Образок третій
ЗАКОХАНИЙ У САМЕ ЖИТТЯ
| Ч |
Чудовий вересневий день.
У сквері біля Театру імені Франка ледь колишуться пойняті сріблястим павутинням каштани.
Двоє школяриків займаються творчістю – пишуть оповідання про осінь. Жваво обговорюють, куди яке слово поставити, як оригінально побудувати фразу, який придумати цікавий образ, щоб було не як у інших.
І тут до моїх вух доноситься – просто подарунок:
«Ти що тут робиш, горобчику? Ану марш на ріг Прорізної та Хрещатика!»
Точно! – Ілля Ільф і Євген Петров. Ті так само смакували кожне слово, добирали несподівані епітети та порівняння, стараючись, щоб і одне в одного збігів не було.
| Т |
То як у водевілі Чехова був герой, посада якого вже стала прозивною – «весільний генерал», так і у «Сильному почутті» Ільфа і Петрова він набуває нової іпостасі, відповідно до зміни часів, – «весільний іноземець».
Поставили цю п’єсу ще десь на третьому курсі Інституту імені Карпенка-Карого. Молоді ще актори мали нагоду виявити себе у характерних вікових ролях – нареченого й нареченої Мархоцьких, скандаліста Лівшиця, пані Сегідильї Марківни, лікаря-шарлатана Справченка, гостей Антона Павловича та Льва Миколайовича (не Чехова й Толстого, а трохи інших), англійця містера Піпа.
Відповідальним за іноземця призначили молодого піжона Чуланова – Олександра тобто – і комічного, і ліричного героя водночас. Поки все гаразд – то гасає по сцені, класиків цитує: у нього і «АТС» своею кровью начертал он на щите», і «Sous le ciel de Paris, та-да-дам, та-да-дам»… А як виявилося, що містера Піпа, іноземця, на іншу вечірку зафрахтували – враз і настрій не той, і інтонації плаксиві пробиваються, і цитації вже інші – «Смійся, паяц…»
І що хочеш роби. Хоч гопки скачи. Хоч головою об стінку бийся. Хоч навиворіт вивернися – і сам заморського гостя вдавай. Хоч англійською, хоч німецькою ламаною говори – на що фантазії вистачить, – а можеш слова рідної мови ззаду наперед проговорювати:
«Сав ю атів» – по-французьки. Згідно зі Словником Larousse, це означає: «вітаю вас».
«Явор одзе шав к’я» – просто іврит. Почитайте Талмуд – і там на першій сторінці побачите: «Як Ваше здоров’я?»
«Хидолом ю ушнів» – хоч англійська, хоч санскрит. Ідеальні, за висловом сучасних лінгвістів, мови для комп’ютерного забезпечення. Ще у Граматиці Паніні, знаменитого індуського філолога, писаній у восьмому столітті до нової ери, спостережено таку прадавню етикетну формулу, яка означає:
«Віншую молодих!»
У цьому паліндромному рухові туди й назад – цілковитий містицизм і чарівливість будь-якої людської мови. Такий прийом, до речі, вдало обіграв Іван Франко у «Лисові Микиті».
От би хтось із новітніх філологів подивився на Чуланова, – точно назвав би його постмодерним. Мотивуючи тим, що у його постаті гарненько перемішалися цитати, алюзії, ремінісценції, круто замішані на іронічній заквасці.
А простий обиватель скаже – сноб. Усі ноги позбивав, за модою ганяючись. І за містером Піпом також. І наздогнав таки!
А літературні критики ще тридцятих років говорили: міщанин і обиватель, заражений низькопоклонством перед Заходом, мало не прототип Еллочки-людожерки… Правда, словниковий запас трохи більший.
А про мене – один із ентузіастів, які захотіли внести новий струмінь у старі обряди. Відомо ж, що такі носії нового струменя хрестини переінакшили в «октябрини» і під це діло стільки імен-новотворів понавигадували – на всі літери абетки. Аж «Ґуґл» дивується.
І, врешті-решт, дозвольмо навіть такому бути ліричним героєм! Адже для нього, як і в будь-якій іронічній красивій казці, все весіллям скінчилося…
| Д |
Дуже сильне, катарсичне враження справляють величні метафори природи, серед яких на одному з перших місць – гори.
