Образок другий
СТУДЕНТ
| «С |
“Скажіть, будь ласка, що привело Вас до театру?»
Воістину, кожен актор рано чи пізно відповідає на це запитання. Як не перед шанувальниками, то перед самим собою.
Уявімо: приходить художник додому після прогулянки в осінньому парку, із собою принісши цілий букет опалого листя. Довго дивиться на нього… аж от один листок чимось упадає йому в око. І художник раптом захотів увічнити його. Бере кольорові олівці або пастель, накидає контур, потім починає розфарбовувати. Старанно вимальовує кожну жилку, наводить світлотіні та відтінки…
Адже саме в цьому листку є щось таке, що уразило митця до глибин душі.
Отож – як свій вибір зробив Олександр.
До 1980 року він перепробував багато різних занять (точнісінько як Стінг – наш спільний улюбленець). І живописом він цікавився, і у драмгуртку працював, і сам пісні писав та виконував. Грав на баяні, гітарі та трубі.
До сьогодні щиро дякує мамі Домнікії Амвросіївні за те, що спершу привела його до музичної школи, а вже потім – зокрема й тим, що мала блискучий артистичний дар, добре поставлений голос, ідеальний музичний слух – надихнула спробувати себе в іпостасі актора. Передала свої непересічні здібності єдиному синові, що ми й мали нагоду спостерігати на сцені Театру імені Івана Франка.
А ще був такий період, коли (суто юнацьке романтичне прагнення!) йому заманулося стати слідчим – не без впливу популярного тоді телефільму «Слідство ведуть ЗнаТоКи» з Георгієм Мартинюком, Леонідом Каневським та Ельзою Леждей у головних ролях. Навіть на юридичний факультет думав вступати. Та свого наміру з якихось причин не здійснив. А краще вирішив піти до театрального – там, мовляв, усе це зіграю: хоч живописця, хоч музиканта, хоч того ж слідчого. Їм, до речі, усім важливо – звертати увагу на деталі.
Дивина, але Сашкові у школі набагато краще давалися точні науки, ніж гуманітарні. А отже, очевидні задатки аналітичного мислення. А в акторському ремеслі, у виконанні будь-якої ролі напрочуд важливе емоціо – по-латині почуття, але ж і раціо – розум – теж не можна з рахунків скидати.
Треба вчитися і вміти їх поєднувати.
Вірші писав – кажуть, неабиякі. Але ще в інституті втратив єдиний зошит із поезіями. І це призвело до потрясіння, котре хоч і пішло, але забрало з собою натхнення.
І до сьогодні Олександр чомусь переконаний, що це я пишу за нього.
| «С |
“Справжня картина: Микола читає вголос улюблені твори; мати – Кулина Олександрівна – вишиває рушники, сорочки, скатертини; натомість батько Платон Тимофійович щось майструє, а син Петро вдивляється на дійство, переймаючи від матері мистецтво вишивки». Це професор філології з Дрогобича Микола Зимомря так образно й шанобливо висловлюється про іншого, не менш знаного професора-філолога – тернополянина Миколу Ткачука.
Уже готова ремарка до новітньої «повісті про сім’ю», якій, без сумніву, зрадів би незабутній Олекса Коломієць.
І – знак долі: батько Платон Ткачук, за розповідями Миколи Зимомрі, де в чому подібний до «дикого Ангела», також не мислить свого життя без невтомної праці.
Старший син Петро, котрому, на відміну від його тезка-героя драми, навряд би спало на думку будувати в екологічно небезпечному місці житловий будинок.
І молодший Микола – двійник Коломійцевого Павлика, що, будучи ще дуже молодим, таки поблукав по світах, не злякався труднощів, набув чималого досвіду, котрим готовий ділитися з нині сущими та й майбутніми нащадками…
Невідомо, на кого вчився Павлик – син Платона Ангела. Світло на це може пролити хіба що драма «Злива», яку Олексій Федотович написав через кілька років: був там серед квартирантів бабусі Степаниди Євдокимівни такий собі студент-медик Павло, у якого теж «очі бігали, як у цигана на ярмарку». Його на сцені ми не бачимо. Тільки знаємо з розповідей: уже вирісши й вилюднівши, виступав він у радіопередачі «Ваше здоров’я», де закликав слухачів… поменше їсти. «Та так переконливо, наче й сам нічого не їсть». Модний сьогодні лікар-дієтолог, а тоді – предтеча цієї когорти медиків. Чом би й ні?
Оля, молоденька дружина Павлика, – студентка медичного училища. Отже, обоє майбутні лікарі. Чом би й ні?
