собака, а ти – Кіт.
Як це ми не сваримося?»
«Бо коли Собака з Котом подружать – то це на все життя».
Із нашої приватної розмови
з Олександром
Пригадую, ще на третьому курсі Могилянки написала такий вільновірш:
Люблю дивитися, / як діти грають / у тварин.
Але з роками / вони забувають / про свої ігри.
Чому?
Певно, душа / втрачає здатність / до перевтілення.
Він згадався мені, коли на початку 1996-го побачила казкову виставу «Стережися Лева» – за повістю вищезгаданого Ярослава Стельмаха, у постановці Дмитра Чирипюка. Ні, не кожна душа втрачає здатність до перевтілення!
Сімнадцятого грудня 1995 року – на прем’єрі цієї вистави – Олександр, разом зі своїми партнерами, звернувся до своєї найчисельнішої аудиторії: «Чи сподобалося?» І всі глядачі в один голос відповіли: «Так!!!»
Адже цю прем’єру грали Ви…
Моє Новорічне свято, яке заразом і мій день народження.
Ким зазвичай бувають собаки в казках? Як правило, хазяями, охоронцями й захисниками. Мисливцями. Он, як казав Євген Лебедєв, Артемон для Мальвіни – адміністратор, лицар і улюбленець.
Стельмахів Песик Бурмосик із повісті «Голодний, злий і дуже небезпечний, або Якось у чужому лісі» – за нею й було написано п’єсу – окрім того, що старанний городник, натураліст, так іще й вихователь.
Ну як вам подобається: додому з роботи прийшов, цілісінький день сіно косив, зморився як проклятий, їсти хочеться, а ні в хаті не метено, ані в печі не наготовлено. А Люська-зайченя, з чужого лісу гостя, все собі у люстерко видивляється та «Червону руту» наспівує. Бо моя врода – то є бистрая вода з Синіх гір… Куди це годиться?
Гостя гостею, але все ж жіночка, майбутня господиня. І надумав Бурмосик пожартувати – замість звичайного люстерка їй криве підсунув. І побачила Люська замість свого личка якісь свинячі очка та щоки-пампушки… от тобі й «бистрая вода». Що ж його робити?
А що застерігав її песик, що з неробами всякі прикрощі трапляються, – то мусила навчитися й піч топити, й борщ варити.
Може, й образив її трошки, – сам каявся. А ще ж мама напучувала… власне, це напучення корисне і песикам, і котикам, і всім без винятку хлопчикам: дівчаток треба захищати. Хай навіть ті похвалитися та подражнитися іноді люблять. Але коли спостигне отаке-от лихо у вигляді голодного та злого Лева, який просто в прямому значенні слова з неба впав, – то тут уже не до зведення порахунків. А якщо до того вічний антагоніст Зайця – Вовк долучився, хай і клянеться всіма святими, що вегетаріанець тепер?
І з таким захисником, як Бурмосик, Люська стала не просто сама собою, а таки й справді господинькою вдатною на все. І боятися всіх і всього також перестала. А коли перестаєш боятися, то й у мить небезпеки голова світла, і думки розумні вчасно приходять, чи не так?
Воістину, Ярослав Стельмах умів розмовляти з дітьми без зайвої дидактики, навчати їх добра, товариськості, допомагати одне одному в скрутну хвилину, відрізняти зло від добра. А актори – не лише вправні в дитячих виставах, а й знані майстри «дорослих» ролей – уміли все це втілити у масках звірів.
Цікаво, що 1996 року в нарисі про нову дитячу виставу «Стережися Лева!» Наталія Пономаренко презентувала провідних виконавців так: Еней, він же Анатолій Хостікоєв, його побратими – Володимир Абазопуло, Василь Мазур, Богдан Бенюк, Олександр і прекрасна Дідона – Наталія Сумська. Вирушивши у мандрівку по світах – із «Енеїди», такої дорослої епічної рок-опери, яка теж не позбавлена казкового начала, – 17 грудня 1995 року вони повернулися до чарівного лісу у подобі різних тварин.