Здавна гори вважалися цариною духовних підйомів, спілкування з добрими силами, місце для високих думок і споглядань. Гора – Світова вісь, зв’язок між небом і землею, сходи на небеса, місце одкровення, ініціації, переродження. Скільки легенд було пов’язано з горами, скільки оронімів – гірських імен – стали символічними й навіть архетипними!
Біблійні гори Синай, Кармель, Фавор і Голгофа. Міфічна мусульманська гора Каф, що її створив Аллах, аби убезпечити людей від постійних землетрусів.
Гори Гімалаї – «дах Усесвіту».
Тибетські гори, серед яких, за переказами, загубилася Шамбала.
Гори Анди, з яких починалася культура сучасної Латинської Америки.
Гора Афон, осередок християнської віри.
Уральські гори, де живе знана з переказів Павла Бажова Мідної гори хазяйка – берегиня незліченних скарбів, віднайти які дано лише достойному.
Чернеча гора, нині також Тарасова, – у Каневі, по якій паралелями та меридіанами біжать асфальтовані стежки – від одного Шевченкового твору до іншого, від серця поета до серця читачів, які приходять уклонитися йому…
І, звісно, Карпати, у дивовижному царстві яких злинув Святий Дух на співців української Душі: Юрія Дрогобича, Івана Франка, Осипа-Юрія Федьковича, Василя Стефаника, Марка Черемшину, Ольгу Кобилянську, Дмитра Павличка та багатьох інших.
І не лише витончені видива гірських лісів, верховин, полонин і кичер, пасовиськ і плато, а й сповнені небезпеки мандрівки горами неодноразово оспівувалися у прозі та поезії.
Як-от, приміром, у повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала…» та багатьох її інсценівках.
Таких вечорів, як на Прикарпатті, більше, певно, ніде немає. Коли на заході пропливають хмари, схожі на півонії, а сонце поміж ними – червоне, аж вишневе. І таке велике, що здається – рукою дістати можна. Потримати й відпустити назад, у небо, де хмари без нього вже стали сірими…
Горами помалу підіймаються яворини, наче великі отари зелених овець. Де-не-де поміж ними височить смерека – пастух у крислатому брилі. Йдуть на спочинок услід за сонцем… На прикарпатські міста поволі падає завіса тиші. Лише десь у глибині лісів ніби чується спів. То шумлять цілющі струмки, з яких кожен має своє ім’я та історію…
На стрімчастій скелі примостилася самотня сосонка. Вітер її не діймає, хіба іноді дощем сполоще.
А серед дерев відлунюють голоси:
«…ки-не… ки-не…»
Хто кого кине? – тривожишся мимоволі.
А луна дедалі ближчає…
Ні, я таки чую цей голос! «Туркине! Туркине!..»
Це Гриць Дончук наздоганяє свою Мавку лісову – Тетяну-Туркиню.
Вона крок зробить – і на два польоти стріли від нього втече.
А він крок зробить – і на три польоти стріли до неї наблизиться.
Вона на бігу зірве з голови маки червоні – і кине позад себе, щоб виросло з них макове поле – і приспало Гриця.
А він за ноги орла гірського ухопиться – і перелетить макове поле, жодного разу не вдихнувши пахощів його хмелевих.
Вона крок зробить – і на три польоти стріли від нього втече.
А він крок зробить – і на чотири польоти стріли до неї наблизиться.
Ні, таки наздожене він її.
І там, де вони стрінуться, – тільки сонце сяятиме, та таке велике й червоне, наче той мак…
От уже ця непокірливість! Біда, та й годі. Позначені цією рисою герої наче аж самі знаходили нашого Олександра, аж мріяли, щоб їх на кону втілив саме він. Не лише Григір Тютюнник із «Братів», не лише Хома Брут із інсценізації гоголівського «Вія», а й Гриць Дончук із «У неділю рано зілля копала…» Ольги Кобилянської (постановка Володимира Опанасенка, 1991 року).
