Осінній Романтик. Повість-есе. Епілог

 

 

ЕПІЛОГ

 

 

Г

Грудень 2014 року.

Перше число.

…Роботу над науковою статтею перервав телефонний дзвінок. Старший лаборант кафедри українознавства нашого «харчового» університету, Ніна Михайлівна:

• Доброго Вам дня, Наталю Валентинівно!
• Доброго дня, – відповідаю.
• А Вас тут шукали!

Ну, думаю, студенти. Адже зима настала, сесія на носі. То один навідається, то другий. Тому балів до доброї оцінки не вистачає, цей у конференції участь узяти готується, щоб додаткові бонуси заробити.

А Ніна Михайлівна тим часом продовжує:

– Вас шукав… – певно, дивиться у записи. – Вас шукав Синьйор Алессандро!

Хто?!.

Перед моїми очима так і пролетіли оті десять років…

– Телефонує до нас, приємний такий голос, запитує: чи працює у вас Наталія Науменко?.. Я кажу: так, є у нас така. Тільки що сьогодні її на роботі немає, вільний день за розкладом. Він то спершу назватися хотів, – ну, сказав, що він із Театру імені Франка, а потім: «Скажіть Наталці тільки два слова: Синьйор Алессандро. Вона зрозуміє, хто це». І назвав свій номер телефону… – Ніна Михайлівна диктує сім цифр.

Дорога Ніно Михайлівно, Ви навіть не здогадуєтеся, яке диво зробили!..

Набираю номер… а серце так і колотиться.

Через кілька довгих гудків на другому кінці проводу відповідає голос людини – не просто втомленої, а конкретно побитої життям:

– Я Вас слухаю…

Я відповіла найтепліше, як тільки могла:

– Мої Вам вітання!

– І мої Вам теж… А хто Ви?

– Якщо пам’ятаєте таку Наталію Науменко, то це я!

На тому кінці зависла така багатозначна пауза, що аж не по собі стало… І враз – той же голос, але вже з іншими інтонаціями:

• Не може бути… Наталочко, справді ти?..

 

Т

Так, після нашої останньої розмови у 2004-му минуло вже десять років. За цей час я вступила до докторантури Інституту філології, захистила дисертацію, отримала науковий ступінь. Видрукувала три збірки поезій. По конференціях поїздила, зокрема й за кордон.

Та в ці роки нашу родину спіткало непоправне горе – ще молодим помер наш тато. Він чітко пам’ятав, хто з нас – і мій старший брат Юрко, і я – зробив перший крок, вимовив перше слово, навчився читати та писати. Навіть попри те, що робота його була пов’язана з постійними відрядженнями, він завжди був у курсі всіх наших справ, охоче розповідав про численні поїздки. Дуже гарно малював. Любив сучасну естраду, особливо ж шанував творчість Висоцького. А мене постійно навчав: «До роботи треба ставитися відповідально і з душею. І не опускати рук, коли спіткає невдача»… І в Олександрові теж убачав однодумця, ба навіть трохи родича, – хоч і перетиналися вони тільки один раз у житті.

Про все це я й розповіла телефоном.

 

Цікаво, що тоді, у грудні 2014-го, Олександр зауважив: при твоєму, каже, нинішньому статусі – професор, доктор філології – я мав би називати тебе на «Ви». Або ж ти мене – на «ти».

Ні, я не зможу. Щодо другого – то ність числа віршам, у котрих адресат, сиріч Олександр, звався на «ти».

А щодо першого… Людей, яким завдячую всім на світі, узиватиму тільки на «Ви». З 2006 року – свою маму; ця звичка, до речі, імпонувала мені у президентові Вікторові Ющенку. І тата, якби був живий, теж би називала на «Ви» й не інакше.

Приємно – як знак поваги моєму татові, – що Олександр останні роки налагодився звати мене «Валентинівною». А потім – таке гарне слово придумав, схоже на сорт вишні: «Валентинівочка». Як ото є Шпанка, Лутівка, Володимирська, – так має бути й Валентинівка. А чом би й ні?

 

Я й досі хочу описувати кожен рух Олександра рядками з найсвітліших поезій Василя Симоненка. А озвучувати – найкращими творами класичної музики.

Сьогодні, коли він мені телефонує, – мій мобільний озивається «Менуетом соль мажор» Йоганна Себастьяна Баха:

«Ре – соль-ля-сі-до – ре – соль – соль,

Мі – до-ре-мі-фа – соль – соль – соль,

До – ре-до-сі-ля –

Сі – до-сі-ля-соль,

Ля – сі-ля-соль-фа –соль».

