Осінній Романтик. Повість-есе. Епілог

 
 
ЕПІЛОГ
 
 






Г

Грудень 2014 року.
Перше число.
…Роботу над науковою статтею перервав телефонний дзвінок. Старший лаборант кафедри українознавства нашого «харчового» університету, Ніна Михайлівна:

  • Доброго Вам дня, Наталю Валентинівно!

  • Доброго дня, – відповідаю.

  • А Вас тут шукали!


Ну, думаю, студенти. Адже зима настала, сесія на носі. То один навідається, то другий. Тому балів до доброї оцінки не вистачає, цей у конференції участь узяти готується, щоб додаткові бонуси заробити.
А Ніна Михайлівна тим часом продовжує:
– Вас шукав… – певно, дивиться у записи. – Вас шукав Синьйор Алессандро!
Хто?!.
Перед моїми очима так і пролетіли оті десять років…
– Телефонує до нас, приємний такий голос, запитує: чи працює у вас Наталія Науменко?.. Я кажу: так, є у нас така. Тільки що сьогодні її на роботі немає, вільний день за розкладом. Він то спершу назватися хотів, – ну, сказав, що він із Театру імені Франка, а потім: «Скажіть Наталці тільки два слова: Синьйор Алессандро. Вона зрозуміє, хто це». І назвав свій номер телефону… – Ніна Михайлівна диктує сім цифр.
Дорога Ніно Михайлівно, Ви навіть не здогадуєтеся, яке диво зробили!..
Набираю номер… а серце так і колотиться.
Через кілька довгих гудків на другому кінці проводу відповідає голос людини – не просто втомленої, а конкретно побитої життям:
– Я Вас слухаю…
Я відповіла найтепліше, як тільки могла:
– Мої Вам вітання!
– І мої Вам теж… А хто Ви?
– Якщо пам’ятаєте таку Наталію Науменко, то це я!
На тому кінці зависла така багатозначна пауза, що аж не по собі стало… І враз – той же голос, але вже з іншими інтонаціями:

  • Не може бути… Наталочко, справді ти?..


 






Т

Так, після нашої останньої розмови у 2004-му минуло вже десять років. За цей час я вступила до докторантури Інституту філології, захистила дисертацію, отримала науковий ступінь. Видрукувала три збірки поезій. По конференціях поїздила, зокрема й за кордон.
Та в ці роки нашу родину спіткало непоправне горе – ще молодим помер наш тато. Він чітко пам’ятав, хто з нас – і мій старший брат Юрко, і я – зробив перший крок, вимовив перше слово, навчився читати та писати. Навіть попри те, що робота його була пов’язана з постійними відрядженнями, він завжди був у курсі всіх наших справ, охоче розповідав про численні поїздки. Дуже гарно малював. Любив сучасну естраду, особливо ж шанував творчість Висоцького. А мене постійно навчав: «До роботи треба ставитися відповідально і з душею. І не опускати рук, коли спіткає невдача»… І в Олександрові теж убачав однодумця, ба навіть трохи родича, – хоч і перетиналися вони тільки один раз у житті.
Про все це я й розповіла телефоном.
 
Цікаво, що тоді, у грудні 2014-го, Олександр зауважив: при твоєму, каже, нинішньому статусі – професор, доктор філології – я мав би називати тебе на «Ви». Або ж ти мене – на «ти».
Ні, я не зможу. Щодо другого – то ність числа віршам, у котрих адресат, сиріч Олександр, звався на «ти».
А щодо першого… Людей, яким завдячую всім на світі, узиватиму тільки на «Ви». З 2006 року – свою маму; ця звичка, до речі, імпонувала мені у президентові Вікторові Ющенку. І тата, якби був живий, теж би називала на «Ви» й не інакше.
Приємно – як знак поваги моєму татові, – що Олександр останні роки налагодився звати мене «Валентинівною». А потім – таке гарне слово придумав, схоже на сорт вишні: «Валентинівочка». Як ото є Шпанка, Лутівка, Володимирська, – так має бути й Валентинівка. А чом би й ні?
 
Я й досі хочу описувати кожен рух Олександра рядками з найсвітліших поезій Василя Симоненка. А озвучувати – найкращими творами класичної музики.
Сьогодні, коли він мені телефонує, – мій мобільний озивається «Менуетом соль мажор» Йоганна Себастьяна Баха:
«Ре – соль-ля-сі-до – ре – соль – соль,
Мі – до-ре-мі-фа – соль – соль – соль,
До – ре-до-сі-ля –
Сі – до-сі-ля-соль,
Ля – сі-ля-соль-фа –соль».
 






Д

Двадцять дев’яте червня 2015 року.
 
 
…Не спиться. Літня ніч. Віддам цей час віршу:
Чернетки не беру – як що, в думках поправлю.
Як до світанку я його не завершу –
То птиці вранішній хоч три рядки зоставлю.
 
Цвіркун озвався із сусіднього садка,
І сяють яскравіш планети білолиці.
Злетілись óбрази на світло нічника –
І сіли на краю книжкової полиці…
 
Правду каже театральний критик Олег Вергеліс: найкрасивіше слово на позначення ночі – в українській мові.
…Я пишу, а за вікнами триває вечірня казка. Цвіркуни – наче з усього Лівого берега зібралися – на скрипках витинають. Небо навіть чорним не назвеш – настільки воно темно-синє, що всі зірки видно, попри те що з ними намагаються конкурувати вуличні ліхтарі. Половинка місяця… думаєш, яке б незужите порівняння йому підібрати, аби не бентежити його ні сережкою у вусі молодої туркені, ані скибочкою лимона у склянці чорного чаю…
А що коли це на дальньому лузі помалу розпускається нічна квітка? Колись був такий гарний мультик про нічну квітку, яка повертає молодість. Щоби знайти її, малим героям – Котеняті, Каченяті й Курчаті треба було пробратися через густий ліс, долаючи страхи та труднощі, і не зірвати, а викопати квітку з корінцями й пересадити якомога швидше, доки не настане ранок. Щоб не зникла її чарівна сила, а давній приятель дітлахів – сторожовий пес Полкан помолодів і залюбки приєднався б до їхніх ігор.
До цієї квітки через десять років дісталися мої мрії. І тепер несуть її на захід, аби устигнути до світанку посадити її під вікном будинку №18 по вулиці Максима  Берлинського, на Дорогожичах, у Києві…
Того будинку, куди завтра прибуду я.
 






Т

Тридцяте червня 2015 року.
Навантажена пакетами з подарунками, купую на станції метро «Дорогожичі» букет – що найцікавіше, собачок! – і прямую два квартали до вулиці Берлинського.
Завертаю за ріг – уже наче й не зовсім Київ. Будинки цегляні, п’ятиповерхові, але біля кожного – чепурні грядки з різнобарвними квітами: чорнобривцями, півниками, нагідками, півоніями, гайлардіями… не знати, як вони всі й називаються, – і старі іграшки, для прикраси виставлені, поряд із цими квітами видаються не такими вже й старими, і котики повагом ходять поміж грядками, мов хазяї.
У квартирі порядкує статечна Галина Григорівна. Вона тут і родичка, і подруга, і ключниця, і господиня. І жалібниця, і жартівниця, якщо хочете.
І пахне в цій оселі, всупереч моїм побоюванням, – не ліками.
А свіжовипеченим хлібом.
Я щойно відчула цей запах – завмерла, не наважуючись переступити поріг. А двері були гостинно відчинені, і з кімнати своїм оксамитовим голосом – який, почувши раз, запам’ятаєш назавжди – обізвався Олександр!..
А був він в інвалідному візку.
От тобі й маєш… Знову «Моя професія – синьйор з вищого світу». Третя дія. Тільки вже по-справжньому. По-моєму, він навіть запитав:
«Ти мені не снишся?»
Мовляв, я знову – як Нікколо Чібор, але, бач, ноги таки не ходять. Віддалені наслідки важкої травми взяли своє.
І тут до мене прийшов професор. Слава Богу, не професор Борджа. А така гарна професорка… Валентинівочка!
От який злий жарт утнула з Вами ота безневинна мізансцена… Хто б міг подумати…
 
При вході до кімнати, на книжковій полиці, розмістилися фото Карла зі стенду «Візиту старої дами» та новорічна листівка. Написана моїм почерком – іще 1993 року! зберегли-таки, спасибі!
Він запросив мене сісти. Напроти нього: «Я тебе не бачив десять років. Хочу на тебе дивитися».
А я – на Вас…
Галина Григорівна поставила квіти у вазу, приготувала каву. Відкрили принесену мною коробку тістечок.
І зав’язалася розмова між усіма нами трьома.

  • Ти не змінилася. Зовсім! Попри те що вже й доктор філології… – видно було, що цей останній факт радував Олександра особливо.

  • Я ж нічого не забула… Я все згадала відтоді, як Ви до мене обізвалися.

  • І я нічого не забув. Ще досі пам’ятаю, як ти мені квіти на «Візиті» дарувала. Я то думав, що це Олексенкові, чи Копержинській… Дивлюся – а вона до мене! А я що? Я на дві слові виходжу…

  • Але ж ці дві слові було сказано так, що вони як знамення прозвучали! – самій було дивно, що за двадцять п’ять років враження від вистави не стерлися.

  • Так, і я, звісно ж, дуже дякую тобі. Я ж говорив і знову повторюю: я виходив на сцену, уявляв тебе у залі – і вже просто не міг погано грати.

  • А я як Вам дякую? По суті, якби ми не перетнулися, то навряд би я й писати почала, і філологом стала…

  • Ага! І мені приємно, що я отаку людину власними руками виростив. Ти ж такого класного вірша про мене написала! – це, звісно, про «Останнього Романтика». – Де я і такий, і сякий, і перетакий… Але ж то таки правду написано!

  • Так! А пам’ятаєте, як Ви ото: «Зроби, зроби мене антигероєм!» От і зробила як могла…


Історію створення цього вірша головний його герой пам’ятав дуже добре.

  • Отож, скільки разів було: ми після репетиції збираємося, в карти граємо, а тут підходить до мене… (називається прізвище дуже народного артиста України) та й каже: «Ходи, там твоя прийшла!»… Галю! – це вже до господині. – Уявляєш? За будь-якої погоди, хоч дощ, хоч завірюха… у неї шапка снігова отакенна на голові, а вона стоїть і мене чекає! А я думаю: а хто я, і хто вона? І що ж їй од мене треба?..

  • Так і не зрозумів?.. – співчутливо питає пані Галина, котра знала всі колізії цієї довгої історії від початку до кінця. – Та нічого їй од тебе не треба було! Уже те, що ти є, – для неї велике щастя. А якщо ти ще до неї вийдеш, та хоч кілька слів їй скажеш – та вона ж літати од радості буде цілий день!

  • І обов’язково щось напишу, – відповідаю Галині Григорівні. – Хоч вірша, хоч статтю.

  • А пам’ятаєш?..

  • А пам’ятаєте?..


 
Під час цієї розмови Олександр привітно усміхався, тримаючи мене за руки. Несподівано витонченим жестом забрав обидві мої долоні у свою праву, а лівою погладжував їх, як котенят… Раптом він міцніше прихопив мою руку й трохи потягнув її до себе, наче запрошуючи підійти ближче. Я підкорилася цьому рухові. Ступила крок до його крісла, так що йому, аби подивитися мені в очі, треба було лише підняти голову.
І він подивився, і своїм оксамитовим півголосом мовив: «Я так радий тебе бачити…» Я відповіла: «Я Вас теж» – і враз опинилася у теплому кільці… Від такої ласки у мене аж серце заколотилося, аж жилка на шиї запульсувала. А він наче того чекав – несміливо поцілував ту жилку раз, другий, третій…
Десять років… Так, десять років.
Те, що забулося, – згадалося.
Те, що не забулося – заграло яскравішими барвами.
Тільки один тепер бар’єр між нами – підлокітник Вашого крісла…
Нічого. І його подолаємо.
Зворушений Олександр іще раз повторив: «Я так радий тебе бачити…», і його очі аж потемніли від ніжності. Я ще раз відповіла: «І я Вас теж». Він усіма своїми широченними грудьми зітхнув – і ще сильніше стис мене в обіймах, заховавши обличчя у мене на плечі. Щось у цьому було таке дитинне, таке наївно-щемке… неначе знову обізвався у ньому той маленький Нікколо, який потрапив у біду і самими лише очима просив про допомогу. А я саме була у блузі з великими рукавами, схожими на крила, – от і обгорнула його тими крильми.
І я не знаю, скільки часу це тривало.
Може, п’ять хвилин.
А може – десять років.
І правду казала моя мама: що на довше люди розлучаються, то вище вони потім цінують мить зустрічі.
Обіймаючи Олександра, я відчула, як по його тілу пробігла хвиля… Наче миттєвий сплеск радості – і така ж миттєва стривоженість: а що, коли це йому тільки сниться, і зараз я знову зникну?
Нічого, мій хороший. Не бійтеся.
Я Вам не снюся. Я вже Вас не покину.
Бо це мій тато – відтіля, з засвітів, – подав Вам якийсь знак: «Знайди її та опікуйся нею, як своєю».
І Ви бачите – таки є дива на світі. Справдилося.
І тому завжди буде живий мій татусь.
Адже тут, поряд зі мною, – мій Осінній Романтик.
Якого я довіку називатиму тільки на «Ви».
 
Липень 2016 – червень 2018 року
Вересень 28, 2018, 17:23

Осінній Романтик. Повість-есе. Образок 10

Образок десятий
 
 
ОСІННІЙ РОМАНТИК
 






М

Мої дев’яності роки… З ними у мене пов’язані особливі спогади та символи.
Навчання у Гуманітарному ліцеї при Університеті імені Тараса Шевченка. А потім – у Києво-Могилянській Академії.
Знайомство з творчістю Стінга, Пета Метіні, «Кінг Крімсон», «Джетро Талл» та багато інших музичних відкриттів.
Перше відрядження – на конференцію в Донецьк. Захист дипломної магістерської роботи. Подорож на Південне узбережжя Криму. Початок роботи в Національному університеті харчових технологій. Аспірантура. Підготовка дисертації.
І вимріяне за два роки – 1988-й та 1989-й – знайомство з Олександром.
Якому, власне, я й завдячую тим, що стала літературознавцем.
Отже, в цьому образку розкажу й про те, як училася писати.
 






П

Пам’ятаю, була я ще шестикласницею. Ішла до школи й поверталася додому попри великий афішний щит біля одного з будинків. І вже тоді, сніжної зими 1988 року, стежила за репертуаром франківського театру. Афіші тоді друкувалися дуже красиві – білі з коричневими віньєтками по всьому периметру. Особливо ж чекала на прем’єрні вистави – і дуже раділа, коли у списку дійових осіб і виконавців бачила знайомі ініціали та прізвище.
І, звісно, бігла в найближчу театральну касу по квитки. Повсякчас – по два.
І коли ми з мамою приходили на виставу, вона наставляла мене: дивишся – стеж за сюжетом, а потім в антракті розповіси, як ти зрозуміла дію.
…І досі, спасибі мамі, залишилася у мене ця звичка. Як для філолога – дуже помічна. Дозволяє робити аналіз будь-якого твору при першому його прочитанні. Знаєте, як досвідчений музикант уміє читати ноти «з листа».
 






Н

На початку ХХ століття Ольга Кобилянська писала Василеві Стефанику: «У мене се свято, як сніг по перший раз паде. Се так, як би поезія на світ народилася». Це спостереження великої письменниці дуже цікаве для розуміння внутрішніх імпульсів, які «провокують» народження вірша з його характерними мотивами, ідейним пафосом, образністю.
Чому запам’яталося і як не забулося? – свого першого, зовсім першого вірша я написала в 1987 році про сніг (як і всяка людина, яка народилася взимку), але російською мовою. Ніде не публікувала, але цитую саме тут:
 
Как хороша природа эта!
Сугробов белых длинный ряд.
Прозрачна ель в потоке света,
Деревья в инее стоят.
 
Синицы прыгали по снегу.
Олени бегали в лесу.
Мы зачарованно смотрели
На эту зимнюю красу.
 
Як бачите, всі інгредієнти, що – скажімо так – потрібні для класного першовірша: і прозора ялина, явно запозичена з «Зимового ранку» Пушкіна (мовляв, Пушкін помер, хай це тепер буде і мій вірш); і кучугури білі – з пісні Алли Пугачової «Куда уходит детство»; і синиці – спостережені «в реалі», до яких додано, для красного слівця, побачених по чорно-білому телевізору оленів у лісі… Ну й, звісно, чотиристопний ямб, – підніміть руку, хто написав першого вірша якимось іншим розміром.
Лише на виставах Театру імені Івана Франка – не в останню чергу тих, де грав Олександр – я особливо гостро відчула, наскільки тепла українська мова. І відтак віршувати стала уже нею.
А ще частенько думала от про що. Чому це поети-чоловіки володіють багатшою образною палітрою для освідчення жінкам, ніж жінки-поетеси – чоловікам?
Адже таким був мій перший український вірш, написаний навесні 1990-го, який я теж друкувати ніде не наважувалася:
 
Один лиш ти
В моєму серці є,
Зі мною поряд лиш тебе немає, –
Але не стримать почуття своє,
Тебе лиш знать моя душа бажає.
 
Скажи, чим ти мене зачарував?
Чим ти мене до себе привертаєш?
Як ідеалом ти для мене став? –
Скажи мені, якщо лиш сам це знаєш…
 
Вочевидь, давалася взнаки різниця в віці – 18 років.
Зі слів самого Олександра, найгостріше вона відчувається у шкільну пору.
А мені ж усього-на-всього чотирнадцять…
Уже п’ятнадцятирічні дівчата, мої однокласниці (так, старші на рік: до школи я пішла у шість із половиною, що у 80-ті було великою рідкістю), солідними дамами видавалися. Ставили мені кілька років поспіль таке запитання – можна сказати, риторичне: і що ти в ньому знайшла?
Це тільки потім, у 1993-му, на першому курсі Києво-Могилянської академії, віднайшла в книзі Є. Богата «…Що водить сонце і світила» фразу: Усі бачать у ньому лише вуглину, а вона бачить алмаз. Сприйняла на свій рахунок.
Через 13 років я, уже кандидат філологічних наук, працюючи над науковою статтею про Агатангела Кримського, прочитала такого його вірша:
 
Я був для вас причинний і тоді,
Коли, чийсь образ носячи в груді,
Я бачив в ньому тільки поетичне
І відкидав усе, що прозаїчне…
 
Це – цитата з поезії. А от іще один суголосний їй пасаж із прози. Цього разу не художньої, а публіцистичної: «Педагогіка для всіх» Симона Соловейчика.
 
У вихованні важливіше не любити, а бути любимим: виховується передусім мама, а потім дитина. Те саме – в театрі, коли молода дівчина обожнює артиста. Вона від цієї любові стає багатшою душевно, а от із уподобаним нею артистом… нічого не відбувається.
 
І був же час, коли я по різних розумних книжках вишукувала отакі-от цитати. Аби обстояти своє захоплення. Анітрохи не більш шкідливе, ніж, наприклад, вишивка або віршування.
І зовсім це було не ідолопоклонство. Людину можна вважати ідолопоклонником тоді, коли вона не усвідомлює, що дасть їй віра у свого кумира.
Тому дозволю собі не в усьому погодитися з Симоном Соловейчиком: якщо багатію душевно я – багатіє й артист. Тим паче якщо це його власне зізнання: «не можу грати абияк, знаючи, що в залі – ти».
А то був іще такий закид: він у такій-то виставі – не головний герой. І я думала: а що таке – той головний герой? Ні, це, власне, зрозуміло. А от чим, чим вимірюється оця сама «головність»?
Тривалістю перебування на сцені?
Кількістю слів та виходів?
Кількістю та тривалістю монологів – і взагалі, самим фактом їх наявності?
А може, тим, що твоє ім’я винесено в заголовок п’єси?
А з цього приводу є така мила історія.
 
Двоє молодих актрис вирішили для себе: грати тільки тих персонажів, чиї імена винесено в заголовок. Отож коли в театрі надумали ставити інсценівку «Хатини дядька Тома» Бічер-Стоу, одна з актрис заявила, що може погодитися на роль Хатини – позаяк, будучи представницею прекрасної статі, на роль Дядька Тома претендувати не могла.
 
А ще думалося (хтозна, може, думка ця й помилкова), що один із виявів найвищого визнання майстерності актора – це те, що на певну роль призначено його одного. Надто якщо біля його прізвища немає абревіатур «з. а.» та «н. а.». Бачте! У театрі багато артистів «хороших і різних», – а тільки ти, не розбалуваний почесними званнями, сам-один і здатен якнайкраще зіграти цього героя. Отаким-от був Мотл у «Тев’є-Тевелі».
А, з другого боку, забавляла та зворушувала наявність навпроти якоїсь дійової особи – частенько неголовної – трьох, ба навіть чотирьох виконавців! При ролі Солдатика з «Регіону» Миколи Зарудного Олександр був четвертим – за першою літерою прізвища.
Тепер на запитання «що ти в ньому знайшла?» можу відповісти як філолог.
Хіба це не важливе уміння – піднести слово на захист антигероя або епізодичного персонажа?
Узріти в характерові апріорного «героя-падлюки» (таку коронну фразу мав у розпорядженні доброї пам’яті Микола Задніпровський, найкращий із чотирьох Менахемів у «Тевє») щось добре. Хоч яким би злим і жадібним був Карабас-Барабас із «Золотого ключика» Олексія Толстого, – подейкують, що його прототипом був сам Всеволод Мейєрхольд, – одначе театральним менеджером він таки був класним.
А відчути в репліці якого-небудь слуги – хай би тому ж тривіальному «їсти подано» – знамення Wendepunkt’у?
Літературний процес – це таке явище, у якому в принципі нема головних, другорядних, третьорядних… двадцятишестирядних et cetera імен. Вони всі рухають літературу. Знакові письменники – це добре, але ж і малознані варті уваги дослідника.
 
А моє серце – доволі часто – на боці малознаних.
 
Потому я познайомилася з журналістом і театрознавцем Тарасом Головком – тим самим, що писав захоплені статті про Олександра та його найяскравіші образи. Тоді він потвердив цю мою тезу, сказавши: «Ви для нього – єдина і неповторна. Отже, й зостаньтесь такою».
А раз увімкнула телевізор і піймала напрочуд красиву фразу: «Кращої квітки, ніж квітка любові, я не знаю». Моя квітка – може, троянда, може, едельвейс, а може, мій тотемний жовтий терлич, – символ не так любові, як ніжної дружби й поваги до людини, яка хоч і старша, але дорога тобі.
 






С

Світло далеких зірок. Подивишся на таку звичну Велику Ведмедицю – а її сяйво доходить до нас із якогось іншого дня. Зазираючи в телескоп, можна побачити минуле, – так говорять астрономи.
Отже, моя незмінна супутниця Міс Фантазія налаштовує свій телескоп на сузір’я Рака – де чотири великі зірки неначе контур осіннього листка, – і відразу потрапляє на зірку… Двадцять п’яте вересня року 1991-го.
 
Осінні квіти на столі:
Жоржини й хризантеми,
І на папір лягають знов
Сумні осінні теми.
 
Пройдуть і осінь, і зима,
Весна пройде і літо,
І знову осінь... Знов цвітуть
Для нас осінні квіти.
 
Чи, може, тепло буде ще,
Чи холоди настануть?
Та все одно усі сніги
Коли-небудь розтануть...
 
Осінні квіти на столі:
Жоржини й хризантеми,
Але ще ляжуть на папір
Веселі літні теми.
 
Які зазвичай відчуття від першого надрукованого вірша? – зокрема, й радість, і бажання неодмінно нею з кимсь поділитися. А, з другого боку, в декого навіть прокидається пихатість. Першого вірша друкнув – і ти вже поет, як можна подумати.
За день до цього мама принесла мені університетську газету, де, власне, й було опубліковано цей короткий вірш, написаний іще в березні. Осінній вірш у березні? Чом би й ні. А поділилася я цією радістю…
Відомо вже з ким.
Розмахуючи газетою, побігла до Олександра.
До речі, ті самі осінні квіти подарувавши йому опісля вистави «У неділю рано зілля копала…».
А наступного дня, 26 вересня, переступила я поріг Українського гуманітарного ліцею при Університеті імені Тараса Шевченка.
Де мені надзвичайно пощастило з викладачем української літератури.
Володимир Васильович Коломієць був моїм першим (стороннім – після мами) рецензентом і критиком. Викладач, яких сьогодні небагато – і методист, і науковець, і літератор. Та ще й актор! Пригадую, як ми покотом лежали на партах, коли Володимир Васильович напам’ять цитував «Прапороносців» Олеся Гончара – зокрема походеньки Хоми Хаєцького – і замріяно прислухалися до своїх 15-16-літніх сердець, коли у його ж виконанні чули «Ви знаєте, як липа шелестить…» Тичини, «Яблука доспіли…» Рильського, «Васильки у полі» Сосюри, «Ми підем, де трави похилі» Малишка. А також і «Ти знаєш, що ти – людина…» Симоненка – саме тоді, у 1991-му, його почали вивчати у школі.
І сьогодні впевнено можу сказати: якщо Олександр спрямував мене у літературу, то Володимир Васильович Коломієць – у літературознавство. За що обом і дякую.
 






А

А тим часом Міс Фантазія розвертає телескоп на другу зорю, котра міниться жовтими та червоними барвами…
Синоптики свідчать, що день чотирнадцятого жовтня був найтеплішим у 1993 році. Це було б не дивина, якби за якихось два тижні до того на Київ не впала справжня, нагла зима. Різко похолодало, снігу насипало аж по кісточку, а що опалювальний сезон іще не почався, то ми, могилянці-другокурсники, в аудиторіях сиділи у куртках та писали конспекти в рукавицях.
Але зима зникла так швидко, як і з’явилася. І вже напередодні Покрови було первозданне бабине літо.
Під вечір нахмарилося, наче й збиралося на дощ. І знову по такій «боса-новистій» погоді Олександр, уділивши кілька хвилин свого часу, проводжав мене до метро. І розповідав, як він жив останні півроку. Як боровся з важкою недугою – і таки змусив її відступити. Як «злетів» із комедії масок – але водночас продовжував шліфувати свої старі образи. Тонко відчуваючи, що вони відкриті до оновлення… та, Боже збав, не осучаснення!
А на календарі саме був рік Півня. А Півень, як сказала одна не по літах розумна дитина, – товариш «клювачий». І є таке передбачення в китайському гороскопі: рани, яких нам завдав Півень, залиже Собака – його рік наступний.
Так, «поклювало» нашого Сашка в 1993-му, але ж був попередній – 1981 рік. Хіба не позитив того «півнячого» року – перші образи «з текстом», та ще які! Павлик, Нікколо, Вікентій Премудрий…
Майже на виході зі скверу зупинилися…
І отут сталося те, про що я довіку не забуду.
Несподіваним поривом вітру розігнало хмари. З-за п’ятиповерхового будинку «у східному стилі», крізь позолотіле гілля каштанів ударило сонячне проміння…
 
то як десь на полонині – серед укритих снігом неприступних піків – на шорсткому стеблі несміливо розвивається білий бутон: едельвейс. У промінні вечірнього сонця він наче оповитий казковим сяйвом – так, що видно кожну волосинку на стеблі та кожну жилку у листі й пелюстинці…
 
…так і Олександр постав переді мною в якомусь неймовірно казковому світлі… блискітки грали на кінчиках його вій, мандрували у глибині його очей кольору справжньої чорної кави… І такий у нього був умиротворений вигляд – здавалося, що те світло йшло від нього, – аж  я не втрималася та й обняла його. Вперше за ці роки. А він лише міцно притис мене до своїх теплих, милих грудей… і неначе з глибин його серця чулося: «Бери моє світло! У мене його багато – на всіх вистачить».
Отоді-то мені й сяйнуло: так, світла у нього й справді багато, і він готовий щедро ділитися ним із усіма. Тільки боїться, що недобрі люди розкрадуть. Тому до часу й ховає його під чорним одягом. Але під час кожного виходу на сцену – він обов’язково має на собі щось біле.
І мені раптом стало так радісно… і я сама вже вся була в тому світлі, і не вірила, що все це наяву…
Це була якась неземна мізансцена, діалог сердець із іще не створеної п’єси.
Того ж таки дня написалося мені от що:
 
Осінній парк… Каштани облітають,
І сонце їх промінням осява…
Вони уже віддавна пам’ятають
Твої прості та лагідні слова.
 
Так, як і ми, вони весь час чекають,
Коли надійде знов весна нова,
Бо, як вони у квітні оживають,
То так і дружба наша ожива.
 
Осінній парк… На захід сонце йде.
Окрилені, замріяні каштани…
Такого дива більш нема ніде,
 
Ніж осінь світла, осінь довгождана,
Ясна – немов мережка злототкана,
Мов серце твоє щире й молоде…
 
Хай, може, недосконале за формою, але від чистого серця. Отже – кому як, а мені 14 жовтня і справді було найтеплішим саме у дев’яносто третьому.
 






А

А то що за зоря – третя, наче в імлавому серпанку пізньої осені?..
Ага! Двадцять восьме жовтня 1994 року.
Подощова свіжість оповила все навколо.
На площі Івана Франка стоїть двоповерховий автобус міжнародного сполучення. Театр збирається на закордонні гастролі – до Німеччини, до Мюнхена. Як і завжди, зі своєю візитівкою – «Тев’є-Тевелем». Біля головного входу юрмляться актори та працівники.
Від гурту одділився Олександр і підійшов до мене. Якийсь загадковий вираз читався на його обличчі… і те цілком можна було зрозуміти. Адже їдемо, їдемо, їдемо… в Німеччину! Її мову Сашко не без успіху вивчав у рідній школі. І в нас усталився навіть пароль із відповіддю: «Єс, оф корс. – Я, я, натюрліх!». Це означає – відповідно англійською та німецькою – «Так, звичайно».
А в оригіналі «Тев’є-молочаря» персонажі говорили, як відомо, на їдиш. А ця мова так схожа на німецьку!..
Видно, що Олександрові треба було про щось попросити… про таке, що не слід чути комусь іншому:
– Знаєш, Наталочко, я хотів, щоби ти сьогодні прийшла, тільки не знав, як тебе про це повідомити.
Він відвів мене трохи вбік…
І – наче з мосту у воду:
– А зроби мене антигероєм!
Прохання видалося мені доволі дивним. Тим паче що саме в цей момент я згадала, як ми наприкінці серпня, чисто випадково, зустрілися в метро – по дорозі на роботу.
Я їхала до Могилянки – нас, третьокурсників, як найстарших студентів вишу було запрошено на церемонію посвяти в першокурсники. На станції «Гідропарк» поїзд зупинився, і до вагона не ввійшов, а влетів Олександр! Саме в ті двері, біля яких стояла я. Пляжний сезон іще не скінчився, і він у перерві вискочив трохи позагоряти, а тепер прямував до театру.
У наступну хвилину він рвучко обійняв мене – «будь здорова, чорноброва!» – я з насолодою вдихнула його запах… Свіжовипечений хліб! «Український» житній дуже любили в Богуславі, куди ми часто їздили до батькових родичів – і возили їм цей хліб як гостинець. І було в тому щось таке рідне… Тому досі запах чорного свіжовипеченого хліба для мене – символ дитинства. І той, хто його випромінює, – наче член сім’ї.
Хіба ж можна таку людину та антигероєм показувати?
Так я й сказала вголос.
На що Олександр відповів:
– Та ти ж звикла мене «золотом писати». А я ж зовсім не такий… – і додав кілька колоритних епітетів до автопортрета. – Отже, напиши про мене так, як є.
Рідко коли вдавалося писати «на замовлення». Думалося, що не надто щирим буде такий вірш. І тим не менше…
У помічники взяла собі Стінга – концертний альбом 1986 року «Дочекайся ночі». Чомусь мені здалося, що його ліричний герой – волею Божою страдник, мандрівник і бунтівник – чимось подібний до мого адресата.
І в результаті кількагодинної роботи вийшло от що.
 
ОСІННІЙ РОМАНТИК
(публікується вперше!)
 
Колись-то був відомий нам Синьйор
Зразковим сином, як ніхто на світі:
Талановитий, чарівний актор,
Відважний, сильний, наче матадор,
І ніжний, наче яблуня у цвіті.
 
Шляхи свої терпляче він шукав,
Проходив гідно крізь усе погане,
І квітку мрій невидиму плекав,
І довго й наполегливо чекав,
Коли ж вона плодом дозрілим стане.
 
Та раз помітив – крізь осінній дим
На нього доля глянула вороже,
Мов кицька мишею, пограла ним –
І, отже, став Синьйор… так, став таким,
Що сам себе пізнать тепер не може!
 
І матадорів плащ червоний збляк
І став немов стара подерта хустка,
І квітку мрій зітнув клешнею Рак –
Зодіакальний знак Синьйора, так! –
Хоча б одна лишилася пелюстка!
 
На неродючім ґрунті пустиря
Нові надії вже плекать не треба…
І полетів униз він, мов зоря,
Яку навмисно скинув хтось із неба.
 
Людина проста – й одночасно маг,
Такий м’який – і одночасно дужий,
Він у болоті згубному застряг:
До всього, крім жінок, вина, розваг,
До всього в світі раптом став байдужий.
 
Йому на обрії явився силует –
Якийсь непевний: очевидно, щастя…
Синьйорові не вирваться з тенет,
Ви тільки гляньте на його портрет –
Такий нікому змалювать не вдасться:
 
З дешевою цигаркою в зубах,
Потерті джинси з лейбою «Сarrera».
Із нього б, може, вийшов другий Бах! –
Та де тепер, коли вином пропах
Весь образ невгамовного фланера?
 
А в нього ж незвичайний був талант…
І нині ще в куточку він сідає,
Чіпляє на гітару чорний бант,
Бере акорди (вправний музикант!),
Десятий раз одне і те ж співає.
 
Поетом був би – рубаї б писав:
«Вина сюди! Усе в вині втопити!» –
Але до цього хисту, жаль, не мав…
Усі чесноти в карти програвав,
Туза все прагнув шісткою побити.
 
Униз – униз – униз – униз – униз.
Такий був шлях нещасного Синьйора.
Униз помалу з постаменту зліз.
Униз по вулиці автобус віз
Його туди, де сварки та докори.
 
На що перетворивсь нарешті він?
Питаю я «на що», а не «на кого»…
Мов циган коні, він міняв дружин,
А так, здавалось – він один, один,
Здавалося, стомився від усього…
 
Бува, стоїть у темному дворі,
Трима в кишенях руки волохаті,
Стоїть, чека ранкової зорі…
Його вже вкотре вигнали із хати.
 
Неначе жовтий лист, на землю впав.
Немов достиглий плід, зірвався з гілки.
Його дорога – вниз. І він це знав,
Та просто іншого шляху не мав,
Відколи вперше скуштував горілки.
 
Зайде в кафе – біля вікна сіда,
Міцної кави чашку випиває,
Летить собі – до іншого гнізда,
Де жде нова дружина молода.
А коли все довкола засинає,
 
Він відчайдушно сам себе кляне,
Звертаючись невідомо до кого:
«Ну ніби ж добре знаєш ти мене,
Таж чула – тютюном од мене тхне,
Нащо мене ти любиш отакого?
 
Я вже давно скотився до нуля,
Що бачиться мені на кожнім кроці,
Що висить наді мною, як петля;
По жилах кров уже не так гуля –
Невже забуть мене немає моці?
 
Вже не лечу – на череві повзу,
Отож-бо – за примарним щастям гнався!
Тепер же лікті сам собі гризу,
Все намагаюсь стримати сльозу, –
Навіщо ж отакий тобі я здався?!
 
Мене згубило кляте те вино,
Я вредний, я поганий, я – пропащий!
Життя своє програв у казино,
Вважай, мене нема!» – та все одно…
 
Та все одно для мене Ви – найкращий.
 
А щодо тих слів, якими сам себе іменував Олександр… подумалося: «Ви просто як Омар Хайям!» Так, цей поет справді уславився віршами, у яких прославляв радощі життя – інколи навіть і такі на перший погляд незначні, як келих вина у добрій компанії. Зокрема, писав він і таке:
 
Як скажуть вам, що я лихий пияк,
Невірний і найгірший із гуляк, –
Це правда. В кожного своя вподоба.
І в мене теж. Такий у мене смак!
 