Придивімося до повісті – портрет просто один в один: Гриць, хоча дещо й грубуватий у ставленні до названих батьків («Я вам не наймит – усе, що з’їв, уже відробив!»), має чуле серце, гостро відчуває добро і кривду, здатний на щире кохання. Але, як бачимо, письменниця основну увагу зосереджує на роздвоєності героя; наявності у ньому немов двох душ:
«Одна непостійна, тужлива, палка, пуста, друга вражлива, горда і вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любові… а передусім до свободи, широкої, безмежної, як крилаті ліси по верхах, як бистрі ріки там – в долах».
Чуєте? До свободи!
Ні, все-таки, про мене, двоїстість – не те саме, що роздвоєність. Двоїстість – це однакове ставлення до двох речей. А роздвоєність – це постійна переміна думки щодо того чи того явища: сьогодні так, а завтра – інак.
Ця роздвоєність (чи таки двоїстість?) героя найбільше виявилася в коханні. Гриць любить Настку – лагідну, добру дівчину, з якою з дитинства заручений. Тільки вона й уміє втримати його потяг до вічних мандрів.
Між тим, він усе одно кудись поривається, чогось шукає. Випадково зустрівши в лісі Тетяну, хлопець так захопився, що не може вирішити, з ким усе-таки одружитися? У Насті його приваблює покора, а в Тетяні – гордість. Настка (Інна Капінос) прив’язувала до земного, а Тетяна (Наталія Сумська) вела в якесь бажане майбутнє:
«Одну брав би, і другої не лишав би,
одну любив би, другу голубив би.
Одну сватав би, з другою вінчався б…»
Уже ж покохав – серцю не накажеш. Усе-таки не східний царевич, якого ще у сповитку звінчали з чужоземною царівною такого ж ніжного віку.
Точнісінько як його побратим – Грицько Шандура з п’єси Михайла Старицького (його Олександр зіграв у телевиставі «Маруся Чурай» 1988 року). Цей від любові наче трійла напився, а той – мов кукільвану наївся. Ну все-таки хто дорожчий? Кому віддати перевагу? Чи Тетянці-чарівниці, чи Насті-ґаздині? Чи Марусі-піснярці, чи Галині-багачці?..
Там, у Старицького, у світлій аурі Христового Різдва закручується інтрига в дусі Шекспіра – приятель Хома націляється зіштовхнути лобами Грицька з Потапом, якому вже нібито дала слово Маруся. І таки свого добився, що аж до рук дійшло. До тривалої розлуки. До заручин із Галиною. А потім – і до червоного та зеленого трунків…
А тут, у Кобилянської, – чаклунство Буковинських Карпат настільки сильне, що не може протистояти йому ані душа, ані розум людський.
Театрознавець Наталка Потушняк не без зачарування писала про Гриця Дончука у виконанні іншого Олександра – Биструшкіна: «Йому був близький його герой, такий же емоційний, поривчастий, як і він сам. Рум’янець то вигравав, то зникав на юному обличчі. Гриць наче прислухався до свого серця, намагався розібратись, кого він насправді любить. Почуття розвивались і набирали сили, ніби гірський водоспад напровесні, змітаючи будь-які перешкоди».
Пані Наталка, зокрема, має рацію в тому, що всякий, кому дістається подібна роль, такий же за характером. У чому й мали нагоду пересвідчитися також ми з мамою, спостерігаючи за грою Олександра – вже нашого старого знайомого.
От іде одна з прем’єрних вистав – 24 вересня 1991 року. От щойно на полюсі дивовижної, укритою отавами півкулі, по якій навсібіч розбіглися стежки й перелази – мов на кичері між густих лісів, – розпрощалися Гриць із Тетяною. Трохи пригасло світло… і красень-легінь уже в Настиних обіймах: «Люба моя, жити без тебе не можу…»
Тут одна поважна дама – просто під час дії! – не витримала та й на всю залу:
«Оце дає!!!»
Чому запам’яталося і як не забулося?..
Гриць не лицемірить у своїх почуттях: зізнається Настці, що покохав Тетяну. Настка пробачає, але з тихої й покірної стає рішучою. Вона нікому не віддасть свого Гриця і робить так, щоб про це знала Тетяна (у Старицького, одначе, настільки ж сміливою виступає романтично налаштована Маруся).