 

Д

Двадцять дев’яте червня 2015 року.

 

 

…Не спиться. Літня ніч. Віддам цей час віршу:

Чернетки не беру – як що, в думках поправлю.

Як до світанку я його не завершу –

То птиці вранішній хоч три рядки зоставлю.

 

Цвіркун озвався із сусіднього садка,

І сяють яскравіш планети білолиці.

Злетілись óбрази на світло нічника –

І сіли на краю книжкової полиці…

 

Правду каже театральний критик Олег Вергеліс: найкрасивіше слово на позначення ночі – в українській мові.

…Я пишу, а за вікнами триває вечірня казка. Цвіркуни – наче з усього Лівого берега зібралися – на скрипках витинають. Небо навіть чорним не назвеш – настільки воно темно-синє, що всі зірки видно, попри те що з ними намагаються конкурувати вуличні ліхтарі. Половинка місяця… думаєш, яке б незужите порівняння йому підібрати, аби не бентежити його ні сережкою у вусі молодої туркені, ані скибочкою лимона у склянці чорного чаю…

А що коли це на дальньому лузі помалу розпускається нічна квітка? Колись був такий гарний мультик про нічну квітку, яка повертає молодість. Щоби знайти її, малим героям – Котеняті, Каченяті й Курчаті треба було пробратися через густий ліс, долаючи страхи та труднощі, і не зірвати, а викопати квітку з корінцями й пересадити якомога швидше, доки не настане ранок. Щоб не зникла її чарівна сила, а давній приятель дітлахів – сторожовий пес Полкан помолодів і залюбки приєднався б до їхніх ігор.

До цієї квітки через десять років дісталися мої мрії. І тепер несуть її на захід, аби устигнути до світанку посадити її під вікном будинку №18 по вулиці Максима  Берлинського, на Дорогожичах, у Києві…

Того будинку, куди завтра прибуду я.

 

Т

Тридцяте червня 2015 року.

Навантажена пакетами з подарунками, купую на станції метро «Дорогожичі» букет – що найцікавіше, собачок! – і прямую два квартали до вулиці Берлинського.

Завертаю за ріг – уже наче й не зовсім Київ. Будинки цегляні, п’ятиповерхові, але біля кожного – чепурні грядки з різнобарвними квітами: чорнобривцями, півниками, нагідками, півоніями, гайлардіями… не знати, як вони всі й називаються, – і старі іграшки, для прикраси виставлені, поряд із цими квітами видаються не такими вже й старими, і котики повагом ходять поміж грядками, мов хазяї.

У квартирі порядкує статечна Галина Григорівна. Вона тут і родичка, і подруга, і ключниця, і господиня. І жалібниця, і жартівниця, якщо хочете.

І пахне в цій оселі, всупереч моїм побоюванням, – не ліками.

А свіжовипеченим хлібом.

Я щойно відчула цей запах – завмерла, не наважуючись переступити поріг. А двері були гостинно відчинені, і з кімнати своїм оксамитовим голосом – який, почувши раз, запам’ятаєш назавжди – обізвався Олександр!..

А був він в інвалідному візку.

От тобі й маєш… Знову «Моя професія – синьйор з вищого світу». Третя дія. Тільки вже по-справжньому. По-моєму, він навіть запитав:

«Ти мені не снишся?»

Мовляв, я знову – як Нікколо Чібор, але, бач, ноги таки не ходять. Віддалені наслідки важкої травми взяли своє.

І тут до мене прийшов професор. Слава Богу, не професор Борджа. А така гарна професорка… Валентинівочка!

От який злий жарт утнула з Вами ота безневинна мізансцена… Хто б міг подумати…

 

При вході до кімнати, на книжковій полиці, розмістилися фото Карла зі стенду «Візиту старої дами» та новорічна листівка. Написана моїм почерком – іще 1993 року! зберегли-таки, спасибі!

Він запросив мене сісти. Напроти нього: «Я тебе не бачив десять років. Хочу на тебе дивитися».

А я – на Вас…

Галина Григорівна поставила квіти у вазу, приготувала каву. Відкрили принесену мною коробку тістечок.

І зав’язалася розмова між усіма нами трьома.