Але ж є пісня нашого спільного улюбленця – Андрія Макаревича з такими рядками:
 
Не дай вам Бог хоть раз зайти на сцену
С той стороны, где дверь «Служебный вход»,
Где все имеет собственную цену,
Где все не так, где все наоборот…
Как вы любили кости мыть артистам
За водку и за низкую мораль,
И в личной жизни, мол, у них не чисто,
И часто, мол, спиваются, а жаль…
Как вам не стыдно! Уберите лапы,
Не смейте лгать и верить тем, кто лгал,
И тихо встаньте, и снимите шляпы
Пред тем, кто вас сегодня развлекал…
 
Крім того, з 1994 року пригадалося мені й от що: тоді на Новий рік подарувала я Олександрові збірку віршів Марини Цвєтаєвої. І про це пам’ятає його родичка й добра подруга Галина Григорівна, і книжку цю частенько під настрій гортає. Тільки чому саме Цвєтаєва? Навряд лише через славнозвісне «Мне нравится, что Вы больны не мной…».
Певно, що у Цвєтаєвої мені заімпонувало таке:
 
Имя твое – птица в руке.
Имя твое – льдинка на языке.
Одно-единственное движение губ.
Имя твое – пять букв.
Мячик, пойманный на лету.
Серебряный бубенчик во рту.
 
Це адресовано було Олександрові Блоку, якого Марина Іванівна уважала «втіленим духом», «совістю російської літератури». Правда, незрозуміло, з якого дива – «п’ять літер» у імені.
Нашого Олександра не можна уявити людиною, схильною до моралізаторства. Він зовсім іншого складу. Щоразу – і коли він говорить зі мною, і коли після роботи прямує на Хрещатик своєю, як завжди, неквапною ходою, і коли грає – навіть комедію, яких у нього більш ніж половина! – на його обличчі прозирає задума. Не зажура, а саме задума. Але про що? Певно, вибирає образ, який хотів би втілити. Певно, шукає нові відтінки для старого образу. Але… Може так статися, що він думає про мене.
Він – педагог. Але – не педант.
І коли б міг відповісти віршем на «Осіннього Романтика», то точно згадав би рядки… не Цвєтаєвої, а  Анни Ахматової:
 
От других мне хвала – что зола,
От тебя и хула – похвала.
 






Н

На довершення цього сузір’я – ще одна, четверта блискітка.
Велика сила у сенсорних образах! Якщо взяти трохи південного вітерцю, кілька павутинок бабиного літа, два-три випадково підслухані рядки із дитячого оповідання про осінь, додати трохи гітарних переборів Пета Метіні, загорнути в чорний м’який оксамит, який так приємно обіймає впродовж півгодини… чи й цілої години, а потім присмачити все те вишневим соком – то вже готове вісімнадцяте вересня 1995 року.
З дитинства захоплюючись камінцями, знала: є такий мінерал – олександритом називається, на честь російського імператора. Такий камінь, що здатний при певному освітленні змінити колір із темно-зеленого на криваво-червоний. Спробуйте потім скажіть, що камінь – неживий! І в слові «олександрит» не повторюється жодна літера, як і в імені Олександр.
Так я йому й розповідала. От, мовляв, можна виточити дев’ять пласких камінців – із мінералів на кожну букву Вашого імені. І скласти з них магічний квадрат три на три.
У першому ряду будуть: Онікс, Лазурит, Евклаз.
У другому ряду будуть: Кальцит, Смарагд, Аметист.
У третьому ряду будуть: Нефрит, Діоптаз, Родоніт.
Або взяти просто ці літери і складати з них нові слова. Так, як колись робили барокові поети (про яких нам саме й розповідали в Могилянці на лекціях із української літератури). Ті малознані літератори, про яких би ми нічого не знали, якби вони не зашифрували в акровіршах свої імена.  Отже, напишеться такий твір:
 
Що в імені твоїм? Роса,
Коса, село, і дар,
І райський сад, де завше жду
На слова твого чар.
 
То в імені твоїм тече
До моря тихо Сена,
На хвилі синій несучи
Листок старого клена,
 
Ясними пахощами нард
Несеться в літнє небо,
А в морі червінню корал
Приваблює до себе.
 
Кора берізок навесні,
Під ними квітне сон,
І ода чується мені –
То вітерцю півтон.
 
Колеса весняних карет
Не припиняють біг –
Минає ранок, потім день,
І вечір – на поріг.
 
Я вірю – ти тоді прийдеш,
Настане мир і лад,
І радо стріну я тебе –
Де квітне білий сад.
 
Камінці не всі коштовні, є й напівдорогоцінні. Але повторюся: і такі в природі потрібні. Подивіться, наприклад, крізь склянку вишневого соку на світло – і побачите, що то рубін. А може, якщо більше подобається, – турмалін. А он, бачите, на вітрині магазину подарунків біля метро «Хрещатик» ваза стоїть, – чорна прожилка біжить по м'ясо-червоній поверхні родоніту, наче пагін плюща. Відгомін японського вірша – вночі плющ обплів відро. Треба воду брати, і плющ обдирати шкода… Піду позичу відро у сусіда.
А ще це схоже на складання пазла. Кожна деталь має свою, тільки їй притаманну форму, яка дозволяє лише один варіант з’єднання. На деталях може бути схожий малюнок – море, небо, дрібні квіточки, шерсть котика, лісова зелень, але форма різна. Це епітет – не логічне, а художнє означення слова.
Можуть випасти дві деталі подібної форми, але з різним малюнком. То буде метафора – незвичайне, але інколи дуже цікаве сполучення: так можна виростити квіти в морі (чи на небі), або поселити метелика у келиху з вином чи вмонтувати його у стіну будинку. Та тільки один раз! – удруге вже буде нудно. Правда, пазл має скластися в одну заздалегідь намічену картинку, але поекспериментувати можна: набридло – розсип і збирай за інструкцією. Зі словами – так само. У свідомості вони поки що перемішані, а складуться – відповідно до задуму.
Саме так. Як Ви мене вчили: збираєш сценки-детальки – а потім складаєш їх у вірш. А в даному разі це ще й літери, з яких складається не лише ім’я, а ще й багато інших слів.
 






Н

Ні, таки правду говорив Михайло Білас: мистецтво має зображувати не пересічні, буденні, а вічні й нетлінні речі. Щоб до них можна було застосувати словосполуку «феномен вічної молодості». А коли натхнення – це вічний рух, «вічне повернення», за Фрідріхом Ніцше, – то так само вічними будуть і твори, які воно живить.
Власне, це про те, що для Олександра є найціннішим у виконанні будь-якої ролі, навіть без тексту, – це те, що він грає натхненно. Він живе цим образом. А це не кожному дано. За його ж таки висловом: «я уявляю, що на мене дивишся ти, і це додає мені сил». Не лише заради грошей він це робить, на заради розваги, – а й заради того, що йому це приємно.
Так він говорить і до сьогодні:
«Я прийшов до театру працювати.
Потрібно мені не звання, а визнання.
Добра та вистава, де нас немає.
Треба не просто жити та грати – а й жити та грати заради когось».
Не раз бувало, що, вийшовши на сцену, він шукав мене серед глядачів. І коли я виходила до нього з квітами – навіть «за три слові» – і бентежився, і радів одночасно.
І в тих працівників Театру імені Франка, які ставилися (і сьогодні ставляться) прихильно до Олександра, виробилося таке бачення: і я – також їхня. Вони й досі так кажуть:
«Наша Наталка».
Це багато вартує.
 






А

А потім, після 2004 року, наші дороги розбіглися.
Я й далі працювала викладачем української мови в «харчовому». Потім, у 2007-му, вступила до докторантури Шевченківського університету – студіювала українське вільновіршування.
За цими різнобарвними подіями не було часу навідатися до театру. Олександра бачила хіба вряди-годи по телевізору.
Писала наукову монографію про вільний вірш. Та довго не могла дати їй назви. Лише у вересні 2009-го, мандруючи по Криму, згадала рядки Михайла Дудіна: «Ми летіли по гірських дорогах, наче по вінку сонетів».
Е, ні, подумала я тоді. Серпантинна дорога настільки звивиста й непередбачувана, та ще й від водія багато що залежить, – не на вінок сонетів вона схожа, а на верлібр. От коли знадобилася засвоєна від нашого Олександра наука – у кожній сценці та детальці побачити нові штрихи для образу! Після такої екстремальної поїздки і назва для монографії придумалася: «Серпантинні дороги поезії». І преамбула:
«Рух душі поета, явлений у верлібрі, нагадує мандрівку гірською серпантинною дорогою: з несподіваними крутими поворотами, різкими підйомами та спусками… І з відчуттям катарсису та піднесення після подоланого нелегкого й небезпечного шляху».
І роботу було закінчено.
 
…А через кілька днів я побачила Олександра.
Правда, не його самого, а лише фото у фойє.
Щось мене насторожило у його погляді. Навіть по фотографії було видно, що в самій глибині його очей угніздилося передчуття недоброго. Наче він усвідомлював, що його дні в цьому театрі полічені, і щось хотів змінити, але не знав, як. Як тоді, шостого січня вісімдесят восьмого, – самими очима просив про допомогу.
А чим могла зарадити я?
Осінній Романтик був рокований на вигнання…
 
 
 
 
 
 
Мій дім – глядацька зала спорожніла.
Забула я давно до тебе шлях,
Та ще кохаюсь у твоїх ролях,
Що чарували, мов нічні світила.
 
Та час минув – сувої потьмяніли:
У них не вистачає низки слів.
Тобі зі сцени хто зійти звелів? –
Повірити у це немає сили…
 
Та навіть як останню роль візьмеш ти
Нещасного, хто серцем овдовів, –
Вклади у неї світло, біль і гнів,
Щоб не казали: «Виклався до решти!» –
 
Твоє життя й любов – театр і сцена,
Без них же світ – це клітка золочена.
Вересень 28, 2018, 17:21

Осінній Романтик. Повість-есе. Образок 9

Образок дев’ятий
 
 
ІЗ НЕЗІГРАНОГО…
 
 






Н

Незважаючи на подеколи розмаїтий творчий доробок артиста, ще більше ролей для нього лишаються незіграними. Омріяними, але чомусь не втіленими у життя. Але, якщо можна так висловитися, – коли актор бодай кілька хвилин подумав, помріяв, провізуалізував ту чи ту роль – отже, він подумки вже її виконав. Чи не так?.. Творча візуалізація – велика сила.
Зі слів Олександра: скільки було задумів, скільки уявлень про те, як утілити образ саме такого персонажа… і все обірвалося так невчасно… Проте в душі все одно зібралися самоцвітні камінці для мозаїки, і рано чи пізно вона все-таки складеться. А частину цих камінців він і тоді, в дев’яностих, мені одсипав, і зараз ділиться: можеш і ти поскладати, подивімося, що вийде… І тим приємніше мені усвідомлювати своє місце в цій мозаїці: збережеш у пам’яті і, коли треба, пригадаєш такі незначні детальки, що аж диву даєшся: ну чому запам’яталося і як не забулося?..
Тому ж і тоді хотілося, і зараз хочеться записати якомога швидше, щоб жодна найменша блискітка не зникла.
 
*
 






С

Своїх студентів я не раз, бувало, орієнтую: щоби краще зрозуміти сутність історичної події або літературного твору – уявіть себе їхніми свідками, а ще краще – учасниками. Тоді зможете побачити (по)дію зсередини і пропустити її крізь свій – уже неабиякий – життєвий досвід.
Цю методу виробляла (у дещо звуженому вигляді) упродовж кількох років, аби краще зрозуміти зміст літературного твору – передусім драматичного. У школі найбільше любила читання «в особах», мала навіть щось на кшталт амплуа «поважної матері сімейства» – озвучувала пані Простакову з «Недоростка» Фонвізіна, Ганну Андріївну з гоголівського «Ревізора», Кабаниху з «Грози» Островського і подібне. Частенько діставала текст від автора – також, до речі, певною мірою символічно. Адже коли читаєш від автора – сам автором станеш.
А коли читала про себе – то обов’язково уявляла, що голосом героя (ну, звісна річ!) говорить Олександр.
Із поодиноких на той час прочитаних творів театральної есеїстики виводила такі спостереження. Олександр Гладков, автор комедії «Давным-давно», ще в свої дитячі роки любив, читаючи класичну п’єсу, розподіляти ролі між акторами Малого театру. Михайло Ужвій, син Михайля Семенка та Наталі Ужвій, сам створював п’єси й розписував ролі франківцям. У списку дійових осіб – там, де мають бути «і виконавці» – стояли всі відомі прізвища, крім одного – авторського.
…А я лише мріяла написати таку п’єсу для Олександра. Мрію навіть і досі.
 
У ті ж самі незапам’ятні часи потрапив мені до рук репертуарний збірник «Комедії», у якому, зокрема, було опубліковано шедевр серба Браніслава Нушича «Звичайна людина».
Стара добра комедія про поета Жарка Дамняновича, який ушкварив віршовану сатиру на місцевих можновладців – і за те отримав заочний судовий вирок: шість місяців тюремного ув’язнення. Поки вирішувалася справа з апеляцією (апріорі приречена на провал), задумав «перекантуватися» в одного зі своїх приятелів – Душка Миличевича, на їхньому фамільному винограднику. Під чужим ім’ям. І таку колотнечу зчинив – що через нього мало не розсварилося багатодітне подружжя Мицичів: батьки того юнака, ким він назвався.
Звісно, закохався в Зору – сестру приятеля. Вона ж відповіла взаємністю… його віршам. Їхній автор, мовляв, людина незвичайна, такі гарні поезії пише, от за те й люблю. А ти, Володимире Мицич, хто? – вибачай, віршів таких не пишеш, отже, людина звичайна.
А коли у пориві почуттів, обіймаючи Зору, прочитав їй кілька строф зі свого ж ліричного вірша – то що почув у відповідь? Ой, Влайку, ти теж, виявляється, як і я, Дамняновича багато знаєш напам’ять
І – повний хепі-енд: апеляцію задоволено. Винуватець безбоязно відкриває своє справжнє ім’я. Родина Мицичів помирилася. Ну й, відома річ, два весілля одночасно: не лише Жарка та Зори, а й пані Дамнянович – поетової мами і старого холостяка Вікентія. Як то кажуть: коли б не нещастя, не було б і щастя.
Не раз потім, перечитуючи п’єсу, зіставляла свої почуття з почуттями головної героїні – мрійливої Зори. Кого насправді любила (якщо можна було так говорити в тринадцять років): чи то Олександра, чи його персонажів? Чи його – актора, чи його – звичайну людину?..
Та не забуваймо останньої репліки твору Нушича: «Навіть звичайна людина заслуговує на любов!»
 






З

Зіграних ролей у нього було таки шістдесят вісім (ті, що «з текстом»), плюс іще масові сцени. Але незіграних залишилося куди більше.
Кого у різний час визнавали еталонними драматургами доби?
Не судилося Олександрові на великій сцені грати Шекспіра. «Пролетіли» попри нього Родриго та Кассіо з не поставленої 1993 року трагедії «Отелло». Хіба в інституті він по черзі грав Тібальда та Ромео… однак куди більш охоче згадує про Тібальда.
Не судилося грати Чехова. Хто ж винен, що наш герой більше любить діяти, ніж мріяти?
Не судилося грати Бертольда Брехта. Певно, що з тієї самої причини.
Не сказав ані слівця у п’єсах Лесі Українки.
А міг би.
Якби ставили «У пущі» – класний був би Ричард Айрон, щоб я так була здорова
От цікаво, уже й вірша у стилі іспанської комедії вийшла.
До речі, про іспанську комедію. А як сприймати ті ролі, що їх репетирував від душі, а на сцені так і не втілив? Зіграні чи незіграні? Маю на оці резонера Дона Хуана з «Благочестивої Марти» Тірсо де Моліна.
Цікавий, до речі, новаторський прийом ужив у цій веселій п’єсі Габрієль Тельєс – це справжнє ім’я комедіографа, – показав нам не лише двох головних героїв-коханців, а й їхніх двійників. Окрім центрального персонажа Дона Філіпе (а він мусить зустрічатися з Мартою крадькома, адже вбив її брата на дуелі), претендентом на руку та серце головної героїні став Дон Хуан, а до її сестри Лусії таємні почуття плекає його колега Дон Дієго – який конкурує не з ким-небудь, а з Поручником, небожем одного великого воєнного цабе.
Двійники ці повсякчас співають дуетом – здебільшого оповідаючи про свою любов, а лише вряди-годи вступаючи у двобої на шпагах. Ще й як красиво після чергового двобою зафурготіло за лаштунки Хуанове розкішне сомбреро… і все це – під запальні ритми фламенко! Спасибі композиторові Богдану Янівському, що завдяки його музиці кожен із численних глядачів наче побував у справжній Іспанії.
Та на те ж вона іспанська комедія. Навіть для переможеного Хуана все почалося не дуже, але скінчилося добре – хоч боярином на весіллі побуде, якщо женихом не судилося.
Усі задоволені, завіса спадає.
Таку роль теж треба зарахувати в актив.
 
Та повернімося до Ричарда Айрона.
Майже Байрона, – так, до речі, його править комп’ютер. І він, залізний, має рацію: герой драми «У пущі» – очевидний романтичний образ. Навіть неоромантичний.
Натхненний скульптор, який сам-один постає проти великої релігійної громади, обстоюючи право на творчість.
В одній із сцен він розповідає про карнавал у Венеції, в якому й сам брав участь, – і водночас візуалізує її перед глядачами, створюючи скульптуру. Дерево ламається у нього в руці – як на сміх, після репліки «тихесенько, щоб не сполохать… мрії»; а зате глина підкоряється його задумові.
 
Так на Андріївському узвозі в середині 1990-х років один скульптор-авангардист (шкода, не спитала його імені) ліпив дивовижні фігури під музику «Пінк Флойд»: одна пісня – один виріб. А що пісні в цієї групи досить-таки специфічні – інколи повільні, довгі, а подеколи з несподіваними гармонічними ходами та поетичними образами, – то й скульптури виходили на перший погляд абстрактні, а на другий – припрошували глядача: що хочеш – те й уяви.
Наприклад: майже ідеальна сфера, в центрі якої – до найменших анатомічних подробиць – виліплене око…
 
Фальші Ричард не терпить ні в чому. Ані фальші, ані тиску. Коли члени громади на чолі з пастором Годвінсоном увиваються біля нього, сиплячи цитатами з Біблії й боячись сказати щось від себе – ну точно як сучасні сектанти! – та ще й називають мистецтво… у кращому разі дурницею, але найчастіше – гріхом; як таке витерпіти?
Горшки ліпити відмовився – отже, декадент, як казали українські літературні критики вісімдесятих років ХХ століття. Проповідник «мистецтва для мистецтва».
А чому так категорично?
А може, подивитися на глек – вибачте за відхід від християнських канонів – із погляду суфійської поетики та символіки. Не в утилітарному, а у фігуральному значенні: був я людиною – пив вино, помер, став глиною – виліпили глек і знову наповнили вином.
Отакий колообіг.
 
Земля не пекло, люди не прокляті,
І радощі не гріх, а Божий дар! –
 
І творчість теж не гріх. Глину добру знайшов не відразу – і то після того, як віск одібрали на свічки: ділитися, мовляв, із ближніми треба… Одразу радість: стільки задумів!.. Та раптом усе обривається – і так невчасно. Виявилося, що коли творчий хист і потрібен – то тільки, щоб за описами в книзі «Вихід» (і тільки за ними, відступ від канонів карається смертю!) робити всяке начиння для церковних відправ.
І був же в історії світового театру період, коли акторів уважали настільки нешанованою кастою, що навіть не відспівували їх, померлих – зовсім як тих самогубців, – і ховали під цвинтарною огорожею?..
Та для акторів могли зробити послаблення – адже треба було комусь містерії грати.
 
І, вряди-годи цитуючи Євангеліє, Ричард сприймає його слова не догматично – на відміну від усіх своїх опонентів, разом із рідними матір’ю та сестрою, – а в міру критично (тут і з Григорієм Сковородою порівняння напрошується). Не може зректися мистецтва «тимчасово», «як Христа Петро». Не хоче стати зрадником, як Юда. Навіть коли «судді» виносять йому безжальний вирок, за «убивчий» речовий доказ пред’являючи… зроблену з м’якушки хліба фігурку пастора Годвінсона.
Але хто з нас у дитинстві не робив карикатури на своїх учителів?
Коли карикатури, а коли – й дружні шаржі?
Тут доречний інший євангельський вислів:
«Не судіть, і не судимі будете».
А то насмикали з Писання цитат – і ну ними бити, як батогами… За віщо?
«Усе сказане мною може бути використано проти мене».
Так, саме той випадок.
За потяг до мистецтва – фанатики ліплять порушення третьої заповіді «не сотвори кумира». Хай навіть їм спершу сподобався витвір – статуя індіанки, яку вони ж потім молотами й розкришили.
За одне лише слово на його, мистецтва, захист – ліплять богохульство. І все це, прикриваючись красивими фразами про любов до ближнього.
«Так то ж любов до брата во Христі, а це язичник якийсь…»
Отака-от вибіркова любов і доброта. Так за сукупністю й на аутодафе можна назбирати.
Але вчинили аутодафе художнім творам, а не їхньому авторові.
Що не менш трагічно.
Але тим самим твориться новий архетип.
Одним-одна малесенька перлинка: статуетка, дивом уціліла після нищення всього незліченного творчого доробку. А її несподівана з’ява спричинює душевний переворот, черговий Wendepunkt.
Так, саме в той момент, коли Ричард, позбавлений усіх своїх архітворів, покинув громаду, але реалізував себе у ролі сільського вчителя (на жаль, утративши скульпторське натхнення), знаходить воскову статуетку давньої, ще венеційської коханої Кароліни д’Орсі.
…Цей персонаж – усе той же вагант. Вічний студент. В образі Ричарда Айрона тим, хто добре знає Олександра, не так уже й складно буде вчитати деякі спільні риси характеру та реалії життя.
До речі: наш сучасник зізнається, що з Лесею Українкою «порозумітися» не міг. Каже, надто вона складна та мудра для такого простого товариша, як він. Тому він її п’єс і не грав – навіть Того, що греблі рве, у «Лісовій пісні».
Але сам факт: Ричард Айрон – це його тип. Не здивуюся, якщо у того було шістдесят вісім фігур у п’ятдесяти чотирьох роботах…
 
Висновок очевидний.
Модерний, експериментальний театр – не для Олександра. Не про його честь такий подвиг, так само як будь-яка «осучаснена» класична постановка.
Правда, в репертуарі Театру імені Франка таких теж не бракувало. Навіть та сама химерна феєрія «Хто зрадить Брута?» Хоча, з другого боку, Олександр саме в ній був органічним – хтозна, може, тому, що бравий «хвилозоп» Хома був якоюсь мірою його двійником…
 
…Ричард Айрон волів бачити своїм учнем і послідовником племінника Деві.
Олександр був обмовився, що свою ученицю та послідовницю бачить у мені.
 






І

І з Лесиної «пущі» Ричард Айрон міг би вийти… в інший дивний праліс. Безіменним персонажем етюду Олександра Олеся «По дорозі в Казку». На початку дев’яностих ця п’єса звучала в ефірі як радіодрама, записана з участю артистів кількох київських театрів.
Темний ліс – постійне місце перебування натовпу, засліпленого власним прагматизмом, лінощами, а може, й побоюванням змін. І хоч герой – безіменний Він – вірить у Казку, прагнучи довести туди народ, та йому забракло віри. Із розмови героя-одинака з натовпом виходить, що це тільки Йому затісно в хаті, де «ніде й крил розправить». Натовп говорить Йому: «Ти сам йди, а ми і тут свій вік як-небудь доживем». У цьому – сутність психології маси, яка думає тільки про точковий момент часу – «свій вік», а не про майбутнє.
У фіналі драми головний герой помирає, вбитий розлюченими людьми. Лише Він бачить, що Казка існує, однак натовп – за кілька кроків до сонячного узлісся! – принципово не вірить Йому, повертає назад, у ліс – «у темряву», як кажуть сповідники християнства. У такому оточенні символічним постає образ Хлопчика, який живе в Казці – утопічній країні, яка таки справді є.
Але, щоб потрапити туди, треба бути духовно чистим, відкритим до всього нового, як дитина (пам’ятаєте, як писав Євангеліст Марк: «Будьте як діти, щоб потрапити в Царство Небесне»), вірити в свої сили, довіряти самому собі, чого не вистачило навіть Йому. «Твого вже голосу ніхто почуть не зможе», – каже головному героєві Хлопчик, і цими сумними словами завершується п’єса.
Довелося цей архітвір чути по радіо, і все здавалося, що «Він» – це таки Олександр. Хоча ні: і тембр голосу не той, і інтонації зовсім інші, і під завісу назвали у переліку дійових осіб та виконавців – теж не його… Одначе й ця роль дуже пасувала б йому.
 






Б

Без сумніву, удався Олександрові театральний костюмер (або, якщо хочете, стиліст) Василь у «Житейському морі». Але, коли подумати, то й Крамарюк із нього вийшов би не гірший. Той такий само вразливий – як що, то відразу: «Де моя шапка?»… ну, так, типу, «злі ви – піду я від вас». То виказує п’яному Барильченкові гірку правду… а між рядками аж прочитується Олександр, який при нагоді учинив би так само. І таки вчинив!
 
«І для великого артиста,
і для блазня – один кінець,
якщо вони нехтують справедливість
і починають догоджати власному «я»!»
 
Ех, краще б це «по ролі» сталося, а не в реальному житті…
 
А може, підкорився б йому і Барильченко. Знаний актор, трагік, стомлений богемним життям, прагне перепочинку – «Intermezzo», як сказав би Михайло Коцюбинський. Про таке Intermezzo упродовж усіх дев’яностих років мріяв Олександр. Від гомону міста – у село. До Росі. До батьків. До корови…
Бачте, навіть за коровою занудився у шумі машин. І за прозорими ранками (яких у великому місті не видно за дахами)…
 
…коли півень, злетівши з яблуні, на якій він ночує, – розправляє черлено-золоту веселку крил, набирає у груди повітря, вигинає шию й наповнює завмерлий, готовий до перетворення світ могутнім переливчастим «ку-ку-рі-ку!»…
 
І такий Барильченко не став би соромитися свого прізвища, на відміну від брата Михайла: все тому якесь «погане барило» вчувається… Як не соромиться свого прізвища й Олександр. Розуміє, що це – нормальне професіональне прізвище. Від назви працівника на стайні: того самого, який чистить скребницею коней. Аби вигляд вони мали свіжий та достойний. Аби шерсть у них була гладенькою та лискучою…
Незамінні – є. Кожен на своєму місці незамінний.
Знову пригадуються слова Леоніда Олійника: «Ви не вмієте боротися. Ви у цьому театрі не виживете…»
Але Олександр Шкребтієнко не схотів упускати так щасливо впійманого журавля. Вирішив ризикнути. Суто по-романтичному.
Це була його мрія: не така вже й нездійсненна, за інших рівних умов. Стати одинаком проти натовпу. Усе-таки довести, що прийшов у театр для того, щоб – працювати. І, хтозна, може, диво таки станеться! – спробувати обійти підводні камені закулісного життя. Обійтись без розборів і заздрощів.
Ні на кого косо не дивитися й самому на себе таких поглядів не викликати.
Постаратися вчинити за правилом Еммануїла Канта: «Роби так, щоб максима твоєї поведінки стала моральним законом для всіх». Ти чесно й самовіддано працюєш – і другий, третій, четвертий et cetera, дивлячись на тебе, самі почнуть чесно й самовіддано працювати.
Чистий романтизм.
Говорив Євген Лебедєв: у душі кожного актора сидить цей звір – заздрість. Так і хочеться сказати – «зеленоокий», по-шекспірівськи. Але в Ейвонського барда таким звіром була ревність. А тут – заздрість.
Але не в кожного-о-о!..
Боже, наївняк Сашко!.. Заздрити він не вміє. Не в його стилі. Навіть «по-білому» чи «по-доброму», – є такі зужиті вислови. Але він усім своїм життям доводить, що це «біле» й «добре» почуття – то не заздрість. Викиньте з цього слова оті два «з», що мов пилка дзумлять, а потім поміняйте дві літери місцями – і отримаєте істинну суть поняття.
 
Радість!
 
Нема поганих ролей. І поганих акторів, до речі, теж нема. Просто є ті, хто за примхою долі – або, ніде правди діти, власною примхою – опинився не на своїй ролі. Узяв її, бо думав, що може все. А точніше – що йому все можна.
Вахтанг Кікабідзе жартома говорив: «Нехай кличуть у політику, – я туди не піду. Бо занадто чесний для цього». Саме та чесність – не кажіть, що надмірна, – яка й робить актора актором.
Головне – усвідомити своє місце в цьому різнобарвному пазлі, яким і є репертуар театру, та намагатися його не втратити.
 






Ч

Чи не шкодуєте Ви, що свого часу, на початку вісімдесятих, не поїхали до Санкт-Петербурга разом із Георгієм Товстоноговим, коли той, переглянувши франківські вистави у Києві, запрошував лише трьох – Валерія Івченка, Анатолія Хостікоєва та Вас – до себе?
Скажете – так, шкодую. Адже тоді вся моя кар’єра могла би скластися інакше. Та… Не наважився покинути рідну землю, батьків. Рідний театр, до якого настільки звик лише за два роки. Дуже я до них прив’язаний.
І з тобою ми б не перетнулися.
 
А й справді: як ми перетнулися вперше?
Отже, було так. У весняні канікули дев’яностого року здійснила я свій перший самостійний «вихід у світ». Проїхалася до мами на роботу – в Інститут харчової промисловості, одні папери підвезти, а інші забрати. На зворотному шляху – погода ж була така чудова, кінець березня, справжня весна! – внутрішній голос підказав: вийти на станції «Хрещатик», погуляти у славнозвісному сквері біля франківського театру. Вийшла… Походила по скверу, подивилася афіші.
Обертаюся, щоб уже їхати назад…
Аж от – власною персоною! – улюблений артист.
Якого тільки напередодні побачила у черговому випуску «Мультляндії», а тепер – наживо!
Іде, як і завжди, повагом. Як людина, котра змалку себе привчила: всюди встигає той, хто нікуди не квапиться. Неймовірно ефектний у ковбойській сорочці в чорну та червону кратку. – Справжнісінький Остап Бендер із насінням… Хіба тільки без шарфа та картуза.
До мене кивнув – а я йому навіть відповісти не змогла. Оніміла від несподіванки.
Чому запам’яталося і як не забулося?..
А заговорити до нього наважилася тільки через два місяці.
 






Н

Не встигли помріяти про Остапа Бендера, а вже на обрії – новий незіграний персонаж. Доктор Ломбарді з італійської «комедії масок», яку збиралися, але чомусь так і не поставили у 1993 році.
За описами – позер, хитрун, балакун і псевдовчений. Або юрист, або медик. Намагається «забовтати» співрозмовників латиною!
Вірогідно, у минулому житті Олександр був італійцем, – нащадок південних племен. Це видно по ролі Нікколо у «Синьйорі з вищого світу». А так «іноземців» у його послужному списку лише раз-два, та й нема.
А народився б він у добу Високого Відродження – був би неймовірно органічним саме в комедії дель арте. Хтозна, може, й у ролі Доктора Ломбарді. А може, котрогось із дзанні – спритних слуг. А може, ліричного героя без маски. Чи скрипучого мораліста Панталоне – чом би й ні?
А хіба не характерний герой комедії масок – Хазяїн ресторану «Гусяча лапка» з п’єси Григорія Горіна «Кін IV»? Попри те що небагатослівний персонаж, але чудовим (критики часто кажуть – колоритним) у цій постаті був знаний комік Михайло Крамар, і після його смерті в 2008 році на цю ж роль мав заступити Олександр…
Ага-а-а!.. Тут він – капокоміко. Художній керівник трупи, яку відразу ж набирає з випадкових відвідувачів. А тут вам і Едмунд Кін (Анатолій Хостікоєв) – той, що переграв усього Шекспіра, і його вірний друг та помічник Соломон (Олексій Пєтухов).
Сам і глядацьку залу готує – стільці виносить на подвір’я, і глядачів закликає:
«Лише у нашому закладі – «Сон літньої ночі» у виконанні неперевершеного Едмунда Кіна! Крісло у партері – десять шилінгів, в амфітеатрі – сім!»
Наче й бачить реальних людей, але оголошує їх як персонажів. Як маски. Тому цікаво, що дехто з відвідувачів має тут не ім’я, а таке собі прізвисько у дусі італійської комедії дель арте – Циліндр, Кепка (це чоловіки) і Капелюшок (це жінка).
І сам же Хазяїн керує вставною виставою: «Ява четверта. Ті самі й Лікар!». Та й про рекламу власного закладу при цьому не забуває – просто як сучасний телеведучий, який за додаткову мзду (тільки от чи буде вона?..) мало не через слово намагається похвалити спонсора:
«Лікар їсть паштет… До речі, гусячий паштет – фірмова страва нашого ресторану. Найкращий гусячий паштет у Лондоні! Вина – херес, рислінг, бургундське».
Правда, лише у мріях, а не на сцені.
 
Якийсь потяг до Італії в Сашка є. Ще в 1994-му він щиро мріяв про воскресіння (саме так і сказав!) іскрометного «Синьйора…». І, хто знає, вийшов би в цій оновленій постановці, але в якійсь іншій ролі.
Шкода, але в другій частині ця мрія не справдилася.
Зате справдилася в першій – восени 2014 року. У тих же декораціях, із тим же музичним рядом і навіть із кількома виконавцями з першого складу – Богданом Бенюком, Іраїдою Цареградською та Олексієм Пєтуховим, у тих же ролях, що й тоді.
Колишній посильний Марчелло – Євген Свиридюк у ролі кумедного дідуся Сімеоне змінив спочилого у 2009 році Володимира Горобея. І колишня Фйорелла – Наталія Сумська – нині грає колоритну тітку Матильду з цілим віялом крилатих фраз (а у першому складі це були Марина Герасименко та Ольга Кусенко). І колишній аферист Раймондо – Лесь Задніпровський – перетворився на скупердягу Барона (а то був безсумнівний аристократ Радій Коцюбинський – хоч і непрямий, але нащадок великого письменника).
Роль Нікколо Чібора по черзі грають представники двох театральних династій – В’ячеслав Хостікоєв і Дмитро Ступка.
Ні, я вам скажу, ким би міг тут бути, але не став наш герой.
Асистентом режисера.
 






Щ

Ще у 1989 році на кону Театру імені Франка збиралися втілити «Собор» Олеся Гончара. Задум воістину грандіозний. Як і все, що задумував та ставив Сергій Володимирович Данченко. Зокрема інсценовані великі епічні твори – «Вибір» Юрія Бондарева та «Енеїда» Івана Котляревського. Стільки дійових осіб у «Соборі», що кожному – і старшому, й молодшому – могло би прикотити по ролі «з текстом».
А Олександра я бачила… ні, не тим, про кого ви подумали. Роль Миколи Баглая хай би йому дав сам Данченко. Або не дав? Або дав, але когось іншого? – на його, режисера-постановника, розсуд.
А бачила я його… не повірите, ким.
Ізотом Лободою.
Хай навіть у ту пору він був замолодий для цього образу – двадцять п’ятого червня вісімдесят дев’ятого року на четвертий десяток пішло. Одначе ще грав Павлика та Нікколо. І лише через рік буде Мотл. Через два – Гриць Дончук. А через три – Хома Брут. Герої з різними життєвими шляхами, але щоразу молоді та повні сил.
А Ізот Лобода… Споконвічна людина землі. Відомий своїм закликом до односельців – посадити бодай одне дерево. Умудрений досвідом працівник, який доживає віку в інтернаті для пристарілих. Поблажливо ставиться до свого непутящого сина Володьки, якому, бачте, за «важливими справами» ніколи до батька навідатись. І оте гнівне: «пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото…» Хтозна, чи торкнулася Корсунщини ота галаслива кампанія будівництва електростанцій і водосховищ – і, у висліді, затоплення значної частини плодючих земель, – певно, що й торкнулася.
Метафорично висловлюючись, затоплено чимало тих родючих чорноземів, у котрі углибає коріння роду. Є рясна вода, є рахманний ґрунт – та, на жаль, виростає на ньому не те, чого чекали. Члени великої родини – часто заклопотані важливими справами, чи вдають, що заклопотані, – з якогось дива не можуть вибрати хвилинку, навіть півхвилинки, аби зателефонувати мамі й бодай запитати про здоров’я та сказати, що й у них усе гаразд.
«Півхвилини тобі вистачить, щоб помолитися», – така репліка прозвучала в одному сучасному фільмі.
«Добридень, мамо! Як ся маєте? У мене все добре». Це теж молитва, сказати б – катехізис. Розумію Олександра, який звертається до мами тільки на «Ви», і сама слідую цьому неписаному законові.
 