Анімалістичні образи, які давно стали архетипними, прозивними – заєць-боягуз, вовк-хижак, пес-охоронець, мавпа-витівниця… Їхні риси характеру повсякчас знаходимо в людях.
Але сила драматурга – в тому, що на додачу до цих рис він бодай штрихами може назначити нові, надавши акторам великий простір для фантазування. Для варіацій на тему зоо- і просто психології, зокрема дитячої.
Ну скажіть, будь ласка, хто вчив наших дітей акторської майстерності? Малюки не перестають виступати деміургами своїх чарівних світів – де вони і королі, і майстри, і можуть бути ким завгодно й навіть чим завгодно – і тоді, коли деякі дорослі усіма можливими й неможливими арканами намагаються притягти їх до грішної (чому?) землі.
Завжди дивують уміння дитини:
Одну річ назвати одним словом.
Перетворювати й оживлювати речі без чарівної палички та заклинання.
Потрібно дзеркальце, а під рукою нема? Візьми компакт-диск. Поверхня його може бути потертою, але кривою – ніколи. А райдужний відблиск від випадкового променя світла – то несподіваний спалах радості.
Дитина прагне бачити світ красивим.
| У |
У театральному середовищі є своя система нагород і заохочень. Це і звання, і різного роду премії, і ордени… Можна було б доповнити її нестандартними нагородами. Зокрема, акторам, неперевершеним у дитячих виставах, – Орден Рожевої Гвоздики.
Трохи історії цього ордена.
Дарма деякі актори цураються п’єс-казок, уважаючи їх нижчими від свого обдаровання. Ох, і скільки у зв’язку з цим з’явилося поширених висловів – на взірець «гратиму третього бур’яна у п’ятому ряду», або «виступатиму задніми ногами Коня, на якому їде головний герой», або «ну, нарешті дали Дурне Мишеня зіграти, та ще й обіцяли на Кота у чоботях спробувати… у третьому складі»! А ще ж Василь Сухомлинський і сам спостеріг, і послідовників своїх наставляв: ідеальний учитель – той, хто добре пам’ятає, як сам був учнем.
А, як не крути, всі ми родом із дитинства.
Ні, Олександр не такий. Він завжди розкошував у дитячих виставах. Хоч у будь-якій ролі. Майбутній гросмейстер Андрійко Попов із «Сміху та сліз» Сергія Михалкова (постановка 1984 року). Потрапивши у світ сновидіння, легко заводить знайомство з чародієм Універом (звертаючись до нього: «Товаришу Універмаг!» – чому запам’яталось і як не забулось?..), проходить цілу низку випробувань, які навіть не кожному дорослому під силу. І врешті-решт допомагає мешканцям Шахового королівства звільнитися від влади Гральних Карт (і там король, і там король – така-от роль…).
У «Бременських музикантах» (1999, постановник Дмитро Чирипюк) він уже особа, наближена до імператора, – обіймає таку чудернацьку посаду: заступник начальника варти з виховної роботи. З алебардою та в шоломі. З’являється ненадовго, але ж як гарно організовує своїх підлеглих зорі лічити!..
Навіть Перший Плаксун у Симоненковому «Царі Плаксії та Лоскотоні» (1990, режисер Петро Ільченко), – таких зазвичай дражнять діти, але цей Плаксун-царевич був живим утіленням чудового побажання:
«Якщо сльози – то тільки від сміху!»
Для Олександра золотою порою були зимові канікули, коли доводилося грати по дві постановки в театрі – і ще дві Новорічні ялинки в Палаці спорту або Національному палаці мистецтв «Україна»! Давалася взнаки втома – але щоразу творча, коли у хвилини нетривалого відпочинку приходило усвідомлення того, що…
Саме виставу для дітей треба зіграти особливо «по-дорослому».
Адже не так уже легко – жінці зобразити чоловіка й навпаки. Доброму в душі – недоброго на сцені. Старшому молодшого – і навпаки. А то й узагалі грати не людину, а тварину, міфічну істоту чи навіть річ. Аби малюк повірив, що перед ним – не артист чи артистка із ім’ям та прізвищем, не така само людина, як і він, тільки трохи старша.
А таки справді – казковий персонаж.
Дитина в театрі – це маленький Станіславський.
