Образок шостий
ЛЮДИНА В ОДНОСТРОЇ
| Б |
Біля відчиненого вікна стоїть бравий льотчик у синій формі з золотими крильцями на погонах. На руках у нього – дівчинка років п’яти. І обоє захоплено дивляться в далечінь, де у сповненому сонцем небі помалу набирає висоту красень-авіалайнер…
Нехай це всього-на-всього реклама склопластикових вікон «Екран-Акрос». Але сам факт – цей зворушливий сюжет у 1998 році не сходив із екранів телевізорів та білбордів усіх районів Києва.
І в ролі льотчика – наш старий знайомий Олександр.
Військового однострою в реальному житті йому поносити не вдалося – далася взнаки важка травма. Але ж напевно у світі нема актора, якому не довелося б грати солдата. Навіть у казковій виставі на кшталт «Кресала».
| А |
Але ж юнак, герой вистави, зодягає на себе солдатський однострій або лицарські обладунки не лише для того, щоб набути соліднішого, «дорослішого» вигляду. Може, він саме зараз вирушить на бойовище. Звідкіля – хтозна – може й не повернутися…
…Йому було страшно вмирати. Але він знайшов у собі сили усміхнутись у вічі катам. Він – це Мишко Капустін, головний герой спектаклю за п’єсою Я. Сегеля «Я завжди усміхаюсь…».
Двоє різних характерів війна звела разом. Мишко – пустун, мрійник, легковажний веселун навіть на війні. І Ніна – серйозна, розумна дівчина із великими сумними очима… Режисер запропонував умовну смерть, смерть-символ для цих двох героїв вистави. Ця смерть буде тим більш вразлива тому, що прийшла до юнака і дівчини в час, коли щастя було так близько – німецьке командування підписало акт капітуляції…
Звісно, вистава ще далека від досконалості. Але головне те, що майбутні актори взялися втілити на сцені вічну тему – тему цінності миру, цінності людського життя.
Р. Камінська, «Остання усмішка, останній постріл».
Вистава «Я завжди усміхаюсь…» стала, у буквальному значенні цього вислову, бойовим хрещенням для 4-а курсу акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, випуску 1980 року. І серед них – у ролі Мишка Капустіна – наш Олександр, підопічний Леоніда Олійника. А з того ж таки дня ще й похресник видатного режисера, уже на той час художнього керівника Театру імені Івана Франка – Сергія Данченка.
От як іншим разом доля заведе! Частенько, особливо уже в нашому сьогоденні – для якого характерним є захоплення містикою та езотерикою – артисти побоюються грати персонажів, що умирають: як би на себе самих біду не накликати… Можливо, молоді актори вісімдесятих не дуже на цих думках і замикалися, – знали, що все це не по-справжньому.
Головне – запрошення до роботи у провідному драматичному театрі України відразу ж по завершенні навчання в інституті! А так не кожному могло пощастити!!!
| О |
Одного з перших «людей в однострої» Сашко зіграв у драмі болгарина Недялко Йорданова «Мата Харі» (1984, постановка Христо Кричмарова). Там, в інтер’єрі будинку лікаря, де зібралися на світську вечірку (у самісінький розпал Другої світової війни!) люди мистецтва – актриса Аделіна, поетеса Емануела, журналіст Константин, композитор Захарі, благодійниця Тонічка, – срібною павутинкою літає французьке ім’я:
Жанна.
Жанна… Жанна… Жанна?
Жанна – тут…
Хто вона?
Жанна д’Арк, майбутня героїня трагічної актриси Аделіни Тошевої (Юлії Ткаченко) – така молода, після характерних вікових ролей Леді Макбет і шпигунки Мата Харі?
Або просто красиве ім’я-пароль: «Жанна вже здорова, лікар не потрібен…»
А може…
може, тут і не Жанна мається на увазі? А Жан?
Побіжно згаданий у записці, вкладеній у подарований на сцені букет, Геннадій Іванов?
Жанна – тут…
Або…
Ні в чому не повинний партизан Іванко Попов – персонаж Олександра, рокований на загибель під час облави? Несподіваний казковий солдатик серед поважних творчих людей. Ішов по зброю міцну та надійну, а наскочив на німецький патруль – і отримав поранення… Біля нього ходили жінки, тамуючи муки, а Равлик-Павлик (Богдан Ступка) супроводжував їхні дії пісенними словами:
Перша вмиває зморене тіло,
Друга чар-зілля тулить до ран,
Третя цілує хлопця несміло…
Господи! Чому і я не партизан?..