Тетяна ж не може перенести зради. Вона покохала щиро, на все життя, і вражає, що її обранець мусить бути таким же чистим і чесним.
Грицю, Грицю, майбутній ґаздо, опам’ятайся!..
І справді, з ким би мав лишитися Гриць, якщо вже так любив обох?
Думається, що ані з Тетяною, ані з Насткою.
Адже його єдина, справжня любов – це Свобода.
Або – Природа.
Або, що найвірогідніше, – Пісня.
Таж як писала Ольга Кобилянська у «Природі»?
«А тут, коло його ніг, колисалися хвилі… Їх звуки збудили в душі… сльози. Так йому стало тяжко, він почув себе одиноким і сам не знав, як почав співати. …Справдешня дитина свого люду, він шукав полегші у співі.
Далеко й широко розплилася в тій тишині тужлива думка й зіллялася в прекрасну гармонію з красою ясної ночі».
Наче про Гриця… Як Гриця Дончука, так і Грицька Шандуру з п’єси Михайла Старицького. А заразом – і про нашого Олександра також.
«Чи прийдеш до лісу, Туркине?
Як зазеленіє!
Як зазеленіє…
Зеленійте, сосни, зеленійте!..»
Навіть смертельне зілля не вбило Гриця: він, за повістю, не помер, не загинув, а «пе-ре-ніс-ся…» Вже саме це слово несе якесь просвітління, віру в те, що душа його жива, що вона переселилася в інший світ, населений добрими та злими духами, і не сьогодні-завтра оприявниться в якійсь новій подобі – і не обов’язково людській: або у сосонці на скелі, або у потічку між смереками, або у крилах гірського орла… або у маках польових, що ними прикрасить свою голівку вже інша молода, закохана Тетянка.
А актор Олександр Шкребтієнко, живий-живісінький, сьогодні ввечері із-за лаштунків вийде на уклін, а завтра, 25 вересня 1991 року, вдень прочитає опублікованого в газеті мого першого вірша, а ввечері гратиме кравця Мотла у «Тев’є-Тевелі». І саме тому, 23 жовтня того ж року, з’явилися наступні п’ять строф початого у другому образку «Вінка мрій»:
Я пам’ятаю Вашу гру,
І повний зал — все пам’ятаю;
«Я буду жити, не помру!» —
І досі я не забуваю.
«Я не помру, я буду жить,
Бо я люблю її, безцінну, —
І у душі струна дзвенить:
Я буду жить! Я не загину!»
І довго не забуду я
Слова, воістину крилаті,
І буде ще душа моя
Мелодію цих слів співати.
А зараз… зараз Ви зайдіть,
Ми будем наодинці з Вами
Про все у світі говорить,
І будем говорить віршами —
Про всі дива у світі цім,
Про радість, про любов і горе, —
Зайдіть у затишний мій дім,
Мій добрий, лагідний акторе.
Можливо, в отаких секвенціях образів промовисто відображається прадавня філософія перевтілення душ у реальності?
| К |
Коли вийти зимового ранку на міст над Дніпром і подивитися на дальні схили – здається, що ліс сивий від інею. Але та сивина не назавжди. Якби людське життя було схожим на життя природи! Щоб ми, постарівши, молоділи знову. Щоб і квіти, і плоди наші приносили спокій та радість. Щоб ми, наче два дерева в одному парку, завжди були поряд і не розлучалися! І щоб знали, що ми в цьому світі комусь потрібні.
Цікаво, якими деревами були б ми з Олександром? За кельтським гороскопом ми обидва – Яблуні: він народився 25 червня, а я – 1 січня.
Інколи я уявляю себе Ялинкою. Вічно молодою, вічно вільною. Яка милуватиме око добрим людям, що не дозволять її зрубати під Новий рік, а прикрасять просто неба. І взагалі було б добре, якби ми ставали деревами по черзі. Щоб улітку, спочиваючи в тіні клена, я знала, що Олександр нікуди не поїхав, що він – тут, поряд зі мною. І він би думав про те саме, ставши під березою й торкнувшись її кори: «Наталочко, а я тебе впізнав!» І щоб я відразу перетворилася на саму себе й відповіла: «А я теж Вас упізнала!» Ні, все-таки рослини – незлопам’ятні. Хоч як би їх нівечили, вони пробачають людям усе.