Від його віри чи невіри прямо залежить якість роботи актора.
І не раз намагалися Олександр Шкребтієнко зі своїм давнім партнером по багатьох виставах Богданом Бенюком грати, за негласною домовленістю, упівсили – «на півноги». Але ж не виходило. Які там півноги! Віддатися образові, надто ж у виставі для дітей, треба лише повністю, незважаючи ні на що!
Так, у «Дні народження Кота Леопольда» Аркадія Хайта (1988, режисер Ігор Афанасьєв) дует мишенят вийшов просто екстраклас! Енерджайзер Білий – Олександр. І мислитель Сірий – Богдан. Солодка парочка. Вертлявий Білий генерує ідеї, щедро присмачуючи їх «пепси-колкою», а неквапливий Сірий їх старанно обмірковує. А вже коли доходить до реалізації – то просто бомба! Але-е-е!.. світло-шумова. До жертв і руйнувань не призводить.
Бо якщо згадати, що виробляли їхні мультиплікаційні прообрази в однойменному фільмі… Біда, та й годі.
За порядком:
Спалили красивенний іменинний торт, підкрутивши газу в духовці.
Намастили підлогу шампунем «для жирних котів».
Надіслали іменинникові глузливу «вітальну телеграму».
Ушкварили йому «танець скелетів».
А на довершення всього прикинулися зміями – мало винуватця торжества до смерті не налякали.
Так зате й навзаєм отримали – по повній програмі.
Скупалися у пральній машині. Дістали по ребрах вибивачкою. Потрапили під гарячу праску. А наостанок мало з балкону не попадали – добре хоч факір Леопольд із дудочкою вчасно зреагував.
У цьому сенсі «театральні» мишенята повелися зі своїм одвічним антагоністом – Котом (Лесем Задніпровським) набагато гуманніше. Дошкуляли йому не так ділами, як словами, але робили це так, що у залі всі покотом лежали! Ховайся в жито, прикривайся колосками!.. Тютюнцем торт приправили – ачхи, бувай здоровий! – та замість м’яча каменюку під ногу підсунули. А так – здебільшого дражнилки, та телефонні розіграші, та шоу з перевдяганнями, що куди менш травмонебезпечно, ніж у мультику.
Зате подарунок іменинникові Білий та Сірий зробили воістину царський.
Добре зроблений ді-джейський мегамікс із популярних на той час дитячих пісень!
«Капітанам море сниться, будівельникам – міста… Мишоловці сниться миша, бо завжди вона пуста».
А особливо зачепив за живе отой Чунга-Чайник, який «правильно вчинив, бо щоденник з двійками із’їв», – таку акцію схвалила б добра половина школярів!..
Дивина, що вистачило наснаги двом уже зрілим акторам отак ді-джеїти, та ще й не тільки по сцені літати, а й по проходах немаленької глядацької зали Театру Івана Франка кола нарізувати – аж п’ятнадцять років!..
Без надмірного гриму та екстравагантного вбрання. Прості брюки та футболки відповідних до сценарію кольорів, накладні носи та… вушка. Малі, відстовбурчені, не гротескно-великі, як у Міккі Мауса.
А без цих вушок – точнісінький Абрек із «Кабанчика». Словом, дивак, та й годі…
І це було таки Біле мишеня!
Знаєте, який у мене дід?
Не просто дід, а справжній діджей!
Дванадцятого листопада 1995 року прогулююся у сквері біля театру… Загалом усі професійні глядачі в захваті від того, що виходиш із театру імені Франка – і потрапляєш не на вулицю з потужним дорожнім рухом, отаку як Прорізна, Володимирська чи Богдана Хмельницького, а в затишний куточок природи – дивовижу в самому центрі Києва.
Закінчилася денна вистава – якраз «Кіт Леопольд». Гомінкою юрбою висипають із театру дітлахи та їхні батьки, жваво ділячись враженнями: «А от він!..» «А от вони!..» «А як у мультику, пам’ятаєш?..» «Ні, з оцим «Озвірином» просто клас…»
Трохи пізніше – зі службового виходу прямують у своїх справах актори. Хтось вирушає додому, а хтось іще збирається викроїти кілька годин на променад перед вечірньою виставою.