Дивовижно: аналізуючи «Дикого Ангела», жоден дослідник – практично жоден! – і сьогодні не оминає нагоди пустити критичну стрілу в Павлика. Оце, сякий-такий, і не подумав, і нікого не запитав, і одружився собі тихцем, і як це так, і що з того буде… А якщо подумати: раптом його любов – хоча і з першого погляду – але справді сильніша над усі життєві негаразди? Так, не мені розповідати, які іноді парадокси в родинах трапляються. То саме такий скороспілий шлюб – і виявиться міцним та нерозривним. То єдина дитина в родині, попри всякі прогнози та побоювання «доброзичливців», виросте не егоїстом – а, навпаки, дуже компанійським і надзвичайно щедрим чоловічком…
Як-от Олександр.
Увійшовши у дивосвіт цієї драми у 1981-му – через два роки після її постановки (режисер Володимир Оглоблін) і зігравши останню виставу наприкінці 1991-го, «свого» Павлика він любить і до сьогодні. Попри те, що тексту у нього не так уже й багато, але цей персонаж – наче його alter ego. Сам такий же охочий і до навчання, і до пригод.
Авантюрист, щоб йому добро було! Якось іще на початку вісімдесятих одночасно з «Диким Ангелом» у Києві йшов важливий футбольний матч. А такому завзятому вболівальникові, як наш Олександр, не можна хоч кільканадцять хвилин та й не насолодитися! Тим паче що це таке ж театральне дійство, тільки в іншому часопросторі. Як у Ліни Костенко:
Футбол в тумані, де гравець, як мім –
То, може, найдивніша з пантомім.
В туман кричать незримі глядачі –
Повсюди їм ввижаються м’ячі…
В туман-траву стрибає воротар –
Ловити м’яч, який не пролітав.
Оце подача! – вигуки в юрбі.
Забив прекрасно. Шкода, що собі.
Приготувавшись до другого виходу наприкінці вистави – убравшись у модну, всю в кишеньках куртку та кирзові чоботи (наче справжній-таки роботяга з Півночі), і начепивши рюкзак – він, як був, гайнув на стадіон. Досі пригадує, якими поглядами зустрічали його перехожі… але ж сам факт – і на футбол потрапив, і (найголовніше) встиг за лічені хвилини до виходу повернутися в театр!
Глядачі пробачать. У нас таки не зовсім іще пропав дух авантюризму!
…Мимоволі пригадується музикант-ударник оркестру в оперному театрі з чеської кінокомедії «Привид замку Моррисвіль». Той самий, який тримав паузу у 286 тактів і в перервах між «своїми» вставками занурювався у світ англійського детективу, вряди-годи виринаючи з нього, аби вдарити в литаври або виконати тремоло на дзвонах у драматичній сцені з «Кармен» Жоржа Бізе.
Ні, друга поява Павлика – це не просто тремоло. Це, коли можна так висловитися, – тремтіння душ в унісон. Душ батька й сина. Душ двох акторів – Станіслава Станкевича (Платона) й Олександра. А разом із ними – й душ цілої зали…
| Щ |
Ще тоді, до речі, зацікавило таке питання: а чим живуть лицедії у перервах між виходами? Запевняю вас, краще, ніж Іван Карпенко-Карий у комедії «Житейське море», ніхто цього пласту життя не зобразив.
Зберігся в анналах історії Театру імені Івана Франка такий факт. Народний артист України (до речі, першокласний читець) Павло Громовенко у паузах між виходами різьбив камеї.
А наш Олександр, як правило, займався самоосвітою. Сидячи за лаштунками, спостерігав за своїми старшими й молодшими колегами, беручи щось від їхньої манери, аби творчо переплавити у своїй грі – і, може, навіть передати їм навзаєм. Інколи малював простим олівцем портрети товаришів. Інколи грав у преферанс. А доволі-таки часто піднімався у ложу освітлювача – неперевершеної у своїй справі Лідії Травкіної – та дивився виставу звідтіля.
Удалося якось записати за ним:
«Якщо ти постійно на третіх ролях – не переймайся. Матимеш більше часу для самореалізації й уже точно нікому не набриднеш».
Навчання ішло набагато швидше саме під час таких спостережень. Адже потім хтось так само дивився й за ним, навчався й у нього…
Аж цілий міністр культури. Теперішній.
Так, молодому, необстріляному Євгенові Нищуку Олександр свого часу пояснював, як «грати кохання», за усталеною звичкою інтонуючи фразу в двох октавах, ділячи ключове слово на склади і ставлячи акцент на останньому складі:
«Жінку! Треба! За-во-йо-ву-ва-ТИ!!!»
| О |
От і зрозуміло стає, відкіля в Олександра ця несхожість і оригінальність. Це йде ще від навчання в Інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого – з класу Леоніда Артемовича Олійника, який… не те щоб наставляв, а просто радив своїм підопічним: грайте так, як ви самі вважаєте за потрібне.
Збереглася його фраза, можна сказати – афоризм:
«Є Бог, який вдихає в нас життя. Є лікарі, які допомагають нам бути здоровими. А є люди мистецтва, що виступають посередниками між Богом та лікарями. Вони окрилюють нас і роблять щасливими».
Леонід Олійник учив своїх підопічних не лише «театру», а й – передусім – життя. Тому всі студенти видатного театрального педагога – представники різних поколінь, усуціль зоряні імена – і стали акторами, чия манера виконання вражає самобутністю. У кожного вона своя. І кожен, зокрема й Олександр, здобувається на щирі оплески від глядачів і на добре слово від низки професійних театральних критиків.
| О |
Отак і сталося в 1992 році – з дивовижною (шкода, що не довговічною) химерною феєрією за «Вієм» Гоголя: «Хто зрадить Брута?» Богдана Жолдака та Станіслава Мойсеєва (останній виступив іще й режисером-постановником).
А передувала їй тоді така чудернацька історія.
Розіграли її:
Один колишній студент театрального інституту.
І дві майбутні студентки Університету імені Тараса Шевченка – Іванка і Наталка.
Одна готувалася вступати на факультет журналістики.
Друга – на філологічний.
Для Іванки це був перший телевізійний сюжет за власним сценарієм. Її конкурсна робота на вступ до Інституту журналістики.
Для Наталки – перша поява на телеекрані. Та ще й разом зі своїм улюбленим актором, про що вона так давно мріяла.
В обумовлений час зібралися головні дійові особи. Разом із членами знімальної групи популярної на той час молодіжної телепередачі «Канал Д». Телевізійники домовилися з адміністрацією, установили апаратуру…
А Іванка з Наталкою зайшли до «квартири №50» – великої репетиційної зали. А там саме франківці розбирають сцену у шинку – з «Вія». Ні столів, ані їжі-питва, одначе про все можна здогадатися зі слів і рухів кожного героя. Ось Дорош, ось Свирид, ось Явтух, – і один поперед одного допитуються в Хоми (Олександра), чого там цікавого в бурсі навчають («Я сам піду у бурсу…» – зважується на слово Явтух захмелілий). Ось старий корчмар Гершко чекає, доки ж козаки покличуть його принести чергову порцію оковитої. Після чого (просто диво!) співають пісеньку, відому Наталці ще з далекого-предалекого дитинства:
Щось у горлі деренчить –
Треба горло промочить…
А от трохи осторонь – прислухаючись до розмови – замислений Хома… навіть не просто замислений, а збентежений. Це ж йому три ночі поспіль парастас за Панночкою правити – притому що померла вона від його руки… Де вже тут про бурсу розповідати!
І тут – наїзд камери.
Уже коли монтували фонограму, то на цю мізансцену наклали чотири строфи з Наталчиного вірша «Вінок мрій»:
Куточок гарний, затишний,
І на полиці книг багато,
Висять картини на стіні…
Оце і є моя кімната.
Тож Ви коли-небудь зайдіть,
Зайдіть — я Вас давно чекаю,
Адже одну ту саму мить
Я дуже добре пам’ятаю,
Коли про те сказала Вам,
Як я живу, про що я мрію,
Чому я вірю чудесам,
З чого сумую і радію,
Що завжди снилися мені
Пісні і вірші, сонце й море, —
І Вас я бачила у сні,
Мій добрий, лагідний акторе…
Вийшло так, наче Наталка декламує вірш, а Олександр прислухається не до своїх колег по виставі – хоч і стежить за моментом, коли треба включитись у розмову йому. А до цих строф.
І хто знає, які почуття читалися в його очах, знятих крупним планом…
Потому телевізійники вийшли з зали, аби зробити кілька «ліричних відступів» і вже не відволікати режисера Станіслава Мойсеєва та його підопічних, – робота їм належала грандіозна.
От Наталка з Іванкою розмовляють, стоячи на балконі першого ярусу, й дивляться вниз – де саме розташувалися експонати музею історії Франківського театру.
От за вікнами помалу падає лютневий сніг.
От у кутку попеляста кицька з віником бавиться…
От Олександр, відпрацювавши свою сцену, водить Наталку по коридорах театру; от вони заходять до напівтемної глядацької зали, де паралельно репетирують «Привидів» Едуардо де Філіппо, – і вже там Наталка отримала чудову нагоду почути відповідь на запитання, яким давно цікавилася: «Що привело Вас до театру?»
…Не лишилося записів цієї передачі, але таким Олександра, яким він був на заключному стоп-кадрі – молодим, гарним, життєрадісним, незважаючи ні на що, і сповненим нових творчих задумів – Наталка пам’ятатиме ще дуже довго…
Урешті-решт Іванка таки вступила до Шевченківського університету. Вивчилася на журналіста і багато років працювала на телеканалі «ICTV» – вела випуски новин.
А Наталка вступила до відродженої саме в 1992-му році Києво-Могилянської Академії. Вивчилася на літературознавця і дотепер працює викладачем української мови… у Національному університеті харчових технологій.
А в образі Хоми Брута частотними є три фрази, якими позначено його риси характеру: фаталізм, артистизм і музикальність.
Перша: «Чому бути, того не минути».
Ще в тій сцені, коли після польоту з Відьмою – та ні, насправді ж із Панночкою! – опинився він, як писав Данте, у дивнім пралісі. Темрява – ні дерев, ні яскравих зірок, лише місяць серпиком. Але… праліс цей був направду чарівним – зробленим усуціль із мерехтливого, фосфоричного світла. От як актуалізувався названий архетип-праобраз: зі світла була й коливка вода у річці, й латаття на ній; і гілля дерев, майже невидимих, але все-таки відчутних; і гальванізуюча світломузика – на відміну від дерев, помітна зором:
«Не-ма… ко-го… лю-бить…»
«О Боже, яка краса, яка врода!»
«Не-ма… ко-го… лю-бить…»
Ні, щось таки постає в душі проти слова «поганство». Навіть більш нейтрального – «язичництво». Мені більше до вподоби – «пантеїзм». Цебто – віра в те, що Бог у всьому. І цей Бог – світло. Світло, яке породило усе в довкіллі, яке являється особливо виразно на тлі темряви, і яке саме собою пробирається під повіки, в серце, в душу, – посилене музикою та словами.
«Не-ма… ко-го… лю-бить…»
І якесь дивовижне поєднання почуттів – звабливого й неприємного, солодкого та відворотного – такою ж тонкою струною озвалося у серці не лише персонажа, а й актора, так мучило його, намагаючись підкорити та зачарувати…
«О Боже, яка краса, яка врода!..»
Щойно була Валентина Салтовська – хазяйка хутора, бабця з рипучим голосом («зна-аю я цих хвилозопів, богословів!..»), а тут раптом такої неймовірної краси дівчина – Ірина Дорошенко… Панночка, яка, хоч і на кілька хвилин, але дала йому крила, показала, що й народжений повзати, – хоч уряди-годи може полетіти…
Друга: «Що вам із мене? Ні голосу, ні статури». В оригіналі було: «І голос у мене ніякий, і сам я казна-що. Ніякого виду з мене не буде».
Хоча і щодо першого, і щодо другого Хома явно кокетував. І голос нівроку – у стінах церкви яко дзвін згучав, і чорна суконна чумарка надавала героєві більшої стрункості та солідності.
То хто ж із нас – і на прем’єрі, і на подальших виставах – не жив почуттями філософа, не входив разом із ним до церкви три ночі поспіль (а насправді – лише по кілька хвилин), не співчував оцьому дивакові, який любив і чарчину хильнути, й люльку покурити, лежачи на лаві? Коли раював у хаті молодої Вдовиці після рясного частування – звідкіля його, тепленького, й вигребли люди Сотника? Хто не переживав за нього, зв’язаного по руках і ногах, а отже – не бажав йому мужності? І віри в те, що після зворохобленої ночі, з отим диким закликом Панночки «Поверніть нам нашу церкву!», настане простий, ясний день. Адже недарма хрест, символ християнства, – це таки прадавній сонячний знак, тут відьмочка має рацію.
І чому це дехто робить із апостола Фоми антигероя замалим не рівня Юди?..
І третя: «Музикантів, неодмінно музикантів!»
Відомо, що в малознаній сучасному глядачеві інсценівці «Вія» авторства Марка Кропивницького саме Хома Брут в імпровізованих виставах із нагоди різних релігійних свят грав… жіночі ролі. Причому ролі здебільшого підступних новозавітних героїнь – Іродіади, Пентефрії й їм подібних.
Наче актор античного театру ще перших десятиліть – ба навіть днів – його існування.
І у п’єсі Жолдака-Мойсеєва Хома ніби викликав у своїй уяві почерпнуті ще зі шкільної науки образи грецьких і латинських божків – і сам повів їх у танець. Просто так, не дочекавшись музикантів, сам собі підспівуючи:
Буль-буль-буль-буль-булькочемо,
Хлюп-хлюп-хлюп-хлюп-хлюпочемо,
П’ємо!!!
І в цей момент був Хома схожий і до Пана – античного деміурга, і до індуського Шиви, який творив світ у танці, і до веселого пиворіза Бахуса – Вакха! І все це – для того, щоб заглушити неймовірний страх, який не хотів покидати його – все-таки людську! –душу!..
Перед отим найбільш жаским третім разом. Коли навіть тисяча червінців не гріють, а вогнем печуть.
«Поїду в Київ… скажу: не можу більше!» Навіть із найвіддаленішого глядацького місця було добре помітно, яким надлюдським напруженням супроводжувалися ці слова – аж мороз по шкірі…
Це ж як треба було акторові розпалити свою уяву, щоб не лише відчувати біль від доторку невидимих крил, а й передати це відчуття глядачеві? Навіть під суконною чумаркою було добре видно, як по його тілу пробігали хвилі, – не встигне Хома одбитись від однієї химери, як уже інша з другого боку налітає. А може, то Стимфалійські птахи сиплять у нього, мов у Геракла, своїми металевими пір’їнами?.. а в того навіть однієї тріскачки напохваті нема, щоби прогнати їх усіх.
Аж от і Вій – «Підніміть мені повіки! Не бачу!..»
Хома – крок назустріч Вієві.
Вій – крок назустріч Хомі.
Бере його за руки.
Міцний потиск. Пронизливий крик людини…
І з-за густої димової завіси – регіт нечистої сили:
«ТЕПЕР ТИ – НАШ!!!»
З точки зору театрознавця й журналіста Тараса Головка, ця фінальна сцена – вершина акторської майстерності Олександра.
А я скажу так: це було – монументально.
Адже читала повість. І знала, чим вона закінчиться. І дуже переживала: невже?..
Та на щастя, за задумом Богдана Жолдака та Станіслава Мойсеєва, Хома не помер, а просто живцем перенісся в інший світ – світ добрих і злих духів, якими наші предки населяли весь свій життєвий простір. І це не просто данина модній тепер ідеї перевтілення душ. Там, на сцені, димова завіса розвіюється – і Брут перетворюється на справдешнього Пана на постаменті. А коли захоче, то зійде з постаменту – і стане ватажком гурту сатирів. Які, хтозна, можливо, у сиву давнину – в добу появи перших європейських університетів – були покровителями вагантів…
| І |
І в самому Олександрові є щось від ваганта. «Виходжу я на сцену – і зраджую всіх богів одночасно», – це його власне зізнання. Не раз говорив, що вірить у надприродну силу, яку конкретним концептом «Бог» назвати навряд можна. Мій герой, – каже він, – міг бути язичником, мусульманином, католиком, протестантом – ким завгодно. Але все одно він був – вірянином.
Так, не покинув Сашко інституту, як це інколи робили ваганти, – відучився від початку до кінця, але скрупульозно студіював лише ті предмети, які уважав за потрібні для опанування професії.
Так, бувало, про нього говорили: «Поки що не зірка першої величини». Але ж і ваганти, здебільшого незнані на імена, все-таки лишили по собі великий слід: тоді як одні старанно творили пародію на католицьке Богослужіння – «Щонайп’янішу літургію» з закликами «Сповідайтеся Бахусу» та «Пир усім» (замість «Мир усім»), інші подарували усьому світовому студентству «Ґаудеамус».
А то був іще Архіпіїта Кельнський, автор «Весняної пісні» – настільки за настроєм схожої на сучасну «Від сесії до сесії живуть студенти весело…»:
Хлопці, йти по книги
Збирайтеся,
Дівчат запросити
Не гайтеся.
Запахи, що линуть
Над нивами,
Зроблять вас, жагучих,
На луках квітучих
Щасливими!
Так, коли його, разом із кількома іншими молодими акторами, прикликала до себе Наталія Ужвій, – він сприйняв це як запрошення до аудієнції в Її Величності. Справжньої Актриси-Осені, котра й благословила їх у великий світ театрального мистецтва. І з завмиранням серця вслухався в її слова… Але ж і сам він, будучи уже досвідченим артистом, – інколи свідомо, а інколи й несвідомо передавав свої знання представникам молодшого покоління, за що вони йому й досі дякують.
Ні! Вагант! Типовий. Такий же свого часу охочий брати від життя усе, що можна. Здатний і з себе любимого посміятися, і в бік чинної влади – хоч законодавчої, хоч судової – дотеп метнути. І, вряди-годи написавши вірша, надати йому анакреонтичного, життєво-привітального змісту:
Працювать, працювать, працювати –
Не жалкуйте про це ні на мить…
Працювать, працювать, працювати –
Треба жить, треба жить, треба жить!
Був і у цього ваганта сценічний прототип – не ім’я, а характеристика, прізвисько, а може й прізвище:
Веселий. Із драми Олександра Вампілова «Прощання у червні» (1981, режисер-постановник – Валентин Козьменко-Делінде).
Також із трьома класичними коронними фразами:
«Оригінально!» (варіант – «Не оригінально!»).
І «Давайте заспіваймо!»
І на додачу – з фотоапаратом, чого в тексті п’єси загалом не було.
Дивно, що з колег по застіллю – а це ж весілля, не абищо! – його заклик так ніхто й не підтримав. А якби згодилися – то цілком органічно прозвучала б у цій виставі «Студентська застольна» на вірші Андрія Малишка:
Наснились нам зорі вночі за Дніпром,
Каштанів розцвічений дим,
І сивий професор за тихим столом
Із спогадом давнім своїм;
І київські парки, подібні до хмар,
Колись їх побачимо знов,
Згадаєм дискусій затаєний жар
І першу юнацьку любов.
Хай по колу піде кружка
За життя, як май, –
Синьоокая подружко,
Нам заграй, заграй.
Хай негоди, злі хвилини
Підуть в забуття.
Всі ми друзі, побратими
На шляхах життя!
Справді, студентські роки – найяскравіша сторінка в житті багатьох із нас. І кожен може сказати, що ця застольна пісня – про нього.
І Олександр – теж. Згадує своїх «друзів-побратимів», із якими разом брали участь в інститутських постановках: на сцені антагоністи, а після вистави – найліпші приятелі (як ото у фіналі кінокомедії «Стережись автомобіля». Інокентій Смоктуновський – Гамлет і Олег Єфремов – Лаерт лежать на кону ніби мертві, а потай від глядачів один одному великий палець показують: молодець, мовляв!..).
Могли з будь-якої нагоди організувати «дастархан на чотирьох» – сідали просто на підлогу біля низького (лише 10 сантиметрів заввишки) столика з фаршированою яблуками качкою, соковитими шашликами за ексклюзивним рецептом, зеленим чаєм та червоним вином, починали невимушену розмову… і уява сама малювала на них смугасті халати й білим по чорному вишиті самаркандські тюбетейки.
Але й до сьогодні найтеплішими словами Олександр відгукується про «сивого професора за тихим столом» – Леоніда Артемовича Олійника.
Від нього перейняв ключові принципи акторської майстерності, притому з повагою видозмінюючи їх. Чітко розумів, що виставу треба грати щораз по-новому. Не вигадував собі «фішок», однакових в усіх ролях.
Адже кожен вихованець Леоніда Артемовича пам’ятає його слова:
«Щоб відбувся актор, треба мати три якості. Перша – талант від Бога, від батька й матері. Але якщо ви тут учитеся, то талант у вас є. Друга – працездатність. Вона залежить від вас. А третя, яка не залежить від вас, – випадок, удача. Ви можете бути талановитим, але якщо не буде удачі, то нічого не вийде».
Наче його, Леоніда Артемовича, голосом сказані – слова про Олександра: «За що я його поважаю? А за те, що він не боїться говорити правди».
Так, іноді, заклопотаний сільськими справами, Сашко не встигав прочитати задані на канікули десять п’єс. Але й не викручувався у вересні, не намагався ховатися за спинами колег. Адже знаний викладач акторської майстерності, професор Олійник елементарно міг «запалити» будь-кого на деталях. От, наприклад: у якій дії такої-то комедії загавкав собака?
Думаєш: хіба це важливо?..
А от і важливо.
Щоби миттєво в собачому гавкоті уловити сигнал тривоги – і тут же спонтанно розіграти такий Wendepunkt, щоб аж небу жарко стало.
…Я чому вживаю – і надалі вживатиму – цей суто літературознавчий німецький термін – Wendepunkt? Бо це – синонім переломного моменту. Того самого моменту, який творить новелу. У драмі він анітрохи не менш значущий. А також – і в життєвій драмі.
І може заховатися в кількох словах, ба навіть у звичайній паузі.
Пауза, як справедливо говорить Сергій Юрський – колоритний Остап Бендер у кінокартині «Золоте теля» 1968 року, – це мить вільного ходу дії, її саморозвиток. Саме в паузах поштовхами підвищується напруга. Уміння тримати паузу – один із найвищих виявів майстерності.
До речі: тримати паузу часто учать дитячі ігри. Як, наприклад, «їстівне-неїстівне». Стоять гравці у колі, обтягнуті резинкою для білизни, а ведучий із такою інтригою в голосі промовляє «їстівне-неїстівне, їстівне-неїстівне…» І всі в такій напрузі – що він назве? уже готові вискочити з кола (хто вискочить на їстівне або не встигне вискочити на неїстівне, той і програв), аж раптом чують: «Сосиска». І добра половина гравців таки вистрибує з кола. От вам і пауза!
Коли ж саме вона знадобилася драматургам, коли ж актор має виявити цю найвищу майстерність, щоби навіть зайвим рухом не порушити творчої концепції, архітектоніки цілої вистави?
Хрестоматійна «німа сцена» у гоголівському «Ревізорі».
Двома ефектними паузами у «Дикому Ангелі» Коломійця обрамлено слова студента Павлика: «Я женюся!»
І за ці дві паузи одні персонажі щось своє подумали, а інші – прийняли якесь рішення.
Брат Федір позаздрив. Усе-таки він іще «цілковито нежонатий», як сказав би Роберт Рождественський.
Мама Уляна стривожилася.
Сестра Таня пожвавилася.
А батько Платон спершу розгнівався, потім ніби й заспокоївся… але тільки для того, щоб без зайвих слів узяти й виставити сина за двері.
Позначені ремарками мовчання паузи у п’єсах про кохання. «Антон. Цілісіньку ніч виходив по леваді, а ти й не прийшла!.. А я ходю, як дурний… Мало не до світа блукав та виспівував! (Помовчав.) Ну, Оришко, що ж, надумалась ти про те, що я тобі казав?
Оришка. Скажу прямо батькові: віддайте мене за Антона!»
Це – Марко Кропивницький, оперета «Пошились у дурні». Символічна пауза після слова «виспівував», – аби глядачі внутрішнім голосом відтворили для себе цей спів.
Або й прийом градації. Наче на одному подиху вимовлені перші три репліки – і цілком закономірний перепочинок, щоб набрати повітря у груди перед вирішальним запитанням.
А колись, граючи у студентському театрі Києво-Могилянської Академії, я сама отримала настанову: під час декламування віршів паузи робити не на кінцях рядків, як то чинять читці-початківці, а на розділових знаках. Коротша пауза – кома, довша – крапка з комою або тире, зі зниженням голосу – трикрапка. Десь інтонацію підвищувати, десь – понижувати. Десь темп пришвидшувати, десь – уповільнювати.
Фактично це може вийти верлібр: мовлення людини в момент найвищого піднесення. Але й цікаво, що таким способом приховуються римовані слова, вони нібито «усуваються» в глибину вірша, аби уже там несподіваним чином зустрітися.
| У |
У Григорія Сковороди найулюбленішим образом був «світ – театр». І в ньому – три ключові настанови.
По-перше: аби досягти успіху, треба брати роль відповідно до здібностей.
По-друге: похвала тобі – не за важливу роль, а за вдалу гру.
По-третє: я – простодушний безтурботний самітник; цю роль я сам собі узяв, отже, нею й задоволений.
Олександрові Шкребтієнку – і справді чимось (як зовні, так і характером) схожому не лише на Григора Тютюнника, а й на Григорія Савича – грати його довелося. Тільки раз у житті.
Але у дуже прикметний день – 24 серпня 1992 року.
А чим він такий прикметний?
А тим, що саме тоді було урочисто відкрито для перших студентів – їх іще називатимуть «спудеями» – оновлену Києво-Могилянську Академію.
Незабутня Юлія Ткаченко – у подобі жінки-мецената Галшки Гулевичівни, котра відписала свою землю Петрові Могилі на побудову школи.
Лесь Задніпровський – у ролі гетьмана Мазепи, якому тодішня Могилянська колегія завдячувала своїм стрімким розвитком.
І Олександр – у ролі Григорія Сковороди: випускника Академії, який прославив її далеко за межами України.
А серед трьох сотень перших «спудеїв» – вступників на гуманітарний, природничий і суспільствознавчий факультети – була й авторка цих рядків.
| Т |
Тепер я сама викладач.
І цілком свідома того, що ми не лише навчаємо студентів, а й навчаємося у них. Навчаємося не боятися нестандартних рішень, дивитися «свіжим оком» на звичні явища.
Так від однієї дівчинки-другокурсниці – Олександрові вона землячка, а мені студентка – вдалося записати класну фразу: «Ховайся в жито, прикривайся колосками». Аж перечитати Григорія Косинку захотілося, настільки схожа тональність.
Спостережливість! Допитливість! Увага! Учора я запитав кількох поспіль молодих акторів, якої форми ліхтарі стоять на вулиці біля театру, – і ніхто не відповів правильно… Із класиків передусім читайте тих, у кого можете повчитися спостережливості.
– Всеволод Мейєрхольд
Із українських майстрів малої форми таким класиком і є Григорій Косинка. Із поетів – Богдан-Ігор Антонич і Василь Симоненко. А з великої, епічної, – Олександр Довженко та Микола Куліш.
А Ви, Олександре, – так, як Ви щоразу розповідаєте мені про Леоніда Артемовича, – здається, що Ви настільки прониклися його педагогічними методами, що самі могли б бути класним викладачем акторської майстерності. Ви ж думаєте по-іншому: «Таким, як Олійник, а тим паче кращим, я ніколи не стану. А гіршим бути просто не хочу». І то Ваша правда.
Життєвий досвід став Вам підґрунтям для, умовно кажучи, другої вищої освіти. Мали Ви тут і академічні заборгованості, але й підвищену стипендію також.
Так, із другого боку, – Ви мені розповідаєте про той чи той творчий прийом, а я його перейму та вряди-годи скористаюся ним у своїй роботі. Тож можете вважати мене своєю ученицею.
Адже таки справді приємно – коли викладач звертається до студента на ім’я, хоч би скільки вони не бачилися: «Ви, Олександре… Ви, Василю… Ви, Надіє… Ви, Миколо…» І звертання на «Ви» – як то подейкують – когось змушує почуватися старшим, ніж є, але іншого – окрилює та підносить.
Ідеальний викладач – це в одній особі методист, науковець і творець (якщо хочете, актор, а якщо хочете, поет). Тому їх так і мало.
І якщо у групі знайдеться лише кілька студентів, які щиро цікавляться твоїм предметом – а може, й не тільки ним, – то відчуваєш, що спілкування з цією групою не минеться безслідно ні для тебе, ні для них. Хтось захоплюється театром. Хтось – кораблями. Хтось музикою – прямо тут, в аудиторії, може на гітарі «Shape of my heart» Стінга зіграти. Хтось вишиває хрестиком. Хтось займається бісероплетінням. Хтось пише картини, фотографує… а я вважаю, що це не відволікає їх від здобуття основного фаху, а навіть навпаки – допомагає виявити яскраві риси в ньому.
| А |
А може, якщо зараз не граєш на сцені, то натомість можна працювати не викладачем – а спортивним коментатором? Маючи хоч якесь, але футбольне минуле, розбираючись у правилах гри, та ще й володіючи добре поставленим голосом, яким можна візуалізувати для будь-якого, навіть скептично налаштованого вболівальника, цілу картину гри у теле- чи й радіорепортажі?
Та сам Олександр певен: щоби стати класним футбольним коментатором, недостатньо мати добре поставлений голос і розумітися на правилах гри. Треба ще досконало знати кожного спортсмена, його біографію, характер, особливості становлення кар’єри. Аби не припуститись помилок у коментуванні, але витворити для глядача цілісний образ гравця та гри.
У футбольній команді Театру імені Франка Олександр грав на позиції правого форварда (мав таке ж амплуа, як і Андрій Ярмоленко – колишній київський динамівець, а нині гравець дортмундської «Боруссії»). Не раз, прориваючись до воріт, відчував дике бажання влупити з усього маху… та не міг: або схибиш, або у воротаря поцілиш. Як іноді у ролі казкового героя, діяти не стільки силою, скільки хитрістю – перекинути «круглого» через голкіпера, а так виходить і красивіше, і оригінальніше ворота взяти:
«А тобі – гол!»
Тиць! Не встиг опонент оговтатися – а м’яч уже в воротах.
Та про один змарнований шанс Олександр і досі шкодує. Коли, потрапивши у вигідну гольову позицію, задумав ефектно закрутити м’яча просто в сітку – а той, підстрибнувши на якійсь підступній нерівності… узяв та й полетів вище воріт. А команда Олександра тоді програла. «Мій гетьмане, я все втеряв!»
Що й казати – історія театру також свідчить: є актори, які набагато чіпкіше пам’ятають свої провали, аніж успіхи.
Може, саме такі спогади і дозволяють підтримувати себе в тонусі?
*
| Н |
Не так багато було героїв-студентів, але в яких виставах! Що не витвір – то шедевр:
«Прощання в червні» О. Вампілова (Веселий), 1981.
«Дикий Ангел» О. Коломійця (Павлик), з 1981-го.
«Хто зрадить Брута?» Б. Жолдака – С. Мойсеєва (Хома Брут), 1992.
Американський філософ Ралф Волдо Емерсон писав: «Хто хоче бути людиною – має бути нонконформістом». Певно, що Олександра (навіть у сімдесяті роки – може, підсвідомо) в інституті навчали бути саме таким. Мати свою думку і вміти водночас узгодити її з думкою партнера по мізансцені. А в повсякденній розмові – лишити за лаштунками акторські «фішки» та увійти в нормальний регістр. Сприймати будь-якого співбесідника як колегу по творчості.
Колеги. Саме так я називаю своїх підопічних, адже ми робимо з ними одну спільну справу. І ніколи не назву їх «колишніми». Бо минає час – випускники приходять до університету викладачами, і ми вже маємо спільних студентів… і так без кінця.
Мов сцена – поле. Мов завіса – ліс.
І диригент от-от змахне рукою:
В актриси Осені сьогодні бенефіс,
Вона чарує світ своєю грою.
Все вдягнено у жовтий крепдешин,
А небо, як завжди, над нами синє.
Ніде не чути гомону пташин –
Весь світ зібрався у театр осінній.
Хай жовтий – колір суму та розлуки,
Та сонце – також жовте: подивись!
Вже чути увертюри перші звуки,
Завіси крила піднялись увись, –
Останній промінь сонця в залі згас.
Актрисо Осене, ми ждемо Вас!
Дані опрацьовуються...