І коли у фіналі вистави Іванко таки падає, мов підтятий колос, від пострілу німця, – як зворушливо його суджена, Кичка з Горно-Яблчева (її грала неперевершена Наталія Лотоцька), співає колискову!.. У таємній надії, що наречений лише заснув, а на ранок прокинеться в зовсім іншій подобі…
І вже в зовсім цивільному однострої.
Морячок Юрко з торгівельного корабля
(у «Зливі» Олексія Коломійця,
постановка В. Оглобліна, 1985).
Герой знову-таки епізодичний, але характерний. По-флотському лаконічний. Цінує морський порядок: черевики не скидає, щоб форму не порушувати, але перед тим, як зайти, добре їх витер, – «дисципліна – передусім». І ще, як сказали б зараз – «підтримує вітчизняного товаровиробника», а в ті часи – «не потерпає від речовізму»: шмотками не хворіє, але може знайти щось красиве й добротне з випущеного на батьківщині («імпортне хіба мамі купую»). І ще – комунікабельний: згоджується разом зі Славком підтримати молодіжну компанію як його нібито двоюрідний брат. Та ще й моряк! – усім на подив.
| М |
Можна як завгодно розглядати драму «Фронт» Олександра Корнійчука (постановка Ігоря Афанасьєва, 1985 рік) – від класичного твору стилю соц-арт і до вияву прихованої злющої іронії над кабінетними генералами, яким, натурально, видніше, як вести бої… сидячи в бункері.
В інтер’єрі штабу фактично відбувається вся дія, що її сучасні філологи називають колізією «горловщини» та «огнєвщини», іншими словами – зіткненням двох стратегій, із котрих лише одна може виявитися правильною. П’єсу оприлюднено 1942 року, і ще тільки назрівав відомий конфлікт Рокоссовського та Жукова за правильну стратегію визволення Києва…
Але поміж підкилимними розборами несподівано виринає вставний сюжет – свого роду п’єса у п’єсі. Про неї не прочитаєте у «Вікіпедії», на неї незначну увагу звертали дослідники.
Це друга картина з другої дії – лінія фронту. На бойовищі хуга свище. А в шанці сидять четверо. Представники чотирьох різних народів тодішнього Союзу – українець Остапенко (Василь Мазур), казах Шаяметов (Юрій Саричев), грузин Гомелаурі (Володимир Абазопуло) та сибіряк Башликов (Олександр).
Але коли поглянути на ці апріорі епізодичні постаті під кутом зору архетипної критики, то можна в них побачити дещо більше. Вони, по суті, – символи чотирьох пір року та чотирьох стихій.
«У нас у Полтаві галушки» – наш земляк, Остапенко. Пора року – осінь, стихія – вода: Ворскло – річка-невеличка. Все жде, коли ж дозріє врожай на рідній Полтавщині. Іскрометними жартами сипле – точнісінько Остап Вишня. Тому й прізвище відповідне, промовисте.
«Піднімаю цей маленький келих за велику радість зустрічі після війни у нашій сонячній Кахетії» – це Гомелаурі. Пора року – літо, стихія – вогонь. Туга за рідною Грузією й неприхована радість від майбутньої зустрічі з родичами та побратимами по зброї – за рогом молодого вина.
«Не так мороз страшний, як протяг. Свище, як у нас у степу!» – це Шаяметов. Пора року – весна, стихія – повітря. Потужним зустрічним вітром здіймається назустріч ворогові – і так само зненацька гине, уражений кулеметною чергою.
«А в нас у Сибіру такі морози…» – отож, стихія – земля, пора року – зима. Це Башликов. Тому й він має прізвище промовисте, від слова «башлик» – зимова шапка, яка закриває лоба. Назвиклий до холоду – воістину з «сибірським здоров’ям». Ні у вогні не горить, ані у воді не тоне.
От у чому вага цих нібито епізодичних героїв – вони тримали оборону як могли. Так само, як і їхні предки охороняли кордони європейських держав від турецької навали. Або загони Петра Кирпоноса, що полягли смертю мужніх, але не допустили німців до Москви у 1941-му…
І, що характерно, – названі четверо акторів неодноразово виступали в ролях козаків-запорожців. І до «Фронту», й опісля нього.
| «Е |
неїду» Івана Котляревського запоєм прочитала ще задовго до того, як ми почали вивчати її за шкільною програмою. Саме під впливом побаченої ще у 1988-му рок-опери (у постановці блискучого Сергія Данченка, датованій 1986 роком!). Ну й, звісно, з поширеними на той час темами учнівських творів за сюжетом поеми, не остання з яких – «Подвиг Низа та Евріала».