• Ти не змінилася. Зовсім! Попри те що вже й доктор філології… – видно було, що цей останній факт радував Олександра особливо.
• Я ж нічого не забула… Я все згадала відтоді, як Ви до мене обізвалися.
• І я нічого не забув. Ще досі пам’ятаю, як ти мені квіти на «Візиті» дарувала. Я то думав, що це Олексенкові, чи Копержинській… Дивлюся – а вона до мене! А я що? Я на дві слові виходжу…
• Але ж ці дві слові було сказано так, що вони як знамення прозвучали! – самій було дивно, що за двадцять п’ять років враження від вистави не стерлися.
• Так, і я, звісно ж, дуже дякую тобі. Я ж говорив і знову повторюю: я виходив на сцену, уявляв тебе у залі – і вже просто не міг погано грати.
• А я як Вам дякую? По суті, якби ми не перетнулися, то навряд би я й писати почала, і філологом стала…
• Ага! І мені приємно, що я отаку людину власними руками виростив. Ти ж такого класного вірша про мене написала! – це, звісно, про «Останнього Романтика». – Де я і такий, і сякий, і перетакий… Але ж то таки правду написано!
• Так! А пам’ятаєте, як Ви ото: «Зроби, зроби мене антигероєм!» От і зробила як могла…

Історію створення цього вірша головний його герой пам’ятав дуже добре.

• Отож, скільки разів було: ми після репетиції збираємося, в карти граємо, а тут підходить до мене… (називається прізвище дуже народного артиста України) та й каже: «Ходи, там твоя прийшла!»… Галю! – це вже до господині. – Уявляєш? За будь-якої погоди, хоч дощ, хоч завірюха… у неї шапка снігова отакенна на голові, а вона стоїть і мене чекає! А я думаю: а хто я, і хто вона? І що ж їй од мене треба?..
• Так і не зрозумів?.. – співчутливо питає пані Галина, котра знала всі колізії цієї довгої історії від початку до кінця. – Та нічого їй од тебе не треба було! Уже те, що ти є, – для неї велике щастя. А якщо ти ще до неї вийдеш, та хоч кілька слів їй скажеш – та вона ж літати од радості буде цілий день!
• І обов’язково щось напишу, – відповідаю Галині Григорівні. – Хоч вірша, хоч статтю.
• А пам’ятаєш?..
• А пам’ятаєте?..

 

Під час цієї розмови Олександр привітно усміхався, тримаючи мене за руки. Несподівано витонченим жестом забрав обидві мої долоні у свою праву, а лівою погладжував їх, як котенят… Раптом він міцніше прихопив мою руку й трохи потягнув її до себе, наче запрошуючи підійти ближче. Я підкорилася цьому рухові. Ступила крок до його крісла, так що йому, аби подивитися мені в очі, треба було лише підняти голову.

І він подивився, і своїм оксамитовим півголосом мовив: «Я так радий тебе бачити…» Я відповіла: «Я Вас теж» – і враз опинилася у теплому кільці… Від такої ласки у мене аж серце заколотилося, аж жилка на шиї запульсувала. А він наче того чекав – несміливо поцілував ту жилку раз, другий, третій…

Десять років… Так, десять років.

Те, що забулося, – згадалося.

Те, що не забулося – заграло яскравішими барвами.

Тільки один тепер бар’єр між нами – підлокітник Вашого крісла…

Нічого. І його подолаємо.

Зворушений Олександр іще раз повторив: «Я так радий тебе бачити…», і його очі аж потемніли від ніжності. Я ще раз відповіла: «І я Вас теж». Він усіма своїми широченними грудьми зітхнув – і ще сильніше стис мене в обіймах, заховавши обличчя у мене на плечі. Щось у цьому було таке дитинне, таке наївно-щемке… неначе знову обізвався у ньому той маленький Нікколо, який потрапив у біду і самими лише очима просив про допомогу. А я саме була у блузі з великими рукавами, схожими на крила, – от і обгорнула його тими крильми.

І я не знаю, скільки часу це тривало.

Може, п’ять хвилин.

А може – десять років.

І правду казала моя мама: що на довше люди розлучаються, то вище вони потім цінують мить зустрічі.

Обіймаючи Олександра, я відчула, як по його тілу пробігла хвиля… Наче миттєвий сплеск радості – і така ж миттєва стривоженість: а що, коли це йому тільки сниться, і зараз я знову зникну?

Нічого, мій хороший. Не бійтеся.

Я Вам не снюся. Я вже Вас не покину.

Бо це мій тато – відтіля, з засвітів, – подав Вам якийсь знак: «Знайди її та опікуйся нею, як своєю».

І Ви бачите – таки є дива на світі. Справдилося.

І тому завжди буде живий мій татусь.

Адже тут, поряд зі мною, – мій Осінній Романтик.

Якого я довіку називатиму тільки на «Ви».

 

Липень 2016 – червень 2018 року