Аж от і Олександр – і не сам: із ним – жінка й дівчинка років семи-восьми. Підходять, вітаються: виявилося, що це давня знайома з дочкою.
Здається, цю дівчинку теж звали Наталкою… Зараз не пригадаю.
«Твоя майбутня однодумниця», – представляє мені Олександр маленьку. І тільки тоді я помітила, що в руках у нього – квітка. Рожева гвоздика. Така наче проста й скромна, але – подяка за чудові, сповнені пустощами та жартами дві години, здатні налаштувати на вдалий початок нового навчального – а для когось робочого – тижня…
І ми спускалися вулицею Городецького вже вчотирьох: та дівчинка, її мама, Олександр і я. Якщо є такий вислів: «гама почуттів», то в кожного з нас у серцях грали не просто гами, а цілі арпеджіо.
У маленької – різнотонне здивування від чудесного перетворення «гризуна» Білого (як він укупі зі своїм колегою Сірим збиткувався з Кота Леопольда, никав по всіх усюдах у пошуку таблеток для посилення люті, а замість того наткнувся на ліки для стирання пам’яті та кожну репліку закінчував так: «бу-бу-бу…»!) на звичайного дядька Сашка, який тепер іде поряд і дуже привітно розмовляє з нею.
У її мами – вдячність за запрошення на виставу, за можливість на якийсь час відволіктися від проблем, потрапити у дитинство, від душі посміятися.
Олександр… Не так часто в ті роки отримував він квіти, а тому безмірно радий був навіть отій гвоздичці, подарованій від щирого серця, рожевій – мов сама Дитинність. Бо, спілкуючись із дітьми під час вистави – чи на вихідних, чи на шкільних канікулах – він молодшає.
А я дивилася на них і думала: ні, це не просто подяка. Це – нагорода. Орден Рожевої Гвоздики. От якби такий і справді існував, то першим його кавалером, безперечно, став би Олександр.
А також його неперевершені у дитячих виставах друзі й партнери: Богдан Бенюк, Олександр Задніпровський, Інна Капінос, Євген Шах.
А ще – Віктор Цимбаліст, Михайло Крамар та Іван Кадубець. Ті, котрих, на жаль, сьогодні уже нема з нами…
| І |
І коли налаштуєш свою душу в унісон із душею виконавця; коли відчуєш, як його герої – і реальні, і вигадані, і люди, і тварини – дивляться на глядачів тими самими теплими очима і промовляють до них тим самим голосом із оксамитовими півтонами, який, почувши раз, запам’ятаєш назавжди, – здається, що вже у такого актора антигероїв у доробку точно нема!..
А втім, ні. Не буду кривити душею, – один антигерой таки був.
Сліпий П’ю з «Острова скарбів» (2001, постановник Дмитро Чирипюк).
Лише побачивши такого розбишаку – з кривою ковінькою, в лахмітті та непрозорих темних окулярах, – не тільки малюк, а навіть і дорослий ледь утримається, щоб не гукнути чи то Джимові Гокінсу, чи Біллі Бонсові: «Не вір йому!»
Лиховісний персонаж – і очей не видно, і голос явно змінений. Це ж він, силоміць змусивши Джима провести його до Капітана, вручив тому чорну мітку, чим і довів Біллі Бонса до греця.
Сліпий – то сліпий, але ж зміг якимось внутрішнім зором побачити, як один по одному тікають його подільники, зневірившись у спробах знайти заповітну карту капітана Флінта – і отут уже наскільки зворушує його надламаний, уже справжній голос: «Дерку, Джонні, Чорний Псе! Ви ж не покинете у скруті бідного П’ю!..» Зачепившись за камінець, старий і не такий уже страшний пірат падає в порожню діжку й разом із нею летить у морську безодню, – але навіть цьому персонажеві, ніде правди діти, хочеться вірити та співчувати…
| І |
І не повною буде розмова про Олександра-«гостя з дитинства», якщо не згадати ще однієї яскравої сторінки його творчої біографії – «Країни Мультляндії». Телепередачі, яку він вів у прямому ефірі (у черзі з іншими акторами й актрисами – Миколою Луценком, Анатолієм Васяновичем, Аллою Мігай тощо) два роки поспіль – 1989-й та 1990-й. Коли з помічниками – ляльками Зайчиком, Вовком, Колобком та Чомучкою, а коли – сам-один.