А ще з ялини роблять папір найвищого ґатунку. І якби я була ялинкою, хай би наостанок перетворилася на блокнот зі сторінками бузкового кольору, що на них уже інша Наталка-театралка виведе свій перший рядок:
«Йому дивовижно пасує чорний колір…»
| Ч |
Чи відав Марко Кропивницький, що йому наприкінці ХІХ століття вдалося вдихнути нове життя у Богом забуту італійську комедію масок і прищепити її на теренах України?
Та ще й двічі: п’єсами «Пошилися в дурні» у 1875 році та «По ревізії» – у 1882-му!
Як зазвичай починалася комедія дель арте? Голова трупи – капокоміко – задавав сюжет, і на кін виходили герої. Як правило, парами: двоє веселих дзанні (слуги) – Бриґелла та Арлекін; скупий, пихатий і вічно хворий купець Панталоне та псевдовчений Доктор юриспруденції з Болоньї; хвалькуватий боягуз Капітан; гостра на язик служниця Серветта (або Смеральдина). Потому з’являлися закохані – юнак і дівчина, ліричні герої без масок: саме в цьому, найвірогідніше, – їхня природність, порівняно з моралістами та слугами.
І починалася весела веремія: старі, як годиться, заважали єднанню молодих, а ті – за підтримки спритних слуг – пошивали старих у дурні. Готового тексту не було: була лише сюжетна схема, або сценарій, актори імпровізували діалоги на ходу, підхоплюючи репліки партнера. Ансамбль виходив просто блискучий: на сцені було місце й сольному ліричному номерові, й презабавним лацці – трюкам, кунштикам, що їх показували обоє дзанні.
І до сьогодні в італійському театрі збереглася l’anima allegro – «весела душа», яка оживила маску та стала сутністю комедії дель арте.
…Та час ішов.
І з-під пера Марка Кропивницького вийшла перша п’єса – жартівлива оперета «Пошилися в дурні», назва якої – саме для варіації на тему італійської комедії. Усе, як колись: двоє старих моралістів – сусіди через паркан, лисуватий мірошник Максим Кукса та завжди розпатланий коваль Степан Дранко. В одного п’ятеро дочок, а у другого семеро. Клопотів не обберешся!
Роль ученого бовдура Доктора делеговано волосному писареві Скакунцю. Який забовтує співрозмовників не латиною, а нашим рідним суржиком-канцеляритом:
«Ви оцією особою (тобто палицею)
могли моїй особі ноги поперебивати!»
До того ж, покладеним на музику: «Как без політики жити в цьому химерному світі?..»
Тільки от чи зможе дзанні стати ліричним героєм?
Кропивницький, добре знайомий із сюжетом п’єси Карло Гольдоні «Слуга двох панів», довів: може. Та ще й як! Поєднати ці дві іпостасі – і хазяям догодити (а при нагоді й перехитрувати), і своє особисте життя влаштувати.
Двоє дзанні – трохи розумніший Бриґелла й трохи дурніший Арлекін – видозмінилися у двох ліричних героїв: завбачливого Антона й сором’язливого Василя.
Отож, 6 січня 1992 року – прем’єра «Дурнів…» на франківській сцені. Постановник – усе той же Володимир Опанасенко. Антон – Олександр. Василь – Олег Стальчук. Пригадую Олександрове фото для стенду цієї вистави: майже в профіль, голову трохи схилив – дивиться лукавим поглядом: зараз ми, мовляв, розіграємо цих стариків на славу!..
І розіграли.
Наскільки тонко наймит Антон заманює марнославного Куксу – Станіслава Станкевича! І, головне, – не переграє!!! Чітко розуміє, «січе фішку», щó саме приємно почути хазяїнові, – ніби й лестить йому, а в підтексті – ледь уловима іронія. І такий він, бачте, покірливий перед паном («нам, наймитам, тільки працювати – от і весь клопіт»), і женоненависник іще той – прямо з серії «таких тепер не випускають». З другого боку, не може не зворушити й відповідь пана Кукси: «Я ж тебе так уподобав, як рідного сина!» – диви-но, повірив! А може, й круглий сирота Антон теж не проти такого батька? Навіть якщо це буде «батько у законі», як то англійці називають тестя або свекра.