Н

Незабутня Олена Гоголєва у театральних мемуарах ділилася секретами майстерності: по-перше, актор має бути спостережливим. По-друге, уміє схопити в русі душевні переживання людей у запропонованих обставинах і зіставляти їх зі своїми переживаннями задля більшої насиченості образу. І, по-третє – робота над голосом та тілом. Потрібні тривалі тренування: танці, спорт, читання гекзаметра, дихальні вправи.
Те, що Олександр був надзвичайно спортивним, – це я знала. Не лише правий форвард футбольної команди, а й постановник танцювальних номерів.
Про його спостережливість і досі в театрі Івана Франка ходять легенди.
Ну, а щодо його уміння пропустити крізь себе переживання іншого, – годі вже й говорити.
А от цікаво, чи доводилося йому бодай коли-небудь читати гекзаметр?
Ну, гекзаметр не гекзаметр, але п’ятистопний ямб – таке було. Як у «Ромео та Джульєтті» інститутських часів, так і в «Саві Чалому» й «Гетьмані Дорошенку» середини дев’яностих.
Одначе переважна більшість персонажів Олександра говорили прозою. Але – ліричною.
Ба більше. Вони говорили – верлібром.
Правду говорить моя мама: має він талант, але не має – талану. Якщо людина гарна й добра – то чомусь натомість нещаслива. Може, це й так. Чи то в житті, чи то у п’єсі, але так. Проте коли ця людина зустріне такого ж друга, як вона – то вони обоє стануть щасливими. І коли вони разом, і коли далеко одне від одного. Особливо – коли далеко. Адже й того, й того не покидає надія, що вони зустрінуться знову.
 
 
 
 
 
Немов Пігмаліон у давнину,
Із мармуру я образ твій різьбила.
Хоч думала, що тільки-но почну,
Але в той день роботу й закінчила.
 
Неначе пробудився ти од сну –
Така в тобі краса, натхнення й сила.
Жаль тільки – мову я твою ясну
У камені відбити не зуміла.
 
Чим доторкнутись ледь одкритих уст,
Аби почути тільки перше слово?
Питать Пігмаліона не берусь –
 
Для нього теж було це дивно й ново;
Мабуть, і я Венері помолюсь,
Чи просто поцілую – в мить ранкову…
Вересень 28, 2018, 17:19

Осінній Романтик. Повість-есе. Образок 8

Образок восьмий
 
 
УМІВ СКАЗАТИ РУХОМ
НЕ МЕНШЕ, НІЖ СЛОВОМ
 
 






Т

Так! І серед «людей в одностроях» трапляються свої «диваки, та й годі». І «майстри-мандрівники» приходять до нас «гостями з дитинства». І кожна нова роль актора має дещо від попередньої, та водночас усі вони, мов до сковородинського архетипу-праобразу – Сонця, сходять до першого виходу на сцену.
А перший вихід міг бути й без слів.
«Справжній драматург показує найпрекрасніші самоцвітні камінці лірики переважно в коротких репліках, які вражають душу» (Роберт Гессен, німецький філолог).
Так, самою лише появою на кону актор уже створює образ. І зчаста рухом уміє сказати не менше, ніж словом. Справді, за свідченнями істориків театру, однією з найулюбленіших у Вільяма Шекспіра-актора була роль Тіні Гамлетового батька – небагатослівна, але психологічно наснажена.
Костянтинові Паустовському не раз доводилося спостерігати роботу добрих артистів на другорядних ролях. Герой, якого грав актор, мав лише дві-три фрази протягом усієї п’єси, але виконавець доскіпливо вивчав не лише характер і зовнішність цієї людини, а й середовище, в якому вона мешкала.
Це знання, на думку письменника, було потрібним, аби з кількох фраз зробити маленький шедевр.
 






А

А вихід без слів – це не обов’язково масова сцена.
А може бути, як висловлюються спортивні коментатори, «сольний прохід».
Яких у нашого Олександра було цілих три у «Майстрові і Маргариті» (1987).
Перший. Ресторан будинку Грибоєдова.
…Немов перегорнувши сторінку майбутньої таємничої книги, під (чомусь!) маршовий спів «Славное море, священный Байкал!» вервечкою тягнуться за лаштунки прозаїки, новелісти, поетеси, сценаристи, які полюбляють фокстрот «Алілуя» та вечерю за зниженими цінами. Амвросій, Фока, Софія Павлівна, критики Алоїзій Могорич та Латунський і іже з ними… А замикають цю дивовижну процесію двоє метрдотелів, один із яких – Олександр.
Без жодного слова тексту, але все-таки елегантний – у чорному смокінгу, білих штанях і білих же рукавичках.
Зникає за лаштунками, аби потім – мало не під кінець майже чотиригодинного дійства – з’явитися вже в подобизні чекіста, щоб заарештувати Коровйова й кота Бегемота (ото пам’ятаєте: «Не шалю, никого не трогаю, починяю примус…»). Уявити: типовий «боєць без страху та докору» у сірій шинелі, традиційному кашкеті з зіркою, з наганом у руці і… що за диво? – у тих-таки білих рукавичках. Ніби поспіхом забув їх скинути – але деталь виявилася настільки ефектною, що її схвалила навіть поважна Ірина Молостова, режисер-постановник п’єси. І порадила так виступати й далі.
А то був, до речі, третій сольний прохід.
А був іще другий – «Сеанс чорної магії».
Упродовж кількох років навчання в Києво-Могилянській Академії я студіювала прийом «сцени на сцені» у драматургії Нового часу – починаючи з німецьких романтиків кінця вісімнадцятого століття і закінчуючи нашими українськими сучасниками.
Відомий іще з часів Відродження прийом «театру в театрі», найбільш знаковим прикладом якого стала «пастка» у шекспірівському «Гамлеті», співвідноситься з бароковим баченням світу, де Бог – драматург, постановник і головний виконавець. Театр може репетирувати, перегравати, нескінченно виправляти один і той самий текст (зокрема такий складний, як «Майстер і Маргарита»). Унаслідок цього стираються найтонші грані між побутом і сценою. Життя проривається у мистецтво, мистецтво – у життя; в цьому змішанні відкривається й природа театру, і його «фізика» та «лірика».
Хоч не так часто, але траплялося побачити цей прийом у дії на українській сцені.
Зокрема, у постановках Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра «Глядачі на виставу не допускаються!», франківських «Житейському морі» й «Майстрові та Маргариті».
У «Сеансі чорної магії» розстановка персонажів була така:
На сцені – конферансьє Бенгальський (Ян Козлов) і Воланд (Анатолій Хостікоєв) із помічниками.
У ложі поблизу сцени – Аркадій Семпліяров (Віктор Цимбаліст) і його сімейство.
А в залі театру на заздалегідь обумовлені місця розсаджувалися з десяток акторів – і наш герой серед них, – і вже вони були глядачами, як і вся інша аудиторія. Іншими словами – прийом, що англійською мовою називається «хеппенінґом».
Та-ак. І відразу перед нами поставала загадка: хто з «підсадних» вимагатиме розвінчання магічних трюків? Або за червінці битиметься?
 
«Забери руки! Це моя! До мене летіла!»
«А ти не штовхайся, бо самого зараз як штовхану!»
 
Тільки за голосом і можна визначити…
 
Свого часу довелося дивитися «Майстра і Маргариту» тричі. Після першого перегляду – в 1989 році – виникло запитання: чому вельмишановна Ірина Олександрівна не дала моєму улюбленому артистові жодної рольки «з текстом»? Так уся ж трупа зайнята була…
Після другого перегляду, через рік, промоніторивши список дійових осіб (передусім тих, чиї імена в програмці було набрано великими літерами), спробувала дати собі відповідь на оте перше запитання.
За всієї моєї поваги до Олександра, Майстром він явно не був. Тим паче – Понтієм Пилатом. Не кажучи вже про Воланда чи когось із його почту.
Тоді – ким? Котримось із літераторів?
Іванко Бездомний – молодий наївний графоман, цей антиклерикал мимоволі? – ні. Надто віруючий. Берліоз? – ні, за віком не підходить. Алоїзій Могорич? – надто добрий, щоби «вдарити по пілатчині та тому богомазові, який протяг її в друк».
І вже зовсім мовчу про барона Майгеля та всіх інших гостей на балу Сатани…
Так зате ж три сольні проходи. Які явно не лишилися непоміченими.
І це розуміння прийшло під час третього перегляду – через дев’ять років після другого: а непогано Олександр виступав би у пантомімі…
Актор-глядач, прописаний не в програмці театральної вистави, а… в ложі освітлювача.
Ні, таки одного разу зіграв він Майстра. Але не у виставі.
Це було, як уже згадувалося, 6 січня 1988 року.
Досі не знаю, що саме – яке почуття – вразило, цілком імовірно, не лише мене, а й нас обох. І в цьому випадку не Маргарита викохувала та надихала Майстра як письменника, а він – її. Це вона стала філологом і, хтозна, може, й роман коли-небудь напише.
 






Т

Так, вихід без слів. Щоправда, й не масова сцена. Коли тексту у тебе немає, але силует помітно виділяється – чи то у нічній пітьмі, чи крізь димову завісу, чи на задньому плані за фіранками на вікнах.
 
…У «Подорожі в ніч» (1989, постановка Юрія Кочевенка) – п’єсі нобелівського лауреата, американця Юджина О’Ніла – у перервах між окремими сценами пригасало світло, і з анфілади кімнат виходили Тіні: двоє жінок і шестеро чоловіків. Це були своєрідні живі мініатюри – за традиціями середньовічного мистецтва оформлення книг, саме вони знаменували кінець однієї глави та початок іншої.
 
…«Лейтенанте Гулькін, ану припиніть жестикулювати очима!» – це вже «Вибір» за романом Юрія Бондарева (постановка Сергія Данченка, 1986). Це до нього, Олександра, так звертався суворий майор у військовому комісаріаті. Тоді, коли добровольцями в армію прийшли записуватися молоді й безвусі Володя Васильєв та Ілько Рамзін – одному сімнадцять, другому шістнадцять. Потерпають, що через юний вік не візьмуть. А лейтенант Гулькін хоче їх підтримати бодай поглядом: не дрейфте, мовляв, хлопці, все буде гаразд!.. І, на велику їхню радість, їх не розвернули на вихід – малі ще, до мамки йдіть, – а призначили дату повторного візиту: що найвірогідніше, добровольцями їх таки візьмуть!
І дякували Володя й Ілько за це кому? – лейтенантові!
 
…А прудконогий газетяр Вітторіо із другого складу «Синьйора з вищого світу»? Йому за родом діяльності часто доводиться бувати в домі Леонідо Папаґатто (то газети свіжі для тітки Матильди принести, то утомленого танцювальним марафоном сина Роберто додому привести…) Так собі, забіг – вибіг, забіг – вибіг… проте в останній сцені так класно Раймондові Чібору очіпка… вибачте, капелюха збив, – а то для знатного пана нітрохи не менша ганьба. Так йому, аферистові, й треба!..
 
…Збереглося фото – очевидно, репетиційне – з вистави «Біла ворона» (1991, постановник Сергій Данченко): мізансцена суду над Жанною д’Арк (Наталією Сумською). Коли її, зв’язану корабельними канатами, виводять на кін шестеро солдатів, а перед її очима увивається Блазень-диявол у чорному пальті до підлоги та довжелезному білому шарфі. Та й інші учасники сцени – у належних до того вбраннях. Жанна, як і водиться, у чоловічому одязі. Іще солдат у шкіряному однострої – конвойний. І тільки один – отакий собі сучасник – виламується з загального ряду: у синіх джинсах, білих адідасівських кросівках… і притому у старомодній блузі з великими рукавами, схожими на крила.
Звісно ж, Олександр.
 
…У 2000 році колізія «Білої ворони» отримала таку інтерпретацію. Режисер і актор Гаррі Бардін випустив анімаційний фільм «Адажіо». На екрані розгортаються два паперові сувої: сірий і чорний, небо і земля. Під музику Томмазо Альбіноні по сірому тлу вітер жене обривки паперу – чи то осіннє листя, чи то поодиноких ластівок. Проти вітру прямує група великих чорних птиць – швидше за все, воронів. Прямує невідь куди, хилячись додолу від сильних поривів вітру. Нарешті серед знесиленого шляхом натовпу постає Білий птах – із гордо піднятою головою. Він точно знає, куди йти, й намагається запалити своєю великою метою інших. Та марно. Чорні птахи – спершу несміливо, потім дедалі впевненіше – паплюжать свого сородича. Обмазують його брудом злослов’я – та бруд помалу розчиняється на його пір’ї; клюють його – та всі рани гояться. Нарешті розлючена юрба роздирає Білого птаха на шматки й неквапом прямує далі в безвість… Починається дощ. Під дощем понівечений аркуш паперу зцілюється, очищується й починає випромінювати неземне світло. Промені світла досягають чорних воронів, котрі уже були зникли за обрієм; вони озираються – і сіре небо перетворюється на блакитне, і недавні гонителі Білого птаха стають його вірянами, поклонниками. А білий аркуш підноситься у небо, і на льоту з нього знову складається постать Білого птаха…
Сюжетна лінія цього фільму включає низку архетипних образів, котрі, попри позірний дисонанс, насправді уособлюють закон боротьби та єдності протилежностей – чорного й білого, земного й небесного, святого й грішного, зла й добра. Передусім це птахи, які з давніх-давен вважалися посередниками між світом людини та світом небожителів. По-друге, це ворони, з одного боку – прадавні віщуни зла, а з другого – птахи-довгожителі, носії мудрості. В образі Білого птаха ожив фразеологізм «біла ворона»; своєю чергою, сам цей вислів послужив образним елементом для багатьох творів інших мистецтв, зокрема й названої рок-опери Ю. Рибчинського, де метафора «біла ворона» стала символом Жанни д’Арк. У цьому – сучасна інтерпретація ще романтичної колізії «нерозуміння генія натовпом». А смерть, воскресіння та вознесіння Білого птаха – алюзія до євангельської легенди про Ісуса Христа.
Увиразнює трагічність сюжету музика – «Адажіо соль мінор» Т. Альбіноні. З першого враження подібна до траурного реквієму, у фільмі Бардіна вона звучить у двох варіаціях – скрипковій (зав’язка та розв’язка) та органній (розвиток дії). Кульмінацію «Адажіо» супроводжує уже в виконанні цілого оркестру, в діапазоні, близькому до fortissimo, де акценти уособлюють «удари долі», а різка зміна динамічних відтінків – переміни у світогляді персонажів.
Не помилиться той, хто скаже, що «Адажіо» – це фільм «про птахів», ураховуючи тонкощі природного відбору. Водночас саме через образи птахів творці картини промовляють до своїх реципієнтів, доносячи до них стародавній сюжет у новому варіанті. Відтак інші стверджуватимуть, що це оповідь про протистояння генія та натовпу, і теж матимуть рацію. Треті вважатимуть картину інтерпретацією ніцшеанського образу Надлюдини, і ця теза також матиме право на життя. Особисто автор цього образка мислить Білого птаха алегорією Митця, якого не розуміє чернь за життя, а генієм і пророком визнає лише після смерті… Якщо ж узяти до уваги, що від самого початку контактів людства з птаством пернаті уважалися символами душі, то філософське наповнення лише десятихвилинного мультфільму набуває вселенських масштабів.
 
…І в більш ранній виставі – «Бунті жінок», і у трохи пізнішій – «Шиндай» (обидві у постановці Ігоря Афанасьєва, 1986 та 1987 рр.) персонаж у Сашка був аналогічний – просто Охоронець. Але в «Бунті…» – ще й один із виконавців унікального танцювального номеру. Чи то брейк-данс, чи то капоейра… одним словом – танець, який народився з імітації бойових дій (як і переважна більшість спортивних ігор). Навіть у такий номер Олександр спромігся вкласти всю свою майстерність – і навіть скупа на похвалу Юлія Ткаченко оцінила його дуже високо…
Він і досі дорожить її думкою.
Таки правильно вибирав – іще в інституті – навчальні дисципліни, на які треба звернути більшу увагу. Танці, ритміка, музика, сценічний рух. Рухом інколи можна сказати більше, ніж словом. І він це добре розумів, інколи виступаючи неофіційним асистентом деяких режисерів – у постановці власних танцювальних номерів: або інтермедій, або завершальних акордів.
 
«…Працюють поряд із «відомими» та «неповторними» такі ж відомі й неповторні, яким глядач своєю щирою безпосередньою реакцією віддає належне. Адже вони своєю яскравою грою теж унаочнюють емоційний і змістовий рельєф вистави – і ми подеколи не можемо уявити на їхньому місці іншого виконавця».
 
Це – критик Галина Конькова про соліста балету Київського музичного театру для дітей та юнацтва Олександра Льовушкіна. І це – до того, що не варто недооцінювати тих акторів, які доволі (а то й надто) часто виходять «на три слові».
І не треба нехтувати партії з кількох слів. А раптом серед них Wendepunkt покажеться?
І Всеволод Мейєрхольд зневажав акторів, які, отримавши малу роль, на сцені всім видом своїм показували: ну що це за дрібнота така…
І з малої ролі можна зробити великий шедевр. Це добре вміла Оксана Петрусенко, отримавши ще в молодості таку настанову від досвідченої Катерини Лучицької.
 
Дослідниця творчості Івана Карпенка-Карого Людмила Дем’янівська, розглядаючи систему образів трагедії «Сава Чалий», – навіть для трьох запорожців, у котрих і так тексту обмаль, знайшла кілька теплих слів. Вони і рішучі, і відчайдушно сміливі – але не безрозсудні, вміють оцінити обстановку. Заснований у Чорному лісі кіш – «відомий ватажками і фіглями з панами» – місце наче й безпечне, але й тут насторожі треба бути, – поляки не дістануть – це добре, але якби серед своїх зрадник не виявився!
Та хіба лише у зрадникові біда, – навіть той, хто сумнівається, вже підозру викликає: згинь все, що так вагається, як Сава…
Третьому запорожцеві, якого грав Олександр у постановці «Сави Чалого» 1990 року (режисер – Володимир Опанасенко), належать лише два невеликі пасажі тексту у третій дії. І не можна не помітити, що саме в них ховається таємничий сюжетний вузол, який підводить до майбутнього Wendepunkt’у: дев’ятнадцятеро козаків, зокрема й він, прибули до Немирова купувати коней для коша, прислужники гетьмана Потоцького схопили всіх (а це ще в другій дії видно було зі слів шляхтича Жезніцького), лиш він один, Третій запорожець, урятувався – і кілька діб вибирався до своїх, аби попередити про небезпеку… «Де ділись братчики… січовики», – по цих словах, вимовлених через важку паузу, герой підходить до Гната Голого (Віталія Розстального), обіймає й схиляється йому на груди… І в цьому жесті – біль, і втома, і прохання про допомогу…
Чому запам’яталося? І як не забулося?
 






В

В образотворчому мистецтві імпресіонізму одна з найголовніших деталей – це мазок. Іноді грубий, наче недбало кинутий пензлем на полотно – та так, що в ньому чітко проглядаються вузькі доріжки від кожної окремої волосинки. Але в цьому свій шарм і витонченість: у різному освітленні, під різними кутами зору, виникає особливий стереоефект, перебіг світлотіней, такий різний при кожному новому погляді.
Дамо слово Сергієві Юрському:
 
«Мені треба було у будь-якій ролі періодично, бодай зрідка, чути сміх у глядацькій залі – це для мене було перевіркою розуміння, єдино вірогідним критерієм того, що зала душевно прямує за мною. Лише після цього я міг дозволити собі грати серйозну (або ліричну) сцену – у мене з’являлася впевненість».
 
Справді, фраза, яка може бути однією-єдиною у ролі, але при тому викликати сміх у залі, – це той самий ефект імпресіоністичного мазка, який і в вічі одразу впадає, і байдужим зоставити не може.
Чимало таких фраз було в Олександра. Згадати того ж «Кабанчика»: у повній тиші, на стрімчастій скелі цілуються двоє закоханих – Богоявленський і Баскакова… і раптом глузливий голос Абрека:
 
«Ти диви! Один пенсіонер
таки спромігся на скелю вилізти!»
 
Умить – вибух реготу. І оплески!
В афанасьєвському «Бунті жінок» утрапив у варіацію на тему осучасненої «Лісістрати» Аристофана – пам’ятаєте, там, де жінки відмовляються коритись чоловікам, допоки ті не перестануть воюватися (саме так, у такому формулюванні, по Котляревському!). Був він там простим Селянином, котрий умовляє дружину: кохана, ну ходімо вже додому… А вона – нуль уваги! А ви спробуйте навіть ці п’ять слів сказати, щоб «зачепити» глядача! Для цього знадобився підтекст, або сучасною мовою – «драйв», або трішечки спортивної злості (ну кому ж, як не правому нападаючому футбольної команди Олександрові Шкребтієнку, знати, що воно таке?).
Після крупного програшу в преферанс.
У «Гетьманові Дорошенку» то було по-своєму, але трагічно («мій гетьмане, я все програв»), а тут – «кохана, ну ходімо вже додому!» – прозвучало з такою інтонацією «бурі та натиску», що аж хвилі по кулісах побігли… І знову грім оплесків «за три слові»! І досі, мов ті хвилі, наздоганяють нашого героя слова Ігоря Афанасьєва: «Саню, молодець!..»
Це багато вартує.
І запам’ятовується, й не забувається. От вам і стереоефект!
 
А якщо знову-таки не фраза, а просто вихід без слів? Сергій Юрський так говорив про феллінівські «Ночі Кабірії»: прохід героїні у натовпі молоді під час веселощів – теж пауза, безсловесна, але динамічна.
Як там було в «Амаркорді» режисера О. Білозуба (2009 рік), де наш Олександр зображував героя німого кінофільму?
Аж приходить на пам'ять маленький – лише у вісім рядків – образок Василя Герасим’юка:
 
Запахли яблука у сіні –
На молодість, на перший гріх.
Містечка галицькі осінні! –
Є щось феллінівське у них.
 
Когось повік не розшукати.
Губити щось, як Божий дар.
На обрії стоять Карпати.
Горять ліси. Гуде базар.
 
Отак наче взяв пан Василь простого олівця – і штрихами, від центру до країв аркуша, почав накидати обриси Площі Ринок у Львові. По периметру її стоїть триповерхова будівля – на перший погляд суцільна. А насправді – то цілий шерег різнокольорових будинків, стіна у стіну, між якими навіть арок нема – для проходу у двори. І треба – то згущуючи, то розріджуючи штрихи – навіяти глядачеві думку, якого ж кольору той чи той будинок. Особливо ж якщо він жодного разу не був у Львові.
 
…То, може, все-таки попрацюєте – хоч років зо два, зо три – десь у тихих галицьких містечках?.. Може, у Львові, може, в Ужгороді, а може, у Чернівцях?.. А потім до Києва повернетеся, раз Вас уже все одно до театру імені Івана Франка беруть?..
Як у Івана Драча: «через ліс-переліс, через море навкіс Новий рік для людей подарунки ніс…», так і тут:
через Львів-перельвів,
 через Тернопіль-перетернопіль,
  через Хмельницький-перехмельницький,
   через Вінницю-перевінницю,
    через Черкаси-перечеркаси –
а таки дістатись до Києва…
Хто-хто, а Ви своїм внутрішнім зором і до сьогодні наяву прозираєте феллінівську красу тихих галицьких міст. Бо Вам доводилося їх бачити – і в кольорі, і в чорно-білих тонах. Ніщо так не дозволяє осягнути розмаїтість відтінків сірого, як чорно-біле фото. На такому зображенні чіткішим постає штрих – а в намальованому штрихами предметі виразно проглядається колір.
 
Коли українська народна художниця Катерина Білокур малювала за хатою свої знамениті картини
з живих квітів, то спеціально наймала хлопчика дивитись, чи ніхто не йде… Це не дивацтво.
Творчість – це велика таїна. Настільки велика, що перестає бути творчістю, коли перестає бути таїною.
 
Валерій Герасимчук, «Оббиті пелюстки»
 






П

Пантомімічним за концепцію був іще один герой Олександра – батько Катерини Білокур у виставі «Дві квітки кольору індиго» (2009, режисер Олександр Білозуб).
Ех, яким же крутим, яким суворим, за переказами, був Василь Білокур! Здається, ніби ту свою фразу: «Не бабське це діло – оте малювання!» він і досі кричить просто з кожної сторінки, на якій її надруковано. Але ж у «Двох квітках…» він – як не дивно! – не лише голосу не подає, а й майже не рухається. Стоїть, спершись на багетову раму, і в усій його постаті – такий важкий, німий докір, що й слів не потрібно.
 
Спостерігає за всім мозок,
а відповідає за все – серце.
 
Так, це персонаж. І чорні очі Олександра під густими надламаними бровами дивились на Катрю – Олену Фесуненко – ніби й з осудом. Але внутрішнім зором, –невже він у тій невигадливій рамі не бачив майбутніх «Квітів за тином»?
Тих, про які писав Василь Голобородько:
 
Квітка ховається за квітку,
грається з глядачем у піжмурки,
не з’являється доти, доки її не назвеш:
 
«Ти, квітко блакитна, що в’єшся все вгору та вгору,
 твориш своїм цвітінням перед очима стіну,
тоді вже не знаєш, чи то квіти, чи небо, –
кручені паничі…
 
Ти, квітко блакитніша, що ростеш при дорозі,
подорожніх виглядом своїм звеселяєш,
тих, хто повертається з поля,
помахами блакитної хусточки проводжаєш, –
волошка…    
 
Ти, квітко найблакитніша, що стелишся
низенько при землі,
щоб і мертві небо побачили, –
барвінок…»
 
Певно, що бачив.
Саме тоді, коли крізь раму дивився на усміхнену Катрю, наче у дзеркало, – і, отже, не міг не усміхнутися й сам.
Певно, що на хвильку засвітили йому тоді, похмурого осіннього дня, квіти під рідною хатою. Та сама маленька грядочка, яку викохував разом із мамою.
Адже то був, як виявилося, його останній вихід на сцену Театру імені Івана Франка – 29 листопада 2009 року.
 
*
 






Н

Небагатослівні, частенько й зовсім без слів, але все одно пронизливі сольні виходи належали Олександрові у виставах:
«Моя професія – синьйор з вищого світу» (Вітторіо), 1981.
«Вибір» Ю. Бондарева (Лейтенант Гулькін), 1985.
«Бунт жінок» (Селянин, або Головний охоронець, або ж просто Охоронець), 1986.
«Майстер і Маргарита» М. Булгакова – М. Рощина (Метрдотель, Глядач, Людина в сірому), 1987.
«Шиндай» І. Афанасьєва (охоронець Гуня), 1987.
«Мазепа» Ю. Словацького (Військовий), 1988.
«Подорож у ніч» Ю. О’Ніла (назвімо його Тінню), 1989.
«Сава Чалий» І. Карпенка-Карого (Третій запорожець), 1990.
«Біла ворона» Г. Татарченка – Ю. Рибчинського (Солдат), 1991.
«Я згадую… Амаркорд» (Герой кінофільму), 2009.
«Назар Стодоля» (Кум), 2009.
«Дві квітки кольору індиго» О. Білозуба (Василь Білокур), 2009.
 
…Тепер мушу визнати: помилялася щодо шістдесяти восьми образів Олександра. Шістдесят вісім було ролей (тих, що «з текстом»). А образів було в рази більше – рівно стільки, скільки виходів на сцену. Зі словами й без них. Від ратника у «Ярославі Мудрому» – ще в жовтні 1980 року – і до Василя Білокура з «Двох квіток кольору індиго».
 
А ви знаєте, що коли масовка першою виходить на уклін – то їй найбільше оплесків дістається?
 
 
 
 
 
Вікно із видом на зорю Арктур.
Там – Волопас. Стада на водопої.
Ти тільки в небо пригорщу занур –
І враз водиці зачерпнеш живої.
 
Повернешся в дитинство давнє ти
І станеш тим же хлопцем-Волопасом,
Згадаєш луг, куди ти міг прийти,
Коли, бува, журба охопить часом.
 
І вже тоді не зможеш не згадати,
Як ти колись вола учив співати
(А в нього замість «мі» – басисте «му-у!») –
 
І, ледь до почуттів добравши рими,
Читав – за звуком тронки невловимий –
Свій першовірш йому – лише йому…
Вересень 28, 2018, 17:16

Осінній Романтик. Повість-есе. Образок 7

Образок сьомий
 
 
ГІСТЬ ІЗ ДИТИНСТВА
 
 






К

Коли актор готується до виходу на сцену у казковій виставі – він має пам’ятати, що там, у залі, серед сотень малюків та їхніх батьків, незримо присутнє його друге «я» – Внутрішня Дитина. Той, ким був він – багато років тому. Його прототип. І тому перед виходом саме з цією внутрішньою дитиною актор радиться – що саме вона хотіла б бачити? Які її інтереси та уподобання має втілити він своєю грою? Які її риси оприявнити у постаті героя?..
І от, коли такий діалог відбудеться, – роль буде зіграно якнайщиріше. Малі захочуть швидше вирости, а старші згадають себе маленькими – і краще розумітимуть своїх нащадків. Між дорослими та дітьми настане повна взаємна злагода, творцем якої мимоволі стане казковий персонаж.
І такому персонажеві хочеться вірити.
Хочеться йому співпереживати.
І не засуджувати, якщо раптом він надумає викинути на сцені якогось викрутасистого коника.
 






Я

Як-от Вікентій Премудрий із інсценівки за однойменною повістю Ярослава Стельмаха (1981, постановник Петро Ільченко) – типовий школяр початку вісімдесятих. Як і в багатьох із нас, були у нього такі хвилини, коли йому набридало вчитися. І він починав мріяти то про несподівані перетворення, то про незвідані країни, то про мандрівки на машині часу. От якби потрапити в минуле – в доісторичну добу динозаврів. Або в часи Давнього Єгипту, Греції, Риму. Або в середньовіччя, до лицарів чи мушкетерів. Або до Київської Русі! Чим би здивувати наших пращурів?.. Адже ми, люди двадцятого століття, вже стільки вміємо та знаємо!
Ніде правди діти, багато в нас теперішніх збереглося від наших предків. Ми також віримо в чудеса. Також любимо природу. Також любимо подорожувати. І ми частенько, як колись вони, дивуємося з незнайомих слів. Телевізор, телефон, радіо, автомобіль, автобус, тролейбус, касетний магнітофон!..
І це при тому, що в момент написання повісті –наприкінці 1970-х – кілька років лишалося до винайдення компакт-диска, мобільного зв’язку та Інтернету…
Слова словами, а як це все збудовано? Загадка. Якщо ти, Вікентію Премудрий, маєш поверхові уявлення, скажімо, про той же телефон – то ні апарата не змайструєш, ані кабелю не прокладеш. Хоч скільки запевнятиме тебе вельможний Князь, що «робичів», цебто по-нашому ремісників, у нього багато.
Ні по-грецькому не втнеш.
Ні про похід князя Ігоря не розповіси.
Ні від доскіпливого дячка-літописця не відкараскаєшся – бач, набрався він від тебе знань і тебе ж ними й побив.
Ех-х, хлопче, навіть гривною подарованою недовго натішився…
 
Може, саме такий школярик був Внутрішньою дитиною для Олександра – його, по суті, першою роллю «з текстом». Свіжі були в пам’яті ті часи. Ще якихось десять-дванадцять років до того малий Сашко – підготувавши уроки, зробивши всі справи по дому, а заразом допомігши мамі-вчительці перевірити учнівські диктанти, – сидів десь на березі Росі з вудкою (точнісінько як мій тато, також уродженець тих місць) і мріяв… Про несподівані перетворення, про незвідані країни, про подорожі на машині часу.
Як про те вже у 1985 році напише Микола Гриценко:
 
Такої дивної, наївної води
Я ще не бачив.
 
Вона текла замрійливо туди,
Куди їй путь призначив
Я сам.
 
Вона текла крізь очі –
І співала.
 
Вона текла крізь душу –
І тужила.
 
А потім так прилоскотала,
Аж Місяць
В жилах!..
 
Та мріяв не для того, щоби, по-теперішньому кажучи, «відкосити» від занять. Його шкільна вчителька Антоніна Петрівна Задорожня й досі хвалить його: і до наук був охочим, і спортсменом був класним – має перший юнацький розряд із футболу, і в художній самодіяльності активничав хоч куди – грав на трьох музичних інструментах, писав не лише вірші, а й мелодії до них. Дивина!..
І недарма кажуть люди, що на воду можна дивитися нескінченно. Бо вона налаштовує на романтичний лад. Коли, прошумівши на Богуславщині по крутих скелях кам’яної доби, Рось помалу собі плине далі до Дніпра, зблиски сонця на її поверхні видаються сузір’ями. А рибалки уздовж берега не просто чекають, доки яка плітка чи окунець клюне, а… медитують. Насолоджуються гармонією з довкіллям. А дівчатка, їхні доньки, приїжджим екскурсію проводять: «отам-о по берегах куширі ростуть, а у куширях шкреки (тобто жаби) сидять і коли на дощ збирається, то так репетують – на другому березі вуха затикають». А коли там, біля он того каменя, де раз по раз закручується вир, – пірнути – то можна виринути зовсім в іншому часі…
У дванадцятому столітті.
Все наче, як і завжди. І водночас не так.
Інша річка. Інші трави по берегах. Інші рослини та тварини. Інші люди.
Інша реальність – без радіо, телевізора, телефону, автотранспорту, літаків, театру та кіно.
Навіть мова якась інша – з незвичними для нас літерами, гачками та стовпцями, та ще й без отих із самого малку відомих нам слів.
І вмить подумається: що, якби саме Олександр, а не Вікентій, мав таку нагоду – у Новорічну ніч потрапити в минуле?
Та з його винахідливістю і завзяттям до роботи він би досяг набагато більшого! Хоч би що загадав йому Князь!
«А проведімо у нас тролейбусний маршрут!» – і він би допоміг його провести.
«А збудуймо у нас телецентр!» – і він би допоміг.
І так далі – автомобіль, радіостанція, телефонна лінія, касетний магнітофон…
А може, ще й так? «А створімо наш власний Інтернет-сайт!» – і він би створив. Та такий сайт, що в першу десятку «Ґуґла» на раз би потрапив, – а це найвище визнання! Адже точно мав би чим його наповнити.
 
Отакий наш учорашній студент, якому лучилося розпочати свою творчу стезю з образу школярика.
І, ставши актором провідного театру України, він таки реалізував силу-силенну своїх мрій – на кого тільки не перетворювався, де тільки не бував, зокрема й на машині часу покатався! І в різних чарівних країнах – коли гостював, а коли й царював.
 