Це були часи, коли в широкого загалу не було ні відеомагнітофонів, ні тим паче DVD-програвачів, ні Інтернету, ні спеціальних дитячих телеканалів, а цікавий мультик – зокрема повнометражний, на взірець «Таємниці Третьої планети», «Казки про царя Салтана» або «Горбоконика» – можна було подивитися або в кінотеатрі, або в такій-от передачі.
Хтозна, чи так випадало, чи завдяки уподобанням самого Олександра – але доволі часто, як кажуть «через два рази на третій», у «його» випусках ішов мультфільм «Викрадачі фарб».
Слухайте, а доволі цікавий, навіть як для дорослого, сюжет. Дія мультику, знятого ще у 1959 році, відбувається в універмазі «Дитячий світ». Там рівно о дванадцятій годині ночі оживають усі іграшки, спортивне знаряддя, канцтовари й тому подібне – і починають розігрувати дійство, подеколи достойне найвеличніших драм в історії світової літератури.
Два тюбики з фарбами – блакитний Васильок та рожева Розіта – й їхній антагоніст Чорна фарба з помічниками Сажею та Кіптявою. Так, щойно оживши, головний антигерой уже хоче зачорнити весь світ і починає от із чого: «Заплющте очі, милуйтеся царством темряви!»
Герої заплющують очі – а там зовсім і не темрява! Їй, Розіті, уявляються райдужні кола, а йому, Василькові, – корабель на стрімких хвилях. І нічого, що на темному тлі, – чорний колір тільки підкреслює яскравість образів!
Чорні фарби підступно викрадають Розіту, а всі іграшки на чолі з Васильком кидаються у погоню за ними. Наздоганяють! І – щасливий кінець: «Пощади просимо… – Пощади? Ех, ви, темнота…»
Сучасні філологи знайдуть у цій невигадливій історії широкий простір для досліджень, у тому числі порівняльних. Тюбик із чорною фарбою, закутаний у чорний плащ, співає добірним шаляпінським басом арію про те, що «…буде чорним мухомор, і буде чорним помідор», – то чим він не Мефістофель? А Васильок, проголошуючи непереможну силу любові, згадує про Шекспірових Ромео та Джульєтту?
І найкрасивіше у світі видовище – блакитне небо й рожевий світанок?..
І два порожні тюбики з-під рожевої та блакитної фарби…
Був і такий випуск (10 грудня 1989 року), у якому Олександр постає в ролі статечного професора – винахідника Універсальної машини, котра знає відповіді на всі питання, а найголовніше – уміє показувати мультики. Хоч «Ну, постривай», хоч «Пригоди капітана Врунгеля», хоч «Слідство ведуть колобки» – на кожен смак. Тоді ще не знали таких крутих слів, як ґаджет, дивайс, мобільний додаток, ігрова приставка, QR-код, 3D-зображення і подібних, а планшет був лише сумкою для носіння документів… але Універсальна машина уже тоді заволоділа умами і дорослих, і малих.
Не менш цікавий випуск, яким редактори «Українського телебачення» порадували дівчаток – а також їхніх сестер, мам і бабусь – 8 березня 1990 року: «В гостях у Шерлока Холмса». Тільки варто було у плед закутатись і чаю заварити, щоб довершити образ Англії у своєму київському помешканні. На екрані імпозантний Холмс – Олександр Безсмертний і його вірний напарник доктор Ватсон – Євген Наумов (артисти київського Театру юного глядача). Вони доречно запросили «третього» з далекої України до оперативної групи з пошуку таємничої «злочинниці», адже без нього таки б не обійшлися. У пригоді їм стали персонажі мультфільмів «Пес у чоботях», «Бременські музиканти», «По слідах Бременських музикантів»… У котромусь із цих фільмів злочинницю знайдено – і от найвища похвала з уст Холмса: «У нашого Олександра Васильовича – чудова зорова пам’ять!»