Цю тему, здається, вже зняли. Як і виставу, яка йшла сімнадцять років. Можна тепер поміркувати й про подвиги. До речі, кажуть лінгвісти, лексема «подвиг» тільки в українській та російській мовах є, – жодною іншою її не перекласти одним словом.
Ніде правди діти, Низ і Евріал усе-таки під покровом ночі залізли у стан до ворогів і порізали їх сонних («дали рутульцям накарпас»). А персонаж Олександра – аркадський царевич Паллант Евандрович – хай навіть іще зовсім молодий, просто хлопчик (до вступу в Енеєве військо лише «в паці грав» і по складах читав), і майже без слів (як у Котляревського, так і у Данченка – Драча), але сам-один у чесному бою подолав чимало латинян! Навіть славнозвісного «Агамемноненка Галеса», який наводив страх на всю округу! Аж доки тихою сапою не підкрався Турн – рутульський царьок-антагоніст – і ударом у спину не знищив аркадця. Та ще й на додачу клейноди з нього мертвого зняв…
Чим, до речі, сам собі підписав смертний вирок.
І канув у небуття.
А от на честь Палланта навіть назвали місто.
Десь у ті самі дні 1986 року… на далекому східному небосхилі зійшла зоря воїна-афганця, Олександрового однофамільця, а може, й краянина. Чи то Кирила, чи то Костянтина – Шкребтієнка… Наклав головою в Афганістані. Там же й похований. У краєзнавчому музеї Корсуня-Шевченківського сьогодні зберігається коштовний подарунок сина матері – оздоблена східними орнаментами хустина. Рясні арабески звиваються по малиново-шафрановому полю, – і вгадуються в них вигини та перекати квітчаної зелом Росі, котра вранці та ввечері у промінні сонця теж видається малиново-шафрановою…
Щороку в Корсуні цвітуть у травні розкішні іриси. Такі великі, що їх у дві руки не вбереш, – наче ота афганська хустина сама собою розстилається по майдану, своїми малиново-шафрановими тонами обарвлюючи все довкола. Наче саме собою виростає місто на честь знаних і безіменних героїв, які, за Стефаником, «піснею прокладали до звізд» свою останню путь із Афганського нагір’я…
| Д |
Друге березня 1993 року – прем’єра «Патетичної сонати» Миколи Куліша, повна версія українською мовою, вперше в історії. Напевно ж кожен із виконавців добре обізнаний з історією українського театру, аби здогадатися, яка велика честь випала йому. Адже коли «Соната», поставлена уже в добу Незалежності, у Театрі імені Франка, мовою оригіналу, увійде в аннали історії – то заразом увійдуть і її виконавці, і все той же Сергій Володимирович Данченко – режисер-постановник. А також і Олександр – у подобі «героя революції», але притому й завзятого поборника українізації.
Боєць із євангельським іменем Лука, хоча попервах і відкидає лірику в угоду «вимогам часу», та водночас опікується – за словами Олександра Олеся – «рідною мовою в рідній школі», віддаючи розпорядження: якнайшвидше відремонтувати приміщення школи, укомплектувати учительський штат, надрукувати українських букварів. Усе в нього чітко організовано – от збір, от «маніфестація об одинадцятій», от розподіл зерна для засіву…
а от приходить Ілько Юга з дивним проханням – заарештувати його.
За зраду.
Зрада, зрада, зрада…
Лейтмотив Ількової сповіді.
Він говорить про те, як допоміг корнетові російської армії Пероцькому втекти від переслідування… і здається, наче очі заплющує, наче щулиться весь в очікуванні пострілу.
Але пострілу немає.
Не приходять двоє у сірих шинелях.
Не заламують нещасному поетові руки назад.
Не ведуть до в’язниці.
Навіть кайдани на зап’ястках не клацають.
Проте мовчання Луки – інколи перериване короткими фразами (можна сказати, «як пострілами») – чи не сильніша кара, ніж страта або й просто арешт?