М

Місяць-Січень у «Дванадцяти місяцях» Самуїла Маршака (1987, постановка Петра Ільченка). Поряд із Квітнем (Олексієм Богдановичем), йому з усіх інших братів-місяців належить найбільша у п’єсі текстова партія. На виду суворий – і морозами лякає, й завірюхою мете, – але в душі неймовірно добрий. Як по-батьківськи він пошанував Пасербицю, котра прийшла по проліски, – що навіть погодився трохи порушити звичний хід часу і поступитися місцем Квітневі. Як навперебій спокушають його Королева та її почет дорогими подарунками, – а він лише скромно відмовляє: «Нащо мені Ваші подарунки? У мене й так усього повно, он скільки срібла, – і показує на засніжені ялини. – Навпаки, це я кого хочеш обдарувати можу!» І таки обдаровує.
Королеву – новою шубою.
Солдата – запрошенням біля новорічного вогнища погрітися.
Професора – виконанням його побажання, «щоб усе було у свою пору».
Навіть лиху Мачуху з її пихатою дочкою він хоч і перетворює на собак, але не назавжди: як посмирнішають за три роки, – поверне він їм людську подобу.
Такий собі Дід Мороз. Або, якщо хочете – родич Святого Миколая.
А ще – один із королівських садівників. Екскурсію проводить по квіткових світах: оце – півонія, оце – гортензія… А де проліски? – а то, вибачайте, не моя парафія. Не садові, а лісові квіти…
А ще – Перший королівський речник. Бадьоро, на пару з колегою Другим, оголошує королівський указ про гору золота за кошик пролісків у грудні… і непомітно руки тре: бр-р, холодно, які ще проліски!..
Проліски – це ключовий образ для всіх трьох зазначених ролей.
І отак, варіюючи ці іпостасі в кожній виставі «Дванадцяти місяців», Олександр послідовно витворював образ Улюбленця київської дітвори. «Людини – дитячого свята», – як сказав би майстерний артист-читець Натан Ефрос, неперевершений виконавець різного роду творів для юних глядачів.
І хто б міг подумати, що під довгою шубою та білою, до землі бородою місяця Січня – ховається ще зовсім молодий актор!..
 






У

У книзі «Коли я знову стану маленьким» польський педагог Януш Корчак писав: «Не треба опускатись до понять, якими мислять (і почувають) діти. А треба підноситися до їхніх почуттів.
Підноситися, ставати навшпиньки, тягтися.
Аби не образити».
 
У «Даринці, Грицеві та Нечистій силі» (1989, режисер – Євген Ваврик) Олександр зіграв свого героя – до речі, шостого за порядком на ім’я Гриць – саме так. Підносячись до почуттів дітей, яким від природи притаманне співчуття, уміння допомогти іншому у скруті та радіти, коли йому добре. Однак показав себе нетиповим, сказати б – «непісенним» казковим персонажем. Такого, приміром, Віра Вовк іще в 1980 році змалювала словами:
 
Герой відмовився
Від Алядинової лампи,
Від шапки-невидимки,
Від летючих капців.
«З тим крамом, – сказав, –
Не бути моїй заслузі».
 
А й справді, міг би ув’язнений у панському замку Гриць однією рукою поворушити – й порвати ланцюги. Міг би вщент рознести камінну будівлю, де його тримали у клітці, шляхетним гостям на розвагу!..
Та не силою прагнув перемогти, а розумом. А для цього теж непересічний талант потрібен.
Не відразу при першій появі Гриць подає голос. Усі його думки та емоції – в погляді: попервах байдужому, наче повз присутніх; потім – короткому, але виразному, сповненому ненависті.
Пан йому каже: «Упертий!»
А він: «Не упертий, а непокірний!»
(о Господи, ще один!)
Пан он ланцюгів на нього навішав, та ще й у клітку засадив, наче звіра хижого. А за те, що сам не здогадався використати богатиря як безоплатну тяглову силу – то ще Гриця й винуватить.
А Гриць чує, як його кпинять та ганять, і відповідає пановим гостям навзаєм – з Дамою «поручкався» (так, що мало руки їй не зламав), а кавалери стоять і дивляться перелякано:
 
Ото тобі, кралю, й скелі високі,
і ешафоти, і дракони вогнедишні…
 
Такого козацького духу сповнений, – каже Даринка, – що навіть у кайданах, та ще й у клітці! – отих недолюдків перелякав ледь не смерті… Може, варто б йому вірним псом пановим прикинутися? – та ні, не вийде: даси згоду чужинцеві служити, то перше, що він тобі загадає, – це свого побратима-українця вбити (актуальний політичний підтекст!). А далі – то більше…
А єдине, що може поснулий край урятувати, – це пісня. Що саме Гриць буде її заспівувачем, а решта підхопить.
 
Згадується казкова повість індійця Кришана Чандара «Перевернуте дерево». Із таким же вставним сюжетом: два велети-чародії захопили місто трудівників, заворожили їх – тримають у напівсні, аби ті могли працювати, але не опиратися їхній владі. А розворожила містян пісня чарівної мушлі – від якої замок велетів упав, а сонне місто прокинулося. 
 
Жодних тортур Гриць не боїться, а лише дражнилками його можна допекти до живого. І все-бо вона, тота Відьма Потворівна Надсатанинська, знає: що бугая за роги вхопив, у повітрі розкрутив і до загону свиням закинув – це, каже Гриць, так. Що двох курчат та ще багато смачних речей за один присіст умудрився з’їсти – так, але не зовсім так: курча лише одне було, а не двоє (все-таки було-о-о!..) А по-справжньому образився на те, як хтось матері порадив: дати відпочити коневі, а орати на Грицеві (точнісінько як у пісні – Грицю, Грицю, до роботи! В Гриця порвані чоботи).
От уже справді, як кажуть, із півоберта завівся: аж на крик зірвався, хоча заприсягся того не робити. Ні, таки сильна річ – оте слово! Хай правда, хай ні, але сам факт: як це так – кінь відпочиває, а я орати маю?.. Та я ж вас!.. Та я ж вам!..
Хіба коли обмовився Відьмі Потворівні про ту дівчинку, котра цими дражнилками бавилася, – то аж і голос потеплів, і слова ласкаві мов річка потекли… аж Даринка від цього голосу мало не виказала себе передчасно. І таки пізналися, – раз іще у дитинстві на крові поклялися одне одного в біді не кидати!
Заради цього можна й даний панові зарок порушити. Покричати, аби йому солодко на серці стало. Аби не боліло, коли вже його самого лісники дрючками одлупцюють, а потім іще одберуть ключі від «фазенди».
 
Ох уже ця «Рабиня Ізаура»! Діти кінця 80-х років ігри собі придумували за сюжетом цього 17-серійного бразильського фільму. Для хлопчика найдошкульнішою образою було – «Ти просто як Леонсіо!», тобто лихий і жорстокий, як хазяїн помістя, а для дівчинки – «А ти як уредна служниця Роза». Дачі відтоді називали фазендами, і навіть газету для садівників-городників випускали під такою назвою.
 
Але ж погодьтеся, як легко на душі, коли Гриць скидає з себе ланцюги (ну, ще один замок… сміливіше, Даринко!), а відтак сам замикає в клітці цілу зграю панських охоронців! І, згори вниз дивлячись на своїх учорашніх кривдників – де й поділася їхня пиха, коли вони явилися перед ясні очі глядачів у самому спідньому! – узиває їх наволоччю… але так доброзичливо в нього це звучить (Олександр і сам лихословити не вміє), що вже від такого тону всі засоромилися та й гайнули куди подалі…
І, як водиться справіку, – щасливий кінець. Весілля Гриця та Даринки, багатоголосий пташиний спів, якого в цім краю довго не чули, всюди квіти – і в зільниках, і на вишитих рушниках і сорочках. І, звісно ж, – пісня!
Тепер ця п’єса йде в Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра… Прообраз воскресіння України.
 
А ще в ті минулі часи, у дні весняних канікул 1991 року, довелося Олександрові грати Грицевого «брата-близнюка» – Котигорошка з казки Григорія Усача. Той так само силою бравував, інколи похвалитися міг – навіть тим, що він простий селянський син, а отже, не рівня тим паничам, ні до чого не вдатним.
Настала пора нашому героєві йти до коваля. Щоб той зладнував йому зброю міцну та надійну, аби Змія-Жеретія з рідного краю вигнати…
 
…і отут у тексті виникла зовсім маленька деталька, яка ані тоді від моєї уваги не втекла,
ані до сьогодні не забулася.
 
Відомо: у фольклорному першотворі коваль імені не мав. Пізніші інтерпретатори, зокрема й Григорій Усач, могли охрестити його як завгодно. А от Котигорошко-Олександр несподівано узиває майстра знаєте як?..
Андронаті!
Певно, позначилася робота над роллю Гриця у сценічній версії повісті «У неділю рано зілля копала…» за Ольгою Кобилянською.
А може, й те, що коваля грав давній соратник Олександра по франківській сцені – строгий, але симпатичний Микола Задніпровський, який репетирував у «Зіллі» роль Грицевого дідуся – старого цигана-скрипаля Андронаті…
 






Н

Напевно, що корисно було б у навчальні плани театральних вишів запровадити – бодай на один семестр – зоопсихологію. Хоча б як вибіркову дисципліну, факультатив із вивчення загальних понять. Усякому акторові рано чи пізно доведеться зображати на сцені тварину. А спостереження за братами нашими меншими, на додачу підкріплені теорією, – найсильніші рушії творення таких образів.
Досі пам’ятаю: коли ще в 1993-1994 роках грала у студентському театрі Києво-Могилянської Академії, працювали ми переважно у жанрі пантоміми. На розминках під керівництвом режисера Григорія Максименка виконували вправи китайської гімнастики ушу – а серед них багато імітацій рухів різних тварин, – під музику німецького арфіста Андреаса Волленвейдера: вона дуже добре сприяла перевтіленню в живу істоту й навіть у річ. Кожен із нас хоч раз у житті бачив, як поводиться та чи та тварина, і завдяки музичному супроводові додавав до неї якісь «свої» риси.
Так і Олександр, – за відгуками знайомих і друзів, надзвичайно спостережливий. Привітливий і примітливий. Сам народний артист України Олексій Пєтухов любив подовгу дивитися за своїм молодшим колегою під час репетиції: «Я навчався в нього. Адже він поводиться природно, як дитина під час гри, створюючи свій світ. Він не турбується тим, чому саме так, а не інакше треба зіграти, і правильно робить. Він – геніальний».
Ідучи у своїх справах, Олександр міг раптом зупинитися й довго дивитись, як бавляться цуценята на газоні. У нього питають: «Навіщо це тобі?» – а він резонно відповідає: «Знадобиться. Може, коли доведеться й собаку грати». До того ж Собака – це його тотемна тварина за східним гороскопом.
Ще Федеріко Фелліні писав у спогадах: «Дивний погляд у деяких собак. Скільки в ньому чистоти! Скільки щирості! Собака не розуміє, як можна махати хвостом нещиро!»
І Євген Лебедєв у нарисі «Як я грав собаку» згадував: незамінним уроком акторської майстерності для мене став «Золотий ключик», де я зображав пуделя Артемона. Я ще не розумів, як багато нового для інших ролей відкрию завдяки цьому персонажеві. Що більше я грав людського, то більше з’являлося собачого.  На сцені мені заважала маска… а коли я її зірвав, відкрив своє обличчя, свої очі – всі побачили пса
 
«Я – Собака, а ти – Кіт.
Як це ми не сваримося?»
«Бо коли Собака з Котом подружать – то це на все життя».
Із нашої приватної розмови
з Олександром
 
Пригадую, ще на третьому курсі Могилянки написала такий вільновірш:
 
Люблю дивитися, / як діти грають / у тварин.
Але з роками / вони забувають / про свої ігри.
Чому?
Певно, душа / втрачає здатність / до перевтілення.
 
Він згадався мені, коли на початку 1996-го побачила казкову виставу «Стережися Лева» – за повістю вищезгаданого Ярослава Стельмаха, у постановці Дмитра Чирипюка. Ні, не кожна душа втрачає здатність до перевтілення!
Сімнадцятого грудня 1995 року – на прем’єрі цієї вистави – Олександр, разом зі своїми партнерами, звернувся до своєї найчисельнішої аудиторії: «Чи сподобалося?» І всі глядачі в один голос відповіли: «Так!!!»
Адже цю прем’єру грали Ви…
Моє Новорічне свято, яке заразом і мій день народження.
 
Ким зазвичай бувають собаки в казках? Як правило, хазяями, охоронцями й захисниками. Мисливцями. Он, як казав Євген Лебедєв, Артемон для Мальвіни – адміністратор, лицар і улюбленець.
Стельмахів Песик Бурмосик із повісті «Голодний, злий і дуже небезпечний, або Якось у чужому лісі» – за нею й було написано п’єсу – окрім того, що старанний городник, натураліст, так іще й вихователь.
Ну як вам подобається: додому з роботи прийшов, цілісінький день сіно косив, зморився як проклятий, їсти хочеться, а ні в хаті не метено, ані в печі не наготовлено. А Люська-зайченя, з чужого лісу гостя, все собі у люстерко видивляється та «Червону руту» наспівує. Бо моя врода – то є бистрая вода з Синіх гір… Куди це годиться?
Гостя гостею, але все ж жіночка, майбутня господиня. І надумав Бурмосик пожартувати – замість звичайного люстерка їй криве підсунув. І побачила Люська замість свого личка якісь свинячі очка та щоки-пампушки… от тобі й «бистрая вода». Що ж його робити?
А що застерігав її песик, що з неробами всякі прикрощі трапляються, – то мусила навчитися й піч топити, й борщ варити.
Може, й образив її трошки, – сам каявся. А ще ж мама напучувала… власне, це напучення корисне і песикам, і котикам, і всім без винятку хлопчикам: дівчаток треба захищати. Хай навіть ті похвалитися та подражнитися іноді люблять. Але коли спостигне отаке-от лихо у вигляді голодного та злого Лева, який просто в прямому значенні слова з неба впав, – то тут уже не до зведення порахунків. А якщо до того вічний антагоніст Зайця – Вовк долучився, хай і клянеться всіма святими, що вегетаріанець тепер?
І з таким захисником, як Бурмосик, Люська стала не просто сама собою, а таки й справді господинькою вдатною на все. І боятися всіх і всього також перестала. А коли перестаєш боятися, то й у мить небезпеки голова світла, і думки розумні вчасно приходять, чи не так?
Воістину, Ярослав Стельмах умів розмовляти з дітьми без зайвої дидактики, навчати їх добра, товариськості, допомагати одне одному в скрутну хвилину, відрізняти зло від добра. А актори – не лише вправні в дитячих виставах, а й знані майстри «дорослих» ролей – уміли все це втілити у масках звірів.
Цікаво, що 1996 року в нарисі про нову дитячу виставу «Стережися Лева!» Наталія Пономаренко презентувала провідних виконавців так: Еней, він же Анатолій Хостікоєв, його побратими – Володимир Абазопуло, Василь Мазур, Богдан Бенюк, Олександр і прекрасна Дідона – Наталія Сумська. Вирушивши у мандрівку по світах – із «Енеїди», такої дорослої епічної рок-опери, яка теж не позбавлена казкового начала, – 17 грудня 1995 року вони повернулися до чарівного лісу у подобі різних тварин.
Анімалістичні образи, які давно стали архетипними, прозивними – заєць-боягуз, вовк-хижак, пес-охоронець, мавпа-витівниця… Їхні риси характеру повсякчас знаходимо в людях.
Але сила драматурга – в тому, що на додачу до цих рис він бодай штрихами може назначити нові, надавши акторам великий простір для фантазування. Для варіацій на тему зоо- і просто психології, зокрема дитячої.
Ну скажіть, будь ласка, хто вчив наших дітей акторської майстерності? Малюки не перестають виступати деміургами своїх чарівних світів – де вони і королі, і майстри, і можуть бути ким завгодно й навіть чим завгодно – і тоді, коли деякі дорослі усіма можливими й неможливими арканами намагаються притягти їх до грішної (чому?) землі.
Завжди дивують уміння дитини:
Одну річ назвати одним словом.
Перетворювати й оживлювати речі без чарівної палички та заклинання.
Потрібно дзеркальце, а під рукою нема? Візьми компакт-диск. Поверхня його може бути потертою, але кривою – ніколи. А райдужний відблиск від випадкового променя світла – то несподіваний спалах радості.
Дитина прагне бачити світ красивим.
 






У

У театральному середовищі є своя система нагород і заохочень. Це і звання, і різного роду премії, і ордени… Можна було б доповнити її нестандартними нагородами. Зокрема, акторам, неперевершеним у дитячих виставах, – Орден Рожевої Гвоздики.
Трохи історії цього ордена.
Дарма деякі актори цураються п’єс-казок, уважаючи їх нижчими від свого обдаровання. Ох, і скільки у зв’язку з цим з’явилося поширених висловів – на взірець «гратиму третього бур’яна у п’ятому ряду», або «виступатиму задніми ногами Коня, на якому їде головний герой», або «ну, нарешті дали Дурне Мишеня зіграти, та ще й обіцяли на Кота у чоботях спробувати… у третьому складі»! А ще ж Василь Сухомлинський і сам спостеріг, і послідовників своїх наставляв: ідеальний учитель – той, хто добре пам’ятає, як сам був учнем.
А, як не крути, всі ми родом із дитинства.
Ні, Олександр не такий. Він завжди розкошував у дитячих виставах. Хоч у будь-якій ролі. Майбутній гросмейстер Андрійко Попов із «Сміху та сліз» Сергія Михалкова (постановка 1984 року). Потрапивши у світ сновидіння, легко заводить знайомство з чародієм Універом (звертаючись до нього: «Товаришу Універмаг!» – чому запам’яталось і як не забулось?..), проходить цілу низку випробувань, які навіть не кожному дорослому під силу. І врешті-решт допомагає мешканцям Шахового королівства звільнитися від влади Гральних Карт (і там король, і там король – така-от роль…).
У «Бременських музикантах» (1999, постановник Дмитро Чирипюк) він уже особа, наближена до імператора, – обіймає таку чудернацьку посаду: заступник начальника варти з виховної роботи. З алебардою та в шоломі. З’являється ненадовго, але ж як гарно організовує своїх підлеглих зорі лічити!..
Навіть Перший Плаксун у Симоненковому «Царі Плаксії та Лоскотоні» (1990, режисер Петро Ільченко), – таких зазвичай дражнять діти, але цей Плаксун-царевич був живим утіленням чудового побажання:
«Якщо сльози – то тільки від сміху!»
Для Олександра золотою порою були зимові канікули, коли доводилося грати по дві постановки в театрі – і ще дві Новорічні ялинки в Палаці спорту або Національному палаці мистецтв «Україна»! Давалася взнаки втома – але щоразу творча, коли у хвилини нетривалого відпочинку приходило усвідомлення того, що…
Саме виставу для дітей треба зіграти особливо «по-дорослому».
Адже не так уже легко – жінці зобразити чоловіка й навпаки. Доброму в душі – недоброго на сцені. Старшому молодшого – і навпаки. А то й узагалі грати не людину, а тварину, міфічну істоту чи навіть річ. Аби малюк повірив, що перед ним – не артист чи артистка із ім’ям та прізвищем, не така само людина, як і він, тільки трохи старша.
А таки справді – казковий персонаж.
Дитина в театрі – це маленький Станіславський.
Від його віри чи невіри прямо залежить якість роботи актора.
 
І не раз намагалися Олександр Шкребтієнко зі своїм давнім партнером по багатьох виставах Богданом Бенюком грати, за негласною домовленістю, упівсили – «на півноги». Але ж не виходило. Які там півноги! Віддатися образові, надто ж у виставі для дітей, треба лише повністю, незважаючи ні на що!
Так, у «Дні народження Кота Леопольда» Аркадія Хайта (1988, режисер Ігор Афанасьєв) дует мишенят вийшов просто екстраклас! Енерджайзер Білий – Олександр. І мислитель Сірий – Богдан. Солодка парочка. Вертлявий Білий генерує ідеї, щедро присмачуючи їх «пепси-колкою», а неквапливий Сірий їх старанно обмірковує. А вже коли доходить до реалізації – то просто бомба! Але-е-е!.. світло-шумова. До жертв і руйнувань не призводить.
Бо якщо згадати, що виробляли їхні мультиплікаційні прообрази в однойменному фільмі… Біда, та й годі.
 
За порядком:
Спалили красивенний іменинний торт, підкрутивши газу в духовці.
Намастили підлогу шампунем «для жирних котів».
Надіслали іменинникові глузливу «вітальну телеграму».
Ушкварили йому «танець скелетів».
А на довершення всього прикинулися зміями – мало винуватця торжества до смерті не налякали.
Так зате й навзаєм отримали – по повній програмі.
Скупалися у пральній машині. Дістали по ребрах вибивачкою. Потрапили під гарячу праску. А наостанок мало з балкону не попадали – добре хоч факір Леопольд із дудочкою вчасно зреагував.
 
У цьому сенсі «театральні» мишенята повелися зі своїм одвічним антагоністом – Котом (Лесем Задніпровським) набагато гуманніше. Дошкуляли йому не так ділами, як словами, але робили це так, що у залі всі покотом лежали! Ховайся в жито, прикривайся колосками!.. Тютюнцем торт приправили – ачхи, бувай здоровий! – та замість м’яча каменюку під ногу підсунули. А так – здебільшого дражнилки, та телефонні розіграші, та шоу з перевдяганнями, що куди менш травмонебезпечно, ніж у мультику.
Зате подарунок іменинникові Білий та Сірий зробили воістину царський.
Добре зроблений ді-джейський мегамікс із популярних на той час дитячих пісень!
«Капітанам море сниться, будівельникам – міста… Мишоловці сниться миша, бо завжди вона пуста».
А особливо зачепив за живе отой Чунга-Чайник, який «правильно вчинив, бо щоденник з двійками із’їв», – таку акцію схвалила б добра половина школярів!..
Дивина, що вистачило наснаги двом уже зрілим акторам отак ді-джеїти, та ще й не тільки по сцені літати, а й по проходах немаленької глядацької зали Театру Івана Франка кола нарізувати – аж п'ятнадцять років!..
Без надмірного гриму та екстравагантного вбрання. Прості брюки та футболки відповідних до сценарію кольорів, накладні носи та… вушка. Малі, відстовбурчені, не гротескно-великі, як у Міккі Мауса.
А без цих вушок – точнісінький Абрек із «Кабанчика». Словом, дивак, та й годі…
І це було таки Біле мишеня!
 
Знаєте, який у мене дід?
Не просто дід, а справжній діджей!
 
Дванадцятого листопада 1995 року прогулююся у сквері біля театру… Загалом усі професійні глядачі в захваті від того, що виходиш із театру імені Франка – і потрапляєш не на вулицю з потужним дорожнім рухом, отаку як Прорізна, Володимирська чи Богдана Хмельницького, а в затишний куточок природи – дивовижу в самому центрі Києва.
Закінчилася денна вистава – якраз «Кіт Леопольд». Гомінкою юрбою висипають із театру дітлахи та їхні батьки, жваво ділячись враженнями: «А от він!..» «А от вони!..» «А як у мультику, пам’ятаєш?..» «Ні, з оцим «Озвірином» просто клас…»
Трохи пізніше – зі службового виходу прямують у своїх справах актори. Хтось вирушає додому, а хтось іще збирається викроїти кілька годин на променад перед вечірньою виставою.
Аж от і Олександр – і не сам: із ним – жінка й дівчинка років семи-восьми. Підходять, вітаються: виявилося, що це давня знайома з дочкою.
Здається, цю дівчинку теж звали Наталкою… Зараз не пригадаю.
«Твоя майбутня однодумниця», – представляє мені Олександр маленьку. І тільки тоді я помітила, що в руках у нього – квітка. Рожева гвоздика. Така наче проста й скромна, але – подяка за чудові, сповнені пустощами та жартами дві години, здатні налаштувати на вдалий початок нового навчального – а для когось робочого – тижня…
І ми спускалися вулицею Городецького вже вчотирьох: та дівчинка, її мама, Олександр і я. Якщо є такий вислів: «гама почуттів», то в кожного з нас у серцях грали не просто гами, а цілі арпеджіо.
У маленької – різнотонне здивування від чудесного перетворення «гризуна» Білого (як він укупі зі своїм колегою Сірим збиткувався з Кота Леопольда, никав по всіх усюдах у пошуку таблеток для посилення люті, а замість того наткнувся на ліки для стирання пам’яті та кожну репліку закінчував так: «бу-бу-бу…»!) на звичайного дядька Сашка, який тепер іде поряд і дуже привітно розмовляє з нею.
У її мами – вдячність за запрошення на виставу, за можливість на якийсь час відволіктися від проблем, потрапити у дитинство, від душі посміятися.
Олександр… Не так часто в ті роки отримував він квіти, а тому безмірно радий був навіть отій гвоздичці, подарованій від щирого серця, рожевій – мов сама Дитинність. Бо, спілкуючись із дітьми під час вистави – чи на вихідних, чи на шкільних канікулах – він молодшає.
А я дивилася на них і думала: ні, це не просто подяка. Це – нагорода. Орден Рожевої Гвоздики. От якби такий і справді існував, то першим його кавалером, безперечно, став би Олександр.
А також його неперевершені у дитячих виставах друзі й партнери: Богдан Бенюк, Олександр Задніпровський, Інна Капінос, Євген Шах.
А ще – Віктор Цимбаліст, Михайло Крамар та Іван Кадубець. Ті, котрих, на жаль, сьогодні уже нема з нами…
 






І

І коли налаштуєш свою душу в унісон із душею виконавця; коли відчуєш, як його герої – і реальні, і вигадані, і люди, і тварини – дивляться на глядачів тими самими теплими очима і промовляють до них тим самим голосом із оксамитовими півтонами, який, почувши раз, запам’ятаєш назавжди, – здається, що вже у такого актора антигероїв у доробку точно нема!..
А втім, ні. Не буду кривити душею, – один антигерой таки був.
Сліпий П’ю з «Острова скарбів» (2001, постановник Дмитро Чирипюк).
Лише побачивши такого розбишаку – з кривою ковінькою, в лахмітті та непрозорих темних окулярах, – не тільки малюк, а навіть і дорослий ледь утримається, щоб не гукнути чи то Джимові Гокінсу, чи Біллі Бонсові: «Не вір йому!»
Лиховісний персонаж – і очей не видно, і голос явно змінений. Це ж він, силоміць змусивши Джима провести його до Капітана, вручив тому чорну мітку, чим і довів Біллі Бонса до греця.
Сліпий – то сліпий, але ж зміг якимось внутрішнім зором побачити, як один по одному тікають його подільники, зневірившись у спробах знайти заповітну карту капітана Флінта – і отут уже наскільки зворушує його надламаний, уже справжній голос: «Дерку, Джонні, Чорний Псе! Ви ж не покинете у скруті бідного П’ю!..» Зачепившись за камінець, старий і не такий уже страшний пірат падає в порожню діжку й разом із нею летить у морську безодню, – але навіть цьому персонажеві, ніде правди діти, хочеться вірити та співчувати…
 






І

І не повною буде розмова про Олександра-«гостя з дитинства», якщо не згадати ще однієї яскравої сторінки його творчої біографії – «Країни Мультляндії». Телепередачі, яку він вів у прямому ефірі (у черзі з іншими акторами й актрисами – Миколою Луценком, Анатолієм Васяновичем, Аллою Мігай тощо) два роки поспіль – 1989-й та 1990-й. Коли з помічниками – ляльками Зайчиком, Вовком, Колобком та Чомучкою, а коли – сам-один.
Це були часи, коли в широкого загалу не було ні відеомагнітофонів, ні тим паче DVD-програвачів, ні Інтернету, ні спеціальних дитячих телеканалів, а цікавий мультик – зокрема повнометражний, на взірець «Таємниці Третьої планети», «Казки про царя Салтана» або «Горбоконика» – можна було подивитися або в кінотеатрі, або в такій-от передачі.
Хтозна, чи так випадало, чи завдяки уподобанням самого Олександра – але доволі часто, як кажуть «через два рази на третій», у «його» випусках ішов мультфільм «Викрадачі фарб».
 
Слухайте, а доволі цікавий, навіть як для дорослого, сюжет. Дія мультику, знятого ще у 1959 році, відбувається в універмазі «Дитячий світ». Там рівно о дванадцятій годині ночі оживають усі іграшки, спортивне знаряддя, канцтовари й тому подібне – і починають розігрувати дійство, подеколи достойне найвеличніших драм в історії світової літератури.
Два тюбики з фарбами – блакитний Васильок та рожева Розіта – й їхній антагоніст Чорна фарба з помічниками Сажею та Кіптявою. Так, щойно оживши, головний антигерой уже хоче зачорнити весь світ і починає от із чого: «Заплющте очі, милуйтеся царством темряви!»
Герої заплющують очі – а там зовсім і не темрява! Їй, Розіті, уявляються райдужні кола, а йому, Василькові, – корабель на стрімких хвилях. І нічого, що на темному тлі, – чорний колір тільки підкреслює яскравість образів!
Чорні фарби підступно викрадають Розіту, а всі іграшки на чолі з Васильком кидаються у погоню за ними. Наздоганяють! І – щасливий кінець: «Пощади просимо… – Пощади? Ех, ви, темнота…»
Сучасні філологи знайдуть у цій невигадливій  історії широкий простір для досліджень, у тому числі порівняльних. Тюбик із чорною фарбою, закутаний у чорний плащ, співає добірним шаляпінським басом арію про те, що «…буде чорним мухомор, і буде чорним помідор», – то чим він не Мефістофель? А Васильок, проголошуючи непереможну силу любові, згадує про Шекспірових Ромео та Джульєтту?
І найкрасивіше у світі видовище – блакитне небо й рожевий світанок?..
І два порожні тюбики з-під рожевої та блакитної фарби…
 
Був і такий випуск (10 грудня 1989 року), у якому Олександр постає в ролі статечного професора – винахідника Універсальної машини, котра знає відповіді на всі питання, а найголовніше – уміє показувати мультики. Хоч «Ну, постривай», хоч «Пригоди капітана Врунгеля», хоч «Слідство ведуть колобки» – на кожен смак. Тоді ще не знали таких крутих слів, як ґаджет, дивайс, мобільний додаток, ігрова приставка, QR-код, 3D-зображення і подібних, а планшет був лише сумкою для носіння документів… але Універсальна машина уже тоді заволоділа умами і дорослих, і малих.
Не менш цікавий випуск, яким редактори «Українського телебачення» порадували дівчаток – а також їхніх сестер, мам і бабусь – 8 березня 1990 року: «В гостях у Шерлока Холмса». Тільки варто було у плед закутатись і чаю заварити, щоб довершити образ Англії у своєму київському помешканні. На екрані імпозантний Холмс – Олександр Безсмертний і його вірний напарник доктор Ватсон – Євген Наумов (артисти київського Театру юного глядача). Вони доречно запросили «третього» з далекої України до оперативної групи з пошуку таємничої «злочинниці», адже без нього таки б не обійшлися. У пригоді їм стали персонажі мультфільмів «Пес у чоботях», «Бременські музиканти», «По слідах Бременських музикантів»… У котромусь із цих фільмів злочинницю знайдено – і от найвища похвала з уст Холмса: «У нашого Олександра Васильовича – чудова зорова пам'ять!»
А от неймовірно красивий – навіть по чорно-білому телевізору – «осінній» випуск 30 вересня 1990 року. Чи то Ботанічним садом імені Гришка, чи то Феофаніївським парком – по опалому листю неквапом ступає Олександр.
То згадує українські прислів’я та приказки про осінь. «Вересень пахне яблуками, а жовтень – капустою… Жовтень холодний, але листопад його перехолодить… Листопад вересню онук, жовтню син, а грудню рідний брат».
То декламує вірші Володимира Сосюри:
 
Облітають квіти, обриває вітер
Пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
Осінь жовтокоса на баскім коні
 
Усе це в проміжках між найкращими «осінніми» мультиками: «Раз горох, два горох», «Казка про чужі фарби», «М’ячик і хлопчик», «Пластиліновий їжачок».
Як він говорив, практично усі передачі показувалися в прямому ефірі. Але цей випуск був винятком – ішов у записі, як і інші, зняті «на пленері». Того дня – дня Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії – це було його царство. Це був його універсум. Пора бабиного літа, яке він усією душею любить і донині.
 
«Якщо ви вважаєте осінь
сумною та дощовою –
отже, ви не вмієте
насолоджуватись цією
найбільш душевною порою року!»
 
Із прогнозу погоди на радіо «Ностальгія»
 






К

Коли хтось запитає: «На кого схожий твій найкращий друг?» – я відповім: «Певна, що ви любите казки. Перегляньте їх – і ви побачите, що така людина, як він, – або оповідач, або козак-звитяжець, або добрий король». Такий само мудрий і лагідний. Такий само гарний і могутній.
І це так, коли для багатьох – і юних глядачів, і професійних критиків – ім’я Олександра віддавна і досі асоціюється з казкою. У якій він, навіть будучи виразним антигероєм – наприклад, розбійником зі «Снігової королеви» – активно включається в ігри з дітьми, а насамкінець разом із усіма святкує перемогу над злими силами. І, звільнившись через деякий час від машкари (анти)героя, знову стає простим Олександром, у чийому серці назавжди залишаються оплески та сміх, якими винагороджували його гру діти найрізноманітнішого віку – від трьох до ста трьох…
 
*
 






І

І великі, і малі, і реальні, й вигадані, але повсякчас щиро зіграні персонажі:
«Вікентій Премудрий» Я. Стельмаха (Віка), 1981.
«Сміх і сльози» С. Михалкова (Андрій Попов), 1984.
«Дванадцять місяців» С. Маршака (Королівський садівник, Перший речник, Місяць Січень), 1987.
«День народження кота Леопольда» (Біле мишеня), 1988.
«Даринка, Гриць і Нечиста сила» (Гриць), 1989.
«Цар Плаксій та Лоскотон» (царевич Плаксун Перший), 1990.
«Стережися Лева!» Я. Стельмаха (Песик Бурмосик), 1995.
«Бременські музиканти» Г. Гладкова – Ю. Ентіна (Заступник начальника варти з виховної роботи), 1999.
«Острів скарбів» Р.Л. Стівенсона (Сліпий Пю), 2001.
 
А ще – ведучий «Країни Мультляндії».
А ще – численні знані й безіменні герої новорічних вистав…
Які в сукупності й здобули Олександрові неофіційний титул «Улюбленця київської дітвори».
І, звісно ж, – Орден Рожевої Гвоздики.
 
 
 
 
 
Ти сповідався восени мені…
Бо знав – тебе я зможу врятувати,
Прикрасити твої бентежні дні,
Тобі натхненням і снагою стати.
 
І мріяв бір у запашному сні,
І ми були неначе син і мати, –
Ішли удаль за сонцем по стерні,
Щоб чарівну жар-птицю упіймати.
 
Ти сповіддю мій розум просвіти –
Як-то, бува, сльозою серце зросиш;
Я знаю, що від мене хочеш ти,
 
І все зроблю, про що мене ти просиш,
І зможу тобі щастя принести –
Так, як і ти мені його приносиш.
 
 
…І залишилося у мене в руках перо чарівної жар-птиці, яким я й пишу цю повість.
Вересень 28, 2018, 17:13

Осінній Романтик. Повість-есе. Образок 6

Образок шостий
 
 
ЛЮДИНА В ОДНОСТРОЇ
 
 






Б

Біля відчиненого вікна стоїть бравий льотчик у синій формі з золотими крильцями на погонах. На руках у нього – дівчинка років п’яти. І обоє захоплено дивляться в далечінь, де у сповненому сонцем небі помалу набирає висоту красень-авіалайнер…
 
Нехай це всього-на-всього реклама склопластикових вікон «Екран-Акрос». Але сам факт – цей зворушливий сюжет у 1998 році не сходив із екранів телевізорів та білбордів усіх районів Києва.
І в ролі льотчика – наш старий знайомий Олександр.
Військового однострою в реальному житті йому поносити не вдалося – далася взнаки важка травма. Але ж напевно у світі нема актора, якому не довелося б грати солдата. Навіть у казковій виставі на кшталт «Кресала».
 






А

Але ж юнак, герой вистави, зодягає на себе солдатський однострій або лицарські обладунки не лише для того, щоб набути соліднішого, «дорослішого» вигляду. Може, він саме зараз вирушить на бойовище. Звідкіля – хтозна – може й не повернутися…
 
…Йому було страшно вмирати. Але він знайшов у собі сили усміхнутись у вічі катам. Він – це Мишко Капустін, головний герой спектаклю за п’єсою Я. Сегеля «Я завжди усміхаюсь…».
Двоє різних характерів війна звела разом. Мишко – пустун, мрійник, легковажний веселун навіть на війні. І Ніна – серйозна, розумна дівчина із великими сумними очима… Режисер запропонував умовну смерть, смерть-символ для цих двох героїв вистави. Ця смерть буде тим більш вразлива тому, що прийшла до юнака і дівчини в час, коли щастя було так близько – німецьке командування підписало акт капітуляції…
Звісно, вистава ще далека від досконалості. Але головне те, що майбутні актори взялися втілити на сцені вічну тему – тему цінності миру, цінності людського життя.
 