«Я ж на словах, як на оргáнах!!!»
Молодець Антон! Таки повірив йому Кукса. Сам каже: єдиний ґандж – це бідність, якби грошей, та воликів, та земельки – то й жених був би хоч куди. Шкода тільки, що так бабів ненавидить.
Ну хіба не наболіле запитання поставив наймит багатодітному батькові: навіщо вони, оті баби, на світі?
Уже інший Антон – Чехов – відповів би враз: щоб народжувати таких милих і приємних душок, як чоловіки.
Спроби «загнуздати огаря», сиріч хазяїна, от-от увінчаються успіхом. Правда, це у Бриґелли… вибачте, в Антона. У Василя ж, тобто Арлекіна, – наразі «ні ну, ні тпру». Але висновок один – до хитрощів треба вдаватися. До лацці, якщо хочете!
І от вам перший спільний жарт від двох дзанні у вишиванках.
Лист!
Обом затурканим батькам відразу – і Куксі, і Дранкові.
Про женишка завидного – «хвундаментного чалавєка і порядошного гаспадіна». Аж Голохвостий якийсь уявляється – в цій чудернацькій мішанині канцеляризмів і старослов’янізмів. «Хазяїни мало не подуріють з радощів», а слуги сидять у кущах і руки потирають в очікуванні наступного жарту –
з Нечипором.
…Що його робити? Не йде кохана Орися до Антона. І в нього все не те, і все не так – і пісня не співається, і сопілка грати не хоче, і в душі незнаний раніше гнів – «поб’ю, їй-Богу, поб’ю».
А може, то суворий батько ніяк заснути не можуть? Усе голову сушать, як би ото грошики переховати?
То ж інша справа…
А от і вона!
От і Горпина з Василем підійшли…
Ждемо.
Ага. Чолов’яга якийсь плентає помалу. Бідолашка, з двох чарок так розвезло, що дорогу втеряв. Таж саме те, що треба! Будеш женихом. А ми тобі за це їсти дамо, та десять карбованців заплатимо…
А насамкінець – миле діло! – ще хазяїв трохи налякаємо. Це буде наш третій жарт.
А от і четвертий.
Явлення жениха господарям.
Ті йому то одну чарчину, то другу, а слуги з-за тинів: кріпися, мовляв, Нечипоре! Та вже мушу кріпитися, куди там… А тут гості наспіли, музики підтяглися, піп квапить швидше до церкви…
І тут така оказія!
«Я жонатий», – зізнається гість.
Оце вам Wendepunkt!
Люди чекають на весілля… Та буде вам весілля! Дві наречених є, двох женихів знайдемо – ще яких! Хоч Антон «на словах, як на оргáнах», але й Кукса не в тім’я битий: викрутився. Подражнити, каже, тебе хотів. А що пригорнулося твоє серце до жінок, – перехитрив ти мене, звісно, але я сьогодні добрий, будь по-твоєму!
Кому ж іще, як не зятеві – колишньому слузі – має пан Максим дякувати, що тепер має вже не п’ять дочок, а лише чотири?..
| Ч |
астенько Олександр згадує добрим словом ті вистави, які ще дивився наживо, але зайнятий у них не був. Приємним винятком стали «Фараони» Коломійцеві – не лише застав, а й трохи пограти у них честі удостоївся. У черзі з Євгеном Шахом – рахівника Грицька (ще одного Григорія-ворохобника…). Звісно, я вже тієї вистави не бачила – хіба з тексту візуалізувати можу.
Герой-закоханий. Але… як не крути, а рахівник усе-таки. Мало не з першої появи – сказати б, характеристична репліка, адресована коханій Катрі:
«Сьогодні рівно два місяці,
три дні і тринадцять годин,
як ми з тобою зустрічаємося!»
Так би й забулося, якби не оприявнило ще однієї цікавої риси уже самого Сашка – доброї пам’яті на цифри. Зокрема й на дати. І досі пам’ятає дні свого першого й останнього виходів на сцену – і в яких виставах, також: першою була драма «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги (жовтень вісімдесятого), останньою – фантазія на теми життєписів українки Катерини Білокур і мексиканки Фріди Кало «Дві квітки кольору індиго» (листопад дві тисячі дев’ятого).
До того ж не лише пам’ять на цифри, а й захоплення нумерологією. Насторожене ставлення до одних чисел і приязне – до інших.
| І |
Іноді, повертаючись додому з роботи, бачиш просто-таки неймовірні дива на своєму шляху. Спускаєшся Володимирським узвозом до Дніпра, несподівано обертаєшся праворуч, туди, де стоїть пам’ятник князеві Володимиру, – і завмираєш із подиву. Крізь листя дерев – жовте, червоне, а подекуди ще й зелене – не видно нічого, окрім неба, сповненого сонячним світлом і ледь відчутним пізнім теплом.
І мимоволі думаєш, що ти – не де-небудь, а на самому краю Землі. З високого схилу дивишся просто у блакитну безодню. Тільки за деякий час у цій безодні вимальовуються обриси Моста метро, силуети висоток на Лівому березі, і видно так добре, що здається, ще трохи – й побачиш свій будинок. Але за новобудовами його так і не видно…
А потім – коли їдеш в електричці через міст і дивишся на крутосхили Дніпра, порослі деревами, – і знову бачаться на зеленому тлі дивовижні закарпатські орнаменти чорними, жовтими та червоними нитками. Може, то рушник Осені, а може – вишитий вірш. В’язь жовтих і червоних літер.
І коли іноді побачиш яке неймовірне диво, просто дивлячись на сонце крізь віти дерев, а іноді почуєш яку особливу ноту у цвірінчанні синичок, – одразу хочеш про все розповісти. І все в душі вирує та струмує, як той гірський потічок із прозово-ліричного твору Гната Хоткевича «Два шуми»: «Тисячу слів наговорить тобі в одну хвилину, як дівча, що прибігло у хату і одразу хоче оповісти усе: і як жук проповзав по дорозі, як черевичок у воду упав, і як скакали вівці з гори, а сонце світило поміж гіллям груші…»
І треба постаратися не розгубити оті враження, доки не добіжиш – за п’ять станцій метро – до того, кому найбільше хочеш усе те розповісти.
*
| З |
Закоханими в саме життя були – без перебільшення – всі герої Олександра, але в цьому образку мовилося про персонажів української класики:
Грицька, рахівника («Фараони» О. Коломійця), з 1981.
Грицька Шандуру (телевізійна вистава «Маруся Чурай» за п’єсою М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), 1988.
Гриця Дончука («У неділю рано зілля копала…» за Ольгою Кобилянською), 1991.
Наймита Антона («Пошились у дурні» М. Кропивницького), 1992.
А ще – молодого піжона Чуланова («Сильне почуття» І. Ільфа та Є. Петрова), зіграного ще в інституті.
Найвища похвала, якої може удостоїтися науковець, – «Ви умієте говорити просто про складне».
Найвища похвала, якої може удостоїтися оповідач, – «Ви так гарно говорите, що й я це все відчув / відчула».
Найвища похвала, якої може удостоїтися поет, – «Я також це бачив / бачила, а такі слова, щоб описати, зуміли знайти лише Ви».
Найвища похвала, якої може удостоїтися актор, – «Ви здатні жити радощами й клопотами Вашого персонажа й водночас навчити його жити Вашими радощами й клопотами».
І всі ці найвищі похвали сполучаються в одній точці.
Щирості.
Неповторності.
Закоханості у саме життя.
Недарма хвиля у каміння б’є, –
Братів Еліза бачить рада знову:
Сорочок кропив’яних десять є –
Одинадцята поки не готова.
І на очах у короля й судді,
Й єпископа, що вже хрестом махає,
Із птиць постали принци молоді,
Й Еліза їх по черзі обіймає.
Про чари злі родина забува,
Лиш меншому на це бракує сили:
Сорочка без одного рукава
Одне йому крило лишила біле.
Але ж крило! – і щастя це, достоту:
Бо в нім лишилось відчуття польоту.
Дані опрацьовуються...