А от неймовірно красивий – навіть по чорно-білому телевізору – «осінній» випуск 30 вересня 1990 року. Чи то Ботанічним садом імені Гришка, чи то Феофаніївським парком – по опалому листю неквапом ступає Олександр.
То згадує українські прислів’я та приказки про осінь. «Вересень пахне яблуками, а жовтень – капустою… Жовтень холодний, але листопад його перехолодить… Листопад вересню онук, жовтню син, а грудню рідний брат».
То декламує вірші Володимира Сосюри:
Облітають квіти, обриває вітер
Пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
Осінь жовтокоса на баскім коні…
Усе це в проміжках між найкращими «осінніми» мультиками: «Раз горох, два горох», «Казка про чужі фарби», «М’ячик і хлопчик», «Пластиліновий їжачок».
Як він говорив, практично усі передачі показувалися в прямому ефірі. Але цей випуск був винятком – ішов у записі, як і інші, зняті «на пленері». Того дня – дня Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії – це було його царство. Це був його універсум. Пора бабиного літа, яке він усією душею любить і донині.
«Якщо ви вважаєте осінь
сумною та дощовою –
отже, ви не вмієте
насолоджуватись цією
найбільш душевною порою року!»
Із прогнозу погоди на радіо «Ностальгія»
| К |
Коли хтось запитає: «На кого схожий твій найкращий друг?» – я відповім: «Певна, що ви любите казки. Перегляньте їх – і ви побачите, що така людина, як він, – або оповідач, або козак-звитяжець, або добрий король». Такий само мудрий і лагідний. Такий само гарний і могутній.
І це так, коли для багатьох – і юних глядачів, і професійних критиків – ім’я Олександра віддавна і досі асоціюється з казкою. У якій він, навіть будучи виразним антигероєм – наприклад, розбійником зі «Снігової королеви» – активно включається в ігри з дітьми, а насамкінець разом із усіма святкує перемогу над злими силами. І, звільнившись через деякий час від машкари (анти)героя, знову стає простим Олександром, у чийому серці назавжди залишаються оплески та сміх, якими винагороджували його гру діти найрізноманітнішого віку – від трьох до ста трьох…
*
| І |
І великі, і малі, і реальні, й вигадані, але повсякчас щиро зіграні персонажі:
«Вікентій Премудрий» Я. Стельмаха (Віка), 1981.
«Сміх і сльози» С. Михалкова (Андрій Попов), 1984.
«Дванадцять місяців» С. Маршака (Королівський садівник, Перший речник, Місяць Січень), 1987.
«День народження кота Леопольда» (Біле мишеня), 1988.
«Даринка, Гриць і Нечиста сила» (Гриць), 1989.
«Цар Плаксій та Лоскотон» (царевич Плаксун Перший), 1990.
«Стережися Лева!» Я. Стельмаха (Песик Бурмосик), 1995.
«Бременські музиканти» Г. Гладкова – Ю. Ентіна (Заступник начальника варти з виховної роботи), 1999.
«Острів скарбів» Р.Л. Стівенсона (Сліпий П’ю), 2001.
А ще – ведучий «Країни Мультляндії».
А ще – численні знані й безіменні герої новорічних вистав…
Які в сукупності й здобули Олександрові неофіційний титул «Улюбленця київської дітвори».
І, звісно ж, – Орден Рожевої Гвоздики.
Ти сповідався восени мені…
Бо знав – тебе я зможу врятувати,
Прикрасити твої бентежні дні,
Тобі натхненням і снагою стати.
І мріяв бір у запашному сні,
І ми були неначе син і мати, –
Ішли удаль за сонцем по стерні,
Щоб чарівну жар-птицю упіймати.
Ти сповіддю мій розум просвіти –
Як-то, бува, сльозою серце зросиш;
Я знаю, що від мене хочеш ти,
І все зроблю, про що мене ти просиш,
І зможу тобі щастя принести –
Так, як і ти мені його приносиш.
…І залишилося у мене в руках перо чарівної жар-птиці, яким я й пишу цю повість.
Дані опрацьовуються...