Р. Камінська,  «Остання усмішка, останній постріл».
 
Вистава «Я завжди усміхаюсь…» стала, у буквальному значенні цього вислову, бойовим хрещенням для 4-а курсу акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, випуску 1980 року. І серед них – у ролі Мишка Капустіна – наш Олександр, підопічний Леоніда Олійника. А з того ж таки дня ще й похресник видатного режисера, уже на той час художнього керівника Театру імені Івана Франка – Сергія Данченка.
От як іншим разом доля заведе! Частенько, особливо уже в нашому сьогоденні – для якого характерним є захоплення містикою та езотерикою – артисти побоюються грати персонажів, що умирають: як би на себе самих біду не накликати… Можливо, молоді актори вісімдесятих не дуже на цих думках і замикалися, – знали, що все це не по-справжньому.
Головне – запрошення до роботи у провідному драматичному театрі України відразу ж по завершенні навчання в інституті! А так не кожному могло пощастити!!!
 






О

Одного з перших «людей в однострої» Сашко зіграв у драмі болгарина Недялко Йорданова «Мата Харі» (1984, постановка Христо Кричмарова). Там, в інтер’єрі будинку лікаря, де зібралися на світську вечірку (у самісінький розпал Другої світової війни!) люди мистецтва – актриса Аделіна, поетеса Емануела, журналіст Константин, композитор Захарі, благодійниця Тонічка, – срібною павутинкою літає французьке ім’я:
Жанна.
Жанна… Жанна… Жанна?
Жанна – тут…
Хто вона?
Жанна д’Арк, майбутня героїня трагічної актриси Аделіни Тошевої (Юлії Ткаченко) – така молода, після характерних вікових ролей Леді Макбет і шпигунки Мата Харі?
Або просто красиве ім’я-пароль: «Жанна вже здорова, лікар не потрібен…»
А може…
може, тут і не Жанна мається на увазі? А Жан?
Побіжно згаданий у записці, вкладеній у подарований на сцені букет, Геннадій Іванов?
 
Жанна – тут…
 
Або…
Ні в чому не повинний партизан Іванко Попов – персонаж Олександра, рокований на загибель під час облави? Несподіваний казковий солдатик серед поважних творчих людей. Ішов по зброю міцну та надійну, а наскочив на німецький патруль – і отримав поранення… Біля нього ходили жінки, тамуючи муки, а Равлик-Павлик (Богдан Ступка) супроводжував їхні дії пісенними словами:
 
Перша вмиває зморене тіло,
Друга чар-зілля тулить до ран,
Третя цілує хлопця несміло…
Господи! Чому і я не партизан?..
 
І коли у фіналі вистави Іванко таки падає, мов підтятий колос, від пострілу німця, – як зворушливо його суджена, Кичка з Горно-Яблчева (її грала неперевершена Наталія Лотоцька), співає колискову!.. У таємній надії, що наречений лише заснув, а на ранок прокинеться в зовсім іншій подобі…
 
І вже в зовсім цивільному однострої.
Морячок Юрко з торгівельного корабля
(у «Зливі» Олексія Коломійця,
постановка В. Оглобліна, 1985).
 
Герой знову-таки епізодичний, але характерний. По-флотському лаконічний. Цінує морський порядок: черевики не скидає, щоб форму не порушувати, але перед тим, як зайти, добре їх витер, – «дисципліна – передусім». І ще, як сказали б зараз – «підтримує вітчизняного товаровиробника», а в ті часи – «не потерпає від речовізму»: шмотками не хворіє, але може знайти щось красиве й добротне з випущеного на батьківщині («імпортне хіба мамі купую»). І ще – комунікабельний: згоджується разом зі Славком підтримати молодіжну компанію як його нібито двоюрідний брат. Та ще й моряк! – усім на подив.
 






М

Можна як завгодно розглядати драму «Фронт» Олександра Корнійчука (постановка Ігоря Афанасьєва, 1985 рік) – від класичного твору стилю соц-арт і до вияву прихованої злющої іронії над кабінетними генералами, яким, натурально, видніше, як вести бої… сидячи в бункері.
В інтер’єрі штабу фактично відбувається вся дія, що її сучасні філологи називають колізією «горловщини» та «огнєвщини», іншими словами – зіткненням двох стратегій, із котрих лише одна може виявитися правильною. П’єсу оприлюднено 1942 року, і ще тільки назрівав відомий конфлікт Рокоссовського та Жукова за правильну стратегію визволення Києва…
Але поміж підкилимними розборами несподівано виринає вставний сюжет – свого роду п’єса у п’єсі. Про неї не прочитаєте у «Вікіпедії», на неї незначну увагу звертали дослідники.
Це друга картина з другої дії – лінія фронту. На бойовищі хуга свище. А в шанці сидять четверо. Представники чотирьох різних народів тодішнього Союзу – українець Остапенко (Василь Мазур), казах Шаяметов (Юрій Саричев), грузин Гомелаурі (Володимир Абазопуло) та сибіряк Башликов (Олександр).
Але коли поглянути на ці апріорі епізодичні постаті під кутом зору архетипної критики, то можна в них побачити дещо більше. Вони, по суті, – символи чотирьох пір року та чотирьох стихій.
«У нас у Полтаві галушки» – наш земляк, Остапенко. Пора року – осінь, стихія – вода: Ворскло – річка-невеличка. Все жде, коли ж дозріє врожай на рідній Полтавщині. Іскрометними жартами сипле – точнісінько Остап Вишня. Тому й прізвище відповідне, промовисте.
«Піднімаю цей маленький келих за велику радість зустрічі після війни у нашій сонячній Кахетії» – це Гомелаурі. Пора року – літо, стихія – вогонь. Туга за рідною Грузією й неприхована радість від майбутньої зустрічі з родичами та побратимами по зброї – за рогом молодого вина.
«Не так мороз страшний, як протяг. Свище, як у нас у степу!» – це Шаяметов. Пора року – весна, стихія – повітря. Потужним зустрічним вітром здіймається назустріч ворогові – і так само зненацька гине, уражений кулеметною чергою.
«А в нас у Сибіру такі морози…» – отож, стихія – земля, пора року – зима. Це Башликов. Тому й він має прізвище промовисте, від слова «башлик» – зимова шапка, яка закриває лоба. Назвиклий до холоду – воістину з «сибірським здоров’ям». Ні у вогні не горить, ані у воді не тоне.
От у чому вага цих нібито епізодичних героїв – вони тримали оборону як могли. Так само, як і їхні предки охороняли кордони європейських держав від турецької навали. Або загони Петра Кирпоноса, що полягли смертю мужніх, але не допустили німців до Москви у 1941-му…
І, що характерно, – названі четверо акторів неодноразово виступали в ролях козаків-запорожців. І до «Фронту», й опісля нього.
 






«Е

неїду» Івана Котляревського запоєм прочитала ще задовго до того, як ми почали вивчати її за шкільною програмою. Саме під впливом побаченої ще у 1988-му рок-опери (у постановці блискучого Сергія Данченка, датованій 1986 роком!). Ну й, звісно, з поширеними на той час темами учнівських творів за сюжетом поеми, не остання з яких – «Подвиг Низа та Евріала».
Цю тему, здається, вже зняли. Як і виставу, яка йшла сімнадцять років. Можна тепер поміркувати й про подвиги. До речі, кажуть лінгвісти, лексема «подвиг» тільки в українській та російській мовах є, – жодною іншою її не перекласти одним словом.
Ніде правди діти, Низ і Евріал усе-таки під покровом ночі залізли у стан до ворогів і порізали їх сонних («дали рутульцям накарпас»). А персонаж Олександра – аркадський царевич Паллант Евандрович – хай навіть іще зовсім молодий, просто хлопчик (до вступу в Енеєве військо лише «в паці грав» і по складах читав), і майже без слів (як у Котляревського, так і у Данченка – Драча), але сам-один у чесному бою подолав чимало латинян! Навіть славнозвісного «Агамемноненка Галеса», який наводив страх на всю округу! Аж доки тихою сапою не підкрався Турн – рутульський царьок-антагоніст – і ударом у спину не знищив аркадця. Та ще й на додачу клейноди з нього мертвого зняв…
Чим, до речі, сам собі підписав смертний вирок.
І канув у небуття.
А от на честь Палланта навіть назвали місто.
 
Десь у ті самі дні 1986 року… на далекому східному небосхилі зійшла зоря воїна-афганця, Олександрового однофамільця, а може, й краянина. Чи то Кирила, чи то Костянтина – Шкребтієнка… Наклав головою в Афганістані. Там же й похований. У краєзнавчому музеї Корсуня-Шевченківського сьогодні зберігається коштовний подарунок сина матері – оздоблена східними орнаментами хустина. Рясні арабески звиваються по малиново-шафрановому полю, – і вгадуються в них вигини та перекати квітчаної зелом Росі, котра вранці та ввечері у промінні сонця теж видається малиново-шафрановою…
Щороку в Корсуні цвітуть у травні розкішні іриси. Такі великі, що їх у дві руки не вбереш, – наче ота афганська хустина сама собою розстилається по майдану, своїми малиново-шафрановими тонами обарвлюючи все довкола. Наче саме собою виростає місто на честь знаних і безіменних героїв, які, за Стефаником, «піснею прокладали до звізд» свою останню путь із Афганського нагір’я…   
 






Д

Друге березня 1993 року – прем’єра «Патетичної сонати» Миколи Куліша, повна версія українською мовою, вперше в історії. Напевно ж кожен із виконавців добре обізнаний з історією українського театру, аби здогадатися, яка велика честь випала йому. Адже коли «Соната», поставлена уже в добу Незалежності, у Театрі імені Франка, мовою оригіналу, увійде в аннали історії – то заразом увійдуть і її виконавці, і все той же Сергій Володимирович Данченко – режисер-постановник. А також і Олександр – у подобі «героя революції», але притому й завзятого поборника українізації.
Боєць із євангельським іменем Лука, хоча попервах і відкидає лірику в угоду «вимогам часу», та водночас опікується – за словами Олександра Олеся – «рідною мовою в рідній школі», віддаючи розпорядження: якнайшвидше відремонтувати приміщення школи, укомплектувати учительський штат, надрукувати українських букварів. Усе в нього чітко організовано – от збір, от «маніфестація об одинадцятій», от розподіл зерна для засіву…
 
а от приходить Ілько Юга з дивним проханням – заарештувати його.
За зраду.
 
Зрада, зрада, зрада…
Лейтмотив Ількової сповіді.
Він говорить про те, як допоміг корнетові російської армії Пероцькому втекти від переслідування… і здається, наче очі заплющує, наче щулиться весь в очікуванні пострілу.
Але пострілу немає.
Не приходять двоє у сірих шинелях.
Не заламують нещасному поетові руки назад.
Не ведуть до в’язниці.
Навіть кайдани на зап’ястках не клацають.
Проте мовчання Луки – інколи перериване короткими фразами (можна сказати, «як пострілами») – чи не сильніша кара, ніж страта або й просто арешт?
Одначе… стривайте. Саме євангелістові Луці належить притча про блудного сина. І саме так, «по-батьківськи», герой Олександра – хай навіть тричі боєць революції! –поставився до Ілька (Олексія Богдановича): не рви, мовляв, душі та амуніції, спіткнувся раз – мерщій вставай!
Адже ж ти, Ільку, колись і мене учив вірші писати…
І подивіться, з «вічної любові» Лука іронізує, поезії попервах не визнає, але повсякчас метафорами говорить. Точнісінько, як заповідав Лесь Курбас: через секвенції символів вивільняти енергію гротеску!
Лейтмотив будь-якого його монологу – «Дорога революції», без якої люди довічно в темряві ходитимуть. І навіть про омріяну такими, як сам, світову революцію он як образно висловлюється: «вітри впадуть їм (повішеним) у нозі». І прапор, який він несе, ризикуючи життям під обстрілами, – «круглий, як місяць»; і дивитися, як Зінька – Поліна Лазова – натхненно працює, вишиваючи літери на знамені, – йому в радість.
От! От уже коли навіть у його душі любов пробудилася. Хай і не вічна. Хай приправлена іронічними нотками в розмові про Марину: «Тільки й того, що на піанінах грає, а він (цебто Ілько) зробив із неї мрію».
І так йому шкода, що прапора скоро буде закінчено, – адже тільки серцем – серцем, із його слів!!! – можна це зрозуміти.
Усе-таки голос серця сильніший. Засмакував Лука «червоного вина революції», – он уже й обшуки та арешти, накинуті розпорядженням керівника штабу Гамаря, обтяжувати починають.
Навіть свій часопростір Лука вимірює в таких незвичайних координатах: «там, де (або «тоді, коли») ти, Ільку, вчив мене писати вірші»!
Дамо слово філологові Ярославу Голобородьку – землякові Миколи Куліша та дослідникові його творчості:
 
«Лука бачить себе тільки в боротьбі… категоричний у судженнях…
готовий на самопожертву в ім’я ідеї, що стає… магічною надсилою, яка спрямовує
характер почуттів, учинків, симпатій».
 
Це вам нікого не нагадує?
Ще один непокірливець, ворохобник в однострої, який сам знайшов нашого Олександра!
А якщо повірити літературознавцям, що прототипом Луки був не хто-небудь, а сам Микола Гурович Куліш?..
Ми-ко-ла Ку-ліш… Анаграма: де на стику слів «ла» і «ку», там же – «лу» і «ка». Чом би й ні?
 






У

У козацьких піснях шаблю часто називають лицарською чесною зброєю, сестрицею, ненькою рідненькою, дружиною, панночкою молоденькою.
…От цікаво, що у п’єсі «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», за якою у 1991 році Театр імені Івана Франка поставив музичну драму «Засватана – не вінчана», виголосити цю тезу Іван Карпенко-Карий доручив не котромусь із центральних персонажів, а такому небагатослівному запорожцеві Максиму. Певно, щоби втілити в його образі ще й таку чесноту лицарського кодексу, як слідування обітниці безшлюбності:
«Ось вона – козацька жінка!» – і показує на шаблю.
А не менш прикметно, що в доробку Олександра продовженням цього ну ду-у-уже епізодичного героя став головний – наймит Антон у «Дурнях…» Кропивницького. А вже потім, у 1995 році, – і молодий козак Роман із трагедії «Гетьман Дорошенко» Людмили Старицької-Черняхівської (1995, режисер – Володимир  Опанасенко).
У першій появі героя бачимо, як його, напівживого, важко пораненого – після сутички з татарвою вносять до намету козаки на чолі з Петром Дорошенком, тоді ще полковником Черкаським. Виживе, не виживе?.. як то й водиться, дівчина Галя ходить біля нього (як та Кичка біля Іванка Попова), рани йому промиває, цілющими травами поїть… і врешті-решт закохується. Та й як не закохатися?
Наче в пісні співається:
 
Росою вмию твої очі,
Купатиму в медових ліках,
Волосся, згублене у хмарах,
Я розчешу липневим вітром.
Ну, як тебе не любити,
Як тобі не радіти,
Як тебе не любити?..
 
Ще коли був Єгор Морозов – також закоханий «в однострої», з вистави «За Сибіром сонце сходить…» Миколи Зарудного (1981 рік). Провідник любовної сюжетної лінії, без якої не обійдеться жоден епічний твір. Зокрема й про війну.
…А не занадто дорогу ціну заплатив Роман гетьманові Дорошенку за порятунок свого життя?
Передав йому листа – ні сном, ні духом не відаючи, що там написано – через що гетьман і покинув табір, настановивши замість себе «на хазяйстві» Дем’яна Многогрішного? А той скористався нагодою та й уклав небезпечний для України договір із московітами… Чого доброго, ще гетьманські клейноди загарбає. А відповідати має хто? – гонець.
 
І, до речі, ця колізія з нещасливим листом, твоєю рукою переданим, – не єдина в роботі Олександра. Її підхоплює В’язень із історичної драми Роберта Болта «Віват, королево!» (постановка Ю. Кочевенка, 2008 року). Едвард Фентон, єзуїтський священик, змучений життям таємного агента, у в’язниці наразився на так звану «квочку» – підсадного нібито злочинця, якому й повідав про листи. Звинувачення приймає достойно, вирок вислуховує стоїчно.
Усе знаєте? – А навіщо ж тоді допитуєте?..
Я маю високий сан – священик! Тому помиратиму, як священик – на вогнищі!
І – як Джордано Бруно: ви, що вимовляєте вирок, труситеся від страху більше, ніж я, рокований на спалення…
Рукописи не горять, – горить папір. А слова повертаються до Бога. Так сказав безіменний рабин, потерпілий від рук іспанських інквізиторів…
 
А як стерпіти, що двох твоїх малих синів оддано в яничари? Залили Дорошенкові турецькі посли душу медом, що султан відтепер українцям друг, і дітей українських – цілих п’ятсот душ – у Стамбулі любитимуть і глядітимуть, як своїх, – і не шкода. Ані п’ятисот, ані тисячі. А через років двадцять вони на цю землю вже зі зброєю прийдуть і своїх же батьків повбивають.
От і мучся, Романе, такими суперечливими почуттями – від вдячності гетьманові за врятоване життя і ненависті до нього ж за уярмлених дітей. Від кохання до Галі – і до болю за поглиблений розкол країни, у якому почасти винен сам…
 
Робота над кожною виставою триває від першого читання в аудиторії – і до того часу, доки її знімають із репертуару. Може, два роки, може, десять, а може, й двадцять. Та щоразу актори знаходять нові деталі, нюанси до своїх ролей, намагаючись глибше вжитися у той образ, який вони втілюють.
У цих творчих пошуках їм частенько допомагають зовсім несподівані обставини.
Так-от, під час однієї з вистав «Гетьмана Дорошенка» трапилася така курйозинка. Про неї б у п’ятому образку розповісти, але… Словом, іде вистава. На сцені – Олександр Задніпровський (Дорошенко), Олег Стальчук (Мазепа) та інші. Не зайняті актори тим часом за лаштунками у преферанс ріжуться. Так! У декого такі довгі перерви між виходами, що «пульку-двадцятку» елементарно розписати можна (сама грала, знаю).
 
У цих акторів попервах незрозуміло – чи вони грають у преферанс між виходами, чи виходять на сцену між якими-небудь другими і третіми «розпасами». Розпаси – гра, у якій пасують усі учасники, і кожному треба приловчитися не взяти жодної взятки, – це перевірка класу гравця. Майже так само, як перевіркою рівня майстерності актора – з точки зору Всеволода Мейєрхольда – є роль п’яного…
 
А саме того дня від Олександра – «некоронованого короля преферансу», який грав Романа – з якогось дива фортуна відвернулася. Тут на вирішальному кону не пощастило – аж от йому настав момент виходити. І там, де, за задумом Людмили Старицької-Черняхівської, мало прозвучати «Я все втеряв!», – наш козак молодий візьми та й скажи: «Я все програв!»
Глядачі, звісно, нічого не помітили, а за лаштунками усі аж лягли від реготу – вони-бо розуміли, звідки вітер дме.
А Дорошенко упіймав ритм думки співрозмовника –  і з льоту відповів: «А я, бач, виграв», замість «а я знайшов, бач». Щоб вийшов п’ятистопний ямб.
Принагідно віддамо належне нашим глядачам: вони здатні і готові пробачити артистові будь-який зрив, упевнивши себе в тому, що «так треба» за п’єсою. Або що це придумка режисера-постановника – аби освіжити дію. Або імпровізація, без котрої навряд обійдеться вистава.
 
Загалом іще наприкінці ХІХ століття схожий казус вийшов із відомим драматичним актором Федором Левицьким. Замолоду він працював судовим виконавцем, і в його обов’язки, зокрема, входило оголошувати: «Встати, суд іде!» А у вільний від основної роботи час він грав в аматорському театрі, й от якось після вдалого виступу задумали колеги перекинутися в карти. І на вирішальному кону Левицький – через чийогось підступного туза – програв усе до копійки… На ранок, невиспаний та роздосадуваний, узяв та й вирік: «Встати, туз іде!» На тому завершилася його судова кар’єра, зате у театральному мистецтві він таки собі ім’я зробив…
 






Ч

Чимало на своєму віку Олександр переміряв одностроїв не лише військових, а й цивільних. Думав іще у школі на міліціонера йти вчитися – і тепер його ж грає.
…«Обочина» Миколи Зарудного (1982). Невелика, але емоційна роль – автоінспектора ДАІ. Від самого початку впевнений, що у будь-якій дорожньо-транспортній пригоді винен передусім автомобіліст, – з нерозтраченою злістю він налітає на шофера Андрія Косогонова, котрий у темряві збив пішохода на смерть: «Шампанське пив, гад?..» А той і без цього шокований – таж за кермом сиділа його дружина…
І в пролозі, і в апофеозі – голосом Олександра звучить одна й та сама фраза-афоризм, котра здається навіть підсиленою ревербератором:
 
«Ех, ви!.. Чого ж це вас усіх
на обочину несе, коли є дороги?..»
 
…Телефільм «Попіл Клааса» 1990 року, за однойменною повістю Анатолія Дімарова. Головний його герой – репресований у 1930-ті роки Олександр Костюк (у фільмі – Богдан Ступка) чинить самосуд над сусідом Свиридом Химочкою (Віталієм Розстальним) – колишнім енкаведистом, персональним пенсіонером. А разом із тим – і своїм давнім ворогом, призвідцею всіх його бід.
Гримить потужний постріл із двох стволів обрізу мисливської рушниці. Ворог падає мертвий… Дільничному (Олександрові), який прибіг на шум, герой простягає непотрібний уже обріз – здаюся, мовляв. А той, сприйнявши цей пацифістський акт за спробу збройного нападу, – розстрілює старого впритул. І це при тому, що кілька хвилин тому він же турботливо розпитував свого підопічного: «Хто наніс вам побої?», сповнений щирого бажання йому допомогти. Але так правди й не добився – адже в душі Костюка правосуддя було вже звершено…
…Знуджений молодий сержант – черговий у міліцейському відділку, куди доправили не кого-небудь, а центрального персонажа серіалу «День народження Буржуя – 2» (2000), бізнесмена Володимира Коваленка. Ота-ак. Утрапив, новий росіянине, до мене в клітку – тепер я з тобою можу зробити все, що заманеться. Тепер ти блазень, а я король: «Мені зателефонувати…  – А може, тобі ще факса відправити?» – і бр-рязь! – кийком гумовим по ґратах! Мовляв, іще одне слово – наступний удар по нирках буде…
…Служитель Академії мистецтв, відставний солдат Гавриїл Єфимов («Божественна самотність» О. Денисенка, 2008). Для якого найбільше задоволення – поспілкуватися та чайку з вершками попити. Фактично єдиний персонаж Олександра, який на сцені Українського драматичного театру говорить російською мовою. Майже чистою, – іноді вставляючи просторічні слівця на взір «энтот», «этиоть», а іноді серйозно ображаючись, коли його називають «Гаврила».
 
Був у Василя Шукшина такий герой – сільський коваль Федір Грай, учасник місцевого театрального гуртка. З діда-прадіда селянин, він, одначе, ненавидів просторічні слова, якими до переситу було нашпиговано п’єсу, що в ній доводилося грати. Щоразу, коли йому треба було сказати яке-небудь «теперечки», він відчував майже фізичний біль… і пропускав це слово. А безперечну удачу на кону йому принесла чиста, емоційна, іноді в міру різка мова, без зайвих діалектизмів.
 
При Шевченкові Єфимов був аж до останнього його подиху, чув його чисту, емоційну, в міру різку мову. І символічно, що саме цьому епізодичному героєві автор приписав за кілька лічених секунд зіграти Wendepunkt – акт мародерства: відібрати в уже мертвого Тараса золотий годинник – і покаятись у своєму вчинку, повернувши річ назад, а потім іще довго плачучи на колінах біля ложа спочилого поета…
Та, одначе, наймістичнішим явищем подібного ґатунку і для мене, і для Олександра залишиться «Прощальна вистава» Петера Мюллера, поставлена 1988 року на Малій сцені Театру імені Франка (режисер Анатолій Чечик). Для мене – тому, що я її не бачила, а чула про неї тільки з розповідей. Для Олександра – тому, що і сама вона нетривала, і недовго йшла, але, на його думку, «розкішна». За своїм катарсичним впливом варта найкращих зразків античної трагедії.
Сюжетний концентр – постановка циркової вистави, над якою працюють дві антагоністичні між собою групи артистів: одні з них воювали, інші – ні. Клоунський костюм – це ж також свого роду однострій. Камуфляж.
На тому ґрунтується не лише концепція вставної клоунади, а й самої п’єси: жертви війни – не лише вбиті, замучені фізично й морально. А також і вбивці.
Нині у вузьких колах нашого суспільства виник і помалу поширюється погляд на війну як на таку собі романтичну пригоду. На комп’ютерну гру, у якій можна «зберегтися» і неушкодженим вийти на новий рівень… Ні і ще раз ні. Бойовище – хоч і називається подеколи «театром воєнних дій», але це таки не театр, не біржа праці і не сайт знайомств. У такій грі буває лише один «рівень». І тим, кому все ж судилося перейти на рівень мирного життя, доводиться дуже складно (чого варта соціалізація ветеранів АТО в наші дні!)
І ви мусите переграти свої переживання. Якщо хочете – «пересміяти» їх. Із несправжньою зброєю у «воїна», бутафорським шприцом у «санінструктора». Із феєрверком, почувши який – так і хочеться кинутись на землю, прикривши своїм тілом іншого, – настільки віриш, що то вибух бомби або кулеметна черга…
 
*
 






О

От вони, ці «люди в одностроях»:
Єгор Морозов – «За Сибіром сонце сходить» М. Зарудного, 1981.
Автоінспектор ДАІ – «Обочина» М. Зарудного, 1982.
Солдатик – «Регіон» М. Зарудного, 1984.
Іван Попов, партизан  – «Мата Харі» Н. Йорданова, 1984.
Гвардії сержант Башликов, сибіряк – «Фронт» О. Корнійчука, 1985; там же – Ад’ютант Горлова.
Паллант, син аркадського царя Евандра – «Енеїда» І. Котляревського, 1986.
Юра, моряк торгівельного флоту – «Злива» О. Коломійця, 1986.
Клоун Баллі 1-й – «Прощальна вистава» П. Мюллера, 1988.
Максим, запорожець – «Засватана – не вінчана» І. Карпенка-Карого, 1991.
Лука, революціонер – «Патетична соната» М. Куліша, 1993.
Роман, молодий козак – «Гетьман Дорошенко» Людмили Старицької-Черняхівської, 1995.
Священик-вязень – «Віват, королево!» Роберта Болта, 2008.
Гавриїл Єфимов – «Божественна самотність (Оксана)» Олександра Денисенка, з 2008.
 
А вони таки не були незнаними. Чи поверталися живими-неушкодженими додому, чи лишалися вічно молодими в буйних травах учорашніх бойовищ, – але вони породили новий архетип. Тобто – первообраз.
Відомий кожному народові Солдат. Або Лицар. Або Козак. Оборонець усіх скривджених. Гроза всіх на руку нечистих. Вправний і в бою, і в будь-якому ремеслі. Той самий, якому звитягами на герці та в мирному житті вдається і півцарства отримати, і царівну за дружину взяти, і навіть саму смерть перехитрувати.
А потім – і втілитися в того бравого льотчика з дівчинкою на руках, який проводжає в далеку путь авіалайнер…
 
 
 
 
 
Принесена з морозу книга біла.
Зігрілася, змахнула, наче крильми,
Своїми сторінками – й закрутила
Потік подій, мов дивовижні фільми.
 
…Не так давно стріляли зорі в літо, –
Вже й осені приспущено знамено.
Зима вступає в місто сніговито, –
Її це перемога, достеменно.
 
Благає сонце-гетьман допомоги…
У кого? В короля, царя, султана?
Чи краще просто звіритись на Бога –
Як не борись, усе ж весна настане
 
І передасть землі свої клейноди:
Пісні, і вірші, й жарти, і пригоди.
Вересень 28, 2018, 8:42

Осінній Романтик. Повість-есе. Образок 5

Образок п’ятий
 
 
ДИВАК, ТА Й ГОДІ!
 
 






К

Коли ми стаємо дорослими? Та певно, що ніколи. Люди народжуються дітьми й у засвіти відходять теж дітьми.
«Ну й дивак же ти!» – кажуть людині, що чинить і поводиться якось не так, як заведено.
Та… ким заведено? Коли й чому заведено?
«Ти повинен бути серйознішим». – Кому повинен? Правду казав барон Мюнхаузен: усі найбільші дурниці на світі робилися з серйозними обличчями.
І чи так це погано – бути диваком? Уміти дивуватися та дивувати – так, щоб, Боже збав, не скотитися в епатаж? І, що найголовніше, – уміти творити дива й вірити в них?
Диваки, часто незнані на імена, – творці усіх на землі винаходів. Наприклад, той, хто навчився добувати вогонь. Чи це не диво – коли треш паличку об дощечку, і спершу куриться димок, а потім розгоряється полум’я?
«За п’ять хвилин пензлем умілим світ чорно-білий розмалюють диваки», – співав Альберт Асадуллін у популярній естрадній пісні вісімдесятих років. «Від піску до купола» диваки придумали цирк, але їм же належить і театр. Разом із усім, що в ньому є.
Костюми, котурни і маски.
Одноактні скетчі – та містерії, які гралися по кілька днів поспіль.
Кожен причетний до театрального мистецтва – трохи дивак. Особливо той, хто в чомусь був першим.
Перший чоловік, який зіграв жіночу роль.
Перший, хто вивів на сцену жінку.
Перший, хто придумав сценічний рух.
Перший, хто створив декорації.
Перший, хто забажав обійтись без декорацій, а весь сценічний простір сконструювати зі світлових ефектів.
Перший, хто зробив рухомі декорації за допомогою відеопроектора.
Перший, хто навчив або навчився тримати паузу.
Перший, хто посадив акторів на місця у глядацькій залі, а глядачів запросив стати учасниками дійства.
Перший, хто одягнув класичних героїв у сучасні строї.
Перший, перший, перший…
Перший, хто намислив бодай якось змінити хід історії світового театру.
Для цього варто стати диваком.
 






Д

Дивак… ди-як… дяк…
Так!
Йосип Никифорович із «Різдвяної ночі», поставленої на католицьке Різдво 1988 року.
«Ще минулого року сам отець Кіндратій заборонив колядувати по хуторах!»
Оцей вигук – точнісінько як шматок червоної свитки з гоголівського ж «Сорочинського ярмарку» – являється в найнесподіваніших моментах і звучить просто-таки звідусіль – чи то з дзвіниці, чи з вікна, чи з ложі освітлювача, чи з самого Свят-Вечірнього неба:
 
«Ще минулого року сам отець Кіндратій
заборонив колядувати по хуторах!»
 
І, хай йому всячина, таким же ж суворим тоном це сказано – аж інші герої, а заразом і глядачі, попервах і не зважуються спитати: а чому, власне, заборонив?
Тільки під кінець це питання й виникає.
А відповідь? Таким способом, мовляв, народ догоджає сатані…
Та ні при чім тут бовван Коляда – уособлення язичницького уявлення про хід часу та зміну пір року. Таж колядками народ спервовіку славить народження Бога, провіщає благу вість про майбутнє спасіння, – і недарма наприкінці «Різдвяної ночі» (ох, як шкода, що не збереглося жодного запису цієї вистави!) у виконанні усього акторського колективу лунає «Нова радість стала», а його превелебність Дяк, змінивши-таки гнів на милість, диригує хором, стоячи на засніженій дзвіниці.
Дивак, та й годі! Лякає отцем Кіндратом – і сам панічно боїться його. Має духовний сан і норовливу дружину – а таким вихилясом ходить біля Солохи, аж любо-дорого подивитися!
Здавалося б, персонаж другорядний. Два-три виходи, кілька коронних фраз – і по всьому. Але – повторюся – навіщось автор і його такого створив! За Гоголем, Йосип Никифорович – гостинний хазяїн, готовий поділитися радістю освячення нової хати за великим столом. У такого завжди є й хліб, і до хліба. А вже сказані на кону коронні фрази частенько крилатими висловами стають.
І оцей вибух реготу з перших секунд твоєї появи на сцені… Це багато вартує.
Так, Олександр був абсолютно упевнений у тому, що й такого героя теж треба виростити. Он був же піп Чиря у «Конотопській відьмі» Григорія Квітки-Основ’яненка, ще 1982 року поставленій – майже всю дію мовчав, тільки «мисліте писав» по сцені; а додати до нього ще власної фантазії, та ходу змінити, та інтонацію відрепетирувати, а на довершення всього – додати до гоголівського тексту ще хоч одне слівце «від себе» – та яке!
Згадаймо оригінал: якими цвітистими епітетами тамтой Дяк винагороджував Солоху? «Велеліпна», «дражайша», «незрівнянна»… це в перекладі А. Хуторяна. Але від Дяка-Олександра пані Солоха (Любов Кубюк) удостоїлася такого комплімана…
 
«Прелюбопитная!»
 
Б’юсь об заклад на що завгодно: це слівце ловеласові-духівнику подарував Олександр, а не автори інсценівки!
 






Н

Ну й коли ж його ще подуркувати на сцені, як не замолоду? Особливо якщо п’єса до цього спонукає.
Навіть не обов’язково казки – про них окрема розмова.
А така, наприклад, доросла вистава: драма під дещо легковажною назвою – «Кабанчик» Віктора Розова (1987, постановник Володимир Оглоблін). І був Олександр у ній героєм епізодичним і комічним – просто Юнаком, без імені та прізвища (хоча і з прізвиськом).
На перший погляд – позер. Любитель пофліртувати.
А на другий – ліричний герой, можна твердити – й романтичний. Недарма й прізвисько – Абрек: не просто розбійник, а розбишака-вигнанець. Лермонтовський типаж. При нагоді й цитату з Байрона може в розмову вкрутити. Тому у благословенних кримських краєвидах, де дивовижно поєдналися море з горами, – бодай невигадливими слівцями Юнак намагається завести знайомство. Може, хоч якась із його візаві – чи то закохана студентка Оля, чи «парижанка» Баскакова, чи Дівиця-вболівальниця з радіоприймачем – погодиться розділити з ним самотність?
 
«Вам пенсіонер потрібен?
Спустіться на набережну,
вони зазвичай там прогулюються
».
 
І під час перегляду вистави думалося: «А непоганий із нього був би Остап Бендер…»
А дівиця – типова Зося Синицька. Одна надія була у Юнака на неї: все-таки, бачте, не журнал «Крестьянка» гортає, не на шпицях в’яже, не морозиво лизькає, а трансляцію футбольного матчу слухає, отже – годиться у співрозмовниці. Тому й запитав не традиційне «Москва? Ленінград? Київ?», а «Хто грає?». «Пахтакор» – «Динамо (Мінськ)». І вже була б зав’язалася розмова, та тільки масовик-витівник завадив – усіх на танці кличе…
 
«Чубчик, чубчик, чубчик кучерявый,
А ты не вейся на ветру!
Ах, карман, карман ты мой дырявый,
А ты не нра… не нравишься вору!»
 
І не раз говорив він, що найважчим для нього у цій ролі було… прикидатися україномовним грузином. Тільки от чого грузином? – хіба тому, що прізвисько відповідне – кавказьке. А що дія відбувається в Криму, то Юнак радше був татарином, – до речі, саме так Олександра жартома узиває його двоюрідна сестра Галина Григорівна. А я кажу – сармат. Кочовик, войовник і цінитель краси.
Так, Бендер не Бендер, а футбольний фанат – затятий.
Отримавши, десь на третьому курсі інституту, на іспиті з історії зарубіжного театру доволі непростий білет – про театральне мистецтво Болгарії, наш студент упевнено назвав Софійський народний театр – хто про нього не знав! – і з притаманною йому солідністю в голосі почав поіменно перелічувати майстрів. Назвав кільканадцять імен – рекорд України.
Одержав, як казали в часи мого дитинства, «велике гарне п’ять». І пішов собі.
І не прогадав.
Ті кільканадцять чоловік і справді були майстрами…
Шкіряного м’яча.
Лицарями зеленого газону.
Збірна Болгарії з футболу.
Коли ми стаємо дорослими? Та певно, що ніколи.
 