Одначе… стривайте. Саме євангелістові Луці належить притча про блудного сина. І саме так, «по-батьківськи», герой Олександра – хай навіть тричі боєць революції! –поставився до Ілька (Олексія Богдановича): не рви, мовляв, душі та амуніції, спіткнувся раз – мерщій вставай!
Адже ж ти, Ільку, колись і мене учив вірші писати…
І подивіться, з «вічної любові» Лука іронізує, поезії попервах не визнає, але повсякчас метафорами говорить. Точнісінько, як заповідав Лесь Курбас: через секвенції символів вивільняти енергію гротеску!
Лейтмотив будь-якого його монологу – «Дорога революції», без якої люди довічно в темряві ходитимуть. І навіть про омріяну такими, як сам, світову революцію он як образно висловлюється: «вітри впадуть їм (повішеним) у нозі». І прапор, який він несе, ризикуючи життям під обстрілами, – «круглий, як місяць»; і дивитися, як Зінька – Поліна Лазова – натхненно працює, вишиваючи літери на знамені, – йому в радість.
От! От уже коли навіть у його душі любов пробудилася. Хай і не вічна. Хай приправлена іронічними нотками в розмові про Марину: «Тільки й того, що на піанінах грає, а він (цебто Ілько) зробив із неї мрію».
І так йому шкода, що прапора скоро буде закінчено, – адже тільки серцем – серцем, із його слів!!! – можна це зрозуміти.
Усе-таки голос серця сильніший. Засмакував Лука «червоного вина революції», – он уже й обшуки та арешти, накинуті розпорядженням керівника штабу Гамаря, обтяжувати починають.
Навіть свій часопростір Лука вимірює в таких незвичайних координатах: «там, де (або «тоді, коли») ти, Ільку, вчив мене писати вірші»!
Дамо слово філологові Ярославу Голобородьку – землякові Миколи Куліша та дослідникові його творчості:
«Лука бачить себе тільки в боротьбі… категоричний у судженнях…
готовий на самопожертву в ім’я ідеї, що стає… магічною надсилою, яка спрямовує
характер почуттів, учинків, симпатій».
Це вам нікого не нагадує?
Ще один непокірливець, ворохобник в однострої, який сам знайшов нашого Олександра!
А якщо повірити літературознавцям, що прототипом Луки був не хто-небудь, а сам Микола Гурович Куліш?..
Ми-ко-ла Ку-ліш… Анаграма: де на стику слів «ла» і «ку», там же – «лу» і «ка». Чом би й ні?
| У |
У козацьких піснях шаблю часто називають лицарською чесною зброєю, сестрицею, ненькою рідненькою, дружиною, панночкою молоденькою.
…От цікаво, що у п’єсі «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», за якою у 1991 році Театр імені Івана Франка поставив музичну драму «Засватана – не вінчана», виголосити цю тезу Іван Карпенко-Карий доручив не котромусь із центральних персонажів, а такому небагатослівному запорожцеві Максиму. Певно, щоби втілити в його образі ще й таку чесноту лицарського кодексу, як слідування обітниці безшлюбності:
«Ось вона – козацька жінка!» – і показує на шаблю.
А не менш прикметно, що в доробку Олександра продовженням цього ну ду-у-уже епізодичного героя став головний – наймит Антон у «Дурнях…» Кропивницького. А вже потім, у 1995 році, – і молодий козак Роман із трагедії «Гетьман Дорошенко» Людмили Старицької-Черняхівської (1995, режисер – Володимир Опанасенко).
У першій появі героя бачимо, як його, напівживого, важко пораненого – після сутички з татарвою вносять до намету козаки на чолі з Петром Дорошенком, тоді ще полковником Черкаським. Виживе, не виживе?.. як то й водиться, дівчина Галя ходить біля нього (як та Кичка біля Іванка Попова), рани йому промиває, цілющими травами поїть… і врешті-решт закохується. Та й як не закохатися?
Наче в пісні співається:
Росою вмию твої очі,
Купатиму в медових ліках,
Волосся, згублене у хмарах,
Я розчешу липневим вітром.
Ну, як тебе не любити,
Як тобі не радіти,
Як тебе не любити?..
Ще коли був Єгор Морозов – також закоханий «в однострої», з вистави «За Сибіром сонце сходить…» Миколи Зарудного (1981 рік). Провідник любовної сюжетної лінії, без якої не обійдеться жоден епічний твір. Зокрема й про війну.