Це вже буде потім – візит болгарського режисера Христо Кричмарова до Києва у 1984 році, творча співпраця з театром «Сльоза і сміх», постановка драми Недялко Йорданова «Мата Харі», де Олександрові теж дістанеться роль – остання за списком, але, далебі, не остання за важливістю…
Але про це – в наступному образку.
Сльоза та сміх – нерозлучні супутники будь-якої людини, а вже актора й поготів, тим паче майбутнього. Досі наш герой згадує, як одного разу, добряче запізнившись на заняття з музики, виправдовувався перед старенькою викладачкою Адою Львівною… тим, що саме того дня поховав давнього друга, який загинув у «гарячій точці». І – як останню данину пошани загиблому –попросив зіграти «Похорон ляльки» з «Дитячого альбому» Петра Чайковського. І Ада Львівна грала цю п’єсу – вельми схожу на знаменитий похоронний марш Шопена, однак завдяки фортепіанному аранжуванню позбавлену гнітючої інтонації, – і колеги Сашка, здогадавшись, що й до чого, давилися зо сміху, а він жестикулював їм очима: перестаньте реготатись, а то запалите!..
Дивак, та й годі.
 






О

Один із двох на вигляд простакуватих, але в душі мудрих наймитів із «Мартина Борулі» Івана Карпенка-Карого – Трохим (постановка 2001 року, режисер – Петро Ільченко).
Більш активним виступає його напарник Омелько – Євген Шах. Цьому за родом діяльності частіше випадає сперечатися з хазяїном, а також трохи й пофілософствувати, причому не аби про щось, а про цілий закон карми («Кожному своє назначено. От мені назначено, щоб я був без чобіт і без кобеняка – і вкрадено»).
Трохим же більш осмислено підходить до кожної такої суперечки й робить подеколи незвичайні висновки.
Так, ділових якостей йому не позичати. Заведи такого в постановку «Хазяїна» – він би там за конторкою сидів у нарукавниках і річний баланс підбивав. Усе чітко бачить і Мартинові доповідає – хоча й не без просторічних слів: «…Боруля добивається бумажного горба, а я (себто Красовський – вічний антагоніст) йому на спині горба надрюкую». Ти подивись, як цікаво: у мовній грі перемішалися горби й герби, друк і дрюк…
А от що найхарактерніше – Трохим уміє тримати дистанцію й не спровокувати господаря на лайку! Справжній бізнесмен нового покоління. Це Омелько в Мартина хто завгодно – і «ірод», і «азіят», і «бісова патяка», і «луципер», і далі за текстом… А Трохима «шляхтич уродзоний» сприймає як надійного помічника. Бере його супроводжувачем на різні серйозні справи.  Довіряє йому «зачищати хвости» за невдачливим напарником, – бачте, він і вкрадених коней разом зі збруєю та візком вистарався знайти, і жениха – «ростиратора» з міста привіз, цілого й неушкодженого.
Наче й слова від нього зайвого не почуєш… а таки, знаєте, слушно міркує щодо засилля канцелярських документів і до того ж можливості ними торгувати. Це для нього неприродно:
«Хто ж їх купує, оті бомаги, кому вони потрібні, хіба на цигарки?»
Ага. Відчуває, що така сила-силенна бомаг навколо однієї справи – наслідок нашої недовіри одне до одного.
Потрапили б вони обоє в наш час…
 
Коли електронний документообіг
декому ще й не снився.
 
Так, без наймитів обійстя – не обійстя.
І чогось би явно бракувало у садибі Михайла Барильченка з «Суєти» – наступного у часі шедевра Карпенка-Карого (поставленого восени 1998 року). Якби не було там повара… ні, не так: «зверх-повара» Микити Тарабанова. У недавньому минулому – кухаря при баронові Корфу.
Є така народна казка – про солдата Тарабанова. Цей – учасник традиційного сюжету: хоч що загадує примхливий цар, він усе виконує. Вчасно та якісно.
Навіть примудрився сходити на той світ – перевідати царевого батька. Від якого приніс чинному можновладцеві таке напучення:
 
Прав, синку, по совісті,
щоб люди тебе не проклинали.
А ні – то на тобі,
як тепер на мені,
чорти у пеклі дрова возитимуть.
 
Армійське минуле відчувається в усій фігурі кухаря. Починаючи від його прізвища – утвореного від воєнного музичного інструмента (барабана). А до того ж – виступаючи в цій небагатослівній і дивакуватій іпостасі, Олександр так гордовито носив свого ковпака, наче то був гусарський ківер! Із плюмажем та двома золотими кутасами по боках. І як виспівував куплети з іронічного воєнного маршу:
 
В упоительном азарте
Воевода Пальмерстон
Поражает Русь на карте
Указательным перстом!..
 
Та… у якій українській комедії немає такої колізії – принісши надто велику жертву Бахусові, герой починає дозволяти собі всілякі недозволенності. Чи не у такого Тарабанова училися декотрі недобросовісні продавці кулінарних відділів у супермаркетах? То який кому клопіт, що по п’яному ділу м'ясо на підлогу ляпнулося, – швидко підняте упалим не вважається! Блискавично підібрав, оцтом вимив – і фугуй на стіл. Гості голодні, з’їдять – іще й оближуться!..
 
Правду, тисячу разів правду говорив Всеволод Мейєрхольд: не позбавляйте сцени п’яних внутрішньої логіки! Поведінка п’яного від поведінки тверезого відрізняється тим, що всі його дії – нібито незавершені. От-от почався рух і раптом – з доброго дива – обірвався. Або на цей рух витрачено більше зусиль, ніж потрібно, або – менше. В цьому їхній комізм, але він має бути легким. За висловом Мейєрхольда, клас актора треба перевіряти за тим, як він грає п’яного.
А наш Олександр додає: якщо грає ОБОВ’ЯЗКОВО БЕЗ «допінгу».
Замолоду він дуже добре знався на винах. Із мамою разом плекав справжню «парость виноградної лози» – традиційної для сільських дворів «Ізабелли». Та й досі щиро співчуває кримському професорові-виноробу Павлові Голодризі – тому самому, який у розпал антиалкогольної кампанії їздив до генсека Горбачова, аби урятувати унікальний виноградник «Чорний доктор», а повернувшись назад, побачив його розореним і вже заасфальтованим… зайшов до кабінету та й застрелився.
 
«Кожен виноградник, кожне вино викохувалося цілими століттями! А тут усе узяли й за один день під корінь знесли!»
 
Так і уявляється, як наш «вічний студент» із секатором у руках грона «Ізабелли» зрізує… І цитує Григорія Сковороду: «Якщо чимось хочеш уславитися, будь тим по суті своїй».
Це ж про такого «дивака, та й годі» колись виникла байка.
 
Захмелілий актор виходить на сцену – явно забув текст. Суфлер йому підказує:
– У графині він побачив рідну матір.
Актор: – Га?
Суфлер повторює голосніше:
– У графині він побачив рідну матір!
Актор бере зі столу графин, заглядає в шийку одним оком:
– Мамо, як Ви туди залізли?
 
І мені ж із цієї нагоди ще по молодості написалася така собі «Арія актора, який забув роль».
 
Я знову жду, я знову жду її,
І знов засвітить сонцем нам кохання,
І мрії їй довірю я свої…
А що за мрії?
От у чім питання.
 
І от вона – у зорянім вінку,
І серце в мене ще сильніше б’ється,
І ми йдемо в країну…
А в яку?
Ну от, забув, як та країна зветься.
 
Туди, де неба пахощі п’янкі?
Троянди завжди квітнуть пурпурові?
А мо вони червоні?
Чи які?..
Забув… Утратив пам'ять від любові!
 






О

От уже кому-кому не треба було нагадувати тексту, так це Герасимові з водевілю Марка Кропивницького «По ревізії».
У 1996 році Станіслав Мойсеєв поставив його в одному часопросторі з іншим, менш відомим твором – «На руїнах». Із цього вийшла і кумедна, і водночас сумовита вистава під назвою «Український водевіль, або Вип’ємо й поїдемо!»
А чому не треба нагадувати? Та тому, що тексту обмаль. Що там забувати… Знову-таки дві коронні фрази: «Настоящий калавур». І – «Так точно!» От ця остання – наче славнозвісне «Насмілюся доповісти, я вже тут!» бравого Йозефа Швейка. Тільки той був маленький і присадкуватий, а цей – височезний. Голову нахилив (щоб за одвірок не зачепитися й кашкета форменого не загубити – хоч і відставний солдат, а форми дотримується!). І «під козирок» весь час тримає – звісно ж, лівою рукою.
Свідок – точніше, підголосок – баби Риндички (Наталії Лотоцької). З таким комічним дуетом можуть зрівнятися хіба Лисиця й Кіт із казкової повісті про Піноккіо. Бабця скаржиться на сусідку, а Герасим – «Так точно!» Бабця вимагає найсуворішого для кривдниці покарання від старшини Мироновича, задобрюючи його горілкою та бубликами, – а свідок: «Настоящий калавур із ними!»
Також ніби-женоненависник на кшталт Антона із оперети «Пошилися в дурні». Але Антон удавав із себе такого, аби приспати пильність суворого багатодітного Кукси, а у Герасима заклик почастувати обох жінок – і позивачку, й відповідачку – «березовою кашею» звучить також награно, але незлобиво… Також, знаєте, персонаж комедії масок. У даному разі – Капітан (так і хочеться сказати «копитан»). В оригіналі це хвалько, який іспано-італійським суржиком просторікує про свої «перемоги», а побачивши мишу – тікає, мов від вогню.
А в «Українському водевілі» – замість цієї ганебної втечі – як крик душі проривається в Герасима фраза «від себе»: «Казав, постанови чвертку? Казав чи ні?..»
Чвертка… а потому друга, третя, четверта – свою корисну справу зробили. Починається вечірня казка для дорослих: Риндичка з Пріською миряться («я ж тобі бурячків, і капусточки, і картопельки…»), Василь Миронович вирушають «по ревізії»… хіба вже уві сні (а писар Шелестян Салатович калатає йому дзвіночком над вухом: ньо, конячки…) І – сторож: «Я таки вищитаю, скільки мені лишилося служити до года. Хай йому враг, щоби я в цьому пеклі лишився».
І, звісно ж, незабутнє:
 
Ой, хто п’є, тому наливайте,
Хто не п’є, тому не давайте.
А ми будем пити
І Бога хвалити
І за вас, і за нас,
І за неньку стареньку…
 
Диваки, та й годі.
Але ж є такий щоденниковий запис молодого Павла Тичини:
 
«Через рік… ми вже свій театр завели у себе в Троїцькому монастирі. Із простинь поробивши завісу й куліси, ми грали «По ревізії» Кропивницького (я виконував роль Гераська)… Взагалі мені комічні ролі подобалися, і я, змінивши голос, витворяв таке, що всі за боки брались…»
 
Це той Павло Тичина, який іще не видав своїх «Сонячних кларнетів», але вже помалу до них ішов. Не боячись, що хтось із нього сміятиметься, а навпаки – радий, що може насмішити іншого.
А Панас Саксаганський? Історія театрального мистецтва України говорить: у «Розбійниках» Шиллера він грав головного героя – класичного інтригана Франца Моора, сягнувши вершин акторської майстерності. І притому ж не цурався й таких суто комедійних персонажів, як Герасим із водевілю «По ревізії».
І в цій же іпостасі виступав і син самого Марка Кропивницького – Володимир.
Бачите, які у Вас попередники в цій ролі! Це багато вартує.
Тим паче що цю маску, як і всі інші, Ви примудрилися оживити. У Вас що слуга-дзанні, що Капітан, що Доктор – кожен стає живою людиною, а отже – і по-своєму ліричним персонажем.
Хоч і диваком.
 
*
 






О

От уже ці диваки, та й годі! І немало ж їх було:
Піп Чиря – з «Конотопської відьми» Г. Квітки-Основяненка, 1982; у тій же виставі – так і не зіграний, але відрепетируваний Дем’ян Судденко.
Кінооператор – з «Візиту старої дами», 1983 (а з 2003 – не менш дивакуватий Художник).
Абрек – із «Кабанчика» В. Розова, 1987.
Дяк Йосип Никифорович – із «Різдвяної ночі» М. Гоголя, 1988.
Герасим-свідок – із «Українського водевілю, або Вип’ємо й поїдемо!» за творами М. Кропивницького, 1996.
Перший конвойний та Купець – зі «Сміху та сліз Дон Кіхота» за М. Сервантесом, 1998.
Кухар Тарабанов – із «Суєти» І. Карпенка-Карого, 1998.
Наймит Трохим – із «Мартина Борулі» того ж автора, 2001.
 
Недарма слово «дивак» має той самий корінь, що й «диво», «дивовижа», «дивитися», «дивувати» та «дивуватися». «Дивацтво» – ця суто доросла характеристика рис дитячого світобачення – при глибшому погляді переростає у своєрідне «вдивляння» як пізнання «дива» життя, спосіб осягнути довкілля через сув’язь почуття та думки, оформлену в незвичайній, зокрема акторській, образності.
Усяка нова роль сама собою – вже привід для здивування, а ще й яка вона?.. А дивують нас актори не лише своєю появою на сцені – хоч у якій подобі, а ще й поза театром – завдяки умінню швидко ставати самими собою.
 
 
 
 
 
Не поспішай дорослішати, Саню.
На карті рідне віднайди село:
«Звідкіль воно ім’я своє взяло?» –
Хоч день ти присвяти цьому питанню.
 
Спитай у неба: чи зірчасте тло
Спліталося щоразу диво-сканню,
Допоки сонце не вдягло крисаню
Й отари хмар пастись не повело? –
 
Не поспішай дорослішати, друже.
Відкриється тобі ще суть речей:
Не вловить розум – серце надолуже.
 
А серце, знай, – такий то казначей,
Що відповіді добре берегтиме,
Разом із запитаннями простими.
Вересень 15, 2018, 14:52

Осінній Романтик. Повість-есе. Образок 4

Образок четвертий
 
 
МАЙСТЕР-МАНДРІВНИК
 






А

 
Археологи свідчать: теренів сучасної Корсунщини сягала межа розселення сарматських племен. Відомо про них порівняно небагато: лише те, що вони були войовниками, кочовиками, але при тому – ще й неабиякими творцями й цінителями краси.
Про все це промовисто говорять знайдені на Черкащині скарби. Зібрані та представлені в Корсунському краєзнавчому та деяких інших музеях України. А ще – одна з найцікавіших пам’яток сарматського ремесла: чотириколісний віз, зроблений із дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише дерев’яними шипами, – та той факт, що плем’я це славилося виробами зі шкіри та хутра, за що, власне, й отримало від греків назву sauromatae – «кожум’яки».
…І хтозна, може, через тисячоліття частинка отієї сарматської душі угніздилася в серці Олександра. Правда, войовником його не назвеш – скоріше, лицарем. А от чого йому і справді не позичати, так це уміння творити та цінувати істинну красу. А ще – любові до мандрівок. Зокрема, й на возі.
Географія його подорожей не може не вражати – від Нью-Йорка на заході до Хабаровська на сході. І всюди – нові враження, сцени та деталі, привнесені в кожну, як завше – по-новому зіграну роль.  Із яких, урешті-решт, і складеться скарб.
Прикметно, що кожен майстер із творчого доробку Олександра був також і мандрівником.
Передусім – коваль Вакула з «Різдвяної ночі» у постановці Ігоря Афанасьєва (1988).
 






З

Знаний в усьому світі художник Михайло Білас говорив: мистецтво має зображувати не пересічні, буденні, а вічні й нетлінні речі.
З давніх-давен люди визнавали вправних майстрів деміургами. В руках гончаря миска нагадує «півсвіту», а рукою маляра квіти наносяться з такою віртуозною легкістю, що створюється враження космічного руху, – так казав етнограф Петро Ганжа.
Такі розмальовані маленькі галактики прикрашали мисник не лише коваля Вакули, а й багатьох його сусідів. Пензлеві його належали і кругові орнаменти, і квітчасті образи святих – суто українського іконописного стилю. Про подібним чином портретовану Святу Юліанію в двадцятому столітті скаже Микола Філянський:
 
Як та гетьманша молода,
Вона із рямців вигляда.
Немов троянди пелюсток,
Її напудрені ланити,
Живі горять на грудях квіти,
І брови зведено в шнурок…
Люблю українських святих –
Вони не знають дум сумних.
 
Скриня в очах Вакули – не лише вжитковий предмет. У світогляді майстра вона – дім для речей, а тому теж має бути красивою. Обкована залізом найвищого ґатунку, розписана синіми та червоними квітами.
 
Зі щоденників Олеся Гончара:
Сучасна критика як лайкою користується виразом: «У нього переважають рожево-блакитні тони». І це вже присуд. У кого вони і як, з яким творчим результатом вжиті, про це критик не задумується. А тим часом Рафаель – це ж «рожево-блакитні тони», кольори життя, як і половина шедеврів раннього Відродження… І ніякого там «прикрашання дійсності».
Отже, не в «тонах» річ, панове.
(27 лютого 1988 року)
 
За родом діяльності Вакула – коваль, малярство – сучасною мовою кажучи, хобі. Але його і читач, і глядач хвалять передусім за мальовані витвори. І за вміння їх оцінити по-професійному. Оминаючи показний сплендор (думаю, що це латинське слово тут доцільніше, ніж наше «пишнота») Петербурга, царського палацу та його мешканців, коваль усю увагу зосереджує на образі Богоматері з немовлям:
 
«…здається, говорить! Здається, жива! А дитя святе… і рученята згорнуло, і усміхається, бідненьке… А фарби!.. тут  вохри ані на копійку не пішло,  а все мідянка та бакан. А голуба так і горить! Мабуть, ґрунт наведено блейвасом…»
 






Й

Його Величність Випадок своєю вельможною волею не раз допомагає людині виявити у собі раніше не знані якості та вміння.
Волинь, Луцьк. Гастролі тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року. Ішла «Різдвяна ніч» – очевидно, щоб до тодішнього спекотного літа додати трохи прохолоди. І раптом вийшло так, що «випали з обойми» відразу двоє виконавців ролі Вакули – і Лесь Задніпровський, і Василь Мазур. Що робити? – біжать до Олександра: «Виручай, мовляв, у боргу не лишимося». І…
От що воно, навчання за сценою!
«З переляку», за його власним визнанням, – але зіграв так, що вже в наступному сезоні 1989-1990 років утрапив в основу – третім у черзі!
Сама Юлія Семенівна Ткаченко – а її думкою Олександр завжди дуже дорожив – говорила йому: «Сашенько, звісно ж Лесь мій син, але ти був блискучим!»
Як можна було, просто спостерігаючи за грою О. Задніпровського та В. Мазура із-за лаштунків, прочитати цю доволі складну роль – коваля Вакули –настільки детально, щоб у форс-мажорних обставинах зіграти її майже без підготовки? Творча візуалізація – велика сила.
Той же Петербург. Із запорожцями розмовляє на рівних, називаючи їх «панове-добродії» – наче й сам у минулому козак. Притому може якесь учене слово вставити – наприклад, «пропорція» (чудово знаючи, що це не від дієслова «портить»). А коли треба – то й по-писемному утнути: «доми балшущіє, картини скрозь важниє, доми списані буквами з сухозлотки до чрезвичайності!»
А вже як пишномовно, по-бароковому звертається до цариці! Настільки вподобався її імператорській величності (Валентині Кошелєвій), що коли вона, проходячи повз шерег запорожців, порівнялася з убраним у малиновий жупан Вакулою – і грайливо, двома пальчиками взяла його за підборіддя: мовляв, вище голову тримай!.. (чому запам’яталося і як не забулося?)
Тоді й довелося йому заспівати.
Я чула цей сольний номер. Дев’ятого червня 1990 року. Пісня щирого кохання, забарвлена оксамитовими півтонами його голосу, заворожувала до глибин душі. Колись так співав американець Бінг Кросбі – таким же не Бозна-якої сили голосом, одначе спрямованим у найпотаємніші куточки серця.
Недарма ж Вакула мав іще один талант – церковного півчого. Таж коли козак Чуб приходить до свого ж власного дому «поколядувати на втіху» і тут же заводить «Нова радість стала…», до нього враз приєднується цілий хор парубків і дівчат, а на словах «над вертепом звізда ясна…» чути вже голос і самого Вакули-Олександра! Попри те що через кілька секунд він нагнав «гостя-хазяїна»: йди ти к бісу зі своїми колядками… Справді, коли безодвітне кохання душу ятрить, то тут уже не до веселощів.
І – ще одна романтична іронія. Талант до співу – не позичений, а власний – мав не лише цей персонаж, а й другий: дяк Йосип Никифорович, за задумом авторів інсценівки – регент церковного хору. Із цього образу Олександр і починав свою роботу в «Різдвяній ночі».
А особливо ж гарно виходила в нього (правда, уже не на сцені) чудова народна пісня «Там, де Ятрань круто в’ється». І ота вода з-під каміння, – як ностальгійний спогад про рідну Рось; і самотній козак, у якого «шабля, люлька – вся родина»; і самі шабля, люлька та сивий коник, споконвічні друзі-супутники запорізького козака, – усе це поставало живим.
Таки справді Вакула – це майстер-мандрівник, «барокова особистість» поміж інших шістдесяти семи образів артиста. Надзвичайне багатство душі та мови, неймовірні пригоди, приголомшливо красиві не лише мистецькі, а й ужиткові витвори – і все це підпорядковано єдиній меті: не просто завоювати серце норовливої Оксани, а й зіграти в унісон із її душею.
Вона, Оксана, була його царицею, а не Катерина Друга. «Вродлива молодиця з немовлятком на руках» – це вона вже заміжня за Вакулою; навіть трохи подібна, в його очах, до того образу Богородиці, побаченого в Петербурзі, – але таки наяву найкраща!..
У фіналі молоді повагом виступають на авансцену, за ними – півкільцем – парубки й дівчата: одні з образами в рушниках, інші – тримають на руках малі, засніжені хатки. Ця режисерська знахідка – ще з часів Леся Курбаса, коли герой Мар’яна Крушельницького, лягаючи спати, підмощував під голову замість подушки маленьку хатку на курячих ніжках (у постановці «Диктатури» І. Микитенка) – надихає глядача вслухатися в голоси Отчого Дому. Адже, виходить, і він тебе породив, і ти, у цю мить – достоту велетень проти нього, сам тримаєш його в руках, даючи життя вже йому.
Просто обставляючи його красивими речами, розмальовуючи квітами, наповнюючи добрими словами і, отже, – насичуючи незгасною Любов’ю.
 






А

А до цієї ролі я підходжу особливо обережно.
Щоби ненароком, неправильно підібраним словом не розвіяти таїну творчості. Не струсити пилок із крилець.
Адже цього героя Олександр вирощував (тут і надалі уже вживатиму це дієслово без лапок) із неймовірною любов’ю та пошаною.
Мотл-кравець із п’єси «Тев’є-Тевель» за знаменитою «Поминальною молитвою» Григорія Горіна. 1989 рік, режисери – Сергій Данченко та Дмитро Чирипюк.
Навіть ім’я персонажа – уже якесь таке… «кравецьке». Наче намотує нитки на шпульку, аби зарядити її у швейну машинку – і працювать, працювать, працювати…
Хоча ні: машинка – це поки що тільки «золота мрія».
А насправді це ім’я – у мові їдиш – зменшувально-пестливе від Мордехая. Окрім того що носій цього імені – знаний старозавітний герой, у заслугу якому ставлять викриття змови македонського вельможі Гамана проти євреїв (Книга Естер), та ще й у перекладі з перської воно означає «слуга бога Мардука».
Якби ж, служачи цьому великому перському богові, можна було ще й швейну машинку заслужити…
 
Не дуже весела, але вельми цікава історія трапилася в житті малого Шолом-Алейхема. Ніби й звичайна історія – про лиху мачуху та нелюбого пасинка. Що вже вона слів на його адресу не шкодувала – аби з кожного виросло дерево, то вийшов би непрохідний ліс.
Та Шолом розумів це по-своєму. І, старанно назбиравши ці слівця, з часом уклав із них цілу абетку. На кожну літеру єврейського алфавіту припало по кілька, а іноді й по кільканадцять лайок.
І коли він зачитав їх уголос (заздалегідь прикидаючи, чим же жбурне в нього спересердя тітка Хана – віником чи глечиком), реакція присутніх була… сказати «несподіваною» – значить нічого не сказати.
 Укладені в алфавітному порядку навіть найгірші лайливі слова – створили настільки гармонічний ряд, що мачуха – котра отримала нагоду побачити себе зі сторони! – не могла не оцінити задуму.
Пересміялася від душі.
Змінила гнів на милість.
І відповіла:
«Ну, з тебе ще буде письменник!»
 
Про Всеволода Мейєрхольда говорили: в одній постановці «Ревізора» він відтворив увесь дивосвіт Гоголя.
В українській сучасній режисурі на таке здатним був лише Сергій Данченко. Більш ніж тригодинна постановка «Тев’є-Тевеля» – це весь Шолом-Алейхем у мініатюрі. Зокрема, й веселі оповідання з циклу «Менахем-Мендл», і повістинка про завороженого кравця, і ще такі чималенькі фоліанти, як «Із ярмарку», «Блукаючі зірки» та «Хлопчик Мотл». Григорій Горін наче відчував незавершеність великих прозових творів Шолома, і тому він (а потім – і Сергій Данченко), переводячи сюжет із однієї площини в іншу, створив цілісне дійство, до якого вже нічого – ні додати, ні відняти, ні місцями поміняти.
І Шолом був дуже спостережливим. І це передалося акторам першого складу «Тев’є», – вони, обмінюючись репліками за текстом, уміли відстежити реакцію режисера-постановника. Угадати кожен її нюанс і слідувати за ним.
Саме ця вистава й виявилася блискучим наслідком такої рідкісної зіграності артистів і режисерів. Відеозапису «старшим» складом, на жаль, не лишилося (перший запис датовано тільки 2005-м), – можна тільки візуалізувати дійство з радіоверсії 1991 року, виставленої (чиєюсь доброю рукою!) на інтернет-сайті YouTube…
 
Із нотатників Всеволода Мейєрхольда:
Актор приходить увечері до театру. Вішає пальто у шафу, і через годину – це вже інша людина. Він іще не Отелло, але він уже й не Іван Іванович, він на півдорозі до Отелло. Понад усе я люблю стежити за добрими акторами, коли вони на півдорозі до своїх образів: іще Іван Іванович, і водночас уже трошки Отелло…
 
Не менш цікаво і глядачам, котрі прийшли до театру за тридцять-сорок хвилин до початку вистави, отак стежити за зайнятими в ній акторами. Що так само, як і вони, виходять із метро «Хрещатик» і йдуть угору Пасажем, вулицями Заньковецької, Станіславського та Городецького. Або униз – вулицями Ольгинською, Інститутською та Банковою.
Це – Богдан Ступка на півдорозі до Тев’є.
Наталія Лотоцька – на півдорозі до Голди.
Віктор Цимбаліст – на півдорозі до Лейзера.
Микола Задніпровський – на півдорозі до Менахема.
Олександр Шкребтієнко – на півдорозі до Мотла.
Остап Ступка – на півдорозі до Перчика.
Єлизавета Слуцька – на півдорозі до Цейтл…
А насправді – не просто на півдорозі, а вже з самого ранку, ба навіть із вечора попереднього дня – в образах.
І місце зустрічі цих «півдоріг» – сквер біля театру Івана Франка.
Там, де завше між авторами, акторами, режисерами і глядачами йшли невимушені розмови – і мов самі собою народжувалися творчі задуми.
Так, іще будучи ліцеїсткою, запитала в Олександра: «А яка Ваша найулюбленіша п’єса з тих, де Ви зайняті?»
На що він відповів:
 
«Спершу навіть важко сказати. Одну дуже вдало поставлено. У другій текст просто блискучий. У третій гарно зроблено танцювальні номери.
Багатьох вистав із моїми головними ролями ти вже не застала. Із того, що ти бачила:
Дуже люблю Павлика з «Дикого Ангела». Хоч і мала, але містка, витончена роль, від якої серце й досі щемить.
І наскільки люблю себе в «Ангелі…», настільки ж зневажаю в «Синьйорі з вищого світу». Для мене то була трагедія, а для інших – комедія.
У «Кабанчику» найважче було вдавати україномовного грузина, у «Трибуналі» – у двадцять сім років – шістнадцятирічного підлітка, у якого ще й не думав мінятися голос.
Обожнюю казки. З дітьми молодію душею.
«Брута» повсякчас граю в такій напрузі, що за одну виставу до двох кілограмів скинути можу елементарно.
Але таки є й найулюбленіша. Це – звісно ж – він, «Тевє-Тевель».
 
Згаданий вище публіцист Тарас Головко на початку 1990 року у журналі «Театрально-концертний Київ», присвяченому ювілеєві Франківського театру, опублікував нарис про Олександра. Зокрема, про його на той час останню роботу написав так: кравець Мотл постає перед нами людиною, яка не підкоряється життєвим обставинам, заради любові йде на самопожертву.
 
«А нікуди я не піду!
У Писанні сказано:
і стояв Давид, як скала…»
 
Доброї пам’яті Леонард Фрей, американець, який грав кравчика у знаменитому мюзиклі «Скрипаль на даху», поводився у цій ролі набагато сміливіше – саме так, як і приписував йому Шолом-Алейхем. «Ти і сваха, ти і сват, та ти ж сам і жених!»
А цей, бач, до кожної зустрічі з майбутнім тестем старанно готується. Видно, що й у своїй справі майстер – із вічним кравецьким сантиметром на шиї. Хоча… у першій же сцені з пошитим із різних шматків піджаком – «не чарівник, а тільки навчаюся». І не був би Олександр сам собою, якби й цього героя не нагородив смачною реплікою «від себе»! Справді, як його одним словом відповісти на питання Тев’є – Богдана Ступки: «Ти мужчина чи ти не мужчина?» Можна, звісно, сказати: «Мужчина». Але – ніби від хвилювання – вийшло от що: «Ні, тобто… так!»
Плюс до того пам'яттю неабиякою наділений (половину Мойсеєвого П’ятикнижжя завчив, а це не всякому дано!).
 
І сказав Господь Мойсеєві:
І вдарю я палицею по воді,
І перетвориться вона на кров,
І згине риба в річці,
І закипить вода… жабами!
 
От уже коли Тев’є по-справжньому здивувався…
І що тут дивуватися, коли простий кравець – один із небагатьох герої п’єси, який добре знає грамоту: он як вправно із Менахемом-Менделем листування веде.
«Не приїжджайте, а приїжджаємо. – А тут написано – «-те!»
А головне, у будь-якій ситуації слова уміє підібрати! – щоб і вразити, і не образити.
Таким цей образ вийшов завдяки рисі характеру, зроду притаманній самому Олександрові. Незвичній, як на сьогодні, скромності, котра подеколи доходить до недооцінки.
«Мотл-капотл, дробл-дротл, Йозеф-сотл, арц-анотл…» – так в інших творах Шолом-Алейхема дітлахи жартома відповідають новачкові в їхній компанії, коли той представляється на ім’я. Так, вірогідно, могла відповісти йому й маленька Цейтл, – недарма Шолом показує їх друзями дитинства. І в ті дні, коли вона була ще пуцвірком, а він напевно не знав, ким хоче стати в цьому житті, – вони здійснили незвичайно сміливий вчинок: поклялися одне одному. Уявляєте, який це був виклик для добропорядного єврейського суспільства?!.
Коли другий із зятів Тев’є – студент Перчик (Остап Ступка) поки що на словах обурюється, що в іудеїв наречена бачить жениха перший раз тільки на весіллі, – двоє закоханих із родин простих ремісників поважилися зламати цей стереотип!
У східному весільному обряді молодого зазвичай називали царем і навіть коронували символічним вінцем. Справжнім царем був Мотл – хай навіть і один день у своєму непростому ремісницькому житті.
Коли виходить хай не в царських шатах, а просто в новому костюмі.
Коли розправляються його похилені від постійного сидіння за шитвом плечі.
Коли справджується «золота мрія» про швейну машинку.
Коли поряд – кохана дівчина, подруга дитинства!..
І коли вся громада йде у танок – певно, що «фрейлахс», але з нотками українського хороводу, – на обличчі героя чи не вперше з’являється посмішка. Адже танець – це акт сотворіння світу в мініатюрі, і кожен його учасник цілком заслужено почувається деміургом – як великого макрокосмосу, оточеного свічками-зірками, так і мікрокосмосу власної душі.
…Славнозвісний плавучий дах – геніальна художницька знахідка Данила Лідера, як і Молочний Шлях зі свічок, – упродовж усієї вистави уособлював домівку, а наприкінці першої дії, у сцені весілля, став святковим столом. Два боки трапеції – наче два узбіччя дороги – як і водиться за законами перспективи, сходилися на обрії, на якому сяяли щастям дві постаті – молодого та молодої…
…і в цій же точці сконцентрувалися дві взаємовиключні події – весілля та погром. Співудар двох енергій – творчої й руйнівної, як під час грози, коли спалахує блискавка, а потім гуркоче грім!..
 
і коли під час одного з показів – 14 травня 1991 року, вже по завершенні першої дії під соло кларнета, зненацька зірвався з тросів і впав на сцену – дяка Богові, на порожню – той самий плавучий дах: випадковість, але зачепило за живе, запам’яталося, – наче так і треба було за п’єсою…
 
І, бачте, Мотл усерйоз готовий очолити повстання рокованої на виселення з рідного села єврейської громади – «треба захищатися! Око за око, – треба битися!». Навіть проти озброєної до зубів царської армії. Та в кілька хвилин романтичний запал до бою змінюється не менш романтичним настроєм резиґнації – тобто приреченості: урядник правий. Навіщо нам три дні? Що нам збирати за три дні?..
Саме в цьому образі нашого Олександра бачили глядачі багатьох зарубіжних країн. А під час гастролей в Америці 2002 року один місцевий фермер настільки проникся співчуттям до незавидного стану героя, що запросив його – уже актора – до себе додому, на фазенду, й подарував…
Що? Невже швейну машинку?
Не зовсім. Просто відкрив гардероб і дозволив вибрати собі будь-яке вбрання.
Треба ж було настільки повірити у створений образ!..
Правду кажуть, що американці – мов діти.
У хорошому значенні цього слова.
 
Із Цейтл – Єлизаветою Слуцькою Олександр від самої прем’єри (23 грудня 1989 року) поводився практично на рівних. Бо то вже така поважна була єврейська мамеле, що аж!.. А коли з кінця 1990-х його партнеркою стала молода актриса Ірина Дворянин – із боку уже відчутнішою була різниця у віці. Вона, Ірина, видавалася йому маленьким рудим курчатком, яке він усе життя хотів би ніжити й оберігати від дощу, снігу та морозу, від усякого лихоліття.
Бо, як говорив про цих двох сміливців бродвейський Тев’є – Хаїм Тополь (він, до речі, високо оцінив франківську постановку, побувавши в Києві у 1993 році): «Вони такі щасливі, що навіть не розуміють, які нещасні». Та це дивлячись що розуміти під нещасливим буттям…
Так, і в цьому нещасті бодай одна іскра щастя може пробитися. Після того, як остеріг маленьку Цейтл від фатального кроку у прірву – од самої лише думки про вікування з нелюбом.
Як захищав від «православних» – тобто розлючених погромників із сокирами, які напали прямо на весіллі.
Як утамував сильний біль при пологах. Прийняв свою першу дівчинку, назвавши її Голдою – на честь тещі… тобто, вибачте, уже мами!
І готовий усе зробити для того, щоб Цейтл ніколи не почувалася нещасною. Працювати день і ніч – благо, кравець є доволі затребуваним майстром. Не шкодувати для дружини добрих слів – попри нужду та втому. Навіть просто посмішити її – годинником із зозулею, припасованим до візка з домашнім начинням. «Ідеш по вулиці – а вона кує!».
Тому й мусив дещо змінити імідж – перестав чіпляти борідку й вуса. Відтак уже був менш схожим на ортодоксального єврея, що їм Талмуд приписував носити бороди, – так зате ж помолодів.
 
А головне, у самому фіналі – на фоні всезагального щирого сміху (бо що їм лишається робити, за словами Тев’є?) – ця стривоженість долею маленької Голди-молодшої. Подумати тільки, їй же заледве два місяці виповнилося, а вона вже на порозі великої та важкої мандрівки у невідомість…
 






З

Зовсім інша справа – його колега по ремеслу: театральний кравець Вася із «Житейського моря» Івана Карпенка-Карого (1995, режисер – Петро Ільченко). Роль невелика, але дуже характерна. Також має постійний елемент іміджу – окуляри колесами (замість сантиметра), що ріднить його із Мотлом Леонарда Фрея. Правда, «золотої мрії» йому бракує: він не романтик, а швидше прагматик. Одначе кожне слово – на своєму місці, плюс іще перебрав на себе функції кількох інших персонажів.
За оригіналом – типовий дзанні-слуга: виконує дрібні доручення то антрепренера Усая (блискучий Віктор Цимбаліст!), то артиста-прем’єра, трагіка Івана Барильченка (Степан Олексенко), то, врешті-решт, простого актора Степана Крамарюка (Євген Шах). То проріху у сюртукові заштопати, то ґудзика пришити…
Так зате ж і Степан у ньому бачить однодумця, а не тільки рядового працівника театру. Охоче скаржиться йому на скупого «кунделя», тобто хазяїна, добре знаючи, що, в силу своєї небагатослівності, Вася його не викаже: уявляєш, мій прадід таких лакеїв мав, як той Усай, а тепер… «Кланяйся Кунделю».
На кокетливе запитання Крамарюкові: «Куди ж ви діваєте свої гроші, жалування?» – кравчик отримує не менш кокетливу відповідь. Нехитрим фокусом Степан перетворює карбованця на десять копійок, після чого продовжує про карасів розмірковувати – далебі, не про тих, що біля загати плавають, а про тих, яким за велику честь почастувати актора (тільки почастувати, не більше: як має зайвих сто карбованців, то задля розваги спалить, а бідному й гривні не дасть!)
А Вася слухає і… ні, не їсть, а орудує голкою. І тим часом мотає почуте на свій – поки що не вирослий по молодості – вус, стежить за конфліктами та приколами театрального закулісся… і робить висновки.
 
«В публіці сміх,
Іван Макарович лає Софію Іванівну,
Денис Павлович п’яний заступався за жінку,
а в чому справа – не розберу».
 
Але таки розібрав. Що сталося таке екстраординарне, що аж до залізної завіси дійшло. Просто на очах Васі в шекспірівську трагедію неждано вклинилася комедія в повсякденному стилі, та й не одна, а кілька відразу: і оплески акторам «домашнього театру»; і сольний виступ залізничника Круглякова (Євгена Свиридюка), який при всьому чесному народі за вухо виводив із зали свою дружину – затяту шанувальницю таланту Івана Барильченка; і конфлікт останнього з партнеркою, котра в найбільш драматичній сцені «Отелло», як ото кажуть, «не в тему» захрипіла, мов «недорізане порося»…
І от… Кілька хвилин до фіналу. Сильно захмелілий Барильченко. Роздосадуваний Крамарюк. Актриса Ваніна (Людмила Смородіна) то стоїть, як заніміла, то метушиться по кімнаті. Усай увесь на нервах – аж забалакується: «Станція п’яна… Іван Макарович електричества не дає», аж віку собі вкоротити готовий («на от тобі, Кактусе, двадцять копійок, купи бичовку, то разом повісимося!»). І все тому, що вистава, яка має вряди-годи принести велетенський збір, – під загрозою зриву!
На кілька хвилин пригасає світло… і, як порятунок – з’являється Васько:
 
«Електричество… ДАЛИ!!!»
 
І в кінці фрази – ефектний жест рукою!
В оригіналі цю звістку приносить інший персонаж. Але це не суть важливо. Головне, що у словах друго… ба навіть третьорядного героя п’єси може ховатися Wendepunkt. І все одразу стає на свої місця: всі заспокоюються, в Усая міняється настрій («дожени, Васю, Кактуса, забери в нього двадцять копійок»), Барильченко погоджується грати «у хмелю»… Це – стрес, але так званий «еустрес», тобто той, що приводить до позитивних наслідків.
Отже – і до неймовірно красивого та щирого виступу.
 






З

За словами Сергія Юрського, в театральному середовищі побутує думка: артист обов’язково має «мучитися» з роллю або принаймні вдавати, що мучиться. А потім – за свої муки приймати прихильність глядачів. Муки, веде далі Сергій Юрійович, приходять самі, наша справа нелегка. Але не треба штучно їх викликати, поготів – корчити з себе великомучеників. Отут і починаються ревниві (абсолютно недоречні, додам я) зіставлення: хто більше «виклався». Кожному з опонентів здається, що саме він, він! – щойно «віддав глядачам шматок життя», а його напарник – «просто грав, та й годі».
До речі, про ревнощі. Цікаво, що російське слово «соревнование», вірогідно, спільнокореневе з «ревностью» – тобто, ревнощі як рушійна сила конкуренції. На відміну від українського «змагання», де кожен учасник показує, що він може, на що здатен, щоб пере-мага-ти і пере-мог-ти.
Неперевершений Михайло Чехов уважав: мистецтво актора – радісне заняття. Йому вторував Всеволод Мейєрхольд: будь-яка творчість – це завжди радість.
Якщо маєш талант – спробуй стати майстром.
А для майстра праця (у будь-якій професії!) – радість.
Так писав у недавні часи згаданий у першому образку поет Ігор Качуровський:
 
Є радість творчості, її натхнення й чар,
А муки творчості – це вигадка нездар. 
 
І там, де радість, немає місця ревності.
 
*
 






Г

Галерею образів поповнили лише троє майстрів-мандрівників, але які!
Коваль Вакула – «Різдвяна ніч» М. Гоголя (з кінця 1989).
Мотл-кравець – «Тевє-Тевель» Г. Горіна за повістю Шолом-Алейхема, 1989.
Вася, театральний кравець – «Житейське море» І. Карпенка-Карого, 1995.
 
Та й це ще не все.
У вересні 1996-го минуло 504 роки від дня відкриття Америки. І з цієї нагоди телеканал «Тоніс» показав українським глядачам американський багатосерійний фільм про подорожі славетного генуезця, про океанські шторми та грози, про звичаї та закони інших континентів.
Символічно, що українському телеглядачеві про свої карколомні пригоди Христофор Колумб розповідав… усе тим-таки низьким голосом із оксамитовими півтонами.
 
 
 
 
 
Кутю й узвар у хустку завину –
І піду до хрещеного у гості.
Мене зустрінуть зірка в високості
І зозулястий півник на тину.
 
Дванадцять страв на скатертині простій.
Хрещений задивився вдалину…
«Здорова будь! Ходи-но, пригорну!» –
Аж серце розщебечеться до млості.
 
Озвалася б – та рій важливих справ
Весь час аж до секундочки забрав:
Я – в місті, де висить похмура мла,
 
А Ви – в селі, у світі сніжних китиць;
Пробачте, що озватись не змогла,
Але ж Різдво! – сам Бог велів – зустрітись.
Серпень 29, 2018, 8:31

Осінній Романтик. Повість-есе. Образок 3

Образок третій
 
 
ЗАКОХАНИЙ У САМЕ ЖИТТЯ
 
 






Ч

Чудовий вересневий день.
У сквері біля Театру імені Франка ледь колишуться пойняті сріблястим павутинням каштани.
Двоє школяриків займаються творчістю – пишуть оповідання про осінь. Жваво обговорюють, куди яке слово поставити, як оригінально побудувати фразу, який придумати цікавий образ, щоб було не як у інших.
І тут до моїх вух доноситься – просто подарунок:
«Ти що тут робиш, горобчику? Ану марш на ріг Прорізної та Хрещатика!»
Точно! – Ілля Ільф і Євген Петров. Ті так само смакували кожне слово, добирали несподівані епітети та порівняння, стараючись, щоб і одне в одного збігів не було.
 






Т

То як у водевілі Чехова був герой, посада якого вже стала прозивною – «весільний генерал», так і у «Сильному почутті» Ільфа і Петрова він набуває нової іпостасі, відповідно до зміни часів, – «весільний іноземець».
Поставили цю п’єсу ще десь на третьому курсі Інституту імені Карпенка-Карого. Молоді ще актори мали нагоду виявити себе у характерних вікових ролях – нареченого й нареченої Мархоцьких, скандаліста Лівшиця, пані Сегідильї Марківни, лікаря-шарлатана Справченка, гостей Антона Павловича та Льва Миколайовича (не Чехова й Толстого, а трохи інших), англійця містера Піпа.
Відповідальним за іноземця призначили молодого піжона Чуланова – Олександра тобто – і комічного, і ліричного героя водночас. Поки все гаразд – то гасає по сцені, класиків цитує: у нього і «АТС» своею кровью начертал он на щите», і «Sous le ciel de Paris, та-да-дам, та-да-дам»… А як виявилося, що містера Піпа, іноземця, на іншу вечірку зафрахтували – враз і настрій не той, і інтонації плаксиві пробиваються, і цитації вже інші – «Смійся, паяц…»
І що хочеш роби. Хоч гопки скачи. Хоч головою об стінку бийся. Хоч навиворіт вивернися – і сам заморського гостя вдавай. Хоч англійською, хоч німецькою ламаною говори – на що фантазії вистачить, – а можеш слова рідної мови ззаду наперед проговорювати:
«Сав ю атів» – по-французьки. Згідно зі Словником Larousse, це означає: «вітаю вас».
«Явор одзе шав к’я» – просто іврит. Почитайте Талмуд – і там на першій сторінці побачите: «Як Ваше здоров’я?»
«Хидолом ю ушнів» – хоч англійська, хоч санскрит. Ідеальні, за висловом сучасних лінгвістів, мови для комп’ютерного забезпечення. Ще у Граматиці Паніні, знаменитого індуського філолога, писаній у восьмому столітті до нової ери, спостережено таку прадавню етикетну формулу, яка означає:
«Віншую молодих!»
У цьому паліндромному рухові туди й назад – цілковитий містицизм і чарівливість будь-якої людської мови. Такий прийом, до речі, вдало обіграв Іван Франко у «Лисові Микиті».
От би хтось із новітніх філологів подивився на Чуланова, – точно назвав би його постмодерним. Мотивуючи тим, що у його постаті гарненько перемішалися цитати, алюзії, ремінісценції, круто замішані на іронічній заквасці.
А простий обиватель скаже – сноб. Усі ноги позбивав, за модою ганяючись. І за містером Піпом також. І наздогнав таки!
А літературні критики ще тридцятих років говорили: міщанин і обиватель, заражений низькопоклонством перед Заходом, мало не прототип Еллочки-людожерки… Правда, словниковий запас трохи більший.
А про мене – один із ентузіастів, які захотіли внести новий струмінь у старі обряди. Відомо ж, що такі носії нового струменя хрестини переінакшили в «октябрини» і під це діло стільки імен-новотворів понавигадували – на всі літери абетки. Аж «Ґуґл» дивується.
І, врешті-решт, дозвольмо навіть такому бути ліричним героєм! Адже для нього, як і в будь-якій іронічній красивій казці, все весіллям скінчилося…
 






Д

Дуже сильне, катарсичне враження справляють величні метафори природи, серед яких на одному з перших місць – гори.
Здавна гори вважалися цариною духовних підйомів, спілкування з добрими силами, місце для високих думок і споглядань. Гора – Світова вісь, зв'язок між небом і землею, сходи на небеса, місце одкровення, ініціації, переродження. Скільки легенд було пов’язано з горами, скільки оронімів – гірських імен – стали символічними й навіть архетипними!
Біблійні гори Синай, Кармель, Фавор і Голгофа. Міфічна мусульманська гора Каф, що її створив Аллах, аби убезпечити людей від постійних землетрусів.
Гори Гімалаї – «дах Усесвіту».
Тибетські гори, серед яких, за переказами, загубилася Шамбала.
Гори Анди, з яких починалася культура сучасної Латинської Америки.
Гора Афон, осередок християнської віри.
Уральські гори, де живе знана з переказів Павла Бажова Мідної гори хазяйка – берегиня незліченних скарбів, віднайти які дано лише достойному.
Чернеча гора, нині також Тарасова, – у Каневі, по якій паралелями та меридіанами біжать асфальтовані стежки – від одного Шевченкового твору до іншого, від серця поета до серця читачів, які приходять уклонитися йому…
І, звісно, Карпати, у дивовижному царстві яких злинув Святий Дух на співців української Душі: Юрія Дрогобича, Івана Франка, Осипа-Юрія Федьковича, Василя Стефаника, Марка Черемшину, Ольгу Кобилянську, Дмитра Павличка та багатьох інших.
І не лише витончені видива гірських лісів, верховин, полонин і кичер, пасовиськ і плато, а й сповнені небезпеки мандрівки горами неодноразово оспівувалися у прозі та поезії.
Як-от, приміром, у повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала…» та багатьох її інсценівках.
 
Таких вечорів, як на Прикарпатті, більше, певно, ніде немає. Коли на заході пропливають хмари, схожі на півонії, а сонце поміж ними – червоне, аж вишневе. І таке велике, що здається – рукою дістати можна. Потримати й відпустити назад, у небо, де хмари без нього вже стали сірими…
Горами помалу підіймаються яворини, наче великі отари зелених овець. Де-не-де поміж ними височить смерека – пастух у крислатому брилі. Йдуть на спочинок услід за сонцем… На прикарпатські міста поволі падає завіса тиші. Лише десь у глибині лісів ніби чується спів. То шумлять цілющі струмки, з яких кожен має своє ім’я та історію…
На стрімчастій скелі примостилася самотня сосонка. Вітер її не діймає, хіба іноді дощем сполоще.
А серед дерев відлунюють голоси:
«…ки-не… ки-не…»
Хто кого кине? – тривожишся мимоволі.
А луна дедалі ближчає…
 
Ні, я таки чую цей голос! «Туркине! Туркине!..»
Це Гриць Дончук наздоганяє свою Мавку лісову – Тетяну-Туркиню.
Вона крок зробить – і на два польоти стріли від нього втече.
А він крок зробить – і на три польоти стріли до неї наблизиться.
Вона на бігу зірве з голови маки червоні – і кине позад себе, щоб виросло з них макове поле – і приспало Гриця.
А він за ноги орла гірського ухопиться – і перелетить макове поле, жодного разу не вдихнувши пахощів його хмелевих.
Вона крок зробить – і на три польоти стріли від нього втече.
А він крок зробить – і на чотири польоти стріли до неї наблизиться.
Ні, таки наздожене він її.
І там, де вони стрінуться, – тільки сонце сяятиме, та таке велике й червоне, наче той мак
 
От уже ця непокірливість! Біда, та й годі. Позначені цією рисою герої наче аж самі знаходили нашого Олександра, аж мріяли, щоб їх на кону втілив саме він. Не лише Григір Тютюнник із «Братів», не лише Хома Брут із інсценізації гоголівського «Вія», а й Гриць Дончук із «У неділю рано зілля копала…» Ольги Кобилянської (постановка Володимира Опанасенка, 1991 року).
Придивімося до повісті – портрет просто один в один: Гриць, хоча дещо й грубуватий у ставленні до названих батьків («Я вам не наймит – усе, що з’їв, уже відробив!»), має чуле серце, гостро відчуває добро і кривду, здатний на щире кохання. Але, як бачимо, письменниця основну увагу зосереджує на роздвоєності героя; наявності у ньому немов двох душ:
 
«Одна непостійна, тужлива, палка, пуста, друга вражлива, горда і вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любові… а передусім до свободи, широкої, безмежної, як крилаті ліси по верхах, як бистрі ріки там – в долах».
 
Чуєте? До свободи!
Ні, все-таки, про мене, двоїстість – не те саме, що роздвоєність. Двоїстість – це однакове ставлення до двох речей. А роздвоєність – це постійна переміна думки щодо того чи того явища: сьогодні так, а завтра – інак.
Ця роздвоєність (чи таки двоїстість?) героя найбільше виявилася в коханні. Гриць любить Настку – лагідну, добру дівчину, з якою з дитинства заручений. Тільки вона й уміє втримати його потяг до вічних мандрів.
Між тим, він усе одно кудись поривається, чогось шукає. Випадково зустрівши в лісі Тетяну, хлопець так захопився, що не може вирішити, з ким усе-таки одружитися? У Насті його приваблює покора, а в Тетяні – гордість. Настка (Інна Капінос) прив’язувала до земного, а Тетяна (Наталія Сумська) вела в якесь бажане майбутнє:
 
«Одну брав би, і другої не лишав би,
одну любив би, другу голубив би.
Одну сватав би, з другою вінчався б…»
 
Уже ж покохав – серцю не накажеш. Усе-таки не східний царевич, якого ще у сповитку звінчали з чужоземною царівною такого ж ніжного віку.
Точнісінько як його побратим – Грицько Шандура з п’єси Михайла Старицького (його Олександр зіграв у телевиставі «Маруся Чурай» 1988 року). Цей від любові наче трійла напився, а той – мов кукільвану наївся. Ну все-таки хто дорожчий? Кому віддати перевагу? Чи Тетянці-чарівниці, чи Насті-ґаздині? Чи Марусі-піснярці, чи Галині-багачці?..
Там, у Старицького, у світлій аурі Христового Різдва закручується інтрига в дусі Шекспіра – приятель Хома націляється зіштовхнути лобами Грицька з Потапом, якому вже нібито дала слово Маруся. І таки свого добився, що аж до рук дійшло. До тривалої розлуки. До заручин із Галиною. А потім – і до червоного та зеленого трунків…
А тут, у Кобилянської, – чаклунство Буковинських Карпат настільки сильне, що не може протистояти йому ані душа, ані розум людський.
 
Театрознавець Наталка Потушняк не без зачарування писала про Гриця Дончука у виконанні іншого Олександра – Биструшкіна: «Йому був близький його герой, такий же емоційний, поривчастий, як і він сам. Рум’янець то вигравав, то зникав на юному обличчі. Гриць наче прислухався до свого серця, намагався розібратись, кого він насправді любить. Почуття розвивались і набирали сили, ніби гірський водоспад напровесні, змітаючи будь-які перешкоди».
Пані Наталка, зокрема, має рацію в тому, що всякий, кому дістається подібна роль, такий же за характером. У чому й мали нагоду пересвідчитися також ми з мамою, спостерігаючи за грою Олександра – вже нашого старого знайомого.
От іде одна з прем’єрних вистав – 24 вересня 1991 року. От щойно на полюсі дивовижної, укритою отавами півкулі, по якій навсібіч розбіглися стежки й перелази – мов на кичері між густих лісів, – розпрощалися Гриць із Тетяною. Трохи пригасло світло… і красень-легінь уже в Настиних обіймах: «Люба моя, жити без тебе не можу…»
Тут одна поважна дама – просто під час дії! – не витримала та й на всю залу:
«Оце дає!!!»
Чому запам’яталося і як не забулося?..
 
Гриць не лицемірить у своїх почуттях: зізнається Настці, що покохав Тетяну. Настка пробачає, але з тихої й покірної стає рішучою. Вона нікому не віддасть свого Гриця і робить так, щоб про це знала Тетяна (у Старицького, одначе, настільки ж сміливою виступає романтично налаштована Маруся).
Тетяна ж не може перенести зради. Вона покохала щиро, на все життя, і вражає, що її обранець мусить бути таким же чистим і чесним.
Грицю, Грицю, майбутній ґаздо, опам’ятайся!..
 
І справді, з ким би мав лишитися Гриць, якщо вже так любив обох?
Думається, що ані з Тетяною, ані з Насткою.
Адже його єдина, справжня любов – це Свобода.
Або – Природа.
Або, що найвірогідніше, – Пісня.
Таж як писала Ольга Кобилянська у «Природі»?
 
«А тут, коло його ніг, колисалися хвилі… Їх звуки збудили в душі… сльози. Так йому стало тяжко, він почув себе одиноким і сам не знав, як почав співати. …Справдешня дитина свого люду, він шукав полегші у співі.
Далеко й широко розплилася в тій тишині тужлива думка й зіллялася в прекрасну гармонію з красою ясної ночі».
 
Наче про Гриця… Як Гриця Дончука, так і Грицька Шандуру з п’єси Михайла Старицького. А заразом – і про нашого Олександра також.
 
«Чи прийдеш до лісу, Туркине?
Як зазеленіє!
Як зазеленіє…
Зеленійте, сосни, зеленійте!..»
 
Навіть смертельне зілля не вбило Гриця: він, за повістю, не помер, не загинув, а «пе-ре-ніс-ся…» Вже саме це слово несе якесь просвітління, віру в те, що душа його жива, що вона переселилася в інший світ, населений добрими та злими духами, і не сьогодні-завтра оприявниться в якійсь новій подобі – і не обов’язково людській: або у сосонці на скелі, або у потічку між смереками, або у крилах гірського орла… або у маках польових, що ними прикрасить свою голівку вже інша молода, закохана Тетянка.
А актор Олександр Шкребтієнко, живий-живісінький, сьогодні ввечері із-за лаштунків вийде на уклін, а завтра, 25 вересня 1991 року, вдень прочитає опублікованого в газеті мого першого вірша, а ввечері гратиме кравця Мотла у «Тев’є-Тевелі». І саме тому, 23 жовтня того ж року, з’явилися наступні п’ять строф початого у другому образку «Вінка мрій»:
 
Я пам’ятаю Вашу гру,
І повний зал — все пам’ятаю;
«Я буду жити, не помру!» —
І досі я не забуваю.
 
«Я не помру, я буду жить,
Бо я люблю її, безцінну, — 
І у душі струна дзвенить:
Я буду жить! Я не загину!»
 
І довго не забуду я
Слова, воістину крилаті,
І  буде ще душа моя
Мелодію цих слів співати.
 
А зараз… зараз Ви зайдіть,
Ми будем наодинці з Вами
Про все у світі говорить,
І будем говорить віршами —
 
Про всі дива у світі цім,
Про радість, про любов і горе, — 
Зайдіть у затишний мій дім,
Мій добрий, лагідний акторе.
 
Можливо, в отаких секвенціях образів промовисто відображається прадавня філософія перевтілення душ у реальності?
 






К

Коли вийти зимового ранку на міст над Дніпром і подивитися на дальні схили – здається, що ліс сивий від інею. Але та сивина не назавжди. Якби людське життя було схожим на життя природи! Щоб ми, постарівши, молоділи знову. Щоб і квіти, і плоди наші приносили спокій та радість. Щоб ми, наче два дерева в одному парку, завжди були поряд і не розлучалися! І щоб знали, що ми в цьому світі комусь потрібні.
Цікаво, якими деревами були б ми з Олександром? За кельтським гороскопом ми обидва – Яблуні: він народився 25 червня, а я – 1 січня.
Інколи я уявляю себе Ялинкою. Вічно молодою, вічно вільною. Яка милуватиме око добрим людям, що не дозволять її зрубати під Новий рік, а прикрасять просто неба. І взагалі було б добре, якби ми ставали деревами по черзі. Щоб улітку, спочиваючи в тіні клена, я знала, що Олександр нікуди не поїхав, що він – тут, поряд зі мною. І він би думав про те саме, ставши під березою й торкнувшись її кори: «Наталочко, а я тебе впізнав!» І щоб я відразу перетворилася на саму себе й відповіла: «А я теж Вас упізнала!» Ні, все-таки рослини – незлопам’ятні. Хоч як би їх нівечили, вони пробачають людям усе.
А ще з ялини роблять папір найвищого ґатунку. І якби я була ялинкою, хай би наостанок перетворилася на блокнот зі сторінками бузкового кольору, що на них уже інша Наталка-театралка виведе свій перший рядок:
«Йому дивовижно пасує чорний колір…»
 






Ч

Чи відав Марко Кропивницький, що йому наприкінці ХІХ століття вдалося вдихнути нове життя у Богом забуту італійську комедію масок і прищепити її на теренах України?
Та ще й двічі: п’єсами «Пошилися в дурні» у 1875 році та «По ревізії» – у 1882-му!
Як зазвичай починалася комедія дель арте? Голова трупи – капокоміко – задавав сюжет, і на кін виходили герої. Як правило, парами: двоє веселих дзанні (слуги) – Бриґелла та Арлекін; скупий, пихатий і вічно хворий купець Панталоне та псевдовчений Доктор юриспруденції з Болоньї; хвалькуватий боягуз Капітан; гостра на язик служниця Серветта (або Смеральдина). Потому з’являлися закохані – юнак і дівчина, ліричні герої без масок: саме в цьому, найвірогідніше, – їхня природність, порівняно з моралістами та слугами.
І починалася весела веремія: старі, як годиться, заважали єднанню молодих, а ті – за підтримки спритних слуг – пошивали старих у дурні. Готового тексту не було: була лише сюжетна схема, або сценарій, актори імпровізували діалоги на ходу, підхоплюючи репліки партнера. Ансамбль виходив просто блискучий: на сцені було місце й сольному ліричному номерові, й презабавним лацці – трюкам, кунштикам, що їх показували обоє дзанні.
І до сьогодні в італійському театрі збереглася l’anima allegro – «весела душа», яка оживила маску та стала сутністю комедії дель арте.
 
…Та час ішов.
І з-під пера Марка Кропивницького вийшла перша п’єса – жартівлива оперета «Пошилися в дурні», назва якої – саме для варіації на тему італійської комедії. Усе, як колись: двоє старих моралістів – сусіди через паркан, лисуватий мірошник Максим Кукса та завжди розпатланий коваль Степан Дранко. В одного п’ятеро дочок, а у другого семеро. Клопотів не обберешся!
Роль ученого бовдура Доктора делеговано волосному писареві Скакунцю. Який забовтує співрозмовників не латиною, а нашим рідним суржиком-канцеляритом:
 
«Ви оцією особою (тобто палицею)
могли моїй особі ноги поперебивати!»
 
До того ж, покладеним на музику: «Как без політики жити в цьому химерному світі?..»
Тільки от чи зможе дзанні стати ліричним героєм?
Кропивницький, добре знайомий із сюжетом п’єси Карло Гольдоні «Слуга двох панів», довів: може. Та ще й як! Поєднати ці дві іпостасі – і хазяям догодити (а при нагоді й перехитрувати), і своє особисте життя влаштувати.
Двоє дзанні – трохи розумніший Бриґелла й трохи дурніший Арлекін – видозмінилися у двох ліричних героїв: завбачливого Антона й сором’язливого Василя.
Отож, 6 січня 1992 року – прем’єра «Дурнів…» на франківській сцені. Постановник – усе той же Володимир Опанасенко. Антон – Олександр. Василь – Олег Стальчук. Пригадую Олександрове фото для стенду цієї вистави: майже в профіль, голову трохи схилив – дивиться лукавим поглядом: зараз ми, мовляв, розіграємо цих стариків на славу!..
І розіграли.
Наскільки тонко наймит Антон заманює марнославного Куксу – Станіслава Станкевича! І, головне, – не переграє!!!  Чітко розуміє, «січе фішку», щó саме приємно почути хазяїнові, – ніби й лестить йому, а в підтексті – ледь уловима іронія. І такий він, бачте, покірливий перед паном («нам, наймитам, тільки працювати – от і весь клопіт»), і женоненависник іще той – прямо з серії «таких тепер не випускають». З другого боку, не може не зворушити й відповідь пана Кукси: «Я ж тебе так уподобав, як рідного сина!» – диви-но, повірив! А може, й круглий сирота Антон теж не проти такого батька? Навіть якщо це буде «батько у законі», як то англійці називають тестя або свекра.
 
«Я ж на словах, як на оргáнах!!!»
 
Молодець Антон! Таки повірив йому Кукса. Сам каже: єдиний ґандж – це бідність, якби грошей, та воликів, та земельки – то й жених був би хоч куди. Шкода тільки, що так бабів ненавидить.
Ну хіба не наболіле запитання поставив наймит  багатодітному батькові: навіщо вони, оті баби, на світі?
Уже інший Антон – Чехов – відповів би враз: щоб народжувати таких милих і приємних душок, як чоловіки.
Спроби «загнуздати огаря», сиріч хазяїна, от-от увінчаються успіхом. Правда, це у Бриґелли… вибачте, в Антона. У Василя ж, тобто Арлекіна, – наразі «ні ну, ні тпру». Але висновок один – до хитрощів треба вдаватися. До лацці, якщо хочете!
І от вам перший спільний жарт від двох дзанні у вишиванках.
Лист!
Обом затурканим батькам відразу – і Куксі, і Дранкові.
Про женишка завидного – «хвундаментного чалавєка і порядошного гаспадіна». Аж Голохвостий якийсь уявляється – в цій чудернацькій мішанині канцеляризмів і старослов’янізмів. «Хазяїни мало не подуріють з радощів», а слуги сидять у кущах і руки потирають в очікуванні наступного жарту –
 
з Нечипором.
 
…Що його робити? Не йде кохана Орися до Антона. І в нього все не те, і все не так – і пісня не співається, і сопілка грати не хоче, і в душі незнаний раніше гнів – «поб’ю, їй-Богу, поб’ю».
А може, то суворий батько ніяк заснути не можуть? Усе голову сушать, як би ото грошики переховати?
То ж інша справа…
А от і вона!
От і Горпина з Василем підійшли…
Ждемо.
Ага. Чолов’яга якийсь плентає помалу. Бідолашка, з двох чарок так розвезло, що дорогу втеряв. Таж саме те, що треба! Будеш женихом. А ми тобі за це їсти дамо, та десять карбованців заплатимо…
А насамкінець – миле діло! – ще хазяїв трохи налякаємо. Це буде наш третій жарт.
А от і четвертий.
Явлення жениха господарям.
Ті йому то одну чарчину, то другу, а слуги з-за тинів: кріпися, мовляв, Нечипоре! Та вже мушу кріпитися, куди там… А тут гості наспіли, музики підтяглися, піп квапить швидше до церкви…
І тут така оказія!
«Я жонатий», – зізнається гість.
Оце вам Wendepunkt!
Люди чекають на весілля… Та буде вам весілля! Дві наречених є, двох женихів знайдемо – ще яких! Хоч Антон «на словах, як на оргáнах», але й Кукса не в тім’я битий: викрутився. Подражнити, каже, тебе хотів. А що пригорнулося твоє серце до жінок, – перехитрив ти мене, звісно, але я сьогодні добрий,  будь по-твоєму!
Кому ж іще, як не зятеві – колишньому слузі – має пан Максим дякувати, що тепер має вже не п’ять дочок, а лише чотири?..
 






Ч

астенько Олександр згадує добрим словом ті вистави, які ще дивився наживо, але зайнятий у них не був. Приємним винятком стали «Фараони» Коломійцеві – не лише застав, а й трохи пограти у них честі удостоївся. У черзі з Євгеном Шахом – рахівника Грицька (ще одного Григорія-ворохобника…). Звісно, я вже тієї вистави не бачила – хіба з тексту візуалізувати можу.
Герой-закоханий. Але… як не крути, а рахівник усе-таки. Мало не з першої появи – сказати б, характеристична репліка, адресована коханій Катрі:
 
«Сьогодні рівно два місяці,
три дні і тринадцять годин,
як ми з тобою зустрічаємося!»
 
Так би й забулося, якби не оприявнило ще однієї цікавої риси уже самого Сашка – доброї пам'яті на цифри. Зокрема й на дати. І досі пам’ятає дні свого першого й останнього виходів на сцену – і в яких виставах, також: першою була драма «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги (жовтень вісімдесятого), останньою – фантазія на теми життєписів українки Катерини Білокур і мексиканки Фріди Кало «Дві квітки кольору індиго» (листопад дві тисячі дев’ятого).
До того ж не лише пам'ять на цифри, а й захоплення нумерологією. Насторожене ставлення до одних чисел і приязне – до інших.
 






І

Іноді, повертаючись додому з роботи, бачиш просто-таки неймовірні дива на своєму шляху. Спускаєшся Володимирським узвозом до Дніпра, несподівано обертаєшся праворуч, туди, де стоїть пам’ятник князеві Володимиру, – і  завмираєш із подиву. Крізь листя дерев – жовте, червоне, а подекуди ще й зелене – не видно нічого, окрім неба, сповненого сонячним світлом і ледь відчутним пізнім теплом.
І мимоволі думаєш, що ти – не де-небудь, а на самому краю Землі. З високого схилу дивишся просто у блакитну безодню. Тільки за деякий час у цій безодні вимальовуються обриси Моста метро, силуети висоток на Лівому березі, і видно так добре, що здається, ще трохи – й побачиш свій будинок. Але за новобудовами його так і не видно…
А потім – коли їдеш в електричці через міст і дивишся на крутосхили Дніпра, порослі деревами, – і знову бачаться на зеленому тлі дивовижні закарпатські орнаменти чорними, жовтими та червоними нитками. Може, то рушник Осені, а може – вишитий вірш. В’язь жовтих і червоних літер.
І коли іноді побачиш яке неймовірне диво, просто дивлячись на сонце крізь віти дерев, а іноді почуєш яку особливу ноту у цвірінчанні синичок, – одразу хочеш про все розповісти. І все в душі вирує та струмує, як той гірський потічок із прозово-ліричного твору Гната Хоткевича «Два шуми»: «Тисячу слів наговорить тобі  в одну хвилину, як дівча, що прибігло у хату і одразу хоче оповісти усе: і як жук проповзав по дорозі, як черевичок у воду упав, і як скакали вівці з гори, а сонце світило поміж гіллям груші…»
І треба постаратися не розгубити оті враження, доки не добіжиш – за п’ять станцій метро – до того, кому найбільше хочеш усе те розповісти.
 
*
 






З

Закоханими в саме життя були – без перебільшення – всі герої Олександра, але в цьому образку мовилося про персонажів української класики:
Грицька, рахівника («Фараони» О. Коломійця), з 1981.
Грицька Шандуру (телевізійна вистава «Маруся Чурай» за п’єсою М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), 1988.
Гриця Дончука («У неділю рано зілля копала…» за Ольгою Кобилянською), 1991.
Наймита Антона («Пошились у дурні» М. Кропивницького), 1992.
А ще – молодого піжона Чуланова («Сильне почуття» І. Ільфа та Є. Петрова), зіграного ще в інституті.
 
Найвища похвала, якої може удостоїтися науковець, – «Ви умієте говорити просто про складне».
Найвища похвала, якої може удостоїтися оповідач, – «Ви так гарно говорите, що й я це все відчув / відчула».
Найвища похвала, якої може удостоїтися поет, – «Я також це бачив / бачила, а такі слова, щоб описати, зуміли знайти лише Ви».
Найвища похвала, якої може удостоїтися актор, – «Ви здатні жити радощами й клопотами Вашого персонажа й водночас навчити його жити Вашими радощами й клопотами».
І всі ці найвищі похвали сполучаються в одній точці.
Щирості.
Неповторності.
Закоханості у саме життя.


 
 
 
Недарма хвиля у каміння б’є, –
Братів Еліза бачить рада знову:
Сорочок кропив’яних десять є –
Одинадцята поки не готова.
 
І на очах у короля й судді,
Й єпископа, що вже хрестом махає,
Із птиць постали принци молоді,
Й Еліза їх по черзі обіймає.
 
Про чари злі родина забува,
Лиш меншому на це бракує сили:
Сорочка без одного рукава
Одне йому крило лишила біле.
 
Але ж крило! – і щастя це, достоту:
Бо в нім лишилось відчуття польоту.
Серпень 24, 2018, 14:57

Осінній Романтик. Повість-есе. Образок 2

Образок другий
 
 
СТУДЕНТ
 
 






«С

"Скажіть, будь ласка, що привело Вас до театру?»
Воістину, кожен актор рано чи пізно відповідає на це запитання. Як не перед шанувальниками, то перед самим собою.
Уявімо: приходить художник додому після прогулянки в осінньому парку, із собою принісши цілий букет опалого листя. Довго дивиться на нього… аж от один листок чимось упадає йому в око. І художник раптом захотів увічнити його. Бере кольорові олівці або пастель, накидає контур, потім починає розфарбовувати. Старанно вимальовує кожну жилку, наводить світлотіні та відтінки…
Адже саме в цьому листку є щось таке, що уразило митця до глибин душі.
Отож – як свій вибір зробив Олександр.
 