…А не занадто дорогу ціну заплатив Роман гетьманові Дорошенку за порятунок свого життя?
Передав йому листа – ні сном, ні духом не відаючи, що там написано – через що гетьман і покинув табір, настановивши замість себе «на хазяйстві» Дем’яна Многогрішного? А той скористався нагодою та й уклав небезпечний для України договір із московітами… Чого доброго, ще гетьманські клейноди загарбає. А відповідати має хто? – гонець.
І, до речі, ця колізія з нещасливим листом, твоєю рукою переданим, – не єдина в роботі Олександра. Її підхоплює В’язень із історичної драми Роберта Болта «Віват, королево!» (постановка Ю. Кочевенка, 2008 року). Едвард Фентон, єзуїтський священик, змучений життям таємного агента, у в’язниці наразився на так звану «квочку» – підсадного нібито злочинця, якому й повідав про листи. Звинувачення приймає достойно, вирок вислуховує стоїчно.
Усе знаєте? – А навіщо ж тоді допитуєте?..
Я маю високий сан – священик! Тому помиратиму, як священик – на вогнищі!
І – як Джордано Бруно: ви, що вимовляєте вирок, труситеся від страху більше, ніж я, рокований на спалення…
Рукописи не горять, – горить папір. А слова повертаються до Бога. Так сказав безіменний рабин, потерпілий від рук іспанських інквізиторів…
А як стерпіти, що двох твоїх малих синів оддано в яничари? Залили Дорошенкові турецькі посли душу медом, що султан відтепер українцям друг, і дітей українських – цілих п’ятсот душ – у Стамбулі любитимуть і глядітимуть, як своїх, – і не шкода. Ані п’ятисот, ані тисячі. А через років двадцять вони на цю землю вже зі зброєю прийдуть і своїх же батьків повбивають.
От і мучся, Романе, такими суперечливими почуттями – від вдячності гетьманові за врятоване життя і ненависті до нього ж за уярмлених дітей. Від кохання до Галі – і до болю за поглиблений розкол країни, у якому почасти винен сам…
Робота над кожною виставою триває від першого читання в аудиторії – і до того часу, доки її знімають із репертуару. Може, два роки, може, десять, а може, й двадцять. Та щоразу актори знаходять нові деталі, нюанси до своїх ролей, намагаючись глибше вжитися у той образ, який вони втілюють.
У цих творчих пошуках їм частенько допомагають зовсім несподівані обставини.
Так-от, під час однієї з вистав «Гетьмана Дорошенка» трапилася така курйозинка. Про неї б у п’ятому образку розповісти, але… Словом, іде вистава. На сцені – Олександр Задніпровський (Дорошенко), Олег Стальчук (Мазепа) та інші. Не зайняті актори тим часом за лаштунками у преферанс ріжуться. Так! У декого такі довгі перерви між виходами, що «пульку-двадцятку» елементарно розписати можна (сама грала, знаю).
У цих акторів попервах незрозуміло – чи вони грають у преферанс між виходами, чи виходять на сцену між якими-небудь другими і третіми «розпасами». Розпаси – гра, у якій пасують усі учасники, і кожному треба приловчитися не взяти жодної взятки, – це перевірка класу гравця. Майже так само, як перевіркою рівня майстерності актора – з точки зору Всеволода Мейєрхольда – є роль п’яного…
А саме того дня від Олександра – «некоронованого короля преферансу», який грав Романа – з якогось дива фортуна відвернулася. Тут на вирішальному кону не пощастило – аж от йому настав момент виходити. І там, де, за задумом Людмили Старицької-Черняхівської, мало прозвучати «Я все втеряв!», – наш козак молодий візьми та й скажи: «Я все програв!»
Глядачі, звісно, нічого не помітили, а за лаштунками усі аж лягли від реготу – вони-бо розуміли, звідки вітер дме.
А Дорошенко упіймав ритм думки співрозмовника – і з льоту відповів: «А я, бач, виграв», замість «а я знайшов, бач». Щоб вийшов п’ятистопний ямб.
Принагідно віддамо належне нашим глядачам: вони здатні і готові пробачити артистові будь-який зрив, упевнивши себе в тому, що «так треба» за п’єсою. Або що це придумка режисера-постановника – аби освіжити дію. Або імпровізація, без котрої навряд обійдеться вистава.
Загалом іще наприкінці ХІХ століття схожий казус вийшов із відомим драматичним актором Федором Левицьким. Замолоду він працював судовим виконавцем, і в його обов’язки, зокрема, входило оголошувати: «Встати, суд іде!» А у вільний від основної роботи час він грав в аматорському театрі, й от якось після вдалого виступу задумали колеги перекинутися в карти. І на вирішальному кону Левицький – через чийогось підступного туза – програв усе до копійки… На ранок, невиспаний та роздосадуваний, узяв та й вирік: «Встати, туз іде!» На тому завершилася його судова кар’єра, зате у театральному мистецтві він таки собі ім’я зробив…
| Ч |
Чимало на своєму віку Олександр переміряв одностроїв не лише військових, а й цивільних. Думав іще у школі на міліціонера йти вчитися – і тепер його ж грає.
…«Обочина» Миколи Зарудного (1982). Невелика, але емоційна роль – автоінспектора ДАІ. Від самого початку впевнений, що у будь-якій дорожньо-транспортній пригоді винен передусім автомобіліст, – з нерозтраченою злістю він налітає на шофера Андрія Косогонова, котрий у темряві збив пішохода на смерть: «Шампанське пив, гад?..» А той і без цього шокований – таж за кермом сиділа його дружина…
І в пролозі, і в апофеозі – голосом Олександра звучить одна й та сама фраза-афоризм, котра здається навіть підсиленою ревербератором:
«Ех, ви!.. Чого ж це вас усіх
на обочину несе, коли є дороги?..»
…Телефільм «Попіл Клааса» 1990 року, за однойменною повістю Анатолія Дімарова. Головний його герой – репресований у 1930-ті роки Олександр Костюк (у фільмі – Богдан Ступка) чинить самосуд над сусідом Свиридом Химочкою (Віталієм Розстальним) – колишнім енкаведистом, персональним пенсіонером. А разом із тим – і своїм давнім ворогом, призвідцею всіх його бід.
Гримить потужний постріл із двох стволів обрізу мисливської рушниці. Ворог падає мертвий… Дільничному (Олександрові), який прибіг на шум, герой простягає непотрібний уже обріз – здаюся, мовляв. А той, сприйнявши цей пацифістський акт за спробу збройного нападу, – розстрілює старого впритул. І це при тому, що кілька хвилин тому він же турботливо розпитував свого підопічного: «Хто наніс вам побої?», сповнений щирого бажання йому допомогти. Але так правди й не добився – адже в душі Костюка правосуддя було вже звершено…
…Знуджений молодий сержант – черговий у міліцейському відділку, куди доправили не кого-небудь, а центрального персонажа серіалу «День народження Буржуя – 2» (2000), бізнесмена Володимира Коваленка. Ота-ак. Утрапив, новий росіянине, до мене в клітку – тепер я з тобою можу зробити все, що заманеться. Тепер ти блазень, а я король: «Мені зателефонувати… – А може, тобі ще факса відправити?» – і бр-рязь! – кийком гумовим по ґратах! Мовляв, іще одне слово – наступний удар по нирках буде…
…Служитель Академії мистецтв, відставний солдат Гавриїл Єфимов («Божественна самотність» О. Денисенка, 2008). Для якого найбільше задоволення – поспілкуватися та чайку з вершками попити. Фактично єдиний персонаж Олександра, який на сцені Українського драматичного театру говорить російською мовою. Майже чистою, – іноді вставляючи просторічні слівця на взір «энтот», «этиоть», а іноді серйозно ображаючись, коли його називають «Гаврила».
Був у Василя Шукшина такий герой – сільський коваль Федір Грай, учасник місцевого театрального гуртка. З діда-прадіда селянин, він, одначе, ненавидів просторічні слова, якими до переситу було нашпиговано п’єсу, що в ній доводилося грати. Щоразу, коли йому треба було сказати яке-небудь «теперечки», він відчував майже фізичний біль… і пропускав це слово. А безперечну удачу на кону йому принесла чиста, емоційна, іноді в міру різка мова, без зайвих діалектизмів.
При Шевченкові Єфимов був аж до останнього його подиху, чув його чисту, емоційну, в міру різку мову. І символічно, що саме цьому епізодичному героєві автор приписав за кілька лічених секунд зіграти Wendepunkt – акт мародерства: відібрати в уже мертвого Тараса золотий годинник – і покаятись у своєму вчинку, повернувши річ назад, а потім іще довго плачучи на колінах біля ложа спочилого поета…
Та, одначе, наймістичнішим явищем подібного ґатунку і для мене, і для Олександра залишиться «Прощальна вистава» Петера Мюллера, поставлена 1988 року на Малій сцені Театру імені Франка (режисер Анатолій Чечик). Для мене – тому, що я її не бачила, а чула про неї тільки з розповідей. Для Олександра – тому, що і сама вона нетривала, і недовго йшла, але, на його думку, «розкішна». За своїм катарсичним впливом варта найкращих зразків античної трагедії.
Сюжетний концентр – постановка циркової вистави, над якою працюють дві антагоністичні між собою групи артистів: одні з них воювали, інші – ні. Клоунський костюм – це ж також свого роду однострій. Камуфляж.
На тому ґрунтується не лише концепція вставної клоунади, а й самої п’єси: жертви війни – не лише вбиті, замучені фізично й морально. А також і вбивці.
Нині у вузьких колах нашого суспільства виник і помалу поширюється погляд на війну як на таку собі романтичну пригоду. На комп’ютерну гру, у якій можна «зберегтися» і неушкодженим вийти на новий рівень… Ні і ще раз ні. Бойовище – хоч і називається подеколи «театром воєнних дій», але це таки не театр, не біржа праці і не сайт знайомств. У такій грі буває лише один «рівень». І тим, кому все ж судилося перейти на рівень мирного життя, доводиться дуже складно (чого варта соціалізація ветеранів АТО в наші дні!)
І ви мусите переграти свої переживання. Якщо хочете – «пересміяти» їх. Із несправжньою зброєю у «воїна», бутафорським шприцом у «санінструктора». Із феєрверком, почувши який – так і хочеться кинутись на землю, прикривши своїм тілом іншого, – настільки віриш, що то вибух бомби або кулеметна черга…
*
| О |
От вони, ці «люди в одностроях»:
Єгор Морозов – «За Сибіром сонце сходить» М. Зарудного, 1981.
Автоінспектор ДАІ – «Обочина» М. Зарудного, 1982.
Солдатик – «Регіон» М. Зарудного, 1984.
Іван Попов, партизан – «Мата Харі» Н. Йорданова, 1984.
Гвардії сержант Башликов, сибіряк – «Фронт» О. Корнійчука, 1985; там же – Ад’ютант Горлова.
Паллант, син аркадського царя Евандра – «Енеїда» І. Котляревського, 1986.
Юра, моряк торгівельного флоту – «Злива» О. Коломійця, 1986.
Клоун Баллі 1-й – «Прощальна вистава» П. Мюллера, 1988.
Максим, запорожець – «Засватана – не вінчана» І. Карпенка-Карого, 1991.
Лука, революціонер – «Патетична соната» М. Куліша, 1993.
Роман, молодий козак – «Гетьман Дорошенко» Людмили Старицької-Черняхівської, 1995.
Священик-в’язень – «Віват, королево!» Роберта Болта, 2008.
Гавриїл Єфимов – «Божественна самотність (Оксана)» Олександра Денисенка, з 2008.
А вони таки не були незнаними. Чи поверталися живими-неушкодженими додому, чи лишалися вічно молодими в буйних травах учорашніх бойовищ, – але вони породили новий архетип. Тобто – первообраз.
Відомий кожному народові Солдат. Або Лицар. Або Козак. Оборонець усіх скривджених. Гроза всіх на руку нечистих. Вправний і в бою, і в будь-якому ремеслі. Той самий, якому звитягами на герці та в мирному житті вдається і півцарства отримати, і царівну за дружину взяти, і навіть саму смерть перехитрувати.
А потім – і втілитися в того бравого льотчика з дівчинкою на руках, який проводжає в далеку путь авіалайнер…
Принесена з морозу книга біла.
Зігрілася, змахнула, наче крильми,
Своїми сторінками – й закрутила
Потік подій, мов дивовижні фільми.
…Не так давно стріляли зорі в літо, –
Вже й осені приспущено знамено.
Зима вступає в місто сніговито, –
Її це перемога, достеменно.
Благає сонце-гетьман допомоги…
У кого? В короля, царя, султана?
Чи краще просто звіритись на Бога –
Як не борись, усе ж весна настане
І передасть землі свої клейноди:
Пісні, і вірші, й жарти, і пригоди.
Дані опрацьовуються...