До 1980 року він перепробував багато різних занять (точнісінько як Стінг – наш спільний улюбленець). І живописом він цікавився, і у драмгуртку працював, і сам пісні писав та виконував. Грав на баяні, гітарі та трубі.
До сьогодні щиро дякує мамі Домнікії Амвросіївні за те, що спершу привела його до музичної школи, а вже потім – зокрема й тим, що мала блискучий артистичний дар, добре поставлений голос, ідеальний музичний слух – надихнула спробувати себе в іпостасі актора. Передала свої непересічні здібності єдиному синові, що ми й мали нагоду спостерігати на сцені Театру імені Івана Франка.
А ще був такий період, коли (суто юнацьке романтичне прагнення!) йому заманулося стати слідчим – не без впливу популярного тоді телефільму «Слідство ведуть ЗнаТоКи» з Георгієм Мартинюком, Леонідом Каневським та Ельзою Леждей у головних ролях. Навіть на юридичний факультет думав вступати. Та свого наміру з якихось причин не здійснив. А краще вирішив піти до театрального – там, мовляв, усе це зіграю: хоч живописця, хоч музиканта, хоч того ж слідчого. Їм, до речі, усім важливо – звертати увагу на деталі.
Дивина, але Сашкові у школі набагато краще давалися точні науки, ніж гуманітарні. А отже, очевидні задатки аналітичного мислення. А в акторському ремеслі, у виконанні будь-якої ролі напрочуд важливе емоціо – по-латині почуття, але ж і раціо – розум – теж не можна з рахунків скидати.
Треба вчитися і вміти їх поєднувати.  
 
Вірші писав – кажуть, неабиякі. Але ще в інституті втратив єдиний зошит із поезіями. І це призвело до потрясіння, котре хоч і пішло, але забрало з собою натхнення.
І до сьогодні Олександр чомусь переконаний, що це я пишу за нього.
 






«С

"Справжня картина: Микола читає вголос улюблені твори; мати – Кулина Олександрівна – вишиває рушники, сорочки, скатертини; натомість батько Платон Тимофійович щось майструє, а син Петро вдивляється на дійство, переймаючи від матері мистецтво вишивки». Це професор філології з Дрогобича Микола Зимомря так образно й шанобливо висловлюється про іншого, не менш знаного професора-філолога – тернополянина Миколу Ткачука.
Уже готова ремарка до новітньої «повісті про сім’ю», якій, без сумніву, зрадів би незабутній Олекса Коломієць.
І – знак долі: батько Платон Ткачук, за розповідями Миколи Зимомрі, де в чому подібний до «дикого Ангела», також не мислить свого життя без невтомної праці.
Старший син Петро, котрому, на відміну від його тезка-героя драми, навряд би спало на думку будувати в екологічно небезпечному місці житловий будинок.
І молодший Микола – двійник Коломійцевого Павлика, що, будучи ще дуже молодим, таки поблукав по світах, не злякався труднощів, набув чималого досвіду, котрим готовий ділитися з нині сущими та й майбутніми нащадками…
Невідомо, на кого вчився Павлик – син Платона Ангела. Світло на це може пролити хіба що драма «Злива», яку Олексій Федотович написав через кілька років: був там серед квартирантів бабусі Степаниди Євдокимівни такий собі студент-медик Павло, у якого теж «очі бігали, як у цигана на ярмарку». Його на сцені ми не бачимо. Тільки знаємо з розповідей: уже вирісши й вилюднівши, виступав він у радіопередачі «Ваше здоров’я», де закликав слухачів… поменше їсти. «Та так переконливо, наче й сам нічого не їсть». Модний сьогодні лікар-дієтолог, а тоді – предтеча цієї когорти медиків. Чом би й ні?
Оля, молоденька дружина Павлика, – студентка медичного училища. Отже, обоє майбутні лікарі. Чом би й ні?
Дивовижно: аналізуючи «Дикого Ангела», жоден дослідник – практично жоден! – і сьогодні не оминає нагоди пустити критичну стрілу в Павлика. Оце, сякий-такий, і не подумав, і нікого не запитав, і одружився собі тихцем, і як це так, і що з того буде… А якщо подумати: раптом його любов – хоча і з першого погляду – але справді сильніша над усі життєві негаразди? Так, не мені розповідати, які іноді парадокси в родинах трапляються. То саме такий скороспілий шлюб – і виявиться міцним та нерозривним. То єдина дитина в родині, попри всякі прогнози та побоювання «доброзичливців», виросте не егоїстом – а, навпаки, дуже компанійським і надзвичайно щедрим чоловічком…
Як-от Олександр.
Увійшовши у дивосвіт цієї драми у 1981-му – через два роки після її постановки (режисер Володимир Оглоблін) і зігравши останню виставу наприкінці 1991-го, «свого» Павлика він любить і до сьогодні. Попри те, що тексту у нього не так уже й багато, але цей персонаж – наче його alter ego. Сам такий же охочий і до навчання, і до пригод.
Авантюрист, щоб йому добро було! Якось іще на початку вісімдесятих одночасно з «Диким Ангелом» у Києві йшов важливий футбольний матч. А такому завзятому вболівальникові, як наш Олександр, не можна хоч кільканадцять хвилин та й не насолодитися! Тим паче що це таке ж театральне дійство, тільки в іншому часопросторі. Як у Ліни Костенко:
 
Футбол в тумані, де гравець, як мім –
То, може, найдивніша з пантомім.
 
В туман кричать незримі глядачі –
Повсюди їм ввижаються м’ячі…
 
В туман-траву стрибає воротар –
Ловити м’яч, який не пролітав.
 
Оце подача! – вигуки в юрбі.
Забив прекрасно. Шкода, що собі.
 
Приготувавшись до другого виходу наприкінці вистави – убравшись у модну, всю в кишеньках куртку та кирзові чоботи (наче справжній-таки роботяга з Півночі), і начепивши рюкзак – він, як був, гайнув на стадіон. Досі пригадує, якими поглядами зустрічали його перехожі… але ж сам факт – і на футбол потрапив, і (найголовніше) встиг за лічені хвилини до виходу повернутися в театр!
Глядачі пробачать. У нас таки не зовсім іще пропав дух авантюризму!
…Мимоволі пригадується музикант-ударник оркестру в оперному театрі з чеської кінокомедії «Привид замку Моррисвіль». Той самий, який тримав паузу у 286 тактів і в перервах між «своїми» вставками занурювався у світ англійського детективу, вряди-годи виринаючи з нього, аби вдарити в литаври або виконати тремоло на дзвонах у драматичній сцені з «Кармен» Жоржа Бізе.
 
Ні, друга поява Павлика – це не просто тремоло. Це, коли можна так висловитися, – тремтіння душ в унісон. Душ батька й сина. Душ двох акторів – Станіслава Станкевича (Платона) й Олександра. А разом із ними – й душ цілої зали…
 






Щ

Ще тоді, до речі, зацікавило таке питання: а чим живуть лицедії у перервах між виходами? Запевняю вас, краще, ніж Іван Карпенко-Карий у комедії «Житейське море», ніхто цього пласту життя не зобразив.
Зберігся в анналах історії Театру імені Івана Франка такий факт. Народний артист України (до речі, першокласний читець) Павло Громовенко у паузах між виходами різьбив камеї.
А наш Олександр, як правило, займався самоосвітою. Сидячи за лаштунками, спостерігав за своїми старшими й молодшими колегами, беручи щось від їхньої манери, аби творчо переплавити у своїй грі – і, може, навіть передати їм навзаєм. Інколи малював простим олівцем портрети товаришів. Інколи грав у преферанс. А доволі-таки часто піднімався у ложу освітлювача – неперевершеної у своїй справі Лідії Травкіної – та дивився виставу звідтіля.
Удалося якось записати за ним:
 
«Якщо ти постійно на третіх ролях – не переймайся. Матимеш більше часу для самореалізації й уже точно нікому не набриднеш».
 
Навчання ішло набагато швидше саме під час таких спостережень. Адже потім хтось так само дивився й за ним, навчався й у нього…
Аж цілий міністр культури. Теперішній.
Так, молодому, необстріляному Євгенові Нищуку Олександр свого часу пояснював, як «грати кохання», за усталеною звичкою інтонуючи фразу в двох октавах, ділячи ключове слово на склади і ставлячи акцент на останньому складі:
«Жінку! Треба! За-во-йо-ву-ва-ТИ!!!»
 






О

От і зрозуміло стає, відкіля в Олександра ця несхожість і оригінальність. Це йде ще від навчання в Інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого – з класу Леоніда Артемовича Олійника, який… не те щоб наставляв, а просто радив своїм підопічним: грайте так, як ви самі вважаєте за потрібне.
Збереглася його фраза, можна сказати – афоризм:
 
«Є Бог, який вдихає в нас життя. Є лікарі, які допомагають нам бути здоровими. А є люди мистецтва, що виступають посередниками між Богом та лікарями. Вони окрилюють нас і роблять щасливими».
 
Леонід Олійник учив своїх підопічних не лише «театру», а й – передусім – життя. Тому всі студенти видатного театрального педагога – представники різних поколінь, усуціль зоряні імена – і стали акторами, чия манера виконання вражає самобутністю. У кожного вона своя. І кожен, зокрема й Олександр, здобувається на щирі оплески від глядачів і на добре слово від низки професійних театральних критиків.
 






О

Отак і сталося в 1992 році – з дивовижною (шкода, що не довговічною) химерною феєрією за «Вієм» Гоголя: «Хто зрадить Брута?» Богдана Жолдака та Станіслава Мойсеєва (останній виступив іще й режисером-постановником).
А передувала їй тоді така чудернацька історія.
Розіграли її:
Один колишній студент театрального інституту.
І дві майбутні студентки Університету імені Тараса Шевченка – Іванка і Наталка.
Одна готувалася вступати на факультет журналістики.
Друга – на філологічний.
Для Іванки це був перший телевізійний сюжет за власним сценарієм. Її конкурсна робота на вступ до Інституту журналістики.
Для Наталки – перша поява на телеекрані. Та ще й разом зі своїм улюбленим актором, про що вона так давно мріяла.
В обумовлений час зібралися головні дійові особи. Разом із членами знімальної групи популярної на той час молодіжної телепередачі «Канал Д». Телевізійники домовилися з адміністрацією, установили апаратуру…
А Іванка з Наталкою зайшли до «квартири №50» – великої репетиційної зали. А там саме франківці розбирають сцену у шинку – з «Вія». Ні столів, ані їжі-питва, одначе про все можна здогадатися зі слів і рухів кожного героя. Ось Дорош, ось Свирид, ось Явтух, – і один поперед одного допитуються в Хоми (Олександра), чого там цікавого в бурсі навчають («Я сам піду у бурсу…» – зважується на слово Явтух захмелілий). Ось старий корчмар Гершко чекає, доки ж козаки покличуть його принести чергову порцію оковитої. Після чого (просто диво!) співають пісеньку, відому Наталці ще з далекого-предалекого дитинства:
 
Щось у горлі деренчить –
Треба горло промочить…
 
А от трохи осторонь – прислухаючись до розмови – замислений Хома… навіть не просто замислений, а збентежений. Це ж йому три ночі поспіль парастас за Панночкою правити – притому що померла вона від його руки… Де вже тут про бурсу розповідати!
І тут – наїзд камери.
Уже коли монтували фонограму, то на цю мізансцену наклали чотири строфи з Наталчиного вірша «Вінок мрій»:
 
Куточок гарний, затишний,
І на полиці книг багато,
Висять картини на стіні…
Оце і є моя кімната.
 
Тож Ви коли-небудь зайдіть,
Зайдіть — я Вас давно чекаю,
Адже одну ту саму мить
Я дуже добре пам’ятаю,
 
Коли про те сказала Вам,
Як я живу, про що я мрію,
Чому я вірю чудесам,
З чого сумую і радію,
 
Що завжди снилися мені
Пісні і вірші, сонце й море, — 
І Вас я бачила у сні,
Мій добрий, лагідний акторе…
 
Вийшло так, наче Наталка декламує вірш, а Олександр прислухається не до своїх колег по виставі – хоч і стежить за моментом, коли треба включитись у розмову йому. А до цих строф.
І хто знає, які почуття читалися в його очах, знятих крупним планом…
Потому телевізійники вийшли з зали, аби зробити кілька «ліричних відступів» і вже не відволікати режисера Станіслава Мойсеєва та його підопічних, – робота їм належала грандіозна.
От Наталка з Іванкою розмовляють, стоячи на балконі першого ярусу, й дивляться вниз – де саме розташувалися експонати музею історії Франківського театру.
От за вікнами помалу падає лютневий сніг.
От у кутку попеляста кицька з віником бавиться…
От Олександр, відпрацювавши свою сцену, водить Наталку по коридорах театру; от вони заходять до напівтемної глядацької зали, де паралельно репетирують «Привидів» Едуардо де Філіппо, – і вже там Наталка отримала чудову нагоду почути відповідь на запитання, яким давно цікавилася: «Що привело Вас до театру?»
…Не лишилося записів цієї передачі, але таким Олександра, яким він був на заключному стоп-кадрі – молодим, гарним, життєрадісним, незважаючи ні на що, і сповненим нових творчих задумів – Наталка пам’ятатиме ще дуже довго…    
Урешті-решт Іванка таки вступила до Шевченківського університету. Вивчилася на журналіста і багато років працювала на телеканалі «ICTV» – вела випуски новин.
А Наталка вступила до відродженої саме в 1992-му році Києво-Могилянської Академії. Вивчилася на літературознавця і дотепер працює викладачем української мови… у Національному університеті харчових технологій.
 
А в образі Хоми Брута частотними є три фрази, якими позначено його риси характеру: фаталізм, артистизм і музикальність.
Перша: «Чому бути, того не минути».
Ще в тій сцені, коли після польоту з Відьмою – та ні, насправді ж із Панночкою! – опинився він, як писав Данте, у дивнім пралісі. Темрява – ні дерев, ні яскравих зірок, лише місяць серпиком. Але… праліс цей був направду чарівним – зробленим усуціль із мерехтливого, фосфоричного світла. От як актуалізувався названий архетип-праобраз: зі світла була й коливка вода у річці, й латаття на ній; і гілля дерев, майже невидимих, але все-таки відчутних; і гальванізуюча світломузика – на відміну від дерев, помітна зором:
 
«Не-ма… ко-го… лю-бить…»
«О Боже, яка краса, яка врода!»
«Не-ма… ко-го… лю-бить…»
 
Ні, щось таки постає в душі проти слова «поганство». Навіть більш нейтрального – «язичництво». Мені більше до вподоби – «пантеїзм». Цебто – віра в те, що Бог у всьому. І цей Бог – світло. Світло, яке породило усе в довкіллі, яке являється особливо виразно на тлі темряви, і яке саме собою пробирається під повіки, в серце, в душу, – посилене музикою та словами.
«Не-ма… ко-го… лю-бить…»
І якесь дивовижне поєднання почуттів – звабливого й неприємного, солодкого та відворотного – такою ж тонкою струною озвалося у серці не лише персонажа, а й актора, так мучило його, намагаючись підкорити та зачарувати…
 
«О Боже, яка краса, яка врода!..»
 
Щойно була Валентина Салтовська – хазяйка хутора, бабця з рипучим голосом («зна-аю я цих хвилозопів, богословів!..»), а тут раптом такої неймовірної краси дівчина – Ірина Дорошенко… Панночка, яка, хоч і на кілька хвилин, але дала йому крила, показала, що й народжений повзати, – хоч уряди-годи може полетіти…
 
Друга: «Що вам із мене? Ні голосу, ні статури». В оригіналі було: «І голос у мене ніякий, і сам я казна-що. Ніякого виду з мене не буде».
Хоча і щодо першого, і щодо другого Хома явно кокетував. І голос нівроку – у стінах церкви яко дзвін згучав, і чорна суконна чумарка надавала героєві більшої стрункості та солідності.
То хто ж із нас – і на прем’єрі, і на подальших виставах – не жив почуттями філософа, не входив разом із ним до церкви три ночі поспіль (а насправді – лише по кілька хвилин), не співчував оцьому дивакові, який любив і чарчину хильнути, й люльку покурити, лежачи на лаві? Коли раював у хаті молодої Вдовиці після рясного частування – звідкіля його, тепленького, й вигребли люди Сотника? Хто не переживав за нього, зв’язаного по руках і ногах, а отже – не бажав йому мужності? І віри в те, що після зворохобленої ночі, з отим диким закликом Панночки «Поверніть нам нашу церкву!», настане простий, ясний день. Адже недарма хрест, символ християнства, – це таки прадавній сонячний знак, тут відьмочка має рацію.
І чому це дехто робить із апостола Фоми антигероя замалим не рівня Юди?..
 
І третя: «Музикантів, неодмінно музикантів!»
Відомо, що в малознаній сучасному глядачеві інсценівці «Вія» авторства Марка Кропивницького саме Хома Брут в імпровізованих виставах із нагоди різних релігійних свят грав… жіночі ролі. Причому ролі здебільшого підступних новозавітних героїнь – Іродіади, Пентефрії й їм подібних.
Наче актор античного театру ще перших десятиліть – ба навіть днів – його існування.
І у п’єсі Жолдака-Мойсеєва Хома ніби викликав у своїй уяві почерпнуті ще зі шкільної науки образи грецьких і латинських божків – і сам повів їх у танець. Просто так, не дочекавшись музикантів, сам собі підспівуючи:
 
Буль-буль-буль-буль-булькочемо,
Хлюп-хлюп-хлюп-хлюп-хлюпочемо,
П’ємо!!!
 
І в цей момент був Хома схожий і до Пана – античного деміурга, і до індуського Шиви, який творив світ у танці, і до веселого пиворіза Бахуса – Вакха! І все це – для того, щоб заглушити неймовірний страх, який не хотів покидати його – все-таки людську! –душу!..
Перед отим найбільш жаским третім разом. Коли навіть тисяча червінців не гріють, а вогнем печуть.
«Поїду в Київ… скажу: не можу більше!» Навіть із найвіддаленішого глядацького місця було добре помітно, яким надлюдським напруженням супроводжувалися ці слова – аж мороз по шкірі…
Це ж як треба було акторові розпалити свою уяву, щоб не лише відчувати біль від доторку невидимих крил, а й передати це відчуття глядачеві? Навіть під суконною чумаркою було добре видно, як по його тілу пробігали хвилі, – не встигне Хома одбитись від однієї химери, як уже інша з другого боку налітає. А може, то Стимфалійські птахи сиплять у нього, мов у Геракла, своїми металевими пір’їнами?.. а в того навіть однієї тріскачки напохваті нема, щоби прогнати їх усіх.
Аж от і Вій – «Підніміть мені повіки! Не бачу!..»
Хома – крок назустріч Вієві.
Вій – крок назустріч Хомі.
Бере його за руки.
Міцний потиск. Пронизливий крик людини…
І з-за густої димової завіси – регіт нечистої сили:
 
«ТЕПЕР ТИ – НАШ!!!»
 
З точки зору театрознавця й журналіста Тараса Головка, ця фінальна сцена – вершина акторської майстерності Олександра.
А я скажу так: це було – монументально.
Адже читала повість. І знала, чим вона закінчиться. І дуже переживала: невже?..
Та на щастя, за задумом Богдана Жолдака та Станіслава Мойсеєва, Хома не помер, а просто живцем перенісся в інший світ – світ добрих і злих духів, якими наші предки населяли весь свій життєвий простір. І це не просто данина модній тепер ідеї перевтілення душ. Там, на сцені, димова завіса розвіюється – і Брут перетворюється на справдешнього Пана на постаменті. А коли захоче, то зійде з постаменту – і стане ватажком гурту сатирів. Які, хтозна, можливо, у сиву давнину – в добу появи перших європейських університетів – були покровителями вагантів…
 






І

І в самому Олександрові є щось від ваганта. «Виходжу я на сцену – і зраджую всіх богів одночасно», – це його власне зізнання. Не раз говорив, що вірить у надприродну силу, яку конкретним концептом «Бог» назвати навряд можна. Мій герой, – каже він, – міг бути язичником, мусульманином, католиком, протестантом – ким завгодно. Але все одно він був – вірянином.
Так, не покинув Сашко інституту, як це інколи робили ваганти, – відучився від початку до кінця, але скрупульозно студіював лише ті предмети, які уважав за потрібні для опанування професії.
Так, бувало, про нього говорили: «Поки що не зірка першої величини». Але ж і ваганти, здебільшого незнані на імена, все-таки лишили по собі великий слід: тоді як одні старанно творили пародію на католицьке Богослужіння – «Щонайп’янішу літургію» з закликами «Сповідайтеся Бахусу» та «Пир усім» (замість «Мир усім»), інші подарували усьому світовому студентству «Ґаудеамус».
А то був іще Архіпіїта Кельнський, автор «Весняної пісні» – настільки за настроєм схожої на сучасну «Від сесії до сесії живуть студенти весело…»:
 
Хлопці, йти по книги
Збирайтеся,
Дівчат запросити
Не гайтеся.
Запахи, що линуть
Над нивами,
Зроблять вас, жагучих,
На луках квітучих
Щасливими!
 
Так, коли його, разом із кількома іншими молодими акторами, прикликала до себе Наталія Ужвій, – він сприйняв це як запрошення до аудієнції в Її Величності. Справжньої Актриси-Осені, котра й благословила їх у великий світ театрального мистецтва. І з завмиранням серця вслухався в її слова… Але ж і сам він, будучи уже досвідченим артистом, – інколи свідомо, а інколи й несвідомо передавав свої знання представникам молодшого покоління, за що вони йому й досі дякують.
Ні! Вагант! Типовий. Такий же свого часу охочий брати від життя усе, що можна. Здатний і з себе любимого посміятися, і в бік чинної влади – хоч законодавчої, хоч судової – дотеп метнути. І, вряди-годи написавши вірша, надати йому анакреонтичного, життєво-привітального змісту:
 
Працювать, працювать, працювати –
Не жалкуйте про це ні на мить…
Працювать, працювать, працювати –
Треба жить, треба жить, треба жить!
 
Був і у цього ваганта сценічний прототип – не ім’я, а характеристика, прізвисько, а може й прізвище:
Веселий. Із драми Олександра Вампілова «Прощання у червні» (1981, режисер-постановник – Валентин Козьменко-Делінде).
Також із трьома класичними коронними фразами:
«Оригінально!» (варіант – «Не оригінально!»).
І «Давайте заспіваймо!»
І на додачу – з фотоапаратом, чого в тексті п’єси загалом не було.
Дивно, що з колег по застіллю – а це ж весілля, не абищо! – його заклик так ніхто й не підтримав. А якби згодилися – то цілком органічно прозвучала б у цій виставі «Студентська застольна» на вірші Андрія Малишка:
 
Наснились нам зорі вночі за Дніпром,
Каштанів розцвічений дим,
І сивий професор за тихим столом
Із спогадом давнім своїм;
І київські парки, подібні до хмар,
Колись їх побачимо знов,
Згадаєм дискусій затаєний жар
І першу юнацьку любов.
 
Хай по колу піде кружка
За життя, як май, –
Синьоокая подружко,
Нам заграй, заграй.
Хай негоди, злі хвилини
Підуть в забуття.
Всі ми друзі, побратими
На шляхах життя!
 
Справді, студентські роки – найяскравіша сторінка в житті багатьох із нас. І кожен може сказати, що ця застольна пісня – про нього.
І Олександр – теж. Згадує своїх «друзів-побратимів», із якими разом брали участь в інститутських постановках: на сцені антагоністи, а після вистави – найліпші приятелі (як ото у фіналі кінокомедії «Стережись автомобіля». Інокентій Смоктуновський – Гамлет і Олег Єфремов – Лаерт  лежать на кону ніби мертві, а потай від глядачів один одному великий палець показують: молодець, мовляв!..).
Могли з будь-якої нагоди організувати «дастархан на чотирьох» – сідали просто на підлогу біля низького (лише 10 сантиметрів заввишки) столика з фаршированою яблуками качкою, соковитими шашликами за ексклюзивним рецептом, зеленим чаєм та червоним вином, починали невимушену розмову… і уява сама малювала на них смугасті халати й білим по чорному вишиті самаркандські тюбетейки.
Але й до сьогодні найтеплішими словами Олександр відгукується про «сивого професора за тихим столом» – Леоніда Артемовича Олійника.
Від нього перейняв ключові принципи акторської майстерності, притому з повагою видозмінюючи їх. Чітко розумів, що виставу треба грати щораз по-новому. Не вигадував собі «фішок», однакових в усіх ролях.
Адже кожен вихованець Леоніда Артемовича пам’ятає його слова:
 
«Щоб відбувся актор, треба мати три якості. Перша – талант від Бога, від батька й матері. Але якщо ви тут учитеся, то талант у вас є. Друга – працездатність. Вона залежить від вас. А третя, яка не залежить від вас, – випадок, удача. Ви можете бути талановитим, але якщо не буде удачі, то нічого не вийде».
 
Наче його, Леоніда Артемовича, голосом сказані – слова про Олександра: «За що я його поважаю? А за те, що він не боїться говорити правди».
Так, іноді, заклопотаний сільськими справами, Сашко не встигав прочитати задані на канікули десять п’єс. Але й не викручувався у вересні, не намагався ховатися за спинами колег. Адже знаний викладач акторської майстерності, професор Олійник елементарно міг «запалити» будь-кого на деталях. От, наприклад: у якій дії такої-то комедії загавкав собака?
Думаєш: хіба це важливо?..
А от і важливо.
Щоби миттєво в собачому гавкоті уловити сигнал тривоги – і тут же спонтанно розіграти такий Wendepunkt, щоб аж небу жарко стало.
…Я чому вживаю – і надалі вживатиму – цей суто літературознавчий німецький термін – Wendepunkt? Бо це – синонім переломного моменту. Того самого моменту, який творить новелу. У драмі він анітрохи не менш значущий. А також – і в життєвій драмі.
І може заховатися в кількох словах, ба навіть у звичайній паузі.
Пауза, як справедливо говорить Сергій Юрський – колоритний Остап Бендер у кінокартині «Золоте теля» 1968 року, – це мить вільного ходу дії, її саморозвиток. Саме в паузах поштовхами підвищується напруга. Уміння тримати паузу – один із найвищих виявів майстерності.
До речі: тримати паузу часто учать дитячі ігри. Як, наприклад, «їстівне-неїстівне». Стоять гравці у колі, обтягнуті резинкою для білизни, а ведучий із такою інтригою в голосі промовляє «їстівне-неїстівне, їстівне-неїстівне…» І всі в такій напрузі – що він назве? уже готові вискочити з кола (хто вискочить на їстівне або не встигне вискочити на неїстівне, той і програв), аж раптом чують: «Сосиска». І добра половина гравців таки вистрибує з кола. От вам і пауза!
Коли ж саме вона знадобилася драматургам, коли ж актор має виявити цю найвищу майстерність, щоби навіть зайвим рухом не порушити творчої концепції, архітектоніки цілої вистави?
Хрестоматійна «німа сцена» у гоголівському «Ревізорі».
Двома ефектними паузами у «Дикому Ангелі» Коломійця обрамлено слова студента Павлика: «Я женюся!»
І за ці дві паузи одні персонажі щось своє подумали, а інші – прийняли якесь рішення.
Брат Федір позаздрив. Усе-таки він іще «цілковито нежонатий», як сказав би Роберт Рождественський.
Мама Уляна стривожилася.
Сестра Таня пожвавилася.
А батько Платон спершу розгнівався, потім ніби й заспокоївся… але тільки для того, щоб без зайвих слів узяти й виставити сина за двері.
Позначені ремарками мовчання паузи у п’єсах про кохання. «Антон. Цілісіньку ніч виходив по леваді, а ти й не прийшла!.. А я ходю, як дурний… Мало не до світа блукав та виспівував! (Помовчав.) Ну, Оришко, що ж, надумалась ти про те, що я тобі казав?
Оришка. Скажу прямо батькові: віддайте мене за Антона!»
Це – Марко Кропивницький, оперета «Пошились у дурні». Символічна пауза після слова «виспівував», – аби глядачі внутрішнім голосом відтворили для себе цей спів.
Або й прийом градації. Наче на одному подиху вимовлені перші три репліки – і цілком закономірний перепочинок, щоб набрати повітря у груди перед вирішальним запитанням.
 
А колись, граючи у студентському театрі Києво-Могилянської Академії, я сама отримала настанову: під час декламування віршів паузи робити не на кінцях рядків, як то чинять читці-початківці, а на розділових знаках. Коротша пауза – кома, довша – крапка з комою або тире, зі зниженням голосу – трикрапка. Десь інтонацію підвищувати, десь – понижувати. Десь темп пришвидшувати, десь – уповільнювати.
Фактично це може вийти верлібр: мовлення людини в момент найвищого піднесення. Але й цікаво, що таким способом приховуються римовані слова, вони нібито «усуваються» в глибину вірша, аби уже там несподіваним чином зустрітися.
 






У

У Григорія Сковороди найулюбленішим образом був «світ – театр». І в ньому – три ключові настанови.
По-перше: аби досягти успіху, треба брати роль відповідно до здібностей.
По-друге: похвала тобі – не за важливу роль, а за вдалу гру.
По-третє: я – простодушний безтурботний самітник; цю роль я сам собі узяв, отже, нею й задоволений.
Олександрові Шкребтієнку – і справді чимось (як зовні, так і характером) схожому не лише на Григора Тютюнника, а й на Григорія Савича – грати його довелося. Тільки раз у житті.
Але у дуже прикметний день – 24 серпня 1992 року.
А чим він такий прикметний?
А тим, що саме тоді було урочисто відкрито для перших студентів – їх іще називатимуть «спудеями» – оновлену Києво-Могилянську Академію.
Незабутня Юлія Ткаченко – у подобі жінки-мецената Галшки Гулевичівни, котра відписала свою землю Петрові Могилі на побудову школи.
Лесь Задніпровський – у ролі гетьмана Мазепи, якому тодішня Могилянська колегія завдячувала своїм стрімким розвитком.
І Олександр – у ролі Григорія Сковороди: випускника Академії, який прославив її далеко за межами України.
А серед трьох сотень перших «спудеїв» – вступників на гуманітарний, природничий і суспільствознавчий факультети – була й авторка цих рядків.
 






Т

Тепер я сама викладач.
І цілком свідома того, що ми не лише навчаємо студентів, а й навчаємося у них. Навчаємося не боятися нестандартних рішень, дивитися «свіжим оком» на звичні явища.
Так від однієї дівчинки-другокурсниці – Олександрові вона землячка, а мені студентка – вдалося записати класну фразу: «Ховайся в жито, прикривайся колосками». Аж перечитати Григорія Косинку захотілося, настільки схожа тональність.
 
Спостережливість! Допитливість! Увага! Учора я запитав кількох поспіль молодих акторів, якої форми ліхтарі стоять на вулиці біля театру, – і ніхто не відповів правильно… Із класиків передусім читайте тих, у кого можете повчитися спостережливості.
 
– Всеволод Мейєрхольд
 
Із українських майстрів малої форми таким класиком і є Григорій Косинка. Із поетів – Богдан-Ігор Антонич і Василь Симоненко. А з великої, епічної, – Олександр Довженко та Микола Куліш.
 
А Ви, Олександре, – так, як Ви щоразу розповідаєте мені про Леоніда Артемовича, – здається, що Ви настільки прониклися його педагогічними методами, що самі могли б бути класним викладачем акторської майстерності. Ви ж думаєте по-іншому: «Таким, як Олійник, а тим паче кращим, я ніколи не стану. А гіршим бути просто не хочу». І то Ваша правда.
Життєвий досвід став Вам підґрунтям для, умовно кажучи, другої вищої освіти. Мали Ви тут і академічні заборгованості, але й підвищену стипендію також.
Так, із другого боку, – Ви мені розповідаєте про той чи той творчий прийом, а я його перейму та вряди-годи скористаюся ним у своїй роботі. Тож можете вважати мене своєю ученицею.
Адже таки справді приємно – коли викладач звертається до студента на ім’я, хоч би скільки вони не бачилися: «Ви, Олександре… Ви, Василю… Ви, Надіє… Ви, Миколо…» І звертання на «Ви» – як то подейкують – когось змушує почуватися старшим, ніж є, але іншого – окрилює та підносить.
Ідеальний викладач – це в одній особі методист, науковець і творець (якщо хочете, актор, а якщо хочете, поет). Тому їх так і мало.
І якщо у групі знайдеться лише кілька студентів, які щиро цікавляться твоїм предметом – а може, й не тільки ним, – то відчуваєш, що спілкування з цією групою не минеться безслідно ні для тебе, ні для них. Хтось захоплюється театром. Хтось – кораблями. Хтось музикою – прямо тут, в аудиторії, може на гітарі «Shape of my heart» Стінга зіграти. Хтось вишиває хрестиком. Хтось займається бісероплетінням. Хтось пише картини, фотографує… а я вважаю, що це не відволікає їх від здобуття основного фаху, а навіть навпаки – допомагає виявити яскраві риси в ньому.
 






А

А може, якщо зараз не граєш на сцені, то натомість можна працювати не викладачем – а спортивним коментатором? Маючи хоч якесь, але футбольне минуле, розбираючись у правилах гри, та ще й володіючи добре поставленим голосом, яким можна візуалізувати для будь-якого, навіть скептично налаштованого вболівальника, цілу картину гри у теле- чи й радіорепортажі?
Та сам Олександр певен: щоби стати класним футбольним коментатором, недостатньо мати добре поставлений голос і розумітися на правилах гри. Треба ще досконало знати кожного спортсмена, його біографію, характер, особливості становлення кар’єри. Аби не припуститись помилок у коментуванні, але витворити для глядача цілісний образ гравця та гри.
У футбольній команді Театру імені Франка Олександр грав на позиції правого форварда (мав таке ж амплуа, як і Андрій Ярмоленко – колишній київський динамівець, а нині гравець дортмундської «Боруссії»). Не раз, прориваючись до воріт, відчував дике бажання влупити з усього маху… та не міг: або схибиш, або у воротаря поцілиш. Як іноді у ролі казкового героя, діяти не стільки силою, скільки хитрістю – перекинути «круглого» через голкіпера, а так виходить і красивіше, і оригінальніше ворота взяти:
«А тобі – гол!»
Тиць! Не встиг опонент оговтатися – а м’яч уже в воротах.
Та про один змарнований шанс Олександр і досі шкодує. Коли, потрапивши у вигідну гольову позицію, задумав ефектно закрутити м’яча просто в сітку – а той, підстрибнувши на якійсь підступній нерівності… узяв та й полетів вище воріт. А команда Олександра тоді програла. «Мій гетьмане, я все втеряв!»
Що й казати – історія театру також свідчить: є актори, які набагато чіпкіше пам’ятають свої провали, аніж успіхи.
Може, саме такі спогади і дозволяють підтримувати себе в тонусі?
 
*
 






Н

Не так багато було героїв-студентів, але в яких виставах! Що не витвір – то шедевр:
«Прощання в червні» О. Вампілова (Веселий), 1981.
«Дикий Ангел» О. Коломійця (Павлик), з 1981-го.
«Хто зрадить Брута?» Б. Жолдака – С. Мойсеєва (Хома Брут), 1992.
 
Американський філософ Ралф Волдо Емерсон писав: «Хто хоче бути людиною – має бути нонконформістом». Певно, що Олександра (навіть у сімдесяті роки – може, підсвідомо) в інституті навчали бути саме таким. Мати свою думку і вміти водночас узгодити її з думкою партнера по мізансцені. А в повсякденній розмові – лишити за лаштунками акторські «фішки» та увійти в нормальний регістр. Сприймати будь-якого співбесідника як колегу по творчості.
Колеги. Саме так я називаю своїх підопічних, адже ми робимо з ними одну спільну справу. І ніколи не назву їх «колишніми». Бо минає час – випускники приходять до університету викладачами, і ми вже маємо спільних студентів… і так без кінця.
 
 
 
 
 
Мов сцена – поле. Мов завіса – ліс.
І диригент от-от змахне рукою:
В актриси Осені сьогодні бенефіс,
Вона чарує світ своєю грою.
 
Все вдягнено у жовтий крепдешин,
А небо, як завжди, над нами синє.
Ніде не чути гомону пташин –
Весь світ зібрався у театр осінній.
 
Хай жовтий – колір суму та розлуки,
Та сонце – також жовте: подивись!
Вже чути увертюри перші звуки,
Завіси крила піднялись увись, –
 
Останній промінь сонця в залі згас.
Актрисо Осене, ми ждемо Вас!
Серпень 19, 2018, 13:36


Сторінка 1 з 2 